[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ VI. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ VI     Наступна





ПОГРОМ ПРАВОСЛАВНИХ: БРАК ЄРАРХІЇ, НАТИСК НА ПРАВОСЛАВНЕ ДУХОВЕНСТВО ВІД ДЇДИЧІВ, БЕЗВИГЛЯДНІСТЬ, ДЕЗЕРЦІЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ШЛЯХТИ — АДРЕСА 1603 Р., ДЕНАЦІОНАЛЇЗАЦІЯ МАҐНАТСТВА, УПАДОК ПРОТЕСТАНТСТВА. ДЕПРЕСІЯ СЕРЕД ПРАВОСЛАВНИХ — ТРЕНОС, ЙОГО ПОПЕРЕДНИЦЯ — АНТІҐРАФЕ, ТРІВОГА ВИКЛИКАНА ТРЕНОСОМ, УПАДОК ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ПРЕДСТАВЛЕННЮ СМОТРИЦЬКОГО, РЕНЕҐАТСТВО АРИСТОКРАТІЇ. ПЕРШІ ПРОЯВИ НОВОГО ЧИННИКА-КОЗАЧИНИ. АФЕРА ГРЕКОВИЧА І НЕОФИТА.



Найгірше було те, що й виходу не видко було з таких сумних відносин, бо православний елємент слаб сам у собі. Все рідшали ряди православних серед панства й заможної шляхти, що одна могла підносити голос на оборону прав православної віри, що служила захистом і для православного духовенства і для брацтв і для всяких православних інституцій, та підтримувала в шляхецькій суспільности Річи посполитої престіж і значіннє „руського народу” заразом з „руською”, чи „грецькою” вірою. Як ми знаємо, кінець XVI і перша чверть XVII в. були часами сильної денаціоналїзації українського панства в тих частях України, де ще воно стояло — на Волини, в Київщинї. Переходили на латинство, підпадали впливам державної культури, тратили інтерес до своєї стихії і скоро розривали з нею зовсїм 1). Полїтика Жиґимонта — не давати ходу дісідентам, православним і протестантам, мала свій вплив, повільно, але нехибно робила своє дїло. „Що дальше, тим більше, через те тільки що ми сильно стоїмо при своїй вірі, відсувають нас від відзнак і хлїба Річи посполитої: не можемо мати приступу до місць сенаторських, диґнїтарств, урядів, староств, держав і иньших користних функцій, навіть до служби Річи посполитій не маємо приступу також як иньші”, говорять в своїй конфедерації ще 1599 р. протестанти й православні. „Що більше — і в приватних наших справах і заходах коло доброго імени і поваги ми стрічаємо замість охоти й прихильности всякі трудности й перешкоди”. І се робило своє, як я вже підносив. Що далї, то більше з'являло ся слабодухів, які вирікали ся батьківської віри, щоб відчинити собі двері „до відзнак і хлїба Річи посполитої”.

Ми згадували вище про заяву признання унїятськім владикам за переведеннє унїї, зладжену в 1598 р. в шляхецьких, переважно волинських кругах 2). Під нею м. ин. знаходимо такі підписи членів старих українських родин: Юрий Черторийський, Мих. Мишка каштелян волинський і староста кремінецький, Абрам Мишка староста овруцький, Сасин Русинович — Берестецький судя ґродський луцький, Захарія Єловицький писар королївський, Іван Волинець Чернчицький, коморник корол., Хома Жоравицький, Іван Гулевич, Олександр Воронич, Януш і Матвій Кошки-Жоравицькі, Іван Гораін, Микола Єлович-Букоємський і другий Іван Букоємський, і т. и. 3). В 1603 р. таж заява була поновлена, з підписами переважно вже иньших „обивателїв Волинського воєводства й иньших повітів”, числом 58 4). Тут знаходимо кн. Андрія Козину, кн. Григорія Четвертинського, Бонедикта Гулевича, Юрия Овлочимського писаря земського Володимирського, Остафія Єловича Малинського, Івана Жоравницького, Стефана і Филона Русиновичів, Матвія і Герасима Кошок, кількох Терлецьких, кількох Лепесовецьких і иньших gentes minores.

В вищих, маґнатських, сенаторських кругах православний елємент тратив заступників зовсїм. При кінцї 1603 р. вмер Олександр Острозький воєвода волинський, що саме на соймі того року виступав так різко й рішучо й розбудив надїї православних, які бачили в нїм гідного наступника свого батька, старшину й заступника православного, руського елєменту. Як богато значила для православних ся утрата в тодїшнїх обставинах, як взагалї в тодїшнїх національних і полїтичних рахунках есконтувала ся кожда така висока особа, показує факт, що король з огляду на смерть Ол. Острозького уважав вказаним відновити заходи коло розширення сфери унїї на Українї 5). І ми супроти сього можемо оцїнити записку дерманського октоіха (вид. 1604), про викликаний сею смертию „велій плачъ и жалость отцу же и чадомъ, найпаче же христіаномъ, вси бо бяху чающе помощь получити въ бЂдахъ и гонЂніяхъ, объдржащихъ Христову церьковь” 6). На початку 1608 р. 7) вмер старий князь, „великий заступ и потЂха всего народу роского”, як називає його Копистинський 8). По нїм такої „потїхи” православні вже більше не мали. З синів його зістав ся оден Януш, католик, вправдї з піетизму до батька не неприхильний і Руси і православним (тому ми знаходимо часами навіть дуже похвальні відзиви про нього у православних) 9), але понад льояльність для Руси й православної віри нїхто нїчого більше не сподївав ся і не жадав від нього. Приходило ся шукати меценатів иньших. Так Тренос (1610) присьвячений звістному українському маґнату Михайлу Вишневецькому, котрого „православна церква” устами автора величає як свого вірного сина, стовп православної церкви, і висловлює надїю, що він не покине „убогого пастиря убогої вівчарнї”, буде їй оборонцем. Але гірка то була заміна на місце таких маєстатів, як покійний Острозький.

Рідшали ряди й вірних союзників православних в їх полїтичній боротьбі — протестантів. Все меньше лишало ся вірних сїй вірі, а й ті вірні тратили впливи супроти зросту католицької правовірности і неприязної їм полїтики двора. Їх дїйсно поминали з усякими урядами і відзнаками. В оден місяць з Ол. Острозьким умер його шурин патріарх литовських протестантів, перший сенатор в. князївства і вірний протектор православних Христофор Радивил, і його син Януш — перший маґнат вел. князївства — лїтами не міг дочекати ся сенаторського крісла і тільки рік перед смертю дістав каштелянство виленське.

Трудно було вести яку небудь серіозну полїтичну акцію в таких обставинах, і жаль та розпука мусїла проймати православних супроти невблаганної ворожнечі правительства, неустанного зросту католицьких та унїятських елєментів та упадку православних завдяки витрівалій, консеквентній і зручно направлюваній єзуітськими дорадниками полїтицї правительства й двору.

Образ тодїшньої депресїї дає славний Тренос. Навіяний безпосередно виленськім погромом православних в 1610 р. він характеризує загальний упадок православної церкви в землях українських і білоруських і з сього погляду, а також і як твір Українця, вихованця української школи, має повне право на нашу увагу.

Автором його був звісний уже нам Максим (в чернецтві Мелетий) Смотрицький, син славного Острозького дїяча Герасима Смотрицького. Докінчивши свою осьвіту за границею, в протестантських унїверситетах, він оселяєть ся в Вильнї і як член виленського православного кружка виступає в 1608 р. на ширшу лїтературну арену з трактатом 'Aντίγραφη, написаним в відповідь на католицькі писання виленські 10). Книжка складаєть ся з кількох (семи) трактатів, де автор розбирає й розбиває ріжні закиди, вчинені православним, виясняє православну науку в ріжних спірних точках і її правовірність (про походженнє св. Духа, про чистилище і душі умерших, про квасний і солодкий хлїб при причастю, і т. и.). Книжка не мала особливого значіння, не вважаючи на свої досить солїдні прикмети, головно тому, що порушені тут питання автор слїдом обробив в своїм Треносї. В противність академічному стильови „Антіґрафи” написаний в тонї незвичайно нервовім, сильно патетичнім, закрашений в одних місцях поезією безпосереднього, сумного чутя, в иньшім загострений різкими виступами против папства й католицтва, сей новий трактат зробив дуже сильне вражіннє, викликав сильну трівогу в католицько-унїятських кругах і стягнувши на себе правительственні нагінки — конфіскацію, процеси на видавцїв і т. д., загострив ще більше інтерес до сеї книжки. Вона зістала ся одною з найвизначнїйших і найбільше поважаних памяток, а молодий автор відразу здобув славу першої лїтературної сили в православнім таборі, оборонця віри, стовпа православія. Часи були одначе такі тяжкі, що він, побоюючись (і не даремно, як показало ся) правительственних репресій, сховав своє імя під псевдонїмом, і воно не було відкрите навіть при слїдстві, а саму книжку названо перекладом з грецького.

Повний титул книги: Ξρηνος to jest Lament iedynej s. Powszechney Apostolskiey Wschodniey Cerkwie z obiaśnieniem dogmat wiary, pierwiey z graeckiego na slłowienski, a teraz z słowienskiego na polski przełożony przez Theophila Orthologa, teyże swiętey Wschodnicy Cerkwie Syna. Безпосередну притоку до її появи дали згадані виленські подїї і унїятська брошюра, що представляла сї подїї з становища неприхильного православним 11). Але трактат Смотрицького має загальнїйший характер. Він розпочинаєть ся присьвятою книги згаданому Вишневецькому, потім іде передмова автора до читача, і дві промови від імени православної церкви до своїх вірних: „Плач або наріканнє св. Східньої церкви на своїх синів-виродків” і „Наука (napomnienie) Східньої церкви свому синови, що її покинув разом з иньшими”. Перша з них становить головну окрасу, piéce de rèsistance цїлої книжки. Потім їдуть сїм теольоґічних і полємічних трактатів, близько споріднених своїм змістом з попереднїм трактатом Смотрицького — про прімат папи, сучасний стан римскої церкви і латинські арґументи про неволю східньої церкви, про исхождениє св. Духа, квасний і солодкий хлїб і уживаннє чаші при евхаристії, про чистилище й молитви до сьвятих. Закінчує книгу короткий катехизис.

Православні цїнили історично-доґматичну вартість сих трактатів, у католиків і унїятів заболїло особливо від сатирично-полємічного матеріалу, щедрою рукою зібраного Смотрицьким з старих і нових chroniques scandaleuses римської церкви, щоб схарактеризувати розклад, моральну гниль папства і латинської церкви і тим відповісти на виводи католиків про упадок і поневоленнє східньої церкви. Небезпечними здали ся їм і далї на утиск православної церкви в Польщі. Хвиля була така, коли треба було думати про приєднаннє до Польщі Московщини — саме мали рішати ся справа злуки її з Польщею, і в правительственних кругах затрівожили ся, що Тренос може зробити лиху рекомендацію Польщі в московських кругах. Спеціально та обставина, що книжка пущена як нїби то переклад з грецького, трівожила правительственних полїтиків, бо се могло надати їй особливий авторитет 12). Король на перші вісти про вихід з виленської друкарнї „якихось пашквілїв против власти” показав перевести слїдство, арештувати друкарів і авторів, попалити книжки 13). Автор зістав ся незвістним, і арештований був тільки писар і управитель братської друкарнї Льонґ. Карпович. Самого Треноса знайшли при арештї всього 36 прим., які й були конфісковані; за те під карою 5000 зол. заборонено продавати й купувати сю книжку 14).

Книжку таким чином не удало ся знищити й вона пішла „на Волинь і на Русь”, „розсївано її навіть до Москви”. Тому в католицьких і унїятських кругах поспішили дати бодай антидоти на неї. Старий Сварґа, на прошеннє виленського біскупа, тогож року випустив свою відповідь, де доводив, що Тренос зовсїм не переклад з грецького, що ся книжка перейнята протестантським духом, і т. и. 15). Другу відповідь написав прибічник Потїя Іля Мороховский, але його трактат вийшов з друку доперва в 1612 р. 16).

Для нас, з історичного, а також і з лїтературного становища особливий інтерес мають головно ті сторінки, де Смотрицький дуже сильно й патетично описує сучасний упадок православної церкви й дезерцію української суспільности:

„Горе минї бідній, горе нещасливій, каже православна церква — пограбованій, позбавленій всїх моїх маєтків, обдертій з шат моїх на прилюдну ганьбу мого тїла і обтяженій незносними тягарами! Руки мої в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюх на крижах, над головою меч, під ногами глубока вода, на около огонь невгасимий, з усїх боків крики, страх, переслїдування!.. Колись красна й богата я зогиджена і убога. Колись була королевою улюбленою всїм сьвітом, теперь всї гордять і знущають ся з мене. Все що живо — народи і всї люде землї приступить і послухайте голосу мого! Довідайтесь, чим була я давнїйше, і подивуйтесь... В день і в ночи плачу і сльози як потоки річні котять ся по моїм лицї й нема кому потїшити мене — всї повтїкали від мене, всї мною погордили. Рідні мої віддалили ся від мене, приятелї неприятелями стали; сини мої, позавидувавши гадючому роду, їдовитими жалами жалять мою утробу.

„Слухайте жалїбної повісти моєї всї народи, візміть в уха свої всї мешканцї кругу сьвітового. Сини і доньки мої, котрих породила і виховала, кинули мене й пішли за тою, що не болїла ними, аби наситити ся до схочу жиру її. Сьвященики мої послїпли, пастирі мої понїміли, старцї мої подуріли, молодики мої здичіли, доньки мої вдали ся в роспусту, і всї однодушно, Бога й правду його забувши, на душу мою сприсягли ся  17).

„Горе минї, порученій недбалим робітникам! ой минї поданій в опіку ненаситних лакомцїв! Горе і вам, що продаєте, і вам що купуєте дар Духа св. — серебро ваше піде вам на згубу! Не хочете знати й неправди. Не хочете знати, звідки здобувають ті що дають вам, яким промислом збогачують ся. Доять молоко овець, вовну стрижуть і продають, шкури луплять і продають, годують ся мясом і наливають ся кровию, — а вам удїляють з обильности тих мяс і тої невинної крови. Сквернителї, а не учителї, гасильники, а не сьвітильники, архискоти, а не архиепископи! 18). Переступники закону волї божої — заслїпили душі свої проклятого мамоною сього сьвіту, здурили сьте фальшивою машкарою невинних овечок Христових 19)...

„О епископи, епископи... Чи вам не досить іще тої неоцїненої утрати, яку поношу я за вашим недбальством — таку величезну утрату в золотї й сріблї, в перлах і камінню дорогім, в котрих я кількадесять лїт тому питала ся, як найславнїйша королева, убрана отцем вашим! Де тепер той безцїнний камінь — карбункул, блискучий, як сьвітильник, що я носила в коронї своїй між перлами як мале сонце між звіздами — дом князїв Острозьких, що сьвітив над усї иньші блеском сьвітлости старої віри своєї? Де иньші дорогі й також безцїнні каміння тої корони — славні доми руських князїв — неоцїнені сапфіри, безцїнні діаменти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські 20), Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й иньші несчисленні, які довго було б вичисляти зокрема. Де по при них і иньші неоцїнені мої клейноти? Розумію родовиті, славні, великомисленні, сильні й давнї доми по всїм сьвітї голосного доброю славою, могутністю і відвагою народа руського 21) — Ходкевичі, Глїбовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зеновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кердеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потїї й иньші 22).

До сумних вражінь від своїх домашнїх подїй мусїли прилучати ся і сумні рефлексїї від тодїшнього розгрому Московщини, що в очах православних України і Білоруси XVI-XVII в. привикла рисувати ся в туманних контурах „прекрасного далека” як непоборна твердиня православної віри, поратування в гірких хвилях 23). Сих вражінь православні не вважали можливим висловляти, щоб не збільшити підозрінь в полїтичній нельояльности, що й без того тяжіли на них. Але нема сумнїву, що тодїшнї польські тріумфи й пляни на Москву настроювали наших православних дуже не весело. В наших же очах незвичайно сумним симптомом являєть ся самий сей перехід усеї тодїшньої релїґійної полєміки православно-унїятської з руської мови на польську мову — він сьвідчить про незвичайне сильне польщеннє української і білоруської суспільности, що швидко поступало не вважаючи на всї заходи коло подвигнення руської культури при кінцї XVI віка. Сї заходи прийшли за пізно, щоб затримати українські суспільні верхи в їх процесї винародовлення.

Всї засоби й ресурси, які давав старий суспільно-полїтичний устрій, були безповоротно вичерпані й не могли нїчого дати для оборони віри й національности. Але в хвилї коли православним з жалем і розпукою приходило ся сконстатувати се, піднїс голос в тодїшнїй релїґійній боротьбі новий суспільно-національний чинник — козачина, що по своїм відродженню і реабілїтації по лубенськім погромі велетенськими кроками поступаючи в своїм розвою, рішучо виходила за границї чисто клясових інтересів, щоб стати силою і репрезентацію загально-національною. В тім самім 1610 роцї, коли виленські власти, погромивши православних, забороняли й плакати, конфіскуючи „лямент” Смотрицького, козачина українська положила край розширенню українських впливів в другій столицї Потїя — Київі. Коли Потїй, осьмілений виленськими успіхами вислав сюди звісного нам Грековича „для нагледу вшелякихъ порядковъ в церквахъ божіихъ”, київське духовенство побачило в сїм початок претенсій митрополита до місцевих церков й заявило рішучо, що того митрополичого намістника воно за старшого не приймає й слухати ся його не буде. На сю опозицію духовенства митрополичому офіціялови зараз стала реаґувати не тільки місцева шляхта й міщанство, але й козачина 24). Тимчасом як перші держали ся більше меньше границь лєґальних, „гетьман козацький” Гр. Тискиневич без церемонїї, по козацьки остеріг підвоєводу київського, щоб той не попускав Грековичу. Він подав йому до відомости, що на випадок якихось кривд православним від Грековича, він — гетьман — з військом запорозьким позволив Грековича „гдЂжъ колвекъ здыбавши, якъ пса убити”, і такого убійника обовязуєть ся боронити від всякої напасти 25). Ся заява запорозького війська зробила відповідний настрій у Київі, і Грекович не поважив ся чинити нїяких заходів для розширення сфери впливів свого патрона. Два роки пізнїйше в тій же митрополичій столицї зявляєть ся згаданий митр. Неофит і сповняє владичі функції: сьвятить церкви, поставляє сьвящеників і дияконів, а Грекович не відважаєть ся нїчим виступити против нього — навіть скаргу занести не сьміє „для пофалокъ розныхъ особъ такъ духовного яко и свецкого стану, и тежъ козаковъ”. І сам невгомонний Потїй не спромогаєть ся на нїщо більше супроти такого підриву його справам, як тільки на протестацію в володимирськім ґродї 26). Здержливість була вповнї оправдана, бо коли за нового митрополита Рутського завязала ся між ним і православними монастирями і церквами війна за ґрунти й маєтности, і в сїй боротьбі Грекович перейшов до аґресивних кроків, — старий засуд козацький був сповнений на нїм вповнї акуратно. Козацька ватага напала на його резіденцію в Видубицькім монастирі, вхопила й утопила в Днїпрі — „під лїд підсадила води пити”, як записує сю подїю київський лїтописець 27).

Се були перші познаки участи нового чинника. А два роки пізнїйше під охороною козацького війська відбуваєть ся самовільно те, чого не могла анї добити ся анї допросити ся українська шляхта й українська суспільність на лєґальній дорозї — відновленнє православної єрархії.








Примітки


1) Див. вище с. 227, 419, 444.

2) Див. вище с. 569.

3) Як вище с. 569, підписи також у Сводній лЂтописи с. 20.

4) Друкована в тімже Colloquium lubelskie, підписи в Сводній лЂтописи під р. 1603. Проф. Жукович трохи помиляєть ся, що є тільки три підписи на сїй заяві такі, що були на попереднїй.

5) На вість про смерть його король писав Потїєви: Mamy za to, że doszła uprzeym waszey wiadomość o smierci pana wojewody wołynskiego, zaczem zdało się nam znowu do x. biskupa kijowskiego dać pisanie nasze około electiey pieczarskiey archimandriey (Голубевъ П. Могила І ч. 24). Мова йде про пляни Потїя і компанїї опанувати Печерський монастир — смерть Ол. Острозького давала нові шанси на здобутє сеї першорядної твердинї православних.

6) У Голубева, 1. с.

7) Певну дату: 18 лютого 1608 р. дає записка часослова 1612 р., виданого в Острозі (у Голубева П. Могила II дод. с. 40).

8) Палинодїя c.1135.

9) Копистинський не жалує йому похвал, очевидно бажаючи його наступників також заохотити, щоб прикладом Януша лучили свої католицькі переконання з піетизмом для фамілїйних традицій: „бовЂмъ народъ свой росскій любилъ, православную вЂру отцевъ своихъ величалъ... тестаментъ пресвЂтлого родителя своєго сохранилъ, вЂру благочестія нашего побожне поважалъ”, і т. д. — Палинодія с. 1139-1140.

10) Новий титул: 'Aντίγραφη albo odpowiedż na script uszczypliwy przeciwko ludziom starożytnej religiey greckiey od apostatow cerkwie wschodniey wydany, ktoremu tituł: „Heresiae, Ignorantiae y Polityka popow y mieszczan bractwa wileńskiego”, tak też y na książkę rychło potem ku obiasnieniu tegoż scriptu wydaną, nazwiskiem „Harmonia”, przez iednego brata bractwa cerkiewnego Wileńskiego religiey starożytney Greckiey w porywczą dana”. Присьвячена Янушу Острозькому. Видана в III т. Памятників полем. литературы. Иньшу передвступну до Треноса працю добачують в анонїмній збірцї полємічного матеріалу, писаній коло р. 1610 і виданій недавно в V т. Памяток укр.-рус. мови і лїтерат. (Харламповича op. c. с. 391-2). Здогад про авторство Смотрицького опираєть ся на пізнїйшій дописцї, але в змістї сеї збірки не видко нїякого споріднення з Треносом, як піднїс видавець, проф. Студинський. Про гіпотезу про тотожність Смотрицького з Клириком острозьким див. вище с. 495.

11) Relacia y uważenie postępkow niektorych około cerkwi ruskich wilenskich roku 1608 y 1609, Wilnie wszytkiemu świadomych. Передруковано в V т. Памяток. Видавець, проф. Студинський уважає автором самого Потїя, хоч щедрі комплїменти розсипані в брошюрцї отцю митрополиту в досить неприємнім видї представляли-б його авторську скромність.

12) Се поясняє Скарґа в передмові до свого трактату (як низше).

13) Акты Вилен. ком. VIII c. 94-5 (королївські розпорядження з 1/IV і 6/V. 1610).

14) П. Могила І дод. ч. 25, Акты Вилен. ком. VIII ч. 93.

15) Трактат його зветь ся Na threny y lament Theophila Orthologa do Rusi graeckiego nabożeństwa przestroga.

16) Παρηγορια albo utulenie uszczypliwego lamentu mniemaney cerkwie s. wschodniey zmyslonego Theofila Orthologa.

17) С. 1-2.

18) Тут гра слів в орґиналї: О wykroezyciele a nie uczyciele, o talpy a nie lampy, impostores a nie pastores, episcoti a nie episcopi.

19) л. 14.

20) Нотую сю форму: Czortoryscy.

21) Narodu Rosyjskiego.

22) Л. 15. З поміж вичислених тут панських родів є кілька, про які нема певности, чи були вони давнїйше православні.

23) Nie wspominam tu, глухо дише Смотрицький в Треносї (л. 15 об.), szerokiey w granicach Rosieyskiey ziemie ksiestw y powiatow kosztowney oney szaty moiey niepoliczonemi perły y rozney farby kamykami upstrzoney, ktora sie ia ustawicznie zdobiła.

24) Акты Ю. и З. Р. IV ч. 36-7.

25) Ibid. II ч. 41.

26) Архивъ Югозап. Рос. І. VI ч. 161.

27) Сборникъ лЂтоп. Юж. и Зап. Россіи с. 85, протестація митр. Рутського — реґеста в архиві западнорус. митроп. І ч. 412, в перекладї друкована в ВЂстнику Западной Россіи 1864/5, кн. II.











Попередня     ТОМ VI     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ VI. Стор. 7.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.