Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ II. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ II     Наступна





КОЗАКИ І КОЗАКОВАННЄ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНЇ XVI В. ВІДНОСИНИ ДО КОЗАЦТВА МІСЦЕВОЇ АДМІСТРАЦІЇ Й ЦЕНТРАЛЬНОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА: НАЙДАВНЇЙША ЗВІСТКА ПРО УКРАЇНСЬКИХ КОЗАКІВ (1492), ЗВІСТКИ 1493-1499 Р. І 1502-3 РР., „КОЗАКИ КН. ДМИТРА" І „БУРСНИКИ"; ЗВІСТКИ 1510 Р., КОЗАЦЬКИЙ ВЕРБУНОК 1524 Р.



Найдавнїйшу, вповнї означену звістку про українських козаків ми вже знаємо 1). В 1492 р. в. кн. Олександр писав до Менґлї-ґерая: „Також писал єси намъ въ ярлыку своємъ, ижбы наши люди Кіяне и Черкасцы, пришедши ДнЂпромъ, подъ Тягинею корабль твой розбили и чоловека одного иняли и много статковъ и денегъ побрали, а потомъ иного твоєго чоловека иняли и колькось воловъ съ нимъ взяли, а после того подъ Тягинею Черкасцы ж десять коней взяли, а тры чоловеки иняли и зъ собою повели. Ино намъ то несведемо, будетъ ли ся стало — ино ся то стало безъ нашоє воли. Про то послали єсмо до нашихъ врадниковъ украинныхъ, абы того обыскали межи козакы, а чого доискавши ся — дали в руки слузе твоєму Мусаце, и люди которыи будут поиманы, и статки што будут побраны. А тыхъ лихихъ людей, которыи то будутъ вчинили, велели єсмо сказнити" 2). Отже в тім часї термін „козак" для українських вояків був уже прийнятий, звісний в правительственних кругах, і ними без всяких близших пояснень уживаєть ся для означення степових добичників.

Рік пізнїйше маємо факт подібний, тільки уживаннє козацького імени меньше виразисте. Менґлї-ґерай доносить в. кн. московському, що його посла Суботу, що йшов від волоського господаря до Криму, коло Днїпрового перевозу „изъ Черкаскаго городка козаки потоптали, все поимали — пЂша остали;" по словам московських аґентів се були „Черкасцї", і з ними „Богданъ, черкаский воєводка" (кн. Богдан Глинський) — вони тодї зруйнували Очаків 3). Звістку сю вважаю не так виразистою, бо сих черкаських людей називав козаками тільки Менґлї-ґерай, а він з свого, татарського становища міг від себе приложити назву козаків до сього українського походу; хоч сам похід вповнї в стилю козацькім.

Дальший з ряду текст наведений вище 4) в цїлости: згадка про козаків-уходників в уставній грамотї м. Київа 1499 р. Крім сеї більшої постанови, присвяченої їм спеціально, устава кілька разів згадує про них і купцїв, як людей прихожих, стороннїх, що до Київа приїздять і замешкують тут.

Зимою 1502/3 р. повторилась історія з перед десяти лїт, Менґлї-ґерай писав про се до Москви: їхав від волоського воєводи до Криму посол, сим разом ханський; воєвода допровадив його з своєю „ратью" до границї, а хан вислав на границю їм на зустріч свою охоронну сторожу. Незважаючи на всї сї охороннї заходи таки напали на них на Днїпрі на перевозї „кіевскіе и черкаскіе козаки", „на судЂхъ... пріЂхав ночью". Татарська ескорта одначе кінець кінцем відбилась і втїкла від них: „бились съ ними и русскихъ козаковъ побили". Не була се одначе їх побіда, а тільки вони „отъ бЂды утекли": українські козаки Татар „топтали", вбили з них сїмох, а сїмох покалїчили і 30 коней у них вбили 5). Назву „руських козаків" маємо й сим разом в устах хана (перед тим говорив він про козаків татарських).

