[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ V. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ V     Наступна





ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ: БІДНІСТЬ ВІДОМОСТЕЙ; ОСОБА МЕЦЕНАТА — КН. ОСТРОЗЬКОГО, ЙОГО ХАРАКТЕР, БРАК ЕНЕРҐІЇ Й ІНЇЦІАТИВИ, ПАСИВНІСТЬ В СПРАВАХ РЕЛЇҐІЙНИХ І НАЦІОНАЛЬНИХ, НЕОХОТА ДО РІЗКОСТИ Й ВИКЛЮЧНОСТИ. ОСТРОЗЬКА ШКОЛА — ПЛЯНИ ВИЩОЇ ШКОЛИ Й ЇЇ НЕДОСТАЧІ, ПРОҐРАМА, ГРЕЦЬКИЙ ЕЛЄМЕНТ, ЗНАЧІННЄ ШКОЛИ.



Першим огнищем нової осьвіти, нового шкільництва, нового духового житя, виступає Острог, резіденція кн. Острозьких, в 1580-х роках. На жаль, ми не знаємо нї тих безпосереднїх обставин, нї тих впливів і мотивів, які вплинули на се виступленнє, не можемо означити близших хронольоґічних границь, анї стадий в розвою тутешнього духового житя, анї виробити собі докладного суду про його розміри. Наші відомости про острозьку школу, про тутешню видавничу дїяльність, про кружок учених і лїтератів, згромаджених коло тутешньої друкарнї й школи, незвичайно бідні. Неясною предоставляєть ся навіть особиста роля, мотиви й участь в ріжних сторонах Острозького епізоду самого фундатора, кн. Острозького, бо з тих часів мало маємо близших відомостей про нього, та й взагалї, поки не використаною вповнї зістаєть ся його чимала особиста кореспонденція 1), ми все ще не можемо здати собі вповнї докладної справи про мотиви й характер його дїяльности, про його особисті й суспільно-національні прикмети хоч як визначну ролю відограв він в очах сучасників, хоч як сильну увагу притягав до себе і пізнїйших поколїнь і новійших істориків 2).

Молодший з двох синів Константина Івановича Острозького, славного гетьмана вел. кн. Литовського, найвизначнїйшого з сучасних православних маґнатів, що уважив ся через те чільним опікуном своєї народности й православної віри 3), — князь Василь-Константин (род. 1527) виступає на перший плян уже в 1540 р., з смертю свого брата Ілії, що вмер в молодих лїтах, на тридцятім роцї житя, в 1539 р., не полишивши иньшого потомства окрім прославленої своєю траґічною долею доньки Гальшки. Князь Василь — пізнїйше званий звичайно Константином, на честь батька, тодї був ще молодим хлопцем: в 1541 р., по смерти брата, вел. княжим декретом в спорі з своєю братовою Беатою з Косцельца, він був перед часом признаний за повнолїтного на пятнадцятім роцї й потверджений в своїх правах, на половину батьківщини. Але і вирісши, він довго вів тихе й малозамітне житє, невважаючи на незвичайно визначне становище, яке давало йому голосне імя батька, величезні богацтва й особисті звязи. Роздїлені між ним і родиною його брата Ілії, острозькі маєтности зібрали ся в руках кн. Василя-Константина в 1570-х роках, коли його братанниця Гальшка по своїх бурхливих пригодах, по смерти накиненого їй королем чоловіка Лукаша Гурки (1574), котрого вона до смерти не хотїла за мужа мати, дістала ся на двір свого стрия; кілька лїт потім вона вмерла записавши свої маєтности стриєви. Оженив ся кн. Василь-Константин теж з пребогатою дїдичкою, репрезентанткою одного з перших польських домів, Софією Тарновскою, донькою каштеляна краківського, що по смерти свого одинака-брата одїдичила всї маєтности батька. Старшу доньку свою Гальшку видав кн. Василь-Константин за звісного Яна Кишку, одного з найбільших маґнатів в. кн. Литовського, протектора социнїан, другу — Катерину за Криштофа Радивила, воєводу виленського й канцлєра в. кн. Литовського, першого литовського маґната, і її сином був Януш Радивил, що потім теж грав першу ролю, як його батько, в в. князївстві (по смерти Катерини Криштоф оженив ся з Гальшкою, що повдовіла по Кишцї, але не мав від неї дїтей). Старший син князя Януш, з огляду на повагу й фамілїйні звязи свого батька, ледво дійшовши тридцяти лїт, був іменований волинським воєводою, а кілька лїт пізнїйше (1593) каштеляном краківським — першим сьвітським сенатором держави! Його молодший брат Олександер дістав тодї воєводство волинське по старшім братї, не маючи повних двадцяти трох лїт! Сам кн. Василь-Константин став старостою володимирським і маршалком волинської землї на 24 роцї, а при кінцї 1559 р. дістав воєводство київське, і сей титул носив до смерти.

