[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ III. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ III     Наступна





III. Зріст і орґанїзація козачини в передостаннїх десятилїтях XVI віку.


РОЗВІЙ І КОНСОЛЇДАЦІЯ КОЗАЧИНИ В СЕРЕДИНЇ XVI В. І РЕФОРМА ЖИҐИМОНТА-АВҐУСТА: БЕЗПЛОДНІ ЗАХОДИ ПРАВИТЕЛЬСТВА КОЛО СТРИМАННЯ КОЗАКІВ, ЦИРКУЛЯР 1560 Р., ПЛЯН НАБОРУ КОЗАКІВ В ПРАВИТЕЛЬСТВЕННУ СЛУЖБУ І ЗНАЧІННЄ СИХ РЕФОРМ ДЛЯ ОРҐАНЇЗАЦІЇ КОЗАЧИНИ.



Таким чином дїяльність Вишневецького з його плянами, що обіцювали радикально змінити відносини на Черноморю, орґанїзувавши до цїлій лїнїї боротьбу з „бісурманским” світом, лєґалїзувати козацьку партизанську війну і заразом надати їй ширші і певнїйші розміри, більш орґанїзовані форми, — застрягла в піску серед неприхильних обставин між-народньої полїтики. Не розвязала козацької справи, тільки внесла до неї ще більше ферменту, розкрила ширші горізонти перед козачиною й її проводирями, окрилили їх ще сміливійшими ідеями. А польсько-литовське правительство спинило ся на тім самім місцї: перед потребою за кожду цїну пильнувати добрих відносин з Кримом і Туреччиною супроти нової війни за Ливонїю, що відтягала всї сили Литви, не позволяючи поважно думати про якусь серіознїйшу оборону полудневих границь. А для підтримання сих добрих відносин — треба було гамувати всякими способами козаків та стримувати від нападів на улуси турецькі й татарські.

І правительство литовське далї росписує накази пограничним старостам, щоб не позволяли анї своїм служебникам анї козакам зачіпати Татар, аби не нарушити згоди з ними, казали пропускати їх свобідно, коли вони будуть іти на московські землї, 1) і т. и. Маємо такий циркуляр з 1560 р., де в. князь з огляду на скарги білгородського санджака на шкоди: турецьким підданим, роблені „з Київа, Білої-Церкви, Браславля, Винницї, Черкас і Канева”, забороняє навіть підстерегати Татар на шляхах, не тільки не посилати в степи на здобич, і обмежати ся чисто пасивною обороною, а навіть іще меньше: „естли бы люди непрнятельскіє у границы панства нашого пришодшы каковую шкоду вчынили, за таковыми у погоню нехайбы шли и подданымъ нашимъ ратунокъ и оборону чинили, а для иныхъ никоторыхъ причинъ жебы твоя милость служебникомъ своимъ и козакомъ на поле ходити не велЂлъ”. 2)

Та коли вже перед тим такі накази не доводили до нїчого, тим меньше тепер українські старости — навіть хоч би мали охоту служити сїй малодушній, неможливо здержливій на погляд кождого пограничника правительственій проґрамі — не могли стримати козачину в тих тїсних рамках, в які хотїло її замкнути правительство. За останнї десятилїття козачина неустанно зростала чисельно, а останнї подїї — проба аґресивної боротьби з Кримом, заходи Вишневецького, що робили з козачини певний самостійний фактор міжнародної полїтики, навчили її шукати опертя в суперництві держав — мусїли незмірно піднести козачину в її власних очах. Вона, її проводирі почули себе здатними до чогось лїпшого, нїж сповняти поручення пограничних старост, і все більше вибивали ся з їх впливів та поступали самостійно. На Днїпровім низу вона ставала все сильнїйшою ногою, а на всякий випадок у неї були опорні точки в пограничних містах України московської, у путивльських і донських козаків, у пограничних московських воєвод. І кілька років по виданню згаданого наказу до пограничних старост, правительство литовське мусить констатувати, що козаки „з замковъ и местъ украиныхъ безъ росказаня и ведомости господарскоє и старостъ украиныхъ зъєхавши, на Низу на Днепре на полю и на иныхъ входахъ перемешкиваютъ”, зовсїм „свовольне”, не журячи ся правительственними і старостинськими наказами, і далї чинять „великиє шкоды и лупезства” чабанам турецьким і улусам та кочовищам кримським. 3)

Правительство ранїйше чи пізнїйше мусїло переконати ся, що при повнім браку екзекутиви, при недосяжности для нього степів, де закорінювало ся все більш козачини, при готовій помочи й опіцї з боку пограничної московської адмінїстрації, — самими наказами й заборонами воно нїчого не вдїє; що воно мусить дати козачинї якусь нагороду в заміну степових промислів, в видї платнї з державного скарбу, і якусь мету й зайнятє в видї державної служби. Від системи заборон і невдалих проб контролї воно таким чином вертало ся до старого пляну 1520-30 років — орґанїзації державної воєнно-служебної козачини. Прецеденти з останнїх років призвичаювали до сеї гадки, робили її простою й зрозумілою: державне „жалованнє” для Вишневецького й його козаків з скарбу литовського й московського, ужитє козаків до воєнної служби в ливонській війнї на державний кошт — приготовляли плян, до якого приступає правительство литовське з кінцем 1560-х років.

Сї правительственні проби орґанїзовання козаків самі по собі були дуже нездалі, вели ся без потрібної витрівалости й системи, нїколи не вміли знайти відповідних засобів для свого повного здїйснення й застрявали незмінно в піску фінансових перешкод, щоб згодом, під натиском заграничної полїтики — потреби „заспокоєння козаків”, розпочати наново ту саму історію. З становища правительственної проґрами — опанувати козачину і вибравши з неї елєменти більш солїдні й певні та орґанїзувавши їх, віддати сю орґанїзовану козачину на службу правительственним плянам і інструкціям — його заходи стріло повне фіаско. Але заходи сї мали незвичайно важне значіннє для самої еволюції козачини, давши результати зовсїм несподївані з становища правительственної проґрами, але дуже цїнні з становища сформовання і орґанїзовання козачини як певної суспільної верстви і як певної полїтичної сили. Для українського житя вже насиченого козацьким елєментом вони послужили тими імпульсами, які дали привод до кристалїзації козацького елєменту в певних суспільних і державно-правних формах, до усвідомлення сього державно-правного значіння і з тим до незмірно сильного дальшого розвою козачини й розросту її та її сил. 4)








Примітки


1) Акты Ю. З. Р. II ч. 140, Посол. кн. І ч. 130.

2) Акты Ю. З. Р. II ч. 137, такі листи були вислані до воєводи київського, старости черкаського і браславського.

3) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 3.

4) Лїтературу див. в прим. 5.











Попередня     ТОМ VII     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ III. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.