[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ III. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ III     Наступна





РОЗВІЙ І КОНСОЛЇДАЦІЯ КОЗАЧИНИ В СЕРЕДИНЇ XVI В. І РЕФОРМА ЖИҐИМОНТА-АВҐУСТА: БЕЗПЛОДНІСТЬ РЕФОРМИ ЩО ДО ПРИБОРКАННЯ КОЗАКІВ, БОГДАН РУЖИНСЬКИЙ І ЙОГО ПОХІД НА АСЛАН-ГОРОДОК, ПОХОДИ НА ВОЛОЩИНУ, ПОХІД СВЄРЧОВСКОГО, ПІДКОВА І ШАХ, ИНЬШІ ЗАЧІПКИ З ТАТАРАМИ Й ТУРКАМИ В 1570-Х РОКАХ, ТАТАРСЬКИЙ ПОХІД І ТУРЕЦЬКИЙ УЛЬТІМАТУМ.



Своєї безпосередньої мети — приборкати козаків, завести спокій в степах і зробити кінець зачіпкам з Турками й Татарами, реформа Язловецкого не осягнула, розумієть ся, — бо й не могла осягнути. Перехід на королївську службу і королївське удержаннє горстки козаків не міг мати з сього боку нїякого значіння. Погранична партизанська війна з Татарами та Турками була незвичайно оживлена в тім часї, і затримати козачину при самій оборонї, дефензиві, не було нїякої можливости. Був се час, коли по словам черкаського старости Вишневецького (в відповідь на докір, що він не сповістив про якийсь татарський напад під Черкаси), характеристичним в своїм гіперболїзмі — „не новина Татарам і по кілька раз на тиждень бувати під українним замком, і як би про такі малі трівоги завсїди і за кожним разом давати знати, то й післанців би забракло” 1). Поруч полку королївських козаків під проводом Бадовского, далї збирали собі козацькі ватаги ріжні пограничні пани й козацькі ватажки та промишляли „козацьким хлїбом”, як характеристично називав козацькі походи й грабунки пізнїйший Наливайко. Власне в тих роках, коли Язловецкий з Бадовским старали ся орґанїзувати козаків, виступає в ролї козацького ватажка земляк Вишневецького і наступник в його полїтицї кн. Богдан Ружинський. Репрезентант одного з другорядних княжих родин північної Волини, він в зменьшених розмірах повторяє карієру свого голосного земляка 2). Папроцкий, в своїм панеґірику воєнним заслугам пограничних українських панів (Panosza tho iest wysławienie panow i paniàt ziem Ruskich i Podolskich z męstwa, z obyczaiow y z inszych spraw poczciwych), виданім в р. 1575, згадує про нього як ватажка козацького, пограничного рицаря — „Богдан кн. Рожинський, гетьман низових козаків, з своєю ротою”, „покинувши світові розкоші” (які йому, як малому князьцеви однаково не дуже усміхали ся), „стоїть як мужнїй лев, піднїсши руку праву, щоб звести з поганами бесїду кріваву”. Іґноруючи заходи польського правительства коло задержання добрих відносин з Кримом, він при кінцї 1575 р., коли Татари вибрали ся в Західню Україну, пішов з козаками на татарські улуси й страшенно їх спустошив, велику радість вчинивши тим суспільности на Українї й Польщі, яка витала в сїм пімсту за спустошеннє Зах. України 3). З припадкової звістки московської реляції довідуємо ся, що Ружинський стояв у зносинах з московським правительством: десь зимою 1575/6 р. цар прислав козакам Ружинського дарунки, обіцював їм поміч і запаси, з тим щоб на другий рік, на весну вони йшли в середину Криму, на Козлов, і Ружинський з козаками обіцяли то вчинити 4). На весну 1576 р. Ружинський з козаками дїйсно вибрав ся — тільки не під Козлов, а на татарські замки на долїшнїм Днїпрі. Мусїв бути то значнїйший похід — ходили козаки днїпровські, браславські й винницькі; хан рахує їх на три тисячі. Мав він значіннє діверсії, і для того й був аранжований московським правительством: Татари були вибрали ся в московські землї, але вість про козацький напад змусила їх вернути ся; ще й по дорозї козаки їх добре шарпнули. Але козацький напад на днїпровські замки скінчив ся траґічно. Козаки приступили під Аслан-городок, стали добувати, заложили міну під його укріплення, але міна вибухла так нещасливо, що вдарила на козаків, і сам Ружинський згинув при тім вибуху — викликавши „рясні сльози тамошнїх країв” 5). Хан, настрашений сими козацькими походами, наказав вивезти з Аслан-городка всю зброю і покинути його, й виписав свої жалї до нового короля, Ст. Батория. Але суспільність жалувала, як бачимо, не ханських клопотів, а „мізерної смерти” козака-пограничника, не спочуваючи боязкій, услужній полїтицї свого правительства супроти Криму.

