Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ V. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ V     Наступна





КУЛЬТУРНИЙ РУХ XVI В. Й ЙОГО РЕФЛЄКСИ НА УКРАЇНЇ: НЕЗНАЧНІСТЬ РЕФОРМАЦІЙНИХ ВПЛИВІВ НА УКРАЇНЇ, ЇХ ПЕРЕБІЛЬШЕННЄ В ПОГЛЯДАХ ІСТОРИКІВ І ВІДЗИВАХ СУЧАСНИКІВ, БІЛЬШИЙ РОЗВІЙ ПРОТЕСТАНТСЬКИХ ІДЕЙ НА БІЛОРУСИ, ВЕЛИКОРУСЬКІ РАЦІОНАЛЇСТИ, ЗВІСТКИ ПРО УСПІХИ ПРОТЕСТАНТСТВА, РЕФЛЄКСИ ЙОГО НА ВОЛИНИ.



Великий культурний і релїґійний европейський рух XVI в. сам по собі дуже мало зачепив українську суспільність. Правда, в краях, де вже закорінило ся польське панство — в Галичинї, на Поділю, на холмсько-белзькім Побужу вже в серединї XVI в. зявляють ся нововірські громади, проповідники й школи, але до таких розмірів, як в землях польських, реформаційний рух нїколи не доходив і тут. В часи найбільшого развою його, всї українські землї корони творили лише два реформатські „дістрікти” — руський і белзький (тим часом як в Малій Польщі було їх з десяток), а третїй підляський в в. кн. Литовськім, і число протестантських зборів на Українї лишаєть ся далеко позаду від земель Польських 1). Реформація, так само і антітрінїатрство держало ся кількома панськими і можношляхецькими фамілїями, як Горайськї, Гурки, Фірлеї, Лащі, Замойскі на Побужу, Стаднїцкі, Сененьскі, Бучацкі, Потоцкі, Зборовскі, Дрогойовскі в Галичинї, і то найчастїйше сї протестантські громади і збори держали ся тільки за житя фундатора: загорівши ся запалом до реформи, пан вигоняв католицького плебана з своєї маєтности і віддавав костел протестантам на „збір” та спроваджував протестантського „мінїстра”, а син або иньший спадкоємець, індіферентний до реформи (мода на неї не продержала ся більше як одно поколїннє), віддавав костел назад католикам і касував протестантську громаду.

І в польських землях нововірство не переходило глубше в широкі круги, по за панські двори, а на Українї й поготів. Ми не маємо від перших стадий розповсюдження реформаційних ідей аж до останньої чверти XVI в. нї одного конкретного факту, який би вказував на якісь здобутки нових доктрин серед української людности; старі історики польського реформаційного руху не переказали нам нї одного українського імени між участниками нововірського руху сих часів. І се зрозуміло. Правда, православна церква своїм розстроєм, упадком карности, книжности, християнського духу між духовенством давала богато приводів до критики і плянів направи. Але такі мотиви в розширенню реформаційних ідей взагалї стояли на другім пляні, тільки вторували мотивам економічної й суспільно-полїтичної натури — а сих мотивів бракувало зовсїм в українській церкві: вона не була нїякою силою, не мала нїяких впливів, стояла в повній залежности від української людности, спеціально — від патронів-дїдичів; тут не було з чим воювати, що поборювати. Полєміка з Римом і папством, що становила одну з головних підстав реформаційної проповіди, тут нїчого не говорила, нїяких анальоґій навіть не викликала. З другого боку православна церква була національною церквою упослїдженої народности, одинока національна інституція, і відривати ся від неї, значило відривати ся від своєї народности. Тому навіть серед більше осьвічених верств української людности, де могла мати вплив позитивна, раціоналїстична сторона реформаційних доктрин чи їх критика старих церковних інститутів, сї доктрини, навіть викликаючи певне співчутє, не конче приводили до формального відірвання від православної церкви. Тим більше, що нововірство, являючись в польсько-нїмецькій формі, не одомашнивши ся анї трошки, в сїй першій стадиї було явищем зовсїм чужим для української людности. Близької стичности з західньою культурою, західними ідеями, яку польська аристократія наберає в сих часах в своїх подорожах за границю, в пробутку в европейських унїверситетах, не було анї у вкраїнського панства вел. князївства, анї у останків православної шляхти і міщанства Галичини, де національно-релїґійні ограничення як раз збуджують тепер перші початки всенароднїх заходів в інтересах православної церкви (справа відновлення галицької православної катедри).