Не вважаючи на сю повагу, незмірне богацтво, звязи й впливи, якоїсь хоч трохи визначнїйшої полїтичної ролї кн. Острозький не грав. Українським маґнатам, взагалї православним, се таки було й не легко, але й інтересу до справ полїтичних, адмінїстрації, публичної дїяльности взагалї кн. Василь-Константин видко не мав. В ролї київського воєводи, себто першої особи і найвищого урядника на Поднїпровю зіставав ся він пасивним сьвідком того многозначного суспільно-полїтичного процесу, який переходив тут — сформовання козачини. Він держав ся правила „моя хата з краю”, й старав ся підтримувати добрі відносини з козацькими ватажками, аби не чіпали його маєтностей; такоїж полїтики держали ся його аґенти-заступники 4). Його воєводський замок київський за його воєводства став гнилою руїною, де козаки господарили як хотїли, находили, забирали гармати, а кн. Острозький обмежив ся тільки документальним сконстатованнєм, що він не раз пригадував про потребу укріплення Київа й Білої Церкви (держави його сина Януша), але річ посполита того не вчинила, а він з сином „сам не може анї повинен” їх будувати 5). Два перші маґнати українські дивились на свої держави як на просте джерело доходів і не вважали за можливе з тих доходів дати щось на укріпленнє замків. Сучасний польський історик Ожельский висловляє в виразах досить сильних своє обуреннє, а для нас се характеристичний приклад того браку всякого громадського почутя, який виробив ся в нашім маґнацтві в звязку з усуваннєм його від всякої активної полїтичної ролї, і повното забитя інтересів публичних приватними. Та ж „привата” прозирає і в иньших фактах житя Константина Острозького він: напр. залягає з податками з своїх маєтностей і стараєть ся їх не платити. Але і в справах, які дотикали безпосередно його самого, його приватного житя й інтересів, не показував він енерґії, рішучости, інїціативи. Ще до різкого виступу можна часом було його попхнути, але витрівати в завзято й енерґії він нїколи не міг. В голоснім епізодї, який розгравав ся в його родинї — в траґічній долї його братаницї Гальшки не умів він знайти ся активно, енерґічно; оружною рукою піддержавши сватаннє до Гальшки Федька Сангушка, він потім не показав нїякої енерґії нї для того, щоб охоронити Федька від гнїву короля, анї для того, щоб оборонити Гальшку від насильства з боку матери й короля. Таким же показує себе сорок лїт пізнїйше старий уже князь в иньшім голоснім епізодї — в справі екзарха Никифора — різкий виступ против самого короля, і по тім — князь махає на все рукою й уступає в ображенім маєстатї.