З другого боку турецьке правительство дражнило ся мішаннєм пограничних панів і козаків в молдавські справи. З серединою XVI в. Молдава (Волощина) робить ся ареною неустанних авантур. Трон молдавський турецьке правительство до волї дає ріжним авантурникам, що оден перед другим обіцяли йому вищий харач, давали більші дарунки; висаджуючи оден одного, сї претенденти шукали опертя у ріжних сусїднїх володарів, звертали ся по поміч до польсько-українських маґнатів і козаків. Дмитро Вишневецький закінчив свою полїтичну і житєву карієру, вмішавши ся в боротьбу Гераклїда і Томші (1563). Потім польсько-українські пани й саме правительство польське спомагало господаря Олександра Лопушана і його сина Богдана, що піддав ся під протекцію Польщі й підтримував тїсні приятельські відносини з маґнатами сусїдньої України. Богдана зсадив з господарства, задарувавши турецьке правительство, претендент Івоня, що називав себе потомком воєводи Стефана (1572). Польське правительство пробувало підтримати Богдана й поручило се подільському воєводї Мєлецкому, але похід його в Волощину не мав успіху 6). Але й Івоня скоро знайшов контрпрецендента в особі брата господаря Валахії і мусїв оружною рукою боронити себе від Турків (1574). Він почав тодї вербувати собі військо на Українї. Кілька подільських шляхтичів, або ротмістрів місцевого війська — Сверчовский, Козловський, Осмольский, Копицкий, Яницький, Соколовский, Стужиньский й ин. 7) радо відозвали ся на се й зачали збирати охочих до походу. Звербовано було двісті козаків, стільки ж „Браславян” — мабуть всякої „збираної дружини” (шляхти, міщан і козаків), і стільки ж „Барян” — з Барського староства 8). Головним проводирем був отой Сверчовский, що завдяки тому, з покрученим іменем, в видї Свирговського, попав в пізнїйшій традиції в реєстр козацьких гетьманів і став героєм фабрикованих в XIX в. псевдо-історичних пісень 9). Коли вірить сучасному автору історії сеї війни, сї козаки й польські вояки доказували чуда відваги, але кінець кінцем свою кампанїю з Турками Івоня таки програв, згинув сам в турецьких руках проводирі його українських полків також попали в турецьку неволю. Та се не відстрашило иньших іти слїдами Івонї й його помічників з України.