Потім десь лїтом 1504 р. писав Менглї-ґерай до в. кн, Олександра, що він збирав ся висилати свого посла на Литву, але, як переказує його слова кн. Олександр — прийшла до нього вість, „штож злыи люди козаки на перевозе (знов днїпровськім очевидно, під Тягинею десь) лихое дЂло учинили, купцовъ и пословъ разогнали и скарбы и товары ихъ побрали". Се стримало посольство; хан жадав, аби литовське правительство вишукало тих ворохобників і заграблені ними річи. Тому що тодї хотїли доконче якось прийти до згоди з Кримом, в. князь дав місцевій адмінїстрації — київському воєводї й наміснику черкаському сильні накази — вишукати пограблені річи й покарати тих „злих людей козаків" (в иньшім листі — „безименныє люди козаки"). І намісник черкаський кн. Василь Глинський дїйсно повишукував ріжні річи й повіддавав татарським купцям, а провинників — „тих людей многихъ поимавши, шыєю казнилъ", коли вірити запевнянням в. кн. Олександра перед Татарами, — навіть „вседши на конь за тими лихими людьми гонялъ", і багато їх тримав в арештї 6).

В звязку з якоюсь пригодою в тім же родї, тільки може ранїйшою, маємо записку про трус вчинений у черкаських козаків ключником київським і управителем черкаським Сеньком Полозовичом 7) для розшукання пограблених у купцїв річеї, очевидно за наказом в. князя. Він знайшов товари Охматові у черкаських козаків кн. Дмитра, що „перекрали тих купцїв у Щурової роти": кілька шуб біличих і лисячих і кавалок цвїковського сукна; а після одного з козаків Щурової роти, Митечка, що вмер під той час, у його „бурсника" (товариша) козака ж Каленика зістала ся штука сукна, дороге каміннє, перли і золоті ґудзики — не знати чи з того ж погрому чи з иньшого, бо вони були забрані „на город" як відумерщина, а не при трусї. Записка незвичайно цїкава тим, що козаки виступають перед дами в відміннїй ролї: як наємні вояки в місцевих компанїях. Однї служать у кн. Дмитра, себ то воєводи київського Дмитра Путятича, мабуть в полку його служебників 8), иньші в ротї якогось Щура, мабуть ротмистра роти „драбів", наємних вояків, які тут в поднїпрянських замках звичайно стояли. Очевидно, рота ся не складала ся з самих козаків, а козаки — як той покійник Митечко і його „бурсник" Каленик 9), входили туди поруч иньших вояків, і тому записка зазначує від себе спеціально, що Каленик також козак 10). Очевидно, сї черкаські добичники-козаки могли вступити у воєнну службу по своїх степових подвигах, або й серед служби взяти участь в такім походї — хто знає чи не була вмішана в сю справу сама місцева адмінїстрація, сам „славний козак" Полозович й місцеві ротмистри, тільки супроти великокняжого наказу з ролї участників чи протекторів походу мусїли перейти до ролї слїдчих судїв та розшукувати пограблені річи, як се нераз бувало, і знаємо се часом документально (порівняти пізнїйші докори в. князя місцевій адмінїстрації, що вона для свого пожитку дозволяє козакам на улуси татарські наїзжати, а потім з добичею з ними дїлить ся) 11).

Про пізнїйші козацькі походи на Татар маємо загальну звістку в цитованій уже мною реляцїї Макарця Товмача з 1510 р. Він оповідає, що хан хоче розвалити старий Очаківський замок, а поставити новий на устю Бога, на розї між Днїпром і Богом, і против того нового замку вибудовати „бойницю", і в нїй поставити гармати й перетягнути через Днїпро ланцюхи, „аби твоєї милости людемъ (з в. кн. литовського) нельзо переЂжджати ни в верх ни в низ". „У Товани рЂчка Ярыймова обойшла кругъ острова а в ДнЂпръ зася втекла, и тою рекою покрадывали ся козаки твоєє милости мимо городы татарскіи, и тую речку на весне маєтъ лесою переплести и каменемъ засыпати, штобы козаки туда не переходили" 12). Мова йде, очевидно, про походи козаків на човнах, значнїйшими партиями, в околицї Очакова й на чорноморське побереже, що чинили — вони в тих лїтах, 1505 — 1509. Близших подробиць про них в джерелах не маємо.