Брак енерґії, інїціативи, активности показує він і в сїй сфері, де ще найбільше проявив інтересу, зацїкавлення, і де зробив своє імя історичним: в сфері культурно-релїґійних інтересів. Його роля, дїяльність в сїй сфері оцїнювала ся дуже неоднаково. Тим часом як одні під небеса підносили й підносять його заслуги, його характер, бачучи в нїм чоловіка прямо ідеального, — иньші бачуть в нїм людину вповнї пусту, безхарактерну, зовсїм позбавлену всяких ідеальних змагань; одні зводять ріжні зміни в його поглядах і поводженню до мотивів особистої натури, амбіції, — иньші в сїм браку якоїсь одностайности добачають прикмети ширших поглядів, свобідних від всякого сектярства й виключности. Не претендуючи на рішучу оцїнку при теперішнїм станї наших відомостей, ми і в сїй сфері одначе мусимо сконстатувати у Острозького брак визначної індівідуальности, енергії й витрівалости, неохоту виступати різко й гостро, наприкряти ся людям. Він радо зістав ся б цїле житє на другім плянї сучасної релїґійно-національної боротьби, в ролї високого арбітра, до якого суду й гадки, поваги й опіки звертають ся заступники ріжних сторін, і який по монаршому знаходить для кождого ласкаве слово і милостивий дарунок. При певній дрібязковости і слабкости характеру, в Острозькім безперечно було де що з тої маєстатичної величи, яка виховуєть ся в династиях почутєм своєї висшости і каже людинї брати з гори, з становища обєктивнїйшого й вищого партийну боротьбу, релїґійне і всяке иньше сектярство. Тїсні звязи, що лучили його з иньшими сферами національними, релїґійними, культурними — з аристократією польською і литовською, прилучали ся до його вродженого індіферентизму й неохоти до всякого різкого зазначення своєї індівідуальности. Йому й не хотїло ся. й не наручно й орґанїчно противно було замикати ся в якусь різко зазначену чи національну, чи релїґійну формулу — виступати з різко вираженою фізіономією патріота-Русина, ортодокса-православного. І так само як напр. в епохальнім національно-полїтичнім епізодї — актї 1569 р. Острозький тільки маркує опозицію, але без всякого опору потім здаєть ся на королївську волю, так і в питаннях національно-релїґійних, які так сильно порушували иньших — напр. в справі калєндарній, в справі злуки грецької й римської церкви, в справі релїґійної реформи він довго держить ся на прихильно-невтральній позиції.

Без протесту приймає він присьвячену йому книгу Скарґи з накликом до католицтва і різкими атаками на православну віру та посилає своїм знайомим. А коли ся книга викликає невдоволеннє православних, поручає написати на неї відповідь одному з своїх двірських лїтератів нововірцю Мотивилу, обурюючи тим до дна душі правовірного Курбского. Пише до папи листи, де заявляє своє горяче бажаннє послужити дїлу унїї; а заразом нововірцї, антітрінїтарії уважають його своїм чоловіком з огляду на толєрацію й прихильність, яку показував він їх людям 6); православні ж, сьвітські й духовні, уважали його головою й „сьвітилом” православія. Богословом — канонїстом Острозький не був нїколи. Курбский зве його чоловіком тільки „отчасти во правовЂрныхъ догматЂхъ искуснымъ” 7). Потій, зловивши на необережнім вислові, що в православній церкві треба б поправити дещо „звлаща около сакраменту и инъшихъ вымысловъ людскихъ” 8), злорадно закинув йому неправовірність такого погляду, бо в тайнах східньої церкви нїякої зміни або поправи не може бути 9). Признаючи глубокий упадок православної церкви, Острозький готов був шукати для неї поратунку однаково чи у католиків, чи у протестантів. В тім був і індіферентизм для традиції, для національних елєментів руської церкви, і легке трактованнє церковних питань взагалї; в релїґії Острозький цїнив моральність, дісцїплїну, культурну сторону й не привязував нїякої особливої ваги до сторони доґматичної. Тому міг він писати на протестантський зїзд, що православні далеко близші протестантам як католикам 10). З другого боку, тїсні звязи з польськими й литовськими католицькими кругами виключали в нїм всяку різкість в відносинах до католицтва, і єзуітські оповідання про те, що Острозький буцїм мучив своїх синів за перехід на латинство 11), стоять в такій різкій суперечности до всього що знаємо про Острозького, що не варті нїякого довіря. Раз тільки старий князь дав унести себе роздражненню й гнїву до виступів більше різких і рішучих — коли конспірація владиків пошила в дурнї його з плянами унїї й грозила завести всю українську суспільність, без її волї й відомости, без ради і порозуміння, мов „якихось безсловесних”, під руку папи. Але й се був соломяний огонь, який швидко згас, і по грізних заповідях — вивести в поле 15-20 тисяч війська на оборону православної віри, Острозький скоро став радити православним терпеливість супроти всїх звернених против них актів правительства і єрархії.

