Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ V. Стор. 6.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ V     Наступна





ВИНАРОДОВЛЕННЄ В УКРАЇНЇ ЦЕНТРАЛЬНІЙ І СХІДНЇЙ І ПОЧАТКИ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕАКЦІЇ: ЄЗУІТСЬКА ПРОПОВІДЬ, ЇЇ ВПЛИВИ НА СУСПІЛЬНІ ВЕРХИ, ВИВОДИ ПРО БЕЗВИГЛЯДНІСТЬ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ Й РУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: СКАРҐА, ГЕРБЕСТ, СЬВІДОМІСТЬ БЕЗРАДНОСТИ У ПРАВОСЛАВНИХ — УХИЛЯННЄ ВІД ПОЛЄМІКИ, ПЕРШІ ПОЛЄМІЧНІ ПИСАННЯ. КАЛЄНДАРНА СПРАВА: РЕФОРМА КАЛЄНДАРЯ, ОПОЗИЦІЯ ПАТРІАРХАТУ, НАСИЛЬСТВА У ЛЬВОВІ І ПО ГАЛИЧИНЇ, БОРОТЬБА ПРАВОСЛАВНИХ І КАПІТУЛЯЦІЯ ПРАВИТЕЛЬСТВА, ДАЛЬША ПОЛЄМІКА, ЗНАЧІННЄ СЬОГО ЕПІЗОДУ.



Школа була таким чином незвичайно сильним і успішним приладом релїґійної боротьби в руках єзуітів, але не одиноким. Міські проповідницї, місїї по провінції, особисті зносини, всякі нагоди використовували ся ними для відродження католицького запалу по недавнїм індіферентизмі у своїх, до привернення назад на лоно католицької церкви адептів протестантських наук, до поборювання „схизми” і навернення православних на католицтво 1). „Богато учителїв римської церкви, особливо в теперішних часах, пише в передмові до свого полємічного трактату (1587) Гер. Смотрицький — як устно з проповідниць, так і письмом з друкарських верстатів, ріжними і успішними способами, з великою пильністю і з сильним стараннєм, поминаючи тих своїх, які відступили від їх церкви спостерігши щось невідповідне, — удають ся ріжними родами й способами до вас, народи руські, підносячи, гідність, сьвятість, силу і власть над всїми піднебесними своїх римських пап та ними уставлені закони й віру, а ваших грецьких патріархів, віру, й закон, які вони держуть, а з ними разом і вас мішаючи з недовірками, дурнями й єретиками, топчуть явно перед вашими очами та накликають вас до злуки” 2). Варшевіцкий і Скарґа, перші ректори виленської колєґії, вславили ся заразом як першорядні проповідники; особливо величали в єзуітських кругах успіхи Скарґи — найбільшого проповідника, якого мала коли небудь Польща, чоловіка дїйсно незвичайних ораторських здібностей і великого особистого впливу 3). Ярославська єзуітська кольонія величала ся працями і тріумфами місіонерськими свого члена, звісного нам Бенедикта Гербеста. Талантом він не дорівював Скарзї, його релїґійний фанатизм виявляв ся в формах різших, виключнїйших. Про його дїяльність дають понятє його листи до нунція з 1583-4 р.: він кружить по панських домах, веде місії, через панів змушуючи до участи в діспутах православних попів, хвалить ся наверненнєм православних і насильним повертаннєм панами церков на костели 4). Найбільш голосним дїлом ярославських єзуітів було, здаєть ся, наверненнє на католицтво синів Острозького: обставини близше незвістні, але фамілїйні звязи Острозьких з Ярославом, з родиною Тарновскої- фундаторки колєґії, імена Яна й Бенедикта Гербестів звязані з наверненнєм середнього Константиновича, наводять на сю гадку 5).