Ріжні иньші війни й битви, в пізнїйшій традиції звязані з козацтвом і в тій формі передані потомству — як походи „славного козака" Остафія Дашковича з кінця першого і початків другого десятолїтя XVI в., як подвиги „Русака Полоза, славного козака" в сїй формі передані Бєльским 13) — в старших, сучасних джерелах не мають козацького імени в польських кругах се імя тодї ще було дуже мало знане. Навіть голосний похід Предслава Лянцкороньского під Білгород, що з легкої руки Бєльского для пізнїйшої традиції, на цїлі столїтя, аж до XIX в. включно став фактом епохальним, „початком козачини" 14), в джерелах сучасних не має козацького імени 15). Аж з 1524 року маємо звістки про козаків яко таких. Одна говорить про напад черкаських козаків на кафинських купцїв — козаки пограбили їх і побили, і хан грозить ся за се йти на Україну 16). Друга далеко важнїйша. Се згадка про те, що вже десь зимою 1523/4 р., або й ще ранїйше в. князь рішив орґанїзувати пограничний корпус з козаків і для того поручив Семену Полозовичу й Криштофу Кмитичу, пограничним старостам, навербувати на державну службу козаків і з ними вчинити похід далї Днїпром. Не вважаючи на те, що рада в. кн. Литовського занедбала великокняже розпорядженнє й не прислала для того козацького війська грошей і сукон, Полозович і Кмитич вчинили похід під Тавань і вели дуже користну боротьбу з Татарами, так що в. князь проєктує орґанїзувати з козаків постійну значнїйшу мілїцїю, тисячу або й дві, та розложити їх залогами против Татар 17). Про сей проєкт будемо говорити пізнїйше; нам тут він інтересний як симптом невпинного розвою козачини, її чисельних сил і воєнної енерґії. Бо проєкт сей не міг виникнути инакше. Він не лишає сумнїву, що протягом всього другого десятилїтя неустанно розвивала ся козацька партизанська війна і хоч джерела наші не згадують козаків яко таких, але в тих ріжних епізодах боротьби з Татарами, які переказують вони нам з тих часів, проявляла себе власне козачина.








Примітки


1) Старші звістки або натякають тільки на розповсюдненнє козацького імени в наших сторонах, а безпосередно кажугь про козаків не-українських (як наведені вище — с. 78), або ex post прикладають імя козаків до українських вояків. До сеї другої катеґорії належать згадки Стрийковского; його згадку про подільських козаків в війнї з Федором Коріатовичом (II с. 19) Дашкевич вважав найдавнійшою звісткою про українських козаків: але Стрийковский залюбки, на власну руку, уживає сеї назви (пор. Молчановского Очеркъ исторіи Подольской земли с. 133 і далї, де наведені приклади такої довільности). Така ж, очевидно, звістка Бєльского під 1489 р., прийнята за найстаршу звістку Антоновичом, і за ним Еварницьким) — що в буковинській кампанїї Яна-Ольбрахта провідниками польському війську служили kozaki tych tam miejsc swiadome (с. 882): в иньших джерелах про них згадки нема, Бєльский сам потім записує звістку про козаків під 1516 р. як найдавнїйшу (с. 991). Антонович в ряд найранїйших звісток про козаків ставить повстаннє Мухи (Бесїди с. 15), але се рух анальоґічний з козацькими рухами XVII в., а до ранньої козачини не має нїчого. З більшим правом притягає Каманїн (Къ вопросу с. 61) звістку 1489 р. про напад людей Юрія Паца, воєводи київського, на московський купецький караван на таванській переправі (Пам. сношеній съ Польско-лит. госуд. І c. 23); се безсумнїву „козакованнє", але документ не називає сих людей козаками.

2) Пулаский ч. 24 (19/XII. 1492).

3) Памятники снош. съ Крымомъ І с. 194-6.

4) Див. с. 81.

5) Памят. снош. съ Крымомъ XLI с. 476.

6) Пулаского ч. 64 і 65 (кілька сповіщень в. кн. Олександра в Крим, в подібних виразах).

7) Записка ся, видана двічи (з ориґіналу в Архиві Югозап. Рос. III. І ч. 1 і з копії Литов. Метрики у Леонтовича Акты ч. 641), не має дати, а датуєть ся гіпотетично 1503 роком, тому що вписана між двома документами 1503 р. Але що попереднїй документ має дату з цвітня, а дальший — з сїчня, тож хронольоґічного порядку тут нема, і записка наша може бути і з пізнїйшого часу. Той факт, що розпоряджаєть ся тут в Черкасах Сенько Полозович і завідає замком („на мене, на городъ пришли отумерлыя речи"), промовляв би за тим, що се стало ся перед старостованнєм кн. Василя Дашковича Глинського. А. Яковлев в недавнїй розвідцї своїй про черкаських намісників Полозовича вважає черкаським намісником 1502-3 рр. Се був би дуже привабний здогад, але не легко припустити, щоб у нього потім се намісництво відібрано і тільки пізнїйше дано намісництво овруцьке.