Я позволив собі спинити ся на характеристицї кн. Острозького не тільки як тодїшнього голови українського народа, „началника в православію”, та характеристичного репрезентанта українського маґнацтва, а також і тому, що ся характеристика потрібна нам для того, аби оцїнити відповідно весь, щоб так сказати, острозький епізод в історії духовного житя XVI в. Особисті прикмети кн. Острозького дають нам обясненнє недовговічности, ефемерности сього епізоду, а заразом кажуть шукати в його окруженню иньших людей, яким завдячав сей епізод сьвітлїйші свої сторони.

Першою річею, що мусїла згромадити в Острогу культурні сили й дати початок осьвітній лїтературній роботї, було виданнє біблїї. В звязку з тим стоїть заложеннє друкарнї. Уставленнє біблїйного тексту потрібувало не тільки книжного матеріалу, а й книжних людей, яких кн. Острозький стягав з ріжних країв, а се скупленнє культурних сил дало можність розвинути ся не тільки лїтературній роботї та видавничій — завдяки друкарнї, але й дало спромогу орґанїзувати, по довгій перерві, першу школу вищої марки на Українї.

Про школу знаємо тільки, що вона в 1581 р. вже істнувала, правдоподібно — не задовго перед тим в 1570-х рр. вона й появила ся 12). Сучасники називають її „триязичним лїцеєм” 13), „колєґією” 14), „школою грецькою” 15), або „грецько-словянською” 16), а навіть „академією” (так називає її в своїй книзї „ректор” сеї Острозької школи Герасим Смотрицький, і Потїй, може не без іронїї, називає одного з членів острозького кружка, т. зв. клирика Острозького, „учнем академії острозької”) 17). Се показує нам, що фундатори й провідники острозької школи хотїли б зробити з неї школу вищого академічного типу. Се. не вдавало ся за браком наукових сил — в них все відчувала ся недостача, хоч при величезних засобах, якими розпоряджав Острозький, він безперечно, міг би постягати найлїпші наукові сили сучасної Европи. Але тут на перешкодї, видно, ставав страх перед введеннєм неправовірних елєментів в школу, і ще більше мабуть — брак енерґії й щедрости зі сторони старого князя 18). В 1583 р. кн. Острозький просить папу прислати учених Греків, грецької віри, для потреб острозької колєґії й для роботи над перекладами грецьких писань 19). В 1592 р., просячи львівське брацтво взяти в свою опіку його сина Олександра, що пробував в Ярославі, Острозький поясняє, що не міг з ним післати з Острога своїх учителїв за для недостачі в них, бо і в Острозї без них „глад страждуть” 20). Десять лїт пізнїйше доходять поголоски до Риму про нові заходи кн. Острозького дістати з Греції професорів „для якоїсь академії, яку хоче фундувати на Волини”, але кореспондент-унїят злорадно запевняє, що в цїлій Греції не знайдеш зі сьвічкою ученого чоловіка 21).

