[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ I. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ I     Наступна

КОЛЬОНЇЗАЦІЙНІ ОБСТАВИНИ І САМООБОРОНА ЛЮДНОСТИ: ЗНАЧІННЄ ЗАМКІВ, ЛЮДНІСТЬ В 1-ІЙ ПОЛ. XVI В. ВСЯ ТУЛИТЬ СЯ ПРИ НИХ, БРАК ВЛАСТИВИХ СЇЛЬСЬКИХ ОСАД НА СХ.-ПОЛ. ПОНЇПРОВЮ, БІДНІСТЬ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ НА ПОБОЖУ І В ЗАХІД. КИЇВЩИНЇ, ЖИТОМИРЩИНА, БІЛА ЦЕРКВА І ЗВЕНИГОРОДЩИНА, ПОБОЖЕ.

Такими як ми отсе їх бачили, замки східньої, литовської України (а такими ж більше меньше були й замки коронного погранича) не могли мати великого кольонїзаційного значіння — більш стратеґічне. Се були наче укріплені пункти на якійсь ворожій території, які улекшували зносини, давали можність слїдити за рухами ворога, запевняли — хоч і не дуже певно, сяку таку безпечність своїй залозї й купцї людности, що тулила ся під її захистом, — але зовсїм не панували над територією. Для сього вони були занадто слабкі й безрадні, як ми бачили. Вся осела людність тулить ся під самим замком, виходячи тільки на роботу або на степові промисли, але й під охороною замкових стїн не може чути вповнї безпечною анї себе, анї тим меньше — свого хозяйства. Міський острог не дає нїякого певного захисту; на випадок татарського нападу треба ховати ся в замку хиба „з душею самою”, як казали, лишаючи на волю божу свої достатки. Серед неустанних татарських нападів і трівог не могло навіть в найблизшім сусїдстві замку розвинути ся анї міське житє, анї більше господарство, і людність, що тулила ся під замком, жила на воєнній нозї, готова кождої хвилї боронити власними руками свого достатку і своєї голови — бо і в тім звичайно не було на кого покладатись. Не на туж купку старостиних слуг і кількох нездалих гармат!

І от ми й бачимо справдї, що почавши від великих Менґлї-ґераєвих пустошень XV в. потім без малого цїле столїтє, а добрих три чверти столїтя — до 1560-х років Східня Україна лежить пусткою. Одинокі сталі оселї тулять ся при тих нечисленних замках, в міськім острогу під ним, а весь безграничний простір сих країв з його природними богацтвами експльоатуєть ся тільки находом, ватагами уходників.

Заднїпровє, позбавлене замків, лежить пусткою цїле. З литовського боку крайнїй замок — се Остер, з московського — Чернигів і Путивль. При остерськім замку числить ся кілька сїл, а власне шість, а семе (Лутава) хоч лежить під самим Остром, належить до київського замку. Разом в них селянських господарств 45. Але навіть в сїм глухім кутї, серед лїсів і болот, людність не чула себе безпечною, як показує цїкава замітка: „пахивали на замокъ у трехъ миляхъ на поли у Столицы, а тыхъ часовъ пашня опущона за неспокоємъ отъ Татаръ” ¹). Вся боярська, воєнно-служебна людність сидить в містї ²). І тих кількадесять селян переважно, мабуть, мали свій притулок в містї, хоч що правда — деякі з тих сїл сидять в дуже глухих кутах, захищених ріками, лїсами, болотами.

На днїпровській артерії деякі — дуже бідні і незначні останки оселої кольонїзації держать ся в київській околицї і то повище Київа, по Днїпру, Деснї, Ірпеню (Дубечня, Погреби, Слобідка на Деснї, Тарасовичі, Сваремле, Петровцї на Днїпрі, Демидів на Ірпени), і далї на північ. Поруч них на кождім кроцї руіни старшої кольонїзації. „В Києве городищи Старомъ которыє люди митрополскиє сидятъ, тыє службу земъскую господаръскую служатъ якъ который можеть, бо отъ Татаръ звоєваны”. „Села, съ которыхъ выхоживало слугъ панъцернихъ на службу господарскую: село Куликовъ, село Попадичи, село Грелавичи, село Янъковичи, село Юръєвичи, село Невеселово, село Иванковичи — с тыхъ селъ выхоживало люду панцеръного на службу господаръскую 146, а теперъ тыє села пусты вси”. „С селъ польныхъ — с Кривого, с Ходоркова и з Сокольчи дани хоживало 3 кади меду, нижъли запустели отъ давныхъ летъ”. „Село на Тетереви Вышевичи, именьє Шибеноє, Забудчи — звоєваны тыхъ часовъ отъ Татаръ” ³). Все се переважно близькі околицї Київа (найдальші ті села „польні”, себ то степові — Ходорків, Криве, Сокольча на горішнїм Ірпени й Унаві, але панцирні села, які не зникли без слїду, роскидані на полудне зараз під Київом); лежать сї села переважно вже в лїсовім поясї, і одначе навіть найбільш витрівала, воєннослужебна кольонїзація панцирних слуг не витримала татарської трівоги. А й під самим Київом не можна було вести правильного господарства, як вказує отся звістка про митрополичих людей на Старім Городї.

Опись дальшої надднїпрянської стражницї — замка канївського, окрім міського острога згадує селянську людність на кількох осадах: в Вороновім, Терехтемирові, Подсичах, Тулиблї, Колтягаєві, Совинї, разом 50 селянських родин, що рахують ся мешканцями сїл. Але тільки рахують ся, бо з виїмком одного села — Воронова, всї иньші селяне „зимують і лїтують при замку”, як виразно каже опись ⁴). Инакше сказавши, вони живуть властиво в містї, як і міщане, і господарять на ґрунтах свого села находом, як і всякі иньші уходники, але вважають ся „отчичами” тих ґрунтїв і дають з них постійну, обовязкову дань властителям сих ґрунтїв, не так як по иньших „пустих” селищах, де нема „отъчича ни одного” і наймають їх собі вільні арендарі-підприємцї, коли і де схочуть. Тільки в тім селї Воронові місцеві люде в Каневі тільки зимують, а лїтують у себе „на острові” — отже мають досить безпечне від Татар схоронище ⁵). Таким чином се все властиво Канївцї, міщане, які ріжнять ся між собою правним титулом: одні належать до замкового присуду, иньші до приватних властителїв-панів, або монастирів. Иньшої людности тут нема. Навіть в такім селї, що всього версту лежить від замку, і то люде не хотять там мешкати, а сидять у містї.

При Черкасах — сьому форпостї української кольонїзації, навіть уже й таких номінальних осад не значить ся. Вся людність концентруєть ся в містї; єсть міщане і бояре і неоселі козаки, але людей панських нема зовсїм, з виїмком кількох міщанських домів, що „позадавали ся земяном” ⁶). Єсть панські порожні селища — память колишнїх сїл, з перед татарського пустошення, по за тим — самі „уходи” — монастирські, панські, переважно замкові або міщанські. Вони обіймали порічя Ворскли, Орели, Самари, Тясмину, обоїх Інґулїв, самого Днїпра аж гень низше порогів, аж до Тавани ⁷). Але оселих осад тут не було нїде.

Вся середина Київщини між лїнїєю Днїпра на сходї й лїнїєю Богу на заходї була позбавлена навіть таких опорних кольонїзаційних точок, якими служили замки днїпровські. Передова стражниця київського Полїся — Житомир, як ми бачили, чверть столїтя простояв не відновлений по тім, як згорів в 1520-х роках. Замок збудовано наново й приведено до якогось порядку тільки під 1550-ті роки, і тодї тільки почала стягати ся сюди значнїйша людність. В 1540-х рр., через непорядки замкові, через брак оборони і через великі драчі та повинности, якими старости обтяжали сю купку людей, яка тулила ся коло замку, люде навіть при замку, в містї, не хотїли осїдати. При ревізії 1545 р. до ревізора „прийшли бояре і міщане і всї люде тамошнї, плачливо чолом бючи, аби їм дано волї на кілька лїт, аби податків, підвод і стацій не давати, а мати свободу куди схочуть їздити й торговати, бо тепер, кажуть, не позволяють їм нїде нї меду солодкого, анї звіря мохнатого, анї воску возити й продавати, цїлком в запорі їх держать; як нам буде така свобода й ласка від господаря й. милости, тодї, кажуть, і иньших багато може зібрати ся й осїсти ся під тим замком, а тепер не через що иньше як тую неволю люде не хочуть сходити ся до того замку, і ми самі за такою неволею, коли не буде ласки й милости господарської, не можемо вдержати ся при тім замку й підемо геть” ⁸). З осібна міщане заявляли: „тепер дей мы, горчаки, сорок або петдесятъ чоловека, не только стацей и подводъ давати не можемъ, але и сами не маємъ чымъ ся пожывити и коней на чомъ заховати, бо дей каждый зъ насъ хлебъ купуємъ на Волынь и на Подоле Ђздячи, и вжо дей шыя наша, одъ хлеба несвободна, и естли бы тыхъ часовъ къ подводамъ и стацямъ мели насъ приневолить, тогды жадный зъ насъ въ местЂ не одержит ся” ⁹).

Так же незначна була й иньша, не міщанська людність сього величезного повіту. „Всихъ головъ пановъ и земянъ житомирскихъ” ревізор начислив 22, в їх володїнню „селищъ тридцать два, а людей ихъ всихъ сто и чотыри чоловеки” ¹⁰). Їх маєтности, як також маєтности замкові, він всї зве селищами; очевидно справжнїх властивих осад тут майже не було або й зовсїм не було. Однї „селища” були таки зовсїм пусті (між ними й такі вже в досить глубокім Полїсю положені, як Щенїв, на півн.-схід від Житомира), на иньших значили ся піддані, але переважно сидїли під замком. В 1544 р. земяне й бояре дістали від в. князя увільненнє від повинности мостової й сторожевої і від десятини польної ¹¹), з огляду на повну неможливість вести якесь господарство — „ижъ они з людми своими при замку нашомъ мешкають и для поганства Татаръ по селищамъ своимъ пахати не смеютъ” ¹²). І поставленнє замку тут не багато змінило. Ревізія 1552 р. знов каже, що „тыє вси земяне (житомирські) и люди ихъ вси, хотя у в селахъ мешкаютъ, (то значить — числять ся при певних селищах як їх мешканцї), а предся для пополоху Татар лете и зиме уставичне в домах в месте живутъ” ¹³), а про маєтности замкові й панські, хоч знає їх більше нїж ревізор 1545 р., про всї говорить як про пусті: „замок и мостъ замковый винны были робити села вси житомирского повету, як господарскиє, так князскиє, панскиє, земянскиє и боярскиє, нимъ єще пусты были, а запустели од шести, од семы, од осмыдесятъ летъ, а иншыє ближей, а иншиє єще далей” (себто в останнїх десятилїтях XV в.) ¹⁴). Вся невеличка людність тулила ся під замком, тут господарила на замкових ґрунтах ¹⁵), а в свої селища виходили на господарство на промисел тільки уходом, як на Поднїпровю, і правильного рільного господарства не було, так що збіже навіть для власного прожитку справдї приходило ся купувати на Волини й Поділю, як казали ті земяне й міщане ¹⁶), і на випадок яких небудь нових повинностей не тільки міщане, а й земяне могли серіозно грозити: „мы вси з людми нашими проч поволочем ся” ¹⁷).

Як передову сторожу для західньої части Київського повіту — поріч Ірпеня, Унави, Каменки, в серединї XVI в. поставлено замок в Білій Церкві. Є звістка, що се зробив воєвода київський кн. Пронський (воєводою був від 1544, а вмер р. 1555). Коли се так ¹⁸), то мусїв він зробити се перед самою смертю, бо в ревізії 1552 р. про білоцерковський замок нїчого не чуємо. Деякі відомости маємо про нього з пізнїйшої ревізії; з неї бачимо, що був він заложений в великих розмірах, але слабко узброєний і не маючи нїяких доходів окрім з міста, що мало осїсти при нїм, лихо удержував ся, скоро погнив і занедбав ся ¹⁹). Місто при нїм справдї осїло, але довго зіставало ся одиноким оселим місцем в сїй околицї — як то було і з иньшими замками.

Для полудневої Київщини опорною базою служив Звенигород, але він не був відновлений весь XVI вік, хоч на потребу того вказувала українська людність. З тим околиця ся лежала пустою. Бачили ми вже оповіданнє Браславян про те, як давнїйше підводи з Браслава ходили навпростець на Київ, Канїв, Черкаси „по селам, которыи передъ тымъ бывали, а тепер вже од поганства спустели” ²⁰). Для того, щоб ся кольонїзація могла відновити ся, вони вважали замало відбудувати сам тільки Звенигородський замок, але розложити тут сторожеве військо, як було на Поділю короннім: „гдыбы люди пенежныи завжды обецне мешкали, тогды як замок оный звиногородский можетъ безпечне забудованъ быти, такъ и села осести”. І як ми бачили з попереднього, справдї само збудованнє замку не могло б відновити кольонїзації, а під його ослоною могла б осїсти тільки більша або меньша осада міська.

Так було і в самій Браславщинї. Браславський замок служив передовою базою для Побожа; ним дорожили дуже з сього боку, й спішно відновили заходом цїлого князївства в 1490-х рр., а коли його спалили Татари в 1551 р., зараз же відбудовано коштом литовського скарбу; будівничим був пушкар Жолдак, що обовязав ся збудувати замок за 23 місяцї; 60 копачів і 40 ремісників працювало при тім і будова коштувала разом 3177 зол. ²¹). Вся людність мала свій захист під сим замком. Ревізії, що правда, не кажуть сього так виразно, як бачили ми се при иньших замках, але в світлї анальоґій з иньших пограничних околиць сказане ними не лишає сумнїву в тім. 33 домів боярських, 160 домів їх людей і 129 домів міщан господарських, по ревізії 1545 р., ²²) — се не тільки вся осела людність міста Браслава, а заразом вся осела людність Браславщини ²³). Тільки в повітї Винницькім бачимо окрім замкового острога правдиві села, з людністю, і то великі — по кількадесять господарств (всїх „людей” господарських і панських в містї і в повітї ревізор нарахував 1113, а з них в містї тільки 112 домів).

Примітки

¹) Архивъ VII. І с. 595.

²) Оден тільки боярин значить ся поза містом — де він пробуває, не сказано; всї иньші, числом 28, сидять „въ острозе”.

³) Роблю маленьку поправку: в друкованім „села на Тетереви”, але з сих сїл тільки Вишевичі на Тетереві”.

⁴) „Село Подсычи земянскоє — отъ замку землею и водою 2 мили, семъєй 6-ть, зимують и литують при замъку, служать зъ городовыми”; „Село Тулибле у версти отъ замъку кнегине Путивльскоє, семъєй 6, при замъку зимують и литують, тягнуть зъ местомъ”; „селище Колтягаєво, семъєй 6, в мисте при замъку зимують и литують”: „село Совинъ, 3 мили отъ замъку на Ръси, семъей 8, зимують и литують въ месте при замъку”. — Архивъ VII. I с. 99-100. Тільки при „селищу Телехътемирові” нема такої замітки, але скорше вона тільки пропущена, нїж мала б бути тут справжня відміна від иньших сїл: коли люде з Воронова, дальшого села, зимували в Канїві, а тільки лїтували у себе, і то на мало-приступнім острові, то трудно не думати се й про Терехтемирів, тим більше, що до Терехтемирева тягнули уходи на Самарі, й люде туди мусїли ходити: наручнїйше їм було мати свої осади під Канївом, як тримати ся свого села; до того ж вони і „служать з Канївцями”.

⁵) „Зимують при замъку в месте, литують тамъ на острове” — Архивъ VII. І. с. 98.

⁶) „Єрмакъ Севрюкъ заложил ся ново Михаилу Грибуновичу земянину, Гораинъ Московкинъ заложил ся за ротмистра теперешнего”. Архивъ VII. 1 с. 89.

⁷) Ibid. с. 84.

⁸) Źródła dz. VI с. 143.

⁹) Ibid. с. 139.

¹⁰) Źródła dz. VI с. 131.

¹¹) Мова про десятину, яку брано з тих, що сїяли на ґрунтах замкових, див. в ревізії 1552 р.: „поля замкового од острога удолж... миля заведничая..., тоє поле мещаномъ вольно пахать, а земяне и подданыє ихъ, которыє пашутъ, тыє даютъ на замокъ десятину”. Ся вільність міщан мусить бути стара, і про знесеннє десятини просили земяне: очевидно, їх люде, тулячи ся в містї, замість орати на своїх селищах, часто господарили на тих замкових ґрунтах під замком — бо ж і загалом в містї людей було не багато.

¹²) Źródła VI с. 135.

¹³) Архивъ VII. І с. 151, і вище: „люди князькиє, панскиє, земянскиє, боярскиє, которые живутъ ув острозе и за острогомъ, — хотя которыє и в селахъ мешкаютъ, а предся домы свои в месте маютъ”. В ревізії 1545 р. при першім селї в реєстрі земянських маєтностей читаєть ся: „людей ихъ милости в месте мешкаютъ десять человековъ” (с. 130); можливо, що се поясненнє „в месте мешкаютъ” дано як загальне для всього реєстра, і скорше як виїмок треба зрозуміти дальше поясненнє, що люде Тишкевича „которыє тут мешкали, пошли вжо до Слободища”.

¹⁴) Архивъ VII. І с. 144, і вище: „села князскиє, панскиє и земянскиє, коли єще не были пусты”.

¹⁵) Див. вище нотку 2 на с. 45.

¹⁶) Окрім наведеного ще на с. 138: „и сами достатку живности не маютъ, олижъ на Волинь и на Подоле єздечи збоже собЂ ку живности скупують”. Пор. в ревізії 1552 р. згадку з „добрыхъ летъ”, перед спустошеннєм, які доходи йшли з замкових млинів, „а теперъ Житомирци инде збоже купують, єздячи, тамъ и мелютъ” — Архивъ VII. І с. 147, пор. вище 2 с. 20.

¹⁷) Ibid. c. 140.

¹⁸) Звістку сю подає Яблоновский (Ukraina c. 84) з якоїсь рукописи Е. Рулїковского, без усяких близших пояснень. Як близшу дату збудовання замку подає він звідти р. 1550, але се, як сказано вгорі, досить не правдоподібно.

¹⁹) Він мав 158 городень, а київський 177 (в 1552 р. тільки 133). За те вся білоцерковська артилерія складала ся з трох нездалих гармат: одна розірвана, друга „дуже слаба”, третя без ложа; гаківницї й аркабузи теж „не всї справні” — Źródła XX с. 15-16.

²⁰) Źródła VI с. 122.

²¹) У Балїньсікого Starożytna Polska III с. 468.

²²) Цифри одначе не конче певні: ревізія 1552 р. каже, що при замъку, в острозе, земянъ мещанъ и волощанъ было домовъ всихъ семъсотъ и тридцать”.

²³) Źródła dz. VI с. 125. Про людність по за містом — про панських підданих по селах, ревізія не згадує нїчого. На иньшім місцї йде мова про уставленнє осібного війта для людей панських, „поки в местЂ будут мешкали” (с. 124): отже сї панські люде сидять в містї з огляду на небезпечність, не відважаючи ся мешкати по селах. Можна ще пригадати тут, як вся браславська людність по зруйнованню замка сидить і чекає „замъку на томъ же местцы” — Архивъ VII. II с. 21.

Попередня     ТОМ VII     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ I. Стор. 7.]