Тому належить брати з певною обережністю ті ходячі, шумні фрази про широке росповсюдненнє на Українї „єретичих гадок”, навіть для їх власних часів — останньої чверти XVI в., а тим меньше бачити в них доказ розширення реформаційних ідей в попереднїх десятолїтях 2). Всї старання дослїдників підперти загальні фрази про широке розповсюдненнє реформаційних ідей на Українї конкретними якимись фактами, не дали до теперь результатів: не маємо їх 3). І в пізнїйших часах не належить перецїнювати їх значіння. Православні пани охоче слухали зїдливих інвектив нововірцїв на римську церкву, на папу, на непобожне житє католицьких біскупів і ксьондзів, шукали помочи протестантів в своїй опозиції католицтву, коли воно почало на ново підносити роги — з початком останньої чверти. Знаходили ся між ними і такі що охоче слухали, особливо при кубку мальвазії, як описує Курбский, в веселій компанії, „з жартами и шутками” скептичних заміток про християнські доґмати, про непобожне житє православного духовенства. Але відси ще далеко було до формального відступлення від православної церкви. Курбський був правовірний Московитин, що в кождім натяку на якусь свобіднїйшу гадку бачив єресь і зраду православію, і з сього становища він „мало не всю Волинь” в 1570-80 роках уважав за заражену „душевною гангриною”, „скверними догматами подущаєму”. Такий же старовір Вишенський писав — що правда, значно пізнійше, уже в початках XVI в., — що „князіє русскіє всЂ поєретичили”. Але вони занадто богато вимагали на пунктї правовірности і всякі зносини з „єретиками” без церемонії уважали відступництвом, зрадою, єресию.

Беручи річ холоднїйше, ми мусимо бачити в орґанїзації нововірських громад, в переходї на протестанство чи аріанство православних панів явище пізнїйше — оден з проявів піддання української суспільности, українських панів новій польській культурі, яка дає себе знати в останнїй чверти XVI в., а не самостійний прояв культурної еволюції української суспільности. Переходили на нововірство люде уже відірвані від свого національного ґрунту, від своїх традицій. А що в тім часї уже серед самої польської суспільности нововірство перестало бути модним, тож і серед українського панства нововірцї (унїтарії головно, бо протестантів ми між ними майже не знаємо) були й лишили ся явищами досить рідкими, одиничними — кілька фамілїй лише (як Чапличі, Гойські, Немиричі). Українське-ж житє, яко таке, само через реформаційну фразу не перешло, навіть в такій мірі як білоруське.

На Білій Руси стрінуло ся два явища. З одного боку — хвилевий успіх занесеної з Прусії й Польщї протестантської й унїтарської проповіди, головно серед панів перед тим покатоличених, завдяки тому, що сї конфесії знайшли тут енерґічних і незмірно впливових протекторів. Реформатство знайшло його в особі Миколая Радивила Чорного, воєводи виленського і канцлєра в. князївства, першого маґната вел. князївства, а по нїм — його стриєчного брата Мик. Радивила Рудого, воєводи виленського й гетмана вел. князївства. Унїтарство — в особі Яна Кишки, старости жмудського, маґната меньше від Радивилів впливового в полїтичних сферах, але також сильного й незмірно богатого. Приклад і впливи сих маґнатів потягають маси шляхти й маґнатів тутешнїх, особливо католицьких, до кальвінства і унїтарства.

З другого боку ширить ся більше домородний, на православнїм ґрунтї вирощений раціоналїзм, в останнїх своїх виводах сильно зближений до унїтаризма. Його головними пропаґаторами являють ся московські втїкачі: Теодосій Кривий (Косой), Ігнатий, Васіан, Хома. Покликані за свої єретичі думки перед московський собор в 1554 р. і силоміць приставлені до Москви, вони втїкли в білоруські землї в. кн. Литовського і тут знайшли чималий послух. Сучасний великоруський полєміст Зиновій монах Отенський, на запитаннє православних з вел. князївства розяснюючи єреси тих московських еміґрантів, навіть прирівнював успіхи їх на Білоруси до успіха Лютера в Нїмеччині: „востокъ развратилъ діаволъ Бахметомъ (Магометом), западъ Мартиномъ НЂмчиномъ, а Литву Косымъ” 4). Зістаєть ся неясним, чи сей успіх поясняєть ся істнованнєм вже давнїйших домородних раціоналїстичних течій в білоруській та український суспільности, чи духом часу та созвучністю з західнїми проповідниками раціоналїзма. Великоросийський раціоналїзм кінця XV в. — так зв. жидовствующих, дослїдники виводять з України та Білої Руси, тому що по традицїї перші проповідники його були з в. кн. Литовського. Жид Схарія, від якого ведуть його початок, мав прийти з кн. Михайлом Олельковичом до Новгорода з Київа, иньші Жиди — інїціатори нової єреси мали бути „з Литви” 5). Ми одначе не маємо нїяких звісток з України чи з Білої Руси про такі раціоналїстичні течії в сих часах, так що їх істнованнє лишаєть ся гіпотетичним.

