Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ I. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ I     Наступна





СХІДНЯ УКРАЇНА І ЇЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЯ ДО ТАТАРСЬКИХ ПОГРОМІВ XVI В.: ПРОЦЕС УПАДКУ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОГО ЖИТЯ, ЗДИЧІННЄ СХІДНЬОЇ УКРАЇНИ.



Велика, кільковікова прогалина в наших джерелах дає можність відповісти на се питаннє тільки дуже загально.

Приготовляло ся се спустошеннє вже здавна, наслїдком упадку державної орґанїзації, державного житя, — з одного боку, сильного натиску кочових орд — з другого; явища сї йдуть в парі й звязані між собою. Уже з другої половини XII в. стає очевидною безсилість державної орґанїзації, княжої власти стримати натиск кочовника над передстеповий пояс української кольонїзації. Передстеповий пояс нищить ся, пустїє. Вся східно-полуднева Україна починає підупадати; житє полїтичне, економічне, культурне починає все сильнїйше й замітнїйше відливати відси в лїпше захищені й спокійнїйші краї західнї й північні 1). Ослабленнє Половецкої орди в другім і третїм десятилїтю XIII в., можливо, трохи затримало сей процес і дещо улїпшило кольонїзаційні обставини передстепового поясу, але за бідністю джерел про се можна говорити хиба в формі гіпотези. Та слїдом Батиїв погром задає рішучий удар полїтичному житю східньої України, а в дальшій лїнїї — також економічному й культурному. Значна частина східно-української території виломлюєть ся з князївсько-дружинного устрою й вертаєть ся до давнього аморфного житя поодиноких громад під татарською зверхністю. В иньших частях, де князївсько-дружинний режім задержав ся, або відновив ся, він малїє, дрібнїє, вироджуєть ся й затрачує свій полїтичний характер: державно-правні прикмети його слабнуть все більше й уступають місце прикметам приватно-правним 2). Під тяжкою рукою татарської зверхности, дикої, варварської й особливо неприхильної, підзорливої та ворожої до вищих, правительственних верств, до власти, до всього що може бути завязком орґанїзації, опозиції, відпору, — житє дичіло, вироджувало ся. Вищі, заможнїйші, культурнїйші верстви, вибагливійші що до обставин житя, починають кидати східно-українскі землї, що так мало давали запоруки безпечности, ладу, порядку. Боярство і міський патриціат, духовенство й артистично-реміснича людність мандрує на захід, в Галицько-волинські землї, і на північ, в землї українські, білоруські, великоруські.

Повного спустошення в Східнїй Українї ще нема. Для низших верств, придавлених боярсько-капіталїстичними елєментами, такі зміни на перших початках могли навіть бути досить пожадані. Тим більше, що татарське правительство, поки держало свої орди в руках і могло вести якусь плянову полїтику, безперечно, йшло на зустріч течіям, зверненим проти князївсько-дружинного режіму, й мусїло старати ся як найменьше наприкряти ся українському демосови, там де він ставив ся ворожо супроти сього режіму. Ми бачили в своїм часї, що навіть у слободи, осаджувані татарськими баскаками, збирало ся богато осадників, і люде тїкали туди з сїл княжих 3). Де князївсько-дружинний режім упадав, — житє демократизувалось, „без холопа і без пана” до певної міри. Де князївсько-дружинний режім зістав ся, там з разом з своїм здрібненнєм мав він тенденцію розвивати далї холопсько-панську еволюцію; отсе й підрізувало його при конкуренції того демократичного складу житя.

Загалом беручи, житє демократизувалось, але заразом мусїло дичіти й грубіти під зверхністю татарських емірів і баскаків. Особливо коли почала вироджувати ся, розвалювати ся ординська орґанїзація і дисциплїна — а се, як знаємо, почало „вже зовсїм виразно давати себе знати з останньою чвертю XIII віка 4). Серед ординської анархії житє безборонних, безкняжих громад ставало неспокійним і трівожним, гірше навіть від дрібних і малосилих князївств — де вони зацїлїли або відродили ся там, в східнїй Українї. Патріархальне житє громад під управою своїх атаманів, без всякого мішання з боку їх „отчичів і дїдичів” — ханів татарських, що сидїли собі в Ордї й тільки присилали своїх баскаків по данину, — як малює се русько-литовська лїтопись в звіснім оповіданню про Подільську землю перед литовською окупацією, — мусїло часто давати місце епізодам і періодам далеко меньше спокійним. Серед безладя, що зачинаєть ся в Ордї з кінцем XIII вю., серед боротьби емірів і ватажків між собою, що зводили свої рахунки на „улусах” свого противника, серед грабіжницької самоволї розбійницьких ватаг, що вироджувалася в таких обставинах, — житє в близькім сусїдстві степів і орд ставало повним трівоги й небезпеки.

Розумієть ся, як то кажуть — голий розбою не боїть ся; серед сього трівожного житя виховували ся елєменти, які приспособляли ся до сеї трівоги й небезпеки, завсїди готові відбити ся від татарських напастників і заплатити їм тимже. Але хлїборобській, господарській людности такі неспокої не могли бути милі, й спокійнїйші та лїпше загосподарені елєменти, що мали щось до страчення, мусїли відпливати, мандрувати далї від татарських пополохів, на захід і північ. Східня Україна, стративши хутко вищі верстви, верхи своєї суспільности, мусїла поволї тратити взагалї оселу, хлїборобську українську людність, — поволї пустїти, починаючи від крайнїх своїх періферій, на степовім пограничу, і далї в глубину. Те що ставало пограниччем, своєю дорогою рідшало, пустійшало все більше, і оселе, рільниче житє українське все більше концентрувало ся на північний захід, збирало ся в краях лїсових. А передстеповий край, не кажучи за степові погранича, все більше починав експльоатувати ся тільки наїздом, „уходами”, як то бачимо в XVI в.: українська людність разходила ся з весною з своїх лїсових осад по тих покинених просторах, ловила рибу, дичину, збирала мед і віск; сміливійші, особливо бездомні, меньше вибагливі й зимували тут часом. Але оселе, господарське житє відступало все далї й далї на північ і захід, в полїські краї.

Сей процес мусїв потягнути ся яких півтора столїтя, більше і меньше — як по обставинам.








Примітки


1) Про се див. в т. III 2 с. 334 і т. VI с. 6 і далї.

2) Див. в т. III 2 с. 155 і далї.

3) Див. т. III 2 с. 153-4.

4) Див. т. IV 2 с. 294.











Попередня     ТОМ VII     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ I. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.