Зараз на Українї, між козачиною навіть, як кажуть, знайшов ся чоловік, що назвав себе братом Івонї і виступив претендентом на молдавський трон. Звали його Іваном Підковою — мовляв за силу, що підкови руками ламав. З початку він пробував також знайти поміч у українських панів — у кн. Конст. Острозького, київського воєводи, і у барського старости Творовского-Бучацкого. Але вони в сю авантуру вмішати ся не схотїли, й тодї сей Підкова — з сього поводу пізнїйшою традицією також включений в реєстр козацьких гетьманів, став вербувати собі військо між козаками. Його помічником в тім був барський шляхтич і жовнїр Стан. Копицкий, що теж „двадцять лїт жив між козаками і був люблений ними”, і якийсь Волошин Чапа, що оселив ся був в Браславщинї. Копицкий, пустивши в рух грошенята, що був заслужив на жовнїрський службі, з Чапою зібрали козацький полк з 330 чоловіка, як оповідає сучасник — „людей правдиво одборних”. Старшиною („гетьманом”) над ними був Шах. З ним Підкова в 1577 р. пішов на Волощину, але господар Петрило виступив з далеко більшими силами, і Підкова мусїв вернути ся на Україну, подумати про значнїйші сили. Він зимував у Немирові. Господар звернув ся з скаргами до короля, просячи зловити претендента, але прислане до Немирова військо, стрівши ся з оружним опором Підкови, не рішило ся брати його силою. Поки йшла далї кореспонденція в сїй справі, наполоханий Підкова рішив не гаяти ся з своєю справою і знїсши ся з Шахом став ладити ся до нового походу. Шах лишив на Низу 400 козаків, а з 600 злучив ся на Пробитім шляху з Підковою й пішли на Волощину. Господар виступив против, але битва сим разом скінчила ся для нього нещасливо: сучасники оповідали, що між козаками був характерник, що замовив турецькі гармати. Господар утїк, а козаки з тріумфом ввели Підкову в молдавську столицю Яси, 291/XI. 1577. Тріумф одначе був занадто скороминущий. Правда, господаря, коли він пішов на Яси, виганяти Підкову, козаки ще раз розбили; але його підтримували Турки, ладив йому поміч Баторий. Підкова з кінцем року рішив забрати ся з здобичею, поки цїлий, на Запороже. Але звабив його на дорозї воєвода браславський, кн. Збаразький, що мав від короля наказ доконче Підкову зловити: запросивши до себе Шаха запевнив через його Підкову, що йому нїчого не буде, і Підкова на те здав ся. А Баторий, діставши до рук, казав його всадити до вязницї, й потім Підкову стято, на жаданнє господаря і турецького султана 10).

Але не встигли ще відрубати голову Підкові, як козаки вели вже иньшого претендента, що називав ся Олександром, братом Підкови (під весну 1578 р.). Козаків сим разом зібрало ся більше: султану доносили, що було їх більше як дві тисячі, піших і конних, що вони приступили під Яси, пустошачи Волощину, і султан наказував королеви, аби доконче відшукав сього претендента, що з Волощини знову пішов на Україну. Баторий сповнив се жаданнє, і при новім походї, семигородські полки його брата погромили претендента, він сам впав в руки ворогів, був відданий Туркам, що вбили його на палю, і чимало козаків, „чоло їх”, як писав Баторий ханови — загинуло і попало в неволю 11). Та не вважаючи на се, вже в червнї тогож року (1578) козаки йшли вже знову на Молдаву, ведучи нового претендента, що називав ся Петром, сином того що йно вбитого Олександра. Вони спалили пограничне молдавське місто Сороку і впали в Молдаву. Баторию для ратовання своєї репутації приходилось запевняти, що се вже не його козаки, а московські. Він поручив польському війську рушити в поміч господареви, але сим разом той сам собі дав раду, погромивши і зловивши претендента 12).