Зміст своїх проповідей против православної віри й руської церкви Скарґа обробив в звісній своїй книжцї: О iednosci koscioła bożego pod iednym pasterzem y o greckim od tey iednosći odstąpieniu z przestrogą y upominaniem do narodów ruskich przy Grekach. stojących, виданій 1577 р. в Вильнї й присьвяченій кн. Острозькому. Про вплив і значіннє сеї книги в розвою унїонних ідей я говорив уже на иньшим місцї 6). Тепер хочу піднести те пригнобленнє й неспокій, який мусїла викликати ся зручно приладжена бомба в станї православних. В передмові до нового видання каже Скарґа, що перше „богатша Русь викупила і попалила”, нїби то щоб паралїзувати вплив на своїх одновірцїв 7). Скільки правди в сїй звістцї, ми не можемо провірити, але вражіннє від сеї книги серед сьвідомійшої православної суспільности мусїло бути дуже прикре. І сама її передмова, де Скарґа, присьвячучи книгу самому Конст. Острозькому, яко „першому в грецькім законї”, висловляв надїю на його поміч до переведення унїї й поздоровляє з початками переходу на латинство його родини, зроблені його дочкою й старшим сином Янушом 8). І ті тріумфальні оклики безконечної переваги латинської церкви над грецькою, католицької Польщі над православною Русю, в яких чула ся енерґія й сила католицької реакції по недавнїм занепадї й розстрою. Їх вражіннє збільшав самий тон, принятий Скарґою супроти Русинів — тон співчутя, жалування з простодушної, бідної Руси, яку мовляв хитрі й лукаві Греки звели на таке бездороже, що з нього нема иньшого виходу окрім капітуляції перед латинством і піддання католицькому костелови. Руська церква не може поправити ся сама, не може вийти з свого нужденного становища, бо її духовенство не може бути ученим і відданим церковним інтересам, через те що воно жонате. Єрархія не може двигнути церкви не тільки тому, що вона сама темна, але й через свою залежність від сьвітських осіб. Нїякої осьвіти й культури не може бути на Руси, тому що за орґан культури взято некультурний язик словянський.

„Сильно надули Греки тебе, народе Руский, пише Скарґа, що даючи тобі свою віру, не дали тобі своєї мови, а казали вдоволити ся словянською, аби ти нїколи не міг прийти до правдивого розуміння й науки. Бо тільки дві є мови, котрими розповсюднена і закріплена по всїм сьвітї віра сьвята, і без них нїхто не може опанувати нїякої науки, а особливо духовної — грецька і латинська. Не тільки через те, що иньші язики тягом зміняють ся і не задержують одного постійного порядку в людськім уживанью, бо не мають своїх граматик і усталених правил, а ті два завсїди однакові і нїколи не міняють ся, — але також і тому, що тільки на тих двох язиках держить ся вся наука, а переложити їх на иньші мови не можна добре. Ще не було на сьвітї, анї буде нїякої академії анї колєґії, де б теольоґія, фільософія й иньші свобідні науки викладали ся й могли б відповідно розуміти ся на иньших мовах. З словянським язиком нїхто не може бути ученим, і вже теперь його зовсїм нїхто не розуміє добре, бо нема на сьвітї такого народу, який би говорив ним так, як пишеть ся в книгах, а своїх правил, граматик і словарів для науки він не має й не може вже мати. І тому попи ваші мусять удавати ся до польського за толкованнєм, коли хочуть щось зрозуміти в словянськім” 9).

Таким же безвихідним, безрадісним представляв стан української церкви „апостол Руси” української Б. Гербест. В своїй брошюрі, виданій кілька лїт пізнїйше, як витяг з ширшої своєї працї (що так і лишила ся не виданою), в формі якогось конспекту проповіди, дав він понятє про загальний тон і напрям своїх тодїшнїх диспут і проповідей 10). В виразах дуже сильних представляє він тут безвиглядність православної Руси, „дурної й нужденної Руси”, як він її титулує без церемонїї: „Поки Бог Жидів карав з ласки своєї, давав їм пророків; тепер на них гнїв божий — пророків не мають. Так от і від Греків, а з ними і від Руси Бог все відібрав. Не мають анї памяти, аби вміти „Отче нашъ” і „Вірую в Бога”, анї розуму, щоб бачити своє спасеннє, анї доброї волї, аби добре жити. Що до тайн — то забивають вони душі малих дїтей, не маючи миропомазанія епископського, анї знають, що то порядне розгрішеннє; при тїлї Христовім впадають в ідолопоклонство, в супружествї — в явне чужоложство; про характер тайни анї їх питати!