Не представляючи нїякої строго сформулованої доктрини, московські проповідники, не вважаючи на імпозантний успіх, який признає ім Зиновій (може бути й побільшуючи) 6) прилучали ся в своїй дїяльности до проповідників протестантських і унїтарських, і їх дїяльність росплила ся в загальній реформаційній течії, скріпивши її елєментами більше домородного, на православнім ґрунтї вирощеного скептицизму і раціоналїзму. І ми маємо ряд сьвідоцтв від людей місцевих, що правда — пізнїйших, які представляють в сумі успіхи раціоналїстичної проповіди між православними Білоруси дуже великими. Скарґа принагідно згадує (в 1590-х рр.), що нововірцї відібрали в православних 650 церков в самім тільки Новгородськім воєводстві, а з більше як шістьсот шляхецьких домів грецької релїґії зістало ся тільки шіснадцять, або й меньше таких, „которыє геретицкоє новокръщенскоє (аріанської) заразы ушли” 7). Його словам вторують ще більше авторитетні слова Антіррізіса, писані чи піддані Потїєм, що по словам сучасників сам перейшов через реформатську стадію; він вказує на великі успіхи аріанства між Русию і для прикладу покликуєть ся на теж Новгородське воєводство — „яко ся тамъ тая проклятая єресь роскоренила: ледве сотный домъ шляхецкий найдешъ, который бы тымъ поветриємъ не былъ зараженый” 8). Фрази сї, розумієть ся, дихають полємічним гіперболїзмом; без сумнїву, і тут мішають ся до купи успіхи раціоналїстичних ідей з успіхами нововірства як певних орґанїзованих конфесій; зістаєть ся не ясною і хронольоґія сих успіхів. Але не можна сумнївати ся, що раціоналїстична проповідь мала на Білоруси значні успіхи і то навіть в третїй четвертинї XVI в. 9), хоч глубокими вони не були, і взагалї якогось замітного слїду в культурнім житю не лишили, зникнувши дуже скоро й непомітно серед боротьби православія і католицтва.

З Білої Руси рефлекси сих раціоналїстичних течій ішли й на українські землї в. князївства. Поминаючи Підляше з його спольонїзованою шляхтою, особливо се треба сказати про Берестейщину, тїснїйше звязану з Білорусею. В 1570-х рр. бачимо Теодосія Кривого й товариша його Ігнатия вже на Волини: з листу Курбского, писаного в 1575 р. до одного з волинських панів Кадьяна Чаплича довідуємо ся, що сї еміґранти пробували в домі Чаплича, і сей Чаплич, перейнявши ся їх гадками, при всяких нагодах, в гостинах і на зїздах, заводив розмови з земляками на доґматичні і моральні теми, проводячи протестантські погляди, хоч сам ледво чи був ще рішучим адептом якоїсь певної конфесїї 10). Але сї й иньші подібні факти входять хронольоґічно уже в нову фазу українського культурного житя, яка датуєть ся останнїми трома десятолїтями XVI в., а характеризуєть ся зростом впливів польської культури з одного боку, з другого — культурною й релїґійною реакцією українського елєменту. До того часу українська суспільність не перейшла через реформаційну фазу скільки небудь основно — і так само не перейшла через неї й пізнїйше.

Се можна-б уважати користним з того погляду, що реформаційний рух не ослабив національних підстав української суспільности відірваннєм від старих традицій, і не розбив сеї спільности передчасно на два релїґійно-культурні табори. Але ся досить гіпотетична користь далеко не викупає тої користи, яку міг дати серіознїйший реформаційний рух, заплоднивши суспільність елєментами критики й поступу.








Примітки


1) Див. в примітках реєстри звісних нам протестантських громад на Українї.