Та коли не удавало ся вивести острозьку шкоду на верхи сучасної шкільної орґанїзації, і на сїй точцї її прихильникам приходило ся раз у раз відчувати брак культурних засобів, то все таки вона незмірно підняла ся над рівенем старої школи, що не сягала понад науку русько-словянського читання й письма. Наука словянської мови мусїла бути поставлена більше науково, глубше й основнїйше, нїж в тих старих школах — за се можуть посьвідчити пізнїйші граматичні працї вихованця острозької школи Мелетія Смотрицького, що зробили епоху в граматизації церковно-словянської мови. До словянської й тїсно звязаної з нею книжної українсько-білоруської мови школа старала ся приложити стилїстичні методи й правила, вироблені західноевропейською схолястичною школою; памятками того лишили ся деякі лїтературні вироби острозької школи, як вірші Гер. Смотрицького в передмові до острозької біблїї, хронольоґія Римші, Лямент дому кн. Острозьких 22). Взагалї лїтературні памятки острозькі служать нам майже одиноким джерелом до пізнання характеру і напряму острозької науки, за браком якихось безпосереднїх звісток про неї, і ми ще застановимо ся над ними з сього погляду.

Крім мови словянсько-руської вчили латини й грецької мови. Се говорить пізнїйший унїатський письменник Суша 23), і се ж очевидно розуміє сучасник, називаючи острозьку школу „триязичним лїцеєм”; таку ж вагу має згадка сучасного памфлєта на М. Смотрицького, що він був — очевидно в острозькій школї — „во благочестіи и наказаніи книжномъ и граматичномъ словенски, гречески и латински воспитанъ”, і тільки „латинською фільософією” доповняв свою науку в Вильнї 24). Без науки латинської, розумієть ся, обійти ся було неможливо, і знайти для неї учителїв не було тяжко. Тяжше було з наукою грецькою, а їй в острозькім кружку, очевидно признавали велике значіннє: пригадаємо слова ректора острозької школи Гер. Смотрицьвого про унїверсальне значіннє грецької науки й письменства й перевагу його над латинським 25). Тому у сучасників — учеників острозьких вона зветь ся „школою грецькою”, „училищем греко-словенским” 26); правдоподібно се була т. ск. офіціальна назва школи в противставленнє католицьким „латинським школам”.

Але на дїлї надати школї сей грецький характер було не так легко. Аби яких Греків, для перших початків грецького читання й письма знайти не тяжко було — „не новина отъ часовъ давныхъ бывати Грекомъ у Острогу”, завважає автор Перестороги 27), а в 1590-х рр (1595), пишучи Лукарісу, оден з його острозьких учеників передавав йому поклін і від Греків острозького кружка — їх тепер більше нїж було за тебе — додає він 28). Але хотїло ся Греків правдиво-учених, досьвідчених в тайнах богословської й фільософічної науки, і за ними шукав Острозький і в Греції і в Італїї, де тодї звичайно доходили вищих студий жадні знання Греки, за браком своїх вищих шкіл. Та сї заходи не приводили до особливих результатів, і тільки недовгими гістьми появляли ся в Острогу — скільки знаємо принаймнї, — учені Греки, які могли поставити на відповідній висотї науку грецької мови й письменства, фільософічних і теольоґічних дісціплїн. Таким був згаданий Кирил Лукаріс, що в р. 1594-8 кількома наворотами пробував в Острозї й учив в тутешнїй школї 29), і протосінкел Никифор, що по берестейськім соборі жив якийсь час в Острозї. Перед тим, в 1580-х рр., обертав ся в острозькім кружку ще оден Грек, з західньою (римською) осьвітою Мосхопул — близше не звісний нам одначе нї що до своєї учености, нї що до характеру своєї дїяльности, і другий якийсь Діонисий Палєольоґ, що їздив з порученями до Риму 30). З римської грецької кольонїї не знайшло ся охочих їхати до Острогу на зазив Острозького 31). Що дивнїйше, за цїлий довший час свого істновання Острозька школа не постарала ся вишколити з своїх власних учеників спеціалистів в ріжних науках, спеціально в науцї грецькій, і се тим дивнїйше, що вже в 1580-х рр. при патріарху був якийсь „спудей Федор” з України, „ученія ради еллинска языка, в немже всяка θилосоθія”, і патріарх просив для нього помочи від Українцїв „книгъ ради купования внЂшнихъ и богословныхъ ученій” (1584) 32). Боюсь, що й тут кн. Острозький не показав себе надто гойним меценатом. За весь час істновання острозької школи можна вказати тільки на одного чоловіка, що виглядає на „ученого стипендиста” острозької академії; се єромонах і архидиякон Кипріян, „сущій отъ града Острога, мужъ во еллинскомъ діалектЂ искусный, въ Єнетіихь (Венеції) и Патавіи (Падуї) любомудрствовавшій, въ св. горЂ АθонстЂй пожившій”, як його рекомендує передмова до пізнїйшого видання його перекладу толковань Ів. Златоуста 33). Як показують його грецькі вірші в острозькім друку De bello Ostrogiano (1600) і роля товмача під час берестейського собору 34), він був дїйсно добре обзнайомлений з грецькою мовою.