Боже змилуйся над ними й відбери слїпих вождів!” 11).

Як можемо собі представити, православна Русь мусїла себе супроти сих інвектив почувати дуже гірко, тим гірше — що не чула себе на силах гідно відповісти на них та відбити сї напади противника рівною зброєю. Не чуючи себе в можности поміряти ся силами з такими вишколеними, зручними діспутантами, православні духовні старано уникали всякого диспуту з ними. Низше духовенство відкликувало ся до своїх владиків, владики під ріжними причинами або й просто без всяких мотивів відмовляли ся також — знаємо, які то були владики. Гербест пише, що в Динівській маєтности Ваповскої попи самі не ставали до диспуту й намовляли людей, аби не ходили на проповіди Гербеста, але він через князїв (війтів) казав зібрати людей, маючи по своїй сторонї дїдичку, і тодї попи мусїли ставити ся. Не можучи противстати єзуітови, вони відкликали ся до свого перемишльського владики, але не знайшли у нього нїякої помочи, і се зараз піднесло вражіннє від єзуітської проповіди 12). Курбский в відповідь на звістки й далї з Вильна на єзуітські нападки, на православних також міг лише умовляти виленських православних неходити на їх проповіди, не вдавати ся „в гадки” з ними, а посилаючи ріжним людям свої писання против єзуітських доводів він звичайно просив не показувати їх „иновірцям”, а читати тільки в кружку своїх. „А вашей милости прошу, писав він напр. в 1580 р. львівському свому кореспондентови Семену Сїдлареви, прийми мой подарокъ духовный за вдячно, и внимай, читаючи себЂ, и услаждайся имъ со правовЂрними восточнихъ церквей, а схизматикамъ онымъ (латинникам) не показуй того, ани споруйся съ ними, бо зЂло сварливи и упрямы” 13).

Та не весела се зовсїм була рада, коли гострі нападки, зневажливе трактованнє православної віри, руського народу бурили кров в кождій чутливійшій людинї й вимагали від прави, оборони, реваншу. „Не знати, чи ви так довго роздумуєте, чи пристати чи нї, чи просто пускаєте те поза себе, гірко завважає Гер. Смотрицький про се мовчаннє православних на єзуітські атаки 14), — а тим ваша віра й закон, а найважнїйше — імя подателя вашої віри Бога попадає в наругу обридливо і соромно, багато людей збивають ся з дороги і відступають від віри, і не знати, чи за таке ваше недбальство не будете ви відповідати супроти даних вам від Бога талантів, ріжної власности й достоінств, якими були ви ним же ушановані; адже то вже звичай і обовязок людей — давати відповідь на питання, а на писаннє відповідати таким же — а того від вас анї видати, анї чувати ще й донинї”. Та нї з чим було йти на боротьбу.