Разом і з сими волоськими авантурами докучали козаки Татарам і Туркам і де инде. Козаки винницькі й браславські в 1576 р. спалили Тягиню (Бендери) 13). На Днїпрі „Шах гетьман Низовцїв” зимою 1576/7 р. погромив татарського посла, що їхав з Москви, забрав у нього „багато скарбу” і т. и. Хан скаржив ся перед королем, жадав укарання козаків, инакше грозив повним розривом, а заразом козацькими зачіпками оправдував татарські напади на Україну, що йшли оден по другім. По його словам, великий татарський напад на Поділє 1575 р. став ся тому, що царевич Аділь-ґерай не міг довше стерпіти таких козацьких прикростей 14). На початках 1577 р. Татари пройшли огнем і мечем полудневу Волинь, поробивши страшенні спустошення: хан поясняв, що се Татари шукали Шаха по тім погромі татарського посольства — шпирали за ним скрізь по маєтностях кн. Острозького, шукаючи його, але не могли відшукати 15). Під лїто напали на Поділє і східню Галичину 16). З початком 1578 р. знову впали на Волинь, в маєтности Острозького, облягли його в Острозї під час весїля. Татари закидали Острозькому, що головні проводирі козачини знаходять у нього опіку; казали, що Шах в 1577 р. пограбив їх послів за порозуміннєм з Острозьким, і другий ватажок козацький Арковський зимував зиму 1577/8 р. в Київі, в воєводській столицї Острозького, а Шах в Немирові, в маєтностях Збаразького. Острозький мусїв війти в переговори з Татарами, обовязав ся, що він прожене козаків з Низу і зробить з ними порядок 17). Заразом через посла свого хан рішучо жадав від короля тогож самого — щоб Татари мали спокій від козаків, бо инакше нїчого не поможуть і упоминки: хан не може стримати своїх Татар 18).

З свого боку султан турецький, як зверхник хана, уже першими своїми посольствами пригадував Баторию як свому бувшому васалеви й протеґованцеви, щоб він приборкав козаків, покарав провинників і взагалї забезпечив Татар від дальших зачіпок; инакше сам султан візьметь ся зробити порядок з козаками 19). Козацькі напади на Молдаву викликали ще більше невдоволеннє на турецькім дворі, і султан знов таки ставив жаданнє, щоб король або зробив спокій, або — коли на те не має сил, нехай представить се султанови, і той вишле свої війська на Україну 20).








Примітки


1) Archiwum І. Zamojskiego ч. 301.

2) Відомости наші про нього дуже бідні. Я дав критичний перегляд традиції і реконструкцію звісток про Рожиньского в своїй статї: „Гетьман Богданко” в кн. XVI „Записок”. Пізнїйша традиція не тільки зробила з нього козацького гетьмана „Богданка”, головного актора Баториєвої реформи, але й окружила його масою фантастичних, героічних подробиць, перетворила його (головно Історія Русів) в героя якоїсь казкової феерії, яка дожила по ріжних підручниках козацької історії до дуже недавнїх часів.

3) Горецкий — Dziejepisowie krajowi p. 44, Бєльский с. 1367.

4) Виїмок у Соловйова II с. 768.

5) Лист Девлєт-ґерая — Źródła dziejowe IV ч. 35, реляція цїсареви у Вєжбовского Materyały do dziejów pismiennictwa polskiego I c. 214-5, Paprocki Herby, вид. 1584 с. 109, Бєльский с. 1367, згадки ще в скарбових записках Źródła dz. IX с. 62 (Grodek).

6) Ґорецкого Descriptio belli Ivoniae, 1578 c. 19 і далї (пер. в Dziejepisowie krajowi і в Мемуарах Антоновича ч. І), Ласіцкого Historia de ingressu Polonorum in Valachiam cum Bogdano voiuoda, при вид. Ґорецкого, як вище.

7) Самого Сверчовского Старовольский (Sarmatiae bellatores, гл. LXXI) зве Мазовшанином з роду, але „Сверчі” звісні на Поділю вже в пол. XVI в., й деякі иньші фамілїї: Осмольскі, Копицкі, Козловські звісні нам в східнїм Поділю (див. показчик до моїх Актів Барского староства).

8) В editio princeps 1578 р.: Suerceuius habuit sub signis ducentos equites. Barsanus ducentos duxit. Braslaviensium erant ducenti. Ні sese omnes Suierceuii іmреrіо commisere nec sine ipsius voluntate cum hoste congredi ausi (c. 39). Антонович (Мемуари 1. c.) зовсїм справедливо поправив се на Barsanos. Такого начальника Barsanus нїде більше не бачимо в сїй історії.