8) Любавский, в звязку з своєю теорією, бачив в сїм Дмитру „хрещеного татарського князька, подібного до тих, що тримали татарські роти по описи 1528 р." (Обл. дЂленіе с. 532).

9) Слово „бурсникъ" в сїм документї дуже інтриґувало дослїдників. Любавский бачив тут якихось підсусїдків чи що, і виводив з того доказ козацького землеволодїння і на тім опирав свою теорію походження української козачинни від „испомЂщенныхъ Татаръ" Київщини (Обл. дЂленіе с. 531-2). Тепер, з виданнєм судних книг Литов. Метрики значіннє сього слова перестало бути неясним: се слово значить товариша, колєґу. Так в однім процесї (1520) виступає перед нами слуга кн. Острозького Ірик Михнович „съ товарищемъ своимъ Коптемъ", а в дальшім оповіданню називає його своїм „бурсникомъ" („потомъ звадил ся зъ бурсникомъ моимъ съ Коптемъ"), і з оповідання видко, що се справдї були собі кумпани, люде одного становища (Литов. Метрика І с. 1417). В такім значінню се слово уживаєть ся й на иньших місцях — ibid. c. 9 і 1439.

10) Отже не вважаю оправданим погляд, що се був спеціально козацький подїл на роти — що то вони були органїзовані в роти (сей погляд новїйше у Яблоновского Ukraina c. 413). Принаймнї документ не дає скільки небудь сильної підстави для такого погляду.

11) Акты Ю. З. Р. І ч. 105 (1541).

12) Пулаский ч. 120; текст має сильні помилки — спрявляю їх дещо.

13) Wasyl w. ks. moskiewski przysyłał mu (Глинському) na pomoc Ostafija onego sławnego kozaka — c. 944, і низше c. 949: których był wodzem Ostafi Daszkowicz kozak niepospolity (під р. 1508). Cześć ich zagonów (татарських) Polus Busak, sławny kozak pogromił (c. 950).

14) У Бєльского: Których (вояків наємних) się zebrawszy tego czasu kilka set z Przecławem Lanckorońskim jechali w kozactwo pod Biłagród, zajęli dobytek turecki i tatarski, pędzili do domu; Tatarowie i Turcy pogoniwszy je u Widowego jeziora bili się z nimi, przemogli je naszy i z korzyścią się wrócili. A natenczas się dopiero kozacy u nas się wsczęli (c. 991).

15) В новійшій моноґрафії про початки козачини, І. Каманїна, на перші два десятилїтя XVI в. кладуться ще дві подїї з історії козачини: наданнє козакам першого привилею великим князем і повстаннє козаків против правительства (с. 78-81). Перше опираєть ся на пізнїйшій амплїфікації козацької традиції про першого гетьмана козацького, що основою своєю має записку Бєльского про початок козаків 1516 р. (з ріжними поправками й відмінами в датах). Друга звістка опираєть ся на записці про погром польського й литовського війська під Сокалем в 1519 р. (див. вище. 28), тільки зміненій одним з пізнїйших компіляторів (або через непорозуміннє, або через кепський здогад) в тім напрямі, що Татари за порозуміннєм з Поляками бють „наших" (себто Волинян) — Сборникъ лЂтописей Юж. и Зап. Рос. с. 75.

16) Рада в. кн. Литовського писала до в. князя: Scriptum esse ad nos a dno Eustachio capitaneo in Czerkassy et Kanyow, quod Sahath Kirej imperator atque Aslam soltan scripserunt illi, aggravantes sibi plurimum de mercatoribus caffensibus per cozacones de Czerkassy occisis et spoliatis, promittentes ob noc venire ad depopulandum dominium mtis vre — Acta Tomiciana VII c. 51.

17) Документы арх. юстиціи I с. 523.











Попередня     ТОМ VII     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ II. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.