В відповідь на якісь єзуітські „книжки, силлогизмами поваплени” Курбский посилав Вильнянам старі писання Кавасили й Палами 15), а в відповідь на книгу Скарґи незвісний на імя супрасльський богослов не здобув ся на нїщо лїпше, як зробити хрестоматію з старих затасканих грецьких і староруських противулатинських писань, де арґументи вартні мішали ся з апокрифічними або через саму ту форму, в якій їх подавано, позбавлені всякої авторитетности 16). Конст. Острозький, почувши за собою обовязок дати відповідь на адресовану до нього книгу Скарґи, звернув ся в сїй справі до аріанина Мотовила, що служив у нього, і потім посилав до своїх кореспондентів разом з книгою Скарґи полємічні замітки сього Мотивила. Правовірний Курбский, діставши їх, був дуже скандалїзованний тим, що оборона православя була поручена єретику, і вилив свої почутя аж у двох листах Острозькому 17). Але в тім був мабуть не сам індіферентизм, який закидали й досї закидають Острозькому з противної сторони, а й трудність — знайти православного полєміста, який міг би дати відправу Скарзї. Доперва з 1582 р. 18) маємо полємічний трактат, перший православний полємічний твір в сих часах, п. т. Посланіє до Латинъ изъ ихже книгъ 19). Незвісний на імя автор взяв сьміливий плян перенести полєміку на латинський ґрунт і опираючи ся на католицьких письменниках скритикувати католицтво, папство передо всїм. До сього поруч полєміки доґматичної служить йому анекдотична історія папства, зачерпнена з середновічних католицьких писань 20). Видвигає також протестантську теорію про папу-антихриста, являючи ся попередником на сїм полї голосного трактата Зизанія „Казаньє св. Кирила о АнтихристЂ” (імя Кирила фіґурує в звязку з сим уже в нашім безіменнім трактатї) 21). Трактат звернений очевидно против книги Скарґи, хоч автор тільки раз говорить се виразно 22). Написаний більше лїтературно (меньше вульґарно), більше прозоро, він міг би мати сильний успіх; але в тій формі, як його маємо, він виглядає більше на збірку матеріалів для полєміки 23). Без слїду і значіння він одначе не лишив ся: його впливи можемо не раз костатувати в пізнїйшій полємічний лїтературі 24).

Новий факт в тім часї потряс православну суспільність і викресав з неї нові іскри відпорної енерґії. Се була реформа калєндаря, переведена папою Григорієм XIII в осени 1582 року. Старий, юліанский калєндар, прийнятий тисячолїтньою церковною практикою за підставу церковного календаря, відкидав ся. Щоб вирівняти ріжницю між часом астрономічним і калєндарним, яка зайшла через недокладність юліанського числення (на 400 лїт калєндарний рік на три днї відставав від астрономічного) та вернути весняне зрівняннє (равноденствіє) на день 21 марта, прийнятий постановами нїкейського собору про сьвяткованнє великодня, — папа наказав дочислити 10 день дня 5 лютого 1582 р. і на будуще упускати три високосні днї на кожді 400 лїт. Отже ся реформа в основі мала вповні консервативний характер, привертаючи калєндар до норми прийнятої нїкейським собором і опирала ся на вповнї обєктивних, астрономічних підставах. Але тому що була проголошена папською курією в такий повний релїґійної виключности час, і з певною конфесійною закраскою, — вона викликала опозицію в сферах, настроєних ворожо до папства, й не була прийнята анї в православних, анї в протестантських краях та кругах. В ворожій папізмови Анґлїї новий калєндар прийнято доперва в серединї XVIII в.; в краях православних не прийнято й до нинї — не вважаючи на всї заходи. Певних опонентів знайшла реформа і в самих католицьких кругах: так в краківськім університетї виступив против реформи місцевий астроном Лятос, і не переставав її критикувати потім. Виключений за се з професорської корпорації, він жив потів на дворі Острозького, на утїху православним в їх боротьбі против нового калєндаря 25).