Та які б не були хиби й недостачі острозької школи, вона мала важне значіннє, випустивши все таки з своїх мурів чимало людей з більшим науковим цензом і своїм живим прикладом збивши погляди розширювані ворогами в родї Скарґи, мов би при православній вірі, при словяно-руській традиції неможлива нїяка орґанїзована школа, нїяка осьвіта, нїяка наука. В біоґрафічних звістках ріжних людей того часу ми починаємо, замість давнїйших загальних звісток про иауку у якогось учителя, стрічати вповнї конкретні відомости про ученнє в школї Острозькій 35). Приклад острозької школи дає конкретну підставу до проєктів подібних шкіл і по иньших місцях; так в 1588 р. владика володимирський, Теод. Лазовський з своєю капітулою соборною, постановляючи „за напомненєм вел. п. Константина кн. Острозъского” ріжні способи до направи й полїпшення порядків в соборній церкві, між иньшим роблять спеціальну фундацію для школи, „аби ховано два бакаляры такыхъ, жебы оденъ училъ по гречку, а другий по словенску” 36). З сього пляну справдї не видко особливих результатів, але небезінтересно се ширеннє ідеї грецько-словенської школи по Острозькому прикладу. Правдоподібно, що й плян львівської школи, видвигнений в тих же 1580-х рр., не обійшов ся без впливу тих же Острозьких взірцїв, і автор Перестороги, очевидно, передав погляди сучасників, представляючи, що новий культурний рух, полїпшеннє церковних відносин і дорогої його серцю осьвіти у православних вів свій початок від Острозьких початків — школи й друкарнї. Вони то, мовляв, заохотили й патріархів до близшої участи в справах української церкви, до помочи їй церковними й культурними засобами, й приготовили те відродженнє православної церкви 37), яке, на погляд автора, затримала й ослабила тільки диявольска робота — унїя, що внесла роздвоєннє серед православних і їх енерґію обернула на внутрішню боротьбу.








Примітки


1) Звісні збірки його листів в петербурській публичній біблїотецї.

2) Лїтература про нього в прим. 12.

3) Про сю сторону книжечка Ярушевича: Кн. Константинъ Ивановичъ Острожскій, Смоленськ, 1896.

4) Його одинокий важнїйший конфлїкт з козачиною — за Косинського, був невільний: Косинський мав гнїв за свої обиди на Януша Острозького й спеціально завзяв ся нищити маєтности Острозьких.

5) Архивъ Югозап. Рос. III. III с. 37.

6) Quamvis religioiiem unitariam, quam in corde amplectebatur, aperte non sit professus, unitariorum tamen fautor et patronus fuit, пишуть про нього антітрінїтарії, — Biblioteca antitrinitariorum c. 283.

7) Сказанія II с. 225.

8) Антірізіс с. 587.

9) Ibid. c. 589.

10) Антірізіс с. 643.

11) У Нєсецкого VII 2 с. 187.

12) Перегляд ріжних гадок про час засновання школи (деякі ведуть її з часів кн. Конст. Ів. Острозького, але безпідставно), її проґрами, устрою і т. и. (про се, за браком всяких позитивних дат, висловляли ся найріжнїйші здогади) див. в цитованих статях Лукьяновича і Харламповича.