9) Сю історію традиції про Сверчовского і участь козаків в війнї Івонї з Турками представила пнї К. Мельник (Антонович) в передмові до перекладу Ґорецкого (Мемуари І. с. 89-94). Спопуляризував оповіданнє Ґорецкого Бєльский, переповівши його в своїй хронїцї, щедро розмалював автор Історії Русів, а Костомаров своєю статею „Иванъ Свирговскій, украинскій козацкій гетманъ XVI вЂка”, так сказати канонїзував сю традицію. Критикуючи сю традицію пнї Антонович одначе пішла задалеко, доводячи, що „козаки” в історію Ґорецкого попали тільки через непорозуміннє і що військо Сверчовского складало ся „виключно з шляхтичів воєводства подільського, браславського й иньших”. Той факт, що Ґорецкий зве все се військо Поляками, не повинно нас збивати, так само як і імена провідників — подільських шляхтичів: „Поляками” вони могли бути названі з становища державної приналежности, а що подільські шляхтичі ставали на чолї збірних дружин, де брали участь і козаки, се ми знаємо з попереднього, Ґорецкий на початку виразно притивставляє козаків-участників браславській і барській дружинї і описує їх такими подробицями, які, минї здаєть ся, не лишають місця сумнїву, що се були справдї козаки (levem armaturam equitum polonicorum, qui ad Borysthenem et Ponti ostia causa praedae acquirendae degunt, esse gentem tot bellis induratam... — і далї поясняєть ся що вони a nostris vocantur — Cosaci, c. 37-8). Нема отже чого заперечувати, що серед збираних дружин Сверчовского була й ватага козацька, тільки Ґорецкий, по перше, недокладно називає їх польським військом, по друге — назву козаків розтягає часами й на иньші дружини Самого Сверчовского пізнїйший Старовольский (1. с.) зве старшиною запорозьких козаків — cozachorum Zaporozensium tribunus primum, deinde generalis praefectus.

10) Дуже докладне оповіданнє про аферу Підкови й участь у нїй козаків у Бєльского с. 1430 5 вид. Туровского; коротко у Гайденштайна с. 119 (пер. І с. 285-6). На жаль, не заховала ся поема Папроцкого: Krotki a prawdziwy opis wyjechania do Woloch Iwana wojewody, ktorego Podkowa zową, 1578 Реляція про кару смерти в збірцї Listy Annibala z Карnі, wyd. Al. Przezdziecki, 1852, c. 253.

11) Sękowski Collectanea z dziejepisów tureckich II c. 304, Bielski р. 1440, Баторий в інструкції Броневскому — Acta Steph. Bathorei (Bibl. ordyn. Krasińskich, Muzeum Swidzińskiego c. 37), Archiwum Zamojskiego I ч. 199.

12) Sprawy wojenne St. Batorego ч. 80, 90 (124) 92, Acta St. Bathorei ч. 81-7. 91-3.

13) Źródła dz. IX c. 68. Стороженко (Баторій і козаки с. 42) хибно думає, що тут мова про Тягань на Днїпрі: в Тягини днїпровськім тодї значнїйшої осади чи замку не було, а й самі подробицї слїдства (1. с.) очевидно вказують на Тягиню днїстрову, що звичайно служила одним з предметів козацьких набігів.

14) Źródła dz. IV с. 68-9, кор. Бєльского с. 1365.

15) Źródła dz. IV с. 109-110, 138, пор. Бєльского с. 1405-6. Думаю, що польські полїтики не конче вірили хану, що то він посилав на Волинь Татар за Шахом, але д. Стороженко вірить вповнї (ор.с.с. 42-43).

16) Źródła IV ч. 105-7, 109-10.

17) Бєльский с. 1435, Гайденштайн с. 119, пор. Acta S. Bathorei ч. 23 і 25.

18) Acta St. Bathorei ч. 25.

19) Materyały do hist pismiennictwa polskiego I c. 214.

20) Sękowski II c. 307.











Попередня     ТОМ VII     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ III. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.