Стараючи ся прихилити православну церкву до приймлення реформи, папа вислав своїх послів до патр. Єремії і через свого нунція Посевіна звернув ся також до Конст. Острозького, щоб той від себе вплинув в сїм напрямі на патріарха, і Острозький справдї писав у сїй справі до Єремії. У Львові арцибіскуп Солїковский весною 1583 р. закликав до себе на конференцію православних і Вірмен, взиваючи, аби прийняли новий калєндар; ті вимовляли ся своїми патріархами. Тим часом собор скликаний Єремією на осїнь 1583 р. рішучо висловив ся против реформи, на тій підставі, що сьвяткованнє великоднє по новому калєндарю входить в суперечність з постановами нїкейського собора (напр. Великдень може часом припасти на оден час з жидівською Пасхою, чого не дозволяв Нїкейський собор). Взагалї признав пасхалїю за рік незмінну, бо усьвячену соборами, і в рядї грамот, адресованих до вірних, до кн. Острозького й ин., взивав їх, аби не приймали нової римської „прелести й безакония” 26). Се рішило справу для православних Польщі. Примус і насильства, якими по тім хотїли місцями змусити православних до нового калєндаря, тільки загострили відносини й зробили справу дражливою. Той же Солїковский на різдвяну вілїю 1583 р. заборонив православним відправляти сьвяточне богослуженнє по старому калєндарю, вислав свого брата з ксьондзами і товпою узброєних слуг на православні церкви, й ті підчас богослуження силоміць повиганяли духовенство й людей з усїх львівських православних церков, церкви запечатали арцибіскуповою печаткою й заборонили в них служити 27). Подібні насильства чинили ся й по иньших місцях, викликаючи з боку православних страшенне обуреннє, роздуваючи калєндарну справу до незвичайних розмірів, до принціпіального значіння, до готовости потерпіти й страждати за старий калєндар. В пізнїйших записках Петра Могили маємо оден епізод, оповіджений уже вповнї в стилю старої аґіоґрафії, про те, як в Перемищинї, в маєтностях Гербурта дїдич скликав перед різдвом до себе попів з своїх маєтностей і казав, аби сьвяткували різдво разом з ним по новому стилю, але вони не схотїли, й він всадив їх до вязницї; та Бог услухав їх молитву і стогнів їх в темницї, й Гербурт розхорував ся й умер, перше нїж встигли тих попів з вязницї випустити 28).

Супроти скарг православних, король в сїчнї 1584 р. видав грамоту, де пояснив, що проголошене ним приймленнє нового календаря не може служити приводом до яких небудь насильств над православними: нїхто не може робити їм нїяких перешкод чи трудностей в їх релїґійних обрядах, сьвяткованню сьвят і т. и. 29). Але грамота ся не загасила справи. Навпаки, вона ятрила ся ще більше. За калєндарну справу почали чіпати ся иньші, принціпіальнїйші — про свободу православної віри, право свобідного виконування православних обрядів і церемонїй, старе питання про ставленнє нових православних церков, особливо мурованих, і т. д. Головною ареною боротьби була, очевидно, Галичина і спеціально Львів, де отсї спори й претенсії католиків на укороченнє прав публичного виконування православної віри мали за собою досить давню історію 30), а провідником тої боротьби з католицької сторони далї йшов арциб. Солїковський, витягнувши при тім, здаєть ся, й стару справу зверхности своєї над галицькою катедрою 31). Підчас сойму на початку 1585 р. до Варшави вибрали ся ріжні шляхтичі галицькі з львівським владикою Балабаном доходити своєї правди; просили й митрополита приїхати, й він обіцяв, але не приїхав, тільки прислав на письмі свої жалї королеви 32). Кн. Острозький взяв в свою опіку сю делєґацію, а що тодї стояв в тїснім союзї з всемогучим канцлєром Замойским, тож Солїковский мусїв капітулювати. Постановлено, що поки не прийде до порозуміння між папою й патріархом, православних не вільно було змушувати до нового калєндаря, анї чинити їм яких небудь ограничень чи трудностей в виконуванню їх релїґійних обрядів. В такім дусї списано постанову в формі приватного „рішення й угоди” між Солїковським і Балабаном, в стилю звичайних шляхецьких „добровільних угод”. Все що стало ся, рішено пустити в непамять, яко таке, що стало ся „з припадку, а не з наміру”(!); всякі протести й скарги покасовано, а на будуще не мало бути „нїяких перешкод так в сьвяткованню сьвят, в відправлюванню служб, церемоній, дзвоненню, анї в юрисдикції й доходах” 33).

