[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ III. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ III     Наступна





БАТОРИЄВА РЕФОРМА І ПІЗНЇЙШІ ОРДИНАЦІЇ (1578-1590): КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ 1585 Р., УТОПЛЕННЄ ҐЛЕМБОЦКОГО, СМЕРТЬ БАТОРИЯ, ПОХОДИ НА ТУРКІВ 1586 Р., КОЗАЦЬКІ СВОЄВІЛЬСТВА НА УКРАЇНЇ, ВЕРБУНОК 1587 Р.



Нї се нове навербованнє козаків, нї суворі кари на участників авантур 1583 р. не зробили трівкого впливу на козацькі своєвільства. Лїто 1584 р. пройшло здаєть ся тихо. Але під кінець року козаки напали на Очаків, спалили й наробили Татарам шкоди, а в польських кругах — трівоги. Потім, здаєть ся, незалежно від сього походу, козаки ще ходили на улуси татарські й зайняли масу худоби і людей в неволю побрали. Хан вислав на Україну орду в відплату за се. Татар кінець кінцем погромили, але боялись, що ся козацька авантура послужить останньою краплею в чашї турецького гнїву, тим більше що Порта тодї розмахалась, недавно справивши похід на Крим. На зимовім соймі, на поч. 1585 р. дуже тим трівожились, але кінець кіпцем нїчого не урадили 1). Король вислав на Поділє й Волинь свого післанця Ґлембоцкого — шукати стад, що козаки захопили у Татар, а мабуть і провинників. Ся місія одначе скінчила ся дуже сумно для королївського післанця; десь він з козаками собі зайшов, і ті його кінець кінцем утопили 2). Се була одначе занадто рискована історія, навіть для козачини, і її ватажки рішили зняти з себе відповідальність за се. „Кн. Михайло Ружинскій, гетманъ козаковъ запорожскихъ и зъ иншими козаками, товаришами своими запорожскими” прислали в Київ, до уряду одинадцять чоловіка, окованих, як провинників сеї історії — „менечи, якобы ты одинадцать человЂковъ збунтовавши ся небожчика пана Глубоцкого замордовали и утопили, и тыхъ одинадцать человЂковъ узнали и нашли быть винными”. Підвоєвода київський одначе їх прийняти не схотїв і відіслав до ратуша, де знов їх міщане не хотїли прийняти, „бо дей ту въ києвскомъ ратушу, яко на Украини, везеня такъ моцного якъ увъ ыншихъ местахъ нетъ” 3). Чи досидїли ся вони тут королївської резолюції, чи знайшли спосіб утїкти, „яко на Українї”, зістаєть ся незвісним.

З московських джерел довідуємо ся, що козаки вели також по давньому зносини з московськими воєводами, очевидно — щоб діставати від них „жалованьє” и запаси на війну з Татарами, й брали участь в тодїшнїх кримських заміщаннях. В 1585 р. козаки під проводом Оришовского мали двічи ходити на кримські улуси й забрати масу худоби; пізнїйше від Оришовского і від иньших отаманів козацьких їздили в Крим післанцї й заявляли хану готовість служити йому на всїх його ворогів окрім Польщі (може розуміли ся тодїшнї конфлїкти Криму з Портою). Але з сього всього не вийшло нїчого, козаки далї робили напади на кримські улуси, а московське правительство підтримувало зносини з їх ватажками — Михайлом Ружинським, його братом Кириком і иньшими отаманами, та напускало їх на Татар 4).

З джерел місцевих — з листу Богдана Микошинського „гетьмана війська запорозького”, довідуємо ся, що весною 1586 р. козаки били ся з Татарами на Днїпрі: хан хотїв перейти через Днїпро, коло Таволжаного острова, і козаки били ся з ними і не дали перейти 5).

Смерть Батория при кінцї того року і безкоролївє з завзятою боротьбою партий, що розпочала ся тодї, додали духу козачинї. Козаки знову напали на Очаків, здобули замок, вилїзши в ночи по драбинах, вирізали залогу, пограбили й спалили місто. Потім рушили на Волощину з якимсь претендентом. Похід не удав ся: господар з початку відступив перед ними, але дїставши поміч від Турків змусив забрати ся з Волощини на Покутє 6). За сїм пішов похід на море. Ватажком був Кулага, мабуть Захар Кулага, оден з отаманів в реєстрі 1581 р. Козаки на човнах прийшли під Козлів (теп. Евпаторію), здобули кілька турецьких кораблїв, потім напали на місто, погромили кількасот крамниць, позабирали товари, Турків і Жидів били й забирали в неволю. Але тут наспів калґа з Татарами, стала ся битва в самім містї, Кулагу вбито, кількадесять козаків захоплено, иньші пішли собі. Напали також на Білгород, попалили місто. Другим разом, нїби то вони також, напали на Азов, погромили бухарських купцїв, взяли в неволю триста людей 7). Розгнїваний тим всїм султан наказав хану йти на Україну, а зза Дунаю мав тудиж іти з військом турецьким, взявши до помочи також Волохів, беґлєрбеґ „то єсть гетьман всїх військ европейських”, — він разом з Татарами мав вдарити на Польщу.

Польські круги огорнула панїка — до війни з Туреччиною вони чули себе зовсїм не приготованими 8). Край не вийшов іще з атмосфери анархії й усобиць безкоролївя; відносини до Австрії, нарушені оружною боротьбою австрийської й шведської партії, були не упорядковані. Польща чула себе на краю погибели. Правда, хмара пролетїла. Хан, як толкували — з лакомства до здобичи, поспішив ся нападом на Україну — і був побитий. Козаки на р. Камінцї сильно погромили його, на переправі через Днїстер також побили орду, багато Татар погинуло, і хан, сам постріляний, мусїв завернути ся до Криму, перше нїж рушило зза Дунаю турецьке військо. Енерґія розпуки додала сил шефу польських воєнних сил Замойскому, він встиг стягнути деякі сили, й вісти про се, принесені передовим турецьким військом, що впало було на Покутє, прохолодили воєнний запад Турків. Веґлєрбеґ, відступивши за Дунай, до Сілїстрії, зимою 1589 р. розпочав переговори, поставивши умовою скасованнє пограничних замків, що служили вихідними точками для козацьких походів, знищеннє та приборканнє самих козаків. На друге лїто одначе визначив новий похід на Польщу 9).

Під сими вражіннями був скликаний сойм, на весну 1590 р. Небезпека від Турків, потреба приборкання козачини, орґанїзація оборони — стояли на першім плянї. А то тим більше, що зріст козачини почав давати себе в знаки й українській шляхтї. Вже на соймі 1587 р. відзивали ся нарікання на козаків, що вони приходять в подільські села, грабують, а кажуть, що роблять то за позволеннєм річи посполитої 10). В шляхетських інструкціях на сойм 1590 р. ми знаходимо жалї, що козаки „не тільки своїм своєвільством нарушують умови і союзи з сусїднїми державами, але і нам (шляхтї) дають себе знати, поводять ся з нами не инакше як Татари — вкладають великі окупи на народ шляхетський і міста — тільки що маєтностей не палять” 11). І роком пізнїйший королївський унїверсал, сповіщаючи про висланнє на Україну комісарів для розслїдження тутешнїх самовільств, мотивує се не тільки нападами на сусїдні держави, але й „великими і нечуваними шкодами, кривдами, грабежами и убийствами по містах, містечках і селах” воєводств Волинського, Київського і Браславського „від своєвільних людей”.

Судові книги східньої України справдї дають нам не оден приклад таких своєвільств. Так напр. управитель Коденської волости Тишкевичів в 1586 р. скаржив ся, що під час трівоги татарської „ниякиєсь козаки на имя Лукян Чернинскій, который кажетъ себе гетманомъ звати, ниякійсь Ивановскій а Патока а Пергатъ и иншихъ козаковъ не мало”, зібравши селян з сусїдніх сїл, напали на місто Кодню й пограбили, також сусїдні фільварки 12). Київський хорунжий Бутович з своїм сином, що очевидно стояв в близьких відносинах з козаками, закликавши кілька сот козаків, зрабували маєтність Хворощанську Козаровських, з якими, видко, мали якісь спори 13), і т. и. Робили ся екскурсїї і в дальші краї. Напр. весною 1590 р. ватаги козацькі під проводом кількох отаманів (Якуба Осовського, Андрія Рогачовського, осаула Федора Полоуса й ин.) пройшли в Бихівську волость Ходкевичів, іменем свого гетьмана Войтїха Чановицького „розказуючи собЂ податокъ незвыклый грошовий и незмЂрную и незвиклую стацію, такъ тежъ салетру, оловъ и сЂрки колько тысячи фунтовъ на козаки складати”, та забирали силоміць худобу, припаси, всякі річи у місцевої людности й чинили їй ріжні кривди й насильства, й т. и. 14).

Навербоване в 1583 р. козацьке військо дуже скоро розлїзлось, прищіпивши козацькій масї тільки свої претенсїї до ріжних прав і привілєґій, почавши від судово-адмінїстрацийного імунїтету й кінчаючи претенсіями на „приставства” — квартири й виживленнє. Коли на конвокаційний сойм, на поч. 1587 р. приїхав Оришовский з своїми жаданнями що до невиплаченої платнї і нагороди за службу — свою службу, чи козаків взагалї, сього ляконїчний дневник не поясняє (зате згадує, що Оришовский був убраний po grecku і під час читання його петиції сїв на ziemi po turecku) 15) — в звязку з сим була мабуть піднята справа реєстрового козацтва. Дебатів, на жаль, не знаємо, маємо тільки коротеньку згадку, що козаків рішено на ново взяти на службу, а над ними настановити знову Оришовского 16). Що до контінґенту маємо звістку, докладности якої, на жаль, не можемо провірити — що в 1588 р. було в службі 966 козаків 17). В славній Бичинській битві того ж року, що рішила претенсїї на польську корону між Жиґимонтом і Максимілїяном австрийським, брали участь і козаки з Оришовским і иньшими ватажками (Голубком між иньшим) 18). Але чи був цїлий той час (1587-90) постійний козацький полк в тій великости, се дуже непевно. Судячи з того, що на соймі 1590 р. іде на ново дебата про сформованнє нового козацького війська, скорше треба думати, що та звичайна причина — не плаченнє грошей — дала розлїзти ся й козацькому полкови, набраному в 1587 р. (думаю, що він таки був набраний), а вся козачина без ріжницї була захоплена останнїми походами на Турка.








Примітки


1) Daryusze seim. 1585 r. с. 8-9, 29, 282, 321. Див. ще низше.

2) Архивъ Ю. Зап. Рос. III. І ч. 7, Гайденштайн с. 326 = пер. II с. 362.

3) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 7, Grabowski Źródła І с. 66-7. Ружинський слїдом фіґурує як служебник кн. Януша Острозького (29. IV. 1587 — Архивъ Ю. З. Р. VI. I с. 170); се дає де що до думання: чи по своїм актї „льояльности” він став „неможливим” між козаками, чи може сама льояльність пояснюєть ся такою ролею служебника дому Острозьких.

4) Соловйов VII с. 608-9; оден з походів 1585 р. може бути похід на Очаків зими 1584/5 р., другий — окрім того, і мабуть про худобу, захоплену в сей другий похід, мав розвідувати ся Ґлембоцкий

5) Listy Źółkiewskiego c. 34.

6) Гайденштайн с. 326, до хронольоґії — дневник сойму 1587 р. (Scriptores rerum polonicarum, XI): на сойм вість про зруйнованнє Тягинї наспіла 31 липня.

7) Реляція московська у Соловйова VII с. 610, Жерела VIII ч. 38-9, Гайденштайн 1. с., Бєльский с. 1617, лист Замойского в Archiwum Radziwiłłów c. 98.

8) Трівожні поголоски про турецький похід уже під час сойму 1587 р. — Dyaryusz c. 119, але вони були фальшиві — пор. с. 157.

9) Королївська грамота на соймики-Жерела VIII ч. 39; Archiwum Radziwiłłów c. 99-100.

10) Dyaryusze r. 1587 с. 202. Пригадати можна ще жалї Збаразького 1583 р. на Янчі, що він gwałtem sobie przystawstwa pozabierał i szkody poczynił — teraz zasię — powiedają sobie u mnie przystawstwa i rozkazują, aby im urzędnik żywnoć dawał (Sprawy wojenne с. 403-4).

11) Жерела VIII ч. 39. Але чи дата сеї інструкції певна, чи не належить вона до часів Наливайківських?

12) Архивъ Ю. З. Рос. III. І ч. 8 (дата 1587 р. хибна, пор. с. 19 й Опись актовой книги № 8 с. 33).

13) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 9, пор. мої Матеріали до історії козацьких рухів 1590-х рр. ч. 12.

14) Археограф. сб. І ч. 61.

15) Dyaryusze z 1587 r. c. 33.

16) Ibid. c. 37.

17) Górski Historia piechoty c. 35 — цитата до сього на с. 243 така, що з неї я зовсїм не мудрий.

18) Бєльский с. 1606-7.











Попередня     ТОМ VII     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ III. Стор. 7.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.