[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ VI. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ VI     Наступна





VI. Боротьба за і против унїї по її проголошенню, в житю і письменстві


ПРОГОЛОШЕННЄ УНЇЇ Й ЛЇТЕРАТУРНА БОРОТЬБА ЗА І ПРОТИВ НЕЇ: ПЕРЕД УНЇЄЮ, АҐІТАЦІЯ В ВИЛЬНЇ, НЕЯСНА СИТУАЦІЯ У ЛЬВОВІ, КАТЕХИЗИС ЗИЗАНІЯ І ВИКЛИКАНІ НИМ ПИСАННЯ, КАЗАНЬЄ О АНТИХРИСТЂ, СУД НАД ЗИЗАНІЄМ.



Неясні, непевні поголоски про приготованнє церковної унїї, які мусїли ходити між православними вже в 1592-4 рр., протягом 1595 рр. переходили все більше в форму позитивних, вповнї певних відомостей. В Вильнї бувший львівський дидаскал і проповідник, Стефан Зизаній, перейшовши в тих роках до Вильна, розпочав лїтом 1595 р. кампанїю против митрополита й владиків за їх перехід на унїю. Митрополит запевняв, що про унїю не думає, посилав якогось свого післанця, потім в листах грозив Зизанію й сьвященикам брацьким за такі „бунты противъ насъ пастырей зверхнихъ" клятвою й відданнєм до судів королївських 1). Але супроти недвозначних познак зради владиків Зизаній з товаришами вели далї аґітацію против епископату. Митрополит, сповняючи свою погрозу, покликав виленське духовенство на свій суд і застановив богослуженнє у всїх церквах Вильна (серпень 1595) 2), але се не могло погасити справи. З кінцем липня вийшла у сьвіт звісна окружна грамота кн. Острозького, де сей „началникъ в православію" подавав до загальної відомости зраду владиків — що вони „въ волки претвориша ся и єдиныя, истинныя вЂры св. восточные церкви отвергше ся, сьвятЂйшихъ патрыарховъ, пастырей нашихъ, и учителей вселенскихъ отступили и ко западнымъ приложиша ся, только єще кожею лицемЂрія своєго яко овчыною закрывающе въ собЂ внутренняго волка, не объявляють ся с тымъ, потаємне согласивши ся съ собою, окаянніи, яко христопродавецъ Іюда зъ Жидовами, умыслили всЂхъ благочестивыхъ въ здЂшней области хрестьянъ безъ вЂсти отторгнувши, съ собою въ погибель вринути — яко самыя пагубныя и скрытыя ихъ писанія объявляютъ" 3). Старий князь пятнував сих владиків як безстидних і беззаконних зрадників і злодїїв і закликав всїх православних до безоглядного опору, обіцюючи з свого боку всяку поміч і вірність, старому православію та запевняючи, що при однодушній опозиції православних їм нїхто не може накинути тої унїї против їх волї. Се був поклик до війни з єрархією — їй треба було вимовити всякий послух, не признавати більше за своїх пастирів і всякими способами противити ся задуманій нею унїї. І безперечно, поклик князя знаходив послух і відгомін.

В Вильнї на митрополичу грамоту, що кидала клятву на духовенство, віддаляла його від богослуження і кликала перед митрополичий суд, духовенство брацьке відповіло заявою, що воно не признає Рогозу митрополитом з огляду на самовільний переход на унїю його й владиків і не буде признавати, доки він не оправдаєть ся перед собором з тих закидів 4). Розаґгітована брацькими проповідниками православна людність Вильна виступала також против митрополита 5). Подібну аґітацію мусимо представляти собі й по иньших центрах брацької орґанїзації. У Львові одначе може меньше, нїж можна було думати. Тут заходили сильні переміни в ситуації. Владика Балабан, інїціатор унїї, зачинав зміняти фронт. Уже в червнї писали львівським братчикам їх кореспонденти з Острога, що Балабан рішучо вирік ся всякої солїдарности з унїєю 6). Він заманїфестував ся потім своїм протестом і оповіданнєм про сфальшовані мембрани (1 липня). З другого боку митрополит, дотеперішнїй протектор брацтва в боротьбі з владикою, підозрівав ся в участи в унїятській конспірації. Братчикам приходило ся здержати ся з дальшою кампанїєю против їх осіб, поки ситуація розяснить ся.

Тим часом, немов для заохоти до унїї, львівські католики — спеціяльно маґістрат, заохочуваний, очевидно, до сеї акції зі сторони, роспочали ще з попереднього року гостру кампанїю против православних. Кн. Вишневецький і кн. Ружинський так вичисляли сї кривди, на підставі відомостей від братчиків. Райцї кличуть їх попів перед свій суд і за неставленнє беруть до вязницї братчиків. Наказують попам приносити райцям до дому якісь коляди. Забороняють попам переходити через ринок з св. тайнами до хорих з засьвіченими сьвічками і в ризах. Не позволяють нести мертвих через ринок з процесією по обряду грецької віри. Не дозволяють ходити в сьвята з процесією, з хрестами з міської церкви на передмістя. Дїтям з грецької школи не позволяють „нїяких ремісій", забороняють їм в вербну недїлю іти через ринок з цьвітами, співаючи „осанна в вишнїх". Школярів убогих „мендиків" (прошаків) бьють по улицях, затягають до своєї школи й там збиткують ся. Убогих жебраків наших випихають з домів своїх. Набігають в ночи на нову брацьку церкву, що будувала ся тодї, нищать інструменти, паскудять, навіть на олтар. Не приймають православних до ремесла, забороняють їх визволяти з науки. Русинів, що служать у католиків, примушують ходити до костела, впихають їм мясо в рот під час посту, мордують за те, що вони ходять до своєї церкви. Зведених на католицтво, коли б хотїли вернути ся назад до своєї віри, мучать, мордують і до вязницї дають. Змушують сьвята сьвяткувати по новому калєндарю. В сьвята по старому календарю витягають на роботу господарів і челядь, беруть кари і саджають до вязницї. З катедри костельної й на ратушу перед всїма називають нас поганими й хулять наші сьвятинї церковні; забороняють дзвонити в нашій церкві відповідно до наших порядків, а в сьвята нового калєндаря не позволяють дзвонити скорше нїж вони почнуть, і т. д. 7). В сю сторону — на оборону свою від таких поневірок і кривд мусїли звернути теж свою увагу братчики і тим всїм поясняєть ся, що головною ареною боротьби за і против унїї в сїй хвилї стає Вильно, хоч боротьба ведеть ся тут — з тої й другої сторони — в значній мірі українськими силами.

Поруч боротьби словом, проповідею, активними протестами вона вела ся також на лїтературнім полї. По одній сторонї виступав Зизаній, по другій Потїй. Не маючи першої публїкації Зизанія — його „Катехизиса", виданого в 1595 р. (до нас не дїйшло нї одного примірника), не можемо мати докладного понятя про нього, але нема сумнїву, що він мав характер полємічний, звернений против унїї й спірних точок між грецькою й римською церквою. Антаґонист Зизанія Фелїкс Жебровский, видаючи проти нього свою полємічну брошуру 8), вишукує єреси в катехизисї Зизанія, а заразом докоряє йому за його аґітаційну роботу і накликає до унїї „нарід руський"; очевидно аґітація устна і „Катехизис" Зизанія стояли в тїсній звязи між собою. Виданий в тім же роцї в Вильнї трактат в оборонї унїї: „Унія алъбо выкладъ арътыкуловъ ку зъодночонью Грековъ съ костеломъ Римскимъ належащихъ" 9), очевидно, стояв в тїсній звязи з тою-ж аґітацією. Трактат без сумнїву, написаний був Потїєм, але вийшов анонїмно, в імени владиків-унїятів; він переглядає спірні точки, „на которыя оглядают се люде народу руского, не хотечы зъ Рымляны до єдиноцства й згоды першоє вернути ся", і воює против тих аґітаційних мотивів, якими воювали противники унїї. Так чимало тут дано місця полєміцї з виводами, що папа антихрист. Потїй дуже різко викликав проповідників сього погляду, аби довели, що папське імя відповідає антихристовому імени 10).

Се було дуже необережне викликаннє вовка з лїса, й Зизаній не зістав ся винним відповіди на се візваннє. На другий рік видав він книжку: „Казаньє с-того Кирила патріарьхи ієрусалимьского о антихристЂ и знакахъ єго", на мові руській і польскій (Вильна, 1596) 11). Тут в формі толковань св. Кирила на восьмий член символа — про другий прихід Христа, він давав відповідь на ріжні точки, порушені Потїєм, і спеціально — до тези про папу-антихриста сипнув цїлою горстю ріжні „знаки антихристова наставаня" й ріжні антихристові числа з папського імени, зачерпнені з протестантської полємічної лїтератури 12). При всїй абсурдности своїй ся ідея папи-антихриста була вже настільки спопуляризована гуситською, потім протестантською аґітаційною лїтературою, а через неї і в нашім полємічнім письменстві 13), що робила сильне вражіннє на сучасників й живо трактувала ся в аґітації против унїї, як сьвідчить книжка Потїя. І сей новий трактат Зизанія напсув багато крови католикам і унїатам 14) та здобув собі велику й трівалу популярність, підхоплений московськими старовірами XVII віка.

Саму справу унїї трактовано поки що теоретично — хоч і не дуже академічно. Противники унїї були певні, що ся справа ще до них прийде — що її рішати буде загальний собор, і тодї буде час дати й відправу. Поки що ж їх головно займали зрадники-владики: треба було добити ся, щоб їх скинено з катедр. Се вважали можливим, і тому заходи митрополита против оборонцїв старої віри мало кого інтересували. Собор в Новгородку (сїчень 1596 р.), де митрополит мав судити своїх виленських противників, православні просто іґнорували. На собор сей, крім митрополита, з владиків прибув тільки львівський Балабан, що обробляв митрополита в своїй справі з братчиками і дістав рішеннє справи на свою користь 15), та новопоставлений полоцький Загоровський. Вони перенесли справу виленських противників унїї на доґматичний ґрунт: Стефан Зизаній був обвинувачений в єресях, як автор „Катехизиса", заочно засуджений і виклятий разом з своїми товаришами, священиками виленського брацтва 16). Сею анатемою одначе нїхто не журив ся: митрополиту і всїм владикам-унїатам з православної сторони вже давно виповіджено послух, і під час самого собору на соймиках росписаних перед весняним соймом православні вели аґітацію за домаганнєм, щоб король відібрав хлїби духовні від зрадників-владиків. Як відомо 17), се домаганнє було дїйсно прийнято в посольські накази майже всїх українських і декотрих білоруських соймиків і поставлене на соймі, але не підперте цїлою посольською палатою, не було прийняте королем, і посли тих повітів, а з поміж сенаторів кн. Острозький зложили протести. Заявили, що вони й їх братя шляхта, з огляду на незаконне заведеннє унїї, не будуть тих владиків-відступників і всїх, хто б держав ся унїї, вважати за своїх пастирів і не позволять їм виконувати в своїх маєтностях нїяких функцій.

Не вигравши справи на соймі, православні перенесли свої заходи на собор, що мав бути скликаний в справі унїї. На собор в Берестю, скликаний на день 6 жовтня, відпоручники православної шляхти й міщанських громад привезли інструкції, а їх зміст, по словам соборного унїверсалу, зводив ся до отсих трох точок: 1) Духовні, що вийшли на свою руку, приватно, з-під зверхности патріарха, мають бути покарані відібраннєм від них урядів. 2) Унїя з західньою церквою не може переводити ся на такім частковім, не поданім до загальної відомости синодї, без згоди патріархів і всеї східньої церкви, навпаки — має бути заховане на основі старих привилєїв „набоженство старожитноє" східньої церкви. 3) Старий калєндар має бути задержаний, а нового не приймати 18). Ся третя точка містить ся в другій, і таким чином жадання православної суспільности містили ся в отсих двох точках: унїя не може бути переведена инакше як загальним собором, з участю патріархів і всеї східньої церкви, і все зроблене на свою руку владиками в справі унїї — не важне; владики — самовільники мають бути скинені з урядів за відступленнє від церкви. Собор православних сповнив сї жадання. Сконстатував, що православна людність Польсько-литовської держави хоче далї зіставати ся при патріархах і не признає самовільних вчинків своїх владиків. Владиків покликав на свій суд і коли вони не ставили ся, заочно осудив і позбавив урядів, а сьвітське „коло" постановило вислати до короля депутацію, щоб се рішеннє ,собора на владиках унїатах сповнив 19).

Та тільки біда була в тім, що православного берестейського собору, правосильного з православного канонїчного становища, унїатсько-католицька сторона православним не признала, і на такім становищу стояло й правительство. Справу унїї воно вважало безповоротно порішеною компетентними властями — православними владиками, і що небудь зміняти, чи наново зачинати не признавало права нї православним мирянам, нї кому иньшому. І для якої небудь кари над владиками, чи скинення їх з урядів не бачило нїякої причини, бож владики не виступили з свого „грецького закону", признаючи ся до одности з римською церквою 20). Ситуація з сього боку вияснила ся досить докладно вже під час самого берестейського собору, супроти становища зайнятого унїятською й католицькою єрархією й королївськими відпоручниками що до собору православних. Отже православним треба було довести незаконність унїї, вчиненої владиками й добити ся від короля, щоб їх скинено. Унїятсько-католицькій сторонї треба було довести, що унїяти поступили законно й похвально, а опозиція православних і спеціально — їх собор в Берестю був неправосильним і беззаконним. І коло сих точок розгораєть ся лїтературна й полїтична боротьба зараз по берестейськім соборі.








Примітки


1) Акты Зап. Рос. VI ч. 73.

2) Акты З. Р. IV ч. 84, Акты Вилен. Ком. VIII ч. 7.

3) Про грамоту й її дату в т. V с. 593-3.

4) Акты Вилен. ком. VIII ч. 9.

5) Див уривок з листу у Жуковича с. 151.

6) Monum. confrat. I ч. 365 (9/VI).

7) Monum. confrat. I ч. 367.

8) Kąkol który rozsiewa Stephanek Zizania w cerkwach ruskich w Wilnie, 1595, Вильно — передр. в V т. Памятників укр. мови і лїтератури.

9) Передрукований в II т. Памятників полемич. литературы. Про нього статя проф. Студинського Pierwszy występ literacki H. Pocieja.

10) Нехайже тобЂ, дурню, што ихъ слухаешъ, а папежа антихристомъ зовешъ, скажуть геретыкове, если вЂдаютъ, имя тоє антихристово, котороє бы мЂло въ собЂ личбу преречоную! албо єсли антихристово имя єсть папа, нехай покажуть личбу помененую въ томъ имени!" — с. 158.

11) Передруковано в V т. Памяток.

12) Як на головне джерело вказують на книгу Зібранда Любберта De papa romano — див. Студинського Пересторогу. Иньша лїтература в прим.

13) Вище я вказував „Посланиє до Латин" 1582 р., додам ще ИзвЂщеніє о латинскихъ прелестехъ Вишенського.

14) Відповідав на нього тойже Жебровський з книжкою: Plewy Stephanka Zizaniey, heretyka z cerkwi ruskiej wyklętego, Вильно, 1596.

15) Monum. confrat. I ч. 400.

16) Акты Зап. Рос. IV ч. 91. Тому що Катехизис Зизанія до нас не дїйшов зовсїм, не перестає досї суперечка про те, чи дїйсно були в нїм якісь єретичі гадки, чи митрополит тільки пошукав в нїм приводу для виклятя. Перегляд лїтератури й гадок за і против у Харламповича op. c. с. 381. На доказ православности Зизанія вказують на те, що він і пізнїйше мав велику повагу у православних. Православний берестейський собор 1596 р., реабілїтуючи Зизанія, збув справу його єретицтва зовсїм легко і перенїс справу на ґрунт дісціплїни; чи правий чи не правий був Зизаній виступаючи против митрополита (Акты Зап. Рос. IV ч. 104). Думаю, що се не пішло б так, як би на Зизанію справдї лежала репутація неправославности.

17) Див. т. V с. 501-2.

18) Архивъ Югозап. Рос. І с. 523-4, пор. Пам. полем. л. III с. 358-9.

19) Див. в т. V с. 607-617.

20) Див т. V c. 615-6.











Попередня     ТОМ VI     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ VI. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.