Король потім на сїй підставі видав нову грамоту, де потверджував свобідне виконуваннє православних обрядів, право будовання деревляних і мурованих церков, шпиталїв і шкіл, свобідне уживаннє старого калєндаря і т. и. 34) Але й ся грамота не загасила справи вповнї; спори й ріжні конфлїкти на ґрунтї ріжницї калєндаря тягнули ся далї, даючи привід до ріжних прикростей і насильств 35), а калєндарна справа стає одною з горячих точок в відносинах православних і католиків, в житю й полєміцї. В полємічних писаннях, які появили ся потім як з католицької так і з православної сторони — Wywody Гербеста (1586), Ключъ царствія небесного Гер. Смотрицького (1587), О единой вЂрЂ Василя Острозького (1588), вона фіґурує, як важне, актуальне питаннє, котрого відповідне осьвітленнє має велике значіннє з становища релїґійної суперечности. В книзї Смотрицького, яка хоче поставити православного на відповідну точку супроти сеї релїґійної контроверсії, калєндарна справа займає навіть центральне місце — симптом дражливости сього питання. Смотрицький з притиском підносить, що всїм звісна й очевидна самовільність і безоглядність, з якою папа перевів реформу калєндаря, не оглядаючи ся на тисячолїтню практику церкви, не шукаючи порозуміння з патріархами, кидає кепське сьвітло на історію розлуки західньої й східньої церкви — „штожъ розумЂти маємъ о тыхъ речахъ давныхъ, въ которыхъ такъ же отъ едности отступаючи, насъ невинныхъ потваряють” (оклеветують), питає він 36). Се був дуже вдячний полємічний арґумент, і він поясняє нам, чому в релїґійній полєміцї калєндарна справа, незалежно від чисто практичних мотивів, зайняла таке визначне місце.

Взагалї калєндарна справа викликала оживленнє не тільки в лїтературі — вона потрясла цїлою суспільністю й викресала з неї нові запаси енерґії. Як електрична течія пройшла вона по всїх землях українських і білоруських, викликаючи, разом з реакцією, почутє спільности інтересів і координації сил. Вона відбила ся о грецькі патріарші сфери і викликала відти, вперше по довгих часах, горячі відклики, заохоту держати ся против натиску латинства — і з тим почутє широкої спільности інтересів православного сьвіту. Успіх, яким будь що будь вінчала ся боротьба против калєндарної реформи, уступки і ґарантії правительства мусїли дуже сильно скріпити енерґію православних. На претенсії латинські, які почали чіпляти ся за калєндарну справу, вони відповідають жаданнями ґарантій не тільки свобідного виконування своєї релїґії, а й культурно-національного розвою, й дістають від короля разом з захованнєм старого калєндаря многозначне признаннє права свобідного виконування всяких релїґійних обрядів, будовання церков, закладання шкіл і шпиталїв 37). Таке марне саме по собі, калєндарне питаннє таким чином стало справжнїм прольоґом тої культурно-релїґійної й національної боротьби, яка степенуєть ся потім тільки з справою унїї.








Примітки


1) Див. цитовану новійшу історію єзуітів в Польсько-литовській державі Załęski Jezuici w Polsce, т. І до початків XVII в., 1900 (є нове, покорочене виданнє), Любовича начало католической реакціи, його ж Къ исторіи іезуитовь въ литовско-русскихъ земляхъ, Варш., 1888 (відб. з ИзвЂстій варшав. унив.), Pollard Tne Iesuits in Poland, 1892, Демяновичъ єзуиты въ западной Россіи, 1872.

2) Ключъ царства небеснаго — Архивъ Югозап. Рос. І VII с. 263.

3) Про нього спеціальні працї; Dzieduszycki P. Skarga i jego wiek I, 1860, друге вид. 1868-9; Стельмашенко Политическая дЂятельность П. Скарги (київ. Унив. извЂстія 1902-3 і осібно, на книжку критика О. Сушка в Записках Н. тов. Шевч. LIV і осібно: П. Скарґа в сьвітлї офіціальної росийської науки, Льв., 1903); Яновскій Политическая дЂятельность П. Скарги (Ун. извЂстія Київ 1907).

4) Baronii Annales ecclesiastici ed. Theiner, III с. 432-3 і 577-8 Одинока моноґрафія про Гербеста — О. Сушка, не сягає сих часів.

5) Про се ще низше.

6) В т. V с. 542-3.

7) Пам. полем. лит. II с. 529.

8) ibid. c. 230.

9) Пам. пол. лит. II c. 485-6.

10) Брошюра, видана в 1586 р. має титул: Wiary kościoła rzymskiego wywody y greckiego niewolstwa historya, для iednosci z koscielnej dłuższey historiey, dla Rusi nawrocenia pisaney, wypisał to x. Benedykt Herbest. В передмові він поясняє, що проповідуючи при львівській катедрі, написав сю книжку для Руси й Вірмен, nie mogąc z nimi ustnie, jakom chciał, gadać. Передмова датована маєм 1586 р., але до брошюри долучені ще таблицї, які подають тойже зміст буквально, з датою 23 сїчня 1586 р.; вони друковані мабуть осібно. Правдоподібно, розкидуваннє сих друків і голосне імя Гербеста були причиною уваги, яку присьвячують їм православні полємісти, невважаючи на сухий, мало популярний і неінтересний зміст. Видана в II т. Памятників полемической литературы. Перед тим Гербест для пропаґанди описав був lingua nostra vernacula свою діспуту в Динові й навертаннє Русинів, призначаючи се для друку, але воно, мабуть, не вийшло в сьвіт (Baronii Annales ed. Theiner III с. 433).

11) 1. с. с. 597.

12) Annales Baronii ed. Theiner III с. 433.

13) Сказанія II с. 234 пор. с. 205.

14) 1. с.

15) Сказанія II с. 177, Можливо, що єзуітські „книжки”, про які пише Курбский, се та-ж книга Скарґи.

16) Війшла як друга частина до згаданого вище апольоґетично-полємічного супрасльського збірнику 1578 року, без спеціального титулу; в однїм місцї автор виразно згадує про книжку Скарґи (с. 37 в вид. Попова).

17) Сказанія II с. 215-226. „Книга оть сина діаволя написана и оть явственнаго непріятеля Христа нашего сочиненна”, яку згадує Курбский в другім листї (с. 221), очевидно таж книга Скарґи з замітками Мотовила, що і в першім: Курбский відсилає їх тепер Острозькому.

18) Сей рік в київськім кодексї.

19) Заховав ся в рукописних збірниках полємічних писань, а друкований не був; виданий двічи: проф. Петровим в статї Западнорусскія полемическія сочиненія XVI в. (Труды кіев. дух. ак. 1894, III), в збірнику поч. XVII в., з історично-лїтературними замітками, і в III т. Памятників полемической литературы, з старшого збірника иньшого змісту. Проф. Петров, з огляду на склад збірника, що вказує на Супрасльський монастир, думає, що й сей трактат був зложений в сїм монастирі, але се вповнї гіпотетично. Можна сказати з правдоподібністю тільки те, що автор мав оден з старших супрасльських збірників і користав з нього.

20) Головно послужила йому до сього книга Плятіни (Platina) De vita et moribus summorum pontificum historia, також Decretum Граціана. Крім того користав автор з соборних постанов (Соnсіlіа), писаннями Авґустіна, Григорія папи, Єроніма, Кипріяна. Цїкаво було б прослїдити, на скільки безпосередня була його знайомість з сими авторами.

21) Див. с. 1134-5 в вид. Памятн. полем. лит. (текст сей має важнї відміни в обох звісних нам текстах), пор. 1142-3. В сїм текстї автор виразно згадує про лютерську науку; дуже інтересно було б і в иньших точках прослїдити відносини його до тодїшньої протестантської лїтератури, від котрої в сильній залежности стояли часто пізнїйші православні полємісти в своїх нападках на папство.

22) Сї притоки до книги Скарґи виказує Петров, 1. с.

23) В однім збірнику з сим трактатом (київ. михайлівського мон.) переховав ся иньший п. т. На богомерзкую на поганую латину, которыи папежи хто что въ нихъ вымыслини въ ихъ поганой вЂрЂ, сказаніе о томъ”. Се вибірка з тих же джерел, на яких опирав ся автор „Посланія”, але ще в більш сировім видї. Вона вичисляє „новини”, заведені папами, числом 25. На підставі спільности джерел проф. Петров вважає сю вибірку дїлом тогож автора, і се досить правдоподібно, хоч в деяких місцях бачимо значні відміни в викладї.

24) „Ключъ” Герас. Смотрицького в цїлім рядї місць пригадує Посланіє: пор. напр. Посланіє с. 1129 (Петро не каже Корнилію падати перед ним) або с. 1137 (про папіссу і церемонію оглядин нового папи), с. 1141 (слова Христа: „идЂ же будутъ два или три собрани” в приложенню против папської зверхности) і Ключъ, царствія небесного с. 243, 248, 261-2. Проф. Петров вказує ще на невиданний полємічний трактат 1597 р., що теж користав з Посланія.

25) Про реформу калєндаря й викликану нею полєміку див. Kaltbrunner Die Polemik über die gregorianische Kalendarreform, 1878; Bostel Zur gregorianische Kalendarreform, 1885 (Mittheil. des Institut f. österr. Geschichte); Сумцовъ Историческій очеркъ попытокъ католиковъ ввести въ южную и западную Россію григоріанській календарь (Кіев. Старина 1888, V), також Малишевского Мел. Пигасъ т. I с. 236 і далї.

26) Грамота Єремії з 20. X (в перекладї) в Актах Зап. Рос. III ч. 138, иньші, видані тодїж збіркою в Острозькій друкарнї, передруковані у Малишевского Мелетій Пигасъ, т. II (першу з грамот Єремії він датує 1588 роком, але се чи похибка друкарська, чи помилка). Листи Острозького до Посевіна в Annales Baronii ed. Theiner III с. 436-7.

27) Акты Зап. Рос. IV ч. 140; документ містить сьвідоцтво возних про те, що прибиті до церков печатки зістали ся не нарушеними, отже хибно пишуть (див. у Сумцова 1. с.), що православні їх позривали.

28) Архивъ Югозап. Рос. І т. VII с. 104-5; факт сей положенний на часи владицтва Копистинського, отже мав би місце пізнїйше — колиб покласти ся на певність сього означення.

29) Акты Зап. Рос. IV ч. 139 = Апокрізіс с. 1101.

30) Читай одначе дуже сильні нарікання і з білоруських земель в Боркулабівскій лїтописи: „на тотъ часъ было великоє замешаннє промежъ панами и промежъ людьми духовными, такъ тежъ и людьми простыми было плачу великого, нареканья сильного, похвалки, посварки, забуйство, закликання видячи, яко новыє свята установляли, празники отменяли, купцомъ торги альбо ярмарки поотменяли — праве было начало пристья антихристова у такомъ великомъ замешанью” (Матеріали Кулїша І с. 53).

31) Так можна судити з змісту його пізнїйшої угоди й королївського привилея, виданого на її підставі.

32) Се викликало повний огірчення лист шляхти до митрополита, де вона вказувала йому на всякі непорядки в православній церкві й взивала до більшої бачности — Акты Зап. Рос. III ч. 146.

33) В ориґіналї друкована в Апокрізісї с. 1097 в офіціальній копії руській, виданій Балабаном, в Актах Зап. Рос. IV ч. 148.

34) Друкована в ориґінальній формі в Апокрізісї с. 1103.

35) Пор. пізнїйшу грамоту Стефана тамже с. 1108.

36) 1. с. с. 250, пор. с. 258: „с чого можемъ снадне обачити и властне зрозумЂти, ще не безъ великихъ, явныхъ а слушныхъ причинъ всЂхъ всходъныхъ и полуденъныхъ сторонъ или церквей пастыреве мусели опустити заходъного костела вожа”.

37) omnibus aliis pietatis officiis gaudendi, eclesiacticas religionis suae, xenodochia sive hospitalia, gymnasia tam murо, quam lignis fundandi, exaedificandi, ditandi (Апокрізіс c. 407); грамота дана православним вел. князївства, але випливала з угоди Балабана з Солїковским і мала загальнїйше значіннє.











Попередня     ТОМ VI     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ V. Стор. 6.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.