Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ IV. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ IV     Наступна





IV. Перші козацькі війни


КОСИНСЬКИЙ І ВІЙНИ ТА РОЗРУХИ 1592-3 Р.: ЗАЧІПКА КОСИНСЬКОГО З ОСТРОЗЬКИМ, ПОГЛЯДИ СУЧАСНИКІВ І ПІЗНЇЙША ТРАДИЦІЯ, ДЇЙСНІ ПРИЧИНИ КОНФЛЇКТУ, НАПАД НА БІЛОЦЕРКІВЩИНУ, КОМІСІЯ 1592 Р. І ПЕРЕГОВОРИ ПІД ТРИПІЛЛЄМ, РОЗРУХИ ПЕРЕЯСЛАВСЬКІ І БРАСЛАВСЬКО-ВОЛИНСЬКІ, МОБІЛЇЗАЦІЯ ВОЛИНСЬКОЇ ШЛЯХТИ, ПОХІД НА КОСИНСЬКОГО І БИТВА ПІД ПЯТКОЮ, КАПІТУЛЯЦІЯ КОСИНСЬКОГО, НОВІ ПРИГОТОВАННЯ КОСИНСЬКОГО, ОПОВІДАННЯ ВИШНЕВЕЦЬКОГО ПРО ЙОГО ПЛЯНИ.



Ряд конфлїктів козачини з пограничною адмінїстрацією й маґнатством, закінчених грізним фіналом — війною 1596 р., піднятою вже самим центральним правительством на повне знищеннє козацтва, розпочав ся зачіпкою козацького ватажка Криштофа Косинського з кн. Острозькими. Сама по собі була се зачіпка анальоґічна з тими, які оповідають нам з тих часів судові книги досить часто 1), тільки що сим разом в гру входили такі „кити” українського маґнатства, як київський воєвода і його син, краківський каштелян, і щоб доїхати їм, треба було добре напружити ся. Се Косинський дїйсно зробив — через те й зачіпка ся прибрала більші розміри, і за неї почали ся чіпляти ся все нові й нові епізоди, розятрюючи все більше відносини козачини до пограничного маґнатства й адмінїстрації, яку репрезентували сї маґнати.

На сучасників історія з Косинським в першій хвилї не зробила особливого вражіння: її вважали дрібною зачіпкою кн. Острозьких з козацьким ватажком, без більшого і принціпіальнїйшого значіння, і шефи польського війська — коронний гетьман Замойский і польний Жолкевский винуватили старого князя, що він замість аби скінчити справу по доброму, розвів з того таку велику війну 2). Роздували її участники сеї війни, але в дальших кругах не надавали їй значіння, і тільки по далеко грізнїйших рухах 1594-6 рр. стали дивити ся на епізод Косинського як на прелюдію тих рухів 3). А ще пізнїйше, коли затратила ся справжня перспектива сих подїй — в українських кругах XVII в. епізод став представляти ся вступним актом великої національної боротьби українського народу під традиційним прапором благочестивої віри. У Грабянки вже читаємо оповіданнє, що коли українські епископи ухвалили піддати ся папі, і „благочестивіи синове” вирікли ся тих „наємниковъ, а не истинныхъ пастырей”, — „разжег ся ревностію благочестія Косинскій на Ляховъ зъ войскомъ запорожскимъ прійде и много замковъ повоєва и Ляховъ поби, но въ року 1594 подъ Пяткою отъ Ляховъ пораженъ былъ” 4). А невичерпаний в фантазіях автор „Історії Русів”, не вдоволений з такої прози, пояснив, що Косинський, „яко намЂстникъ королевскій и министръ правленія”, протестував против владичих ухвал, але його тодї умисно звабили на берестейський собор, засудили як „апостата” на смерть, „и замуровавши въ одномъ кляшторЂ въ столпъ каменный, уморили голодомъ”, — „и такъ гетманъ Косинскій за ревность свою къ благочестію и спокойствію народному, учинился первою жертвою уніи”. Козаки пішли його ратувати; Поляки їх стріли під Пяткою, але козаки їх погромили, та прийшовши вже не застали живим Косинського 5).

Така була ся історія, широко розповсюджена по підручниках і популярних книжках, що й минї, малому хлопцеви, колись жалем і гнївом стискала серце. Але тепер ми знаємо вже зовсїм добре, що „повстаннє Косинського” було в початках своїх нїчим, як зачіпкою козацького ватажка, може навіть і не Українця анї православного зроду, з тодїшнїм столпом православія і українства, Конст. Острозьким, і викликана була ся зачіпка хапчивістю білоцерківських урядників його кн. Януша Острозького 6).