13) Trilingue lycaeum — Пенкальский De bello Ostrogiano, 1600, у Харламповича l. c. 254.

14) Баронїй-Тайнер III ч. 43.

15) Пам. полем. лит. III с. 382.

16) Чтенія київські VIII c. 33 (переклад Авукара 1611 р.).

17) Каратаєв с. 235, Пам. полем. лит. III с. 1053.

18) Не дурно напр. Мелетій, що від свого вихованця Лукаріса мусїв мати дуже докладні відомости про острозькі справи, в 1597 р. дуже усильно заохочував Острозького і безпосередно, і через близьких йому людей, до більшої опіки для школи й друкарнї — Малышевскій op. c. II с. 74-5.

19) Баронїй-Тайнер III ч. 43.

20) „Идеж (в Ярославі) помощи и ратунку в потверженью вЂры єго от нас мЂти не можетъ скудости ради учителей, без нихже и сами гладъ страждемъ” — Monum. confrat. ч. 257.

21) Лист Веляміна-Рутського з Риму, 1603 р. в додатках до Петра Могила Голубева І с. 180.

22) Памяткою словянської науки в острозькій школї мабуть треба вважати й „кграматыку словеньска языка” видану в 1586 р. в Вильні „з газоθилакіи славного града Острога з щедробливоє єго милости (кн. Острозького) ласки видану для поученія и выразумЂнія божественнаго писанія (Каратаєв с. 232).

23) Non slauonicae duntasat linguae, sed graecarum iuxta atque latinarum artium erexit palaestram — Saulus et Paulus c. 16.

24) Друкований в Кіев. епарх. вЂдом. 1875, с. 564.

25) Див. вище с. 477.

26) Див. вище с. 484.

27) Акты Зап. Рос. IV с. 216.

28) Bibliographie hellenique Лєґрана, IV ч. 54.

29) Крім згаданої моноґрафії про нього Брянцева (див. т. V с. 660) загальнїйші працї: Pichler Geschichte des Protestantismus in der orientalischen Kirche oder dez Patriarch Cyrillus Lukaris und seine Zeit, 1862, і стара збірка Th. Smithus Collectanea de Cyrillo Lukario, 1708. Кореспонденція Лукаріса видана в IV т. Біблїоґрафії Лєґрана.

30) Лїковский, подаючи деякі відомости про нього з ватиканських актів (Unia brzeska с. 224), здогадуєть ся, що то не був правдивий Грек, а „Москаль”; мабуть підставою послужило йому до того імя Мосхопула: про Палєольоґа він каже, що був прихильний католицтву, а Мосхопул був, навпаки, дуже ворожий латинству й старав ся підкопати його впливи.

31) Likowski c. 223.

32) Мелетій Пигасъ II с. 98-100.

33) Виданий 1623 р. в Київі, цитати у Харламповича Острожская школа с. 384.

34) Пам. полем. лит. III с. 335 і 354.

35) Так в біоґрафії Йова Княгиницького читаємо, що він „підучивши ся в унївскім монастирі”, удав ся „до совершенЂйшихъ наукъ” до Острога — „вдасть себе въ училище и прилежаше ученію” (Зоря гал. 1860 с. 228). Його сучасник і земляк Сагайдачний теж „выхованъ въ вЂрЂ церкви всходней зъ лЂтъ дЂтинскихъ, шолъ потомъ до Острога, для наукъ уцтивыхъ” (ВЂршЂ на погребъ Петра Конашевича Сагайдачного).

36) Архивъ Югозап. Рос. І. І с. 236.

37) „Зачимъ православіє наше почало было просіявати яко солнце, люди учоныє почали были въ церкві божієй показивати ся, учители и строители церкви божієй, и книги друкованыя почали множити ся” — Пересторога с. 206.











Попередня     ТОМ VI     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ V. Стор. 8.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.