2) Ор. Левицький в своїх студиях (Социніанство с. 193, передмова в Архиві с. 132) напр. завважає: „когда в концЂ первой половины XVI в. потоки реформаціи достигли Южной Руси, волынцы заплатили обильную дань вЂку”, і доказом йому служать слова Курбского про переміни, які настали в Польсько-литовській державі „внегда путь господень оставили и вЂру церковную отринули многаго рода преизлишняго покоя возлюбивше же ринуша ся во пространный и широкій путь, сирЂчь в пропасть єреси люторскія и другихъ различнихъ сектъ” (Сказанія кн. Курбскаго I с. 84). Але сї слова не сказані про Волинь спеціально, тільки про Польсько-литовську державу взагалї.

3) Розумію працї Макарія (т. IX гл. III — начерк історії реформації в в. кн. Литовськім), Малишевского (Подложное письмо Половца Ивана Смеры къ великому князю Владиміру Св., 1876, передрук з Трудів кіев. дух. ак. — студия під сим спеціальним титулом містить історію аріанства в Білій Руси й на Українї) і особливо Ор. Левицького Социніанство въ ПольщЂ и Юго-Западной Руси (К. Стар. 1882) і Внутреннее состояніе западно-русской церкви в Польсько-литовскомъ государст†въ концЂ XVI стол. и Унія (передмова до VI т. першої части Архива Юго-Зап. Рос. і осібно). На доказ розширення аріанства в Галичинї вказують на згадки старих письменників про істнованнє унїтарських громад в Ланцутї, Бучачу і в Крилові в Холмщинї; але, крім того, що самий факт істновання тут унїтарських громад зістаєть ся не ясним, їх істнованнє говорить тільки про істнованнє адептів унїтарської конфесії серед польських панів Галичини. Далї притягають сюди історію з аріанськім памфлетом т. зв. листом Смери до кн. Володимира, що мав бути знайдений в монастирі Спаса коло Лаврова, і неясну згадку в листї галицької православної шляхти до митр. Онисифора про якихось Жидів, яким попускає митрополит. Ор. Левицький здогадуєть ся (Социніанство с. 56-7), що тут мова про крайнїх аріан, які зближали ся до юдаізма, але се гіпотеза дуже непевна. Щож до листу Смери, то згадка про монастир Спаса, „де лежить славний князь Лев”, дїйсно дає деякий натяк на якусь звязь з Галичиною і її Львовою лєґендою; але се може бути явищем значно пізнїйшим, нїж ті 1560-і рр., на які кладуть аріанські письменники появу сього листу. Щож до Волини, то крім слів Курбського, дуже загальних, як бачимо, ми не маємо нїяких виразнїйших вказівок на розпростореннє тут протестантських чи иньших нововірських конфесій в часи ранїйші від сих листів Курбского, то значить від 1570-х рр.

4) Зиновія Истины показаніе с. 49. Про сих московських раціоналїстів статя Костомарова: Великорусскіе религіозные вольнодумцы въ XVI вЂкЂ (Монографіи т. І), Емельянова ИзслЂдованіе о ереси Башкина и Косого (Труды Кіев. дух. акад. 1862), Макарія т. VI 2 с. 273 і далї і VII 2 с. 487 і далї

5) Се каже Йосиф Волоцький в своїм ПросвЂтителї (друге вид, в Казани 1882).

6) Цїкаво напр., що Артемій, иньший московський еміґрант-полєміст, виступаючи дуже різко против проповідників західнїх раціоналїстичних доктрин на Білій Руси, нїчого не згадує про проповідь і успіхи Теодосия й иньших (крім зовсїм не визначної згадки про Козьму-Андрія), і навіть в листї як приймають, адресованім до самого Теодосия нема про се згадки (Рус. истор. биб. IV с. 1420 — тут і иньші його посланія). Трудно думати, щоб Артемій толєрував умисно своїх земляків, „страданій съобещників”, і се насуває сумнїви що до великих успіхів проповіди московських раціоналистів.

7) Описаньє и оброна собору руского берестейского (Р. ист. библ. XIX с. 214).

8) Р. истор. библ. XIX с. 975, пор. 677.

9) Окрім сьвідоцтв Зиновія можна вказати ще пізнїйшого Копистинського, що в своїй Палїнодії признає згаданому вище Артемію, котрого дїяльність на Білій Руси припадає на кінець 1550-х й початок 1560-х рр., велику заслугу в поборюванню нововірства на Білій Руси: „отъ єреси аріанской и лютеранской многихъ отвернулъ и презъ нею Богъ справилъ, же ся весь народъ русскій въ Лит†въ єреси тыи не перевернулъ”. (Р. ист. библ. с. 913). Цїкаво, що про Україну і тут нема мови.

10) Сказанія Курбскаго II с. 185-6.











Попередня     ТОМ VI     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ V. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.