Особа самого Косинського, Криштофа на імя, знана нам дуже мало. Сучасник каже, що він був з Підляша родом 7); був він правдоподібно шляхтичем 8). Народність і релїґія його не звісні; з того факту, що підписав ся він на своїй капітуляції по польськи 9), розумієть ся, не можна нїчого витягнути: і кілька панів звісних з своєї української народности теж підписались тут по польськи. В 1586 р. бачимо Косинського в козацькім війську: в листї Богдана Микошинського з мая 1586 р. він згадує про вісти, принесені сторожами з над Тавани „від Криштофа”; приймаєть ся звичайно, що се Косинський, і се мабуть так. В кождім разї він в тім часї мусїв займати вже визначне становище в козацькім війську, бо в 1590 р. разом з иньшими визначними козацькими ватажками „шляхетського стану” 10) дістав від короля наданнє. Косинському дано велику, але пусту маєтність Рокитну над р. Рокитною на Поросю, і зза неї й пішла біда. І на Рокитну і на ґрунти Володарецькі, надані разом з тим иньшій „особі козацькій”, заявив претенсії Януш Острозький як староста білоцерківський, чи властиво його урядники. Обидві маєтности лежали в сусїдстві білоцерківської королївщини, і Острозький опротестував сї надання, очевидно — доводячи, що сї маєтности належать до білоцерківської королївщини, та виправи собі на сї ґрунти королївські привилеї 11). Історія, як бачимо, досить нагадує пізнїйшу історію з Хмельницьким. Розгнїваний Косинський постановив навчити українського маґната. Здаєть ся, вже в серпнї збирав ся він в похід. Маємо цїкавий лист його (по польськи), писаний з місць сусїднїх з маєтностями Острозьких до реєстрових козаків кудись на Поділє:

„Наші ласкаві панове товариші! Нашу товариську прихильність поручаємо ласцї вашій!. Дошла до нас вість, що и староста (мб. Язловецкий) з тими грошима до нас не спішить ся. Тому ви не чекаючи нїчого, пускайте ся зараз до нас. Скажіть слузї п. Претвича від імени війська, що вже його більше чекати не будемо: мусимо самі промишляти. Скажіть і уряднику в Шаравцї, аби свого пана (Претвича) повідомив, що військо тих грошей не хоче чекати. Мабуть заведуть нас з тим у зиму, як і торік: мали дати нам на св. Яна, а тепер уже й осїнь надходить. Писано з Пикова, місяця авґуста. Ваш жичливий товариш Криштов Косинський і все рицарство” 12).

Може бути гроші, що вдало ся Претвичу нарештї роздобути для козаків з початком вересня 13), відтягнули трохи козацьку завірюху. Але з кінцем року Косинський з військом козацьким рушив таки — робити рахунок з кн. Острозькими. В останнїх днях грудня він напав на Білу церкву, пограбив і позабирав майно кн. Острозького і його заступника — підстарости кн. Курцевича-Булиги; між иньшим повиймав документи на забранї маєтности, і шкоди великі починив 14). Так оповідає скарга кн. Ян. Острозького „на Криштофа Косиньского, который на сесь часъ гетманомъ козацкимъ се учинилъ, также и на все войско козаковъ Низовыхъ”; вона підсуває поясненнє, що Косинський вчинив се „снать зъ направы чиєє” — себто що наслав його якийсь пан, що мав рахунки з Острозьким. Цїкаво що про грабованнє міщан й иньших людей тут нема згадки — Косинський зводить рахунок чисто тільки з самим кн. Острозьким і підстаростою — властивим мабуть інїціатором цїлої історії. Але може князївська скарга всього не вичисляє. Иньший документ згадує про козацький напад на Білу церкву і Богуслав — також державу кн. Януша Острозького, і каже, що козаки здобувши сї замки оружно, не тільки пограбили підстаросту, але й позабирали всю гармату, амунїцію і запаси, і людей пограбили „як якийсь неприятель” 15)

Разом із тим дїяли ся також наїзди на иньші околицї. Між иньшим козаки напали на замок в Трипілю й тут засїли з арматою, зібраною з ріжних місць 16).

Король ще на перші вісти про сї козацькі погроми, на початку 1592 р. визначив комісарів на Україну для розслїдження своєвільств і покарання провинників 17). Були тими комісарами іменовані Як. Претвич, староста черкаський Олександр Вишневецький, староста браславський Якуб Струсь, староста барський Станислав Ґульский і войський браславський Ян Ґульський — переважно самі українські старости, що мали дїло з козачиною. Вони стягнувши які мали сили, разом з офіціальним старшиною козацтва Язловецким рушили на Україну оружною рукою 18). Був се перший комісарській похід — слїдча комісія, яка виступала на чолї війська, щоб стрільним і холодним арґументом в потребі потвердити свою правосильність — спосіб так часто потім уживаний в „зносинах” річи посполитої з своїми своєвільними підданими.

Козаки засїли в Трипілю, укріпили його й приготовили ся до оборони, не слухаючи позвів до слїдства, присиланих їм від комісарів, що отаборили ся в Хвастові. Маємо досить інтересний лист до них від їх номінального зверхника Миколая Язловецкого, висланий з хвастівського табору, дня 10 марта.

„Панам Молодцям Запорозьким, що в Триполю під той час. Панове Молодцї! Хоч ви невважаючи на моє писаннє вже показали себе непослушними і королеви пану моєму і минї самому, забувши свою присягу і обовязки супроти свого прирожденного пана, але я розумію, що ви то вчинили через Косинського, зрадника королеви і річи посполитій, і думаю, що за одного лотра всї не схочете терпіти. Тому посилаю до вас ще сей лист, наказуючи вам іменем короля, аби ви того лотра видали, а самі волї королївській не противили ся, бо тут ви породили ся і трудно б було вам обійтись без Польщі, котрої вам би вже не знати. Инакше замість того що я з вами мав служити королеви й кров поганську розливати, — коли ви зараз не увязните того лотра і не вишлете послів до мене, то я за помічю божою з людьми королївськими буду мстити ся над вами” 19).

Козаки очевидно не злякали ся сих погроз, і готовили ся до оружної розправи з комісарським військом, і Язловецкий з комісарами, приступивши під Трипілє і побачивши таку рішучу поставу, не рішив ся „мстити ся за помічю Божою”. Комісари постановили на козаків заочне рішеннє, осудивши їх як бунтівників і ворогів держави 20). Але стидаючи ся вертати ся з отсим кусником паперу з свого походу, поновили переговори, і кінець кінцем заявили охоту вдоволити ся тим, що козаки формально пообіцяють бути послушними на будуще й приймуть нового старшого на місце Косинського — не видаючи його правительству. На тім і стало, і з тим комісари вернули ся 21). Але спокою через те не стало більше.

Факти з козацьких розрухів сього року (1592) ми взагалї знаємо в видї відірваних епізодів, які переважно не можемо анї хронольоґічно анї праґматично повязати одні з одними. Кн. Конст. Острозький на осїннїм соймі того року, остерігаючи сеймові стани про лихий стан замку київського і білоцерківського, згадував, що козаки низові кілька разів на місто і замок київський нападали, позабирали силоміць гармати котрі лїпші, порох і всю стрільбу, й досї їх не вернули” 22). В Переяславі, де вже перед тим вийшли якісь суперечки між козаками і міщанами (козаки занесли скаргу на міщан, і король висилав в сїй справі комісію до Василькова, яка мовляв під террором від козаків потвердила їх претенсії, а потім признала се неважним) 23) — тепер прийшло до крівавих розрухів. Козаки, як оповідає один документ, здобули Переяслав силоміць, вбили місцевого підстаросту і багато шляхти, забрали всю армату й амунїцію й спалили замок і місто 24). І знову тут можна підозрівати певну звязь з ворожнечою Косинського на Острозьких, бо Переяслав був державою старого князя, так як і замок київський. Ішли якісь розрухи на Поділю, може в звязку з тодїшнїми подїями в Волощинї, де Поляки під той час висаджували на господарство свого претендента 25). Але Косинський при тім далї не давав спокою волостям Острозьких, і маємо звістку що старий князь за помічю сусїднїх старост пробував відборонити ся від нього оружно, але козаки побили се військо 26).

На зиму сї розрухи з Київщини й Браславщини перекинули ся на Волинь. Вони звернені далї головно против Острозьких; але влїтало й иньшим панам, що помогали Острозькому. Рух козацький з спорадичних грабовань маєтностей немилих панів, коли вірити шляхетським проклямаціям, все більше переходив на справжню козацьку кампанїю против української шляхти, яку козаки змушували до згоди і послушности своїм домаганням. В перших днях 1593 р. волинська шляхта, зібрана в Луцьку на рочках судових, ухваляє відложити судові справи й зайняти ся обезпеченнєм спокою супроти того, що люде своєвільні „которыє се называютъ быти козаками низовыми”, вийшовши в воєводства Київське й Волинське, „обычаємъ неприятелскимъ замки и места такъ єго корол. милости яко и шляхетскиє поседаютъ и людей забияютъ и мордують, палятъ и пустошатъ и до присегъ на послушенство своє примушаютъ, подбиваючи ихъ на послушенство своє” 27). Шляхта володимирська пише, що від свого старости кн. Острозького і від ріжних панів з воєводств Київського і Браславського, так само від шляхти луцької вона дістає відомости про велику небезпечність від козаків: вони „обычаємъ неприятельскимъ не мало замковъ, местъ и селъ украинныхъ повоєвавши, зголдовавши маєтность брати нашей — шляхтичевъ оныхъ краєвъ и никоторыхъ самыхъ особъ въ неволю до везеня побравшы, теперъ зъ немалымъ войскомъ зъ арматою способомъ неприятельскимъ южъ до воєводства Волинского притягнули, умысливши далей панства короля єго милости пустошити и плондровати” 28). Не без того певно, що ті, кому найбільше сей рух грозив — і в першій лїнїї кн. Острозькі, умисно старали ся представити його як найбільше грізним і загальним, клясовим. Але безперечно, що бувши в своїй основі актом пімсти над Острозькими, рух сей що далї прибирав таки ширші й загальнїйші розміри.

Волинська шляхта рішила просити опіки й помочи у короля й гетьмана коронного, а сама почала мобілїзувати ся під проводом кн. Острозького 29). Король від себе також видав листи до шляхти інтересованих воєводств — Київського, Волинського і Браславського, наказуючи їй іти загальним походом і для того збирати ся до Константинова, під провід кн. Острозького 30). Більше в правительственних кругах не вважали потрібним робити для справи, яку вважали приватною справою Острозьких — як уважали її і в суспільности, і як вона справдї була. В правительственних же кругах старий князь не був persona grata, a з шефом польских воєнних сил Замойским він таки зовсїм був посварений в останнїх часах, і той з свого боку підчеркував, що козацькі розрухи — се приватна справа Острозького і пішла з його вини. Тим поясняєть ся дуже здержливе і пасивне становище правительственних і воєнних кругів польських супроти сих розрухів. На осїннїм соймі 1592 р., як довідуємо ся тепер, був проєкт дуже гострих репресій на козаків: конфіскувати маєтности надані війську і поодиноким особам козацьким, уневажнити всї права і привилеї, оголосити участників розрухів за бунтівників і ворогів держави, ловити їх скрізь, де покажуть ся, сполученими силами старост і шляхт і арештувати. Се було те, що кілька років пізнїйше було ухвалено — по кампанії 1596 р., але тепер очевидно такі гострі репресії (що мали форму потвердження засуду даного комісарами під Трипілєм) на соймі не пройшли 32). І зимою 1592/3 р., коли козаки господарили на Волини, гетьман Замойский спокійно сидїв дома, і під той час коли король видавав своє оповіщеннє до української шляхти, щоб ішла помагати Конст. Острозькому, він поручав свому помічнику, гетьману польному Жолкєвскому писати до Острозького, щоб не доводив до війни, закінчив справу по доброму. Очевидно, обидва гетьмани складали провину сеї „клотнї” на Острозького і не вважали потрібним мішати коронне військо в сю домашню справу українського маґната 33); вони вважали своїм обовязком слїдити за Татарами 34).

Острозькому приходило ся своїми засобами, за помічю шляхти й старостами, що стояли в близших відносинах до нього, ратувати свої маєтности. Вони дїйсно енерґічно забрали ся до сього. Старий князь громадив наоколо себе шляхту в (Старо) Константинові; Януш спішно зібрав в Галичинї яке можна було військо з тутешнїх країв і Угорщини. До помочи зявились також торішні комісари: Якуб Претвич, кн. Олександр Вишневецький, Ян Ґульский. Косинський мав свою резіденцію в містечку Острополю, в маєтностях кн. Острозького. Коли почали громадити ся війська Острозьких, він вийшов відти далї на схід і окопав ся під м. Пяткою, недалеко від Чуднова, в тихже Острозьких маєтностях, на сильнїйшій і безпечнїйшій позиції. В перших битвах, які мав він з кн. Константином, перед приходом полків Януша, Косинському досить щастило. Але в рішучій битві, що задумав задати Косинський Острозьким, аби не дати себе облягти, він програв зовсїм. Можливо, що тут завинила стратеґічна помилка: Бєльский оповідає, що Косинський хотїв мати опорну позицію далї в степу, аби його не відтяли відти, й вислав частину війська туди, щоб заложили йому табор. Се досить відповідає козацький тактицї, яку знаємо з пізнїйших битв, і могло ослабити і сили і розложеннє головного козацького війська. В сїй битві, яку Косинський дав Острозьким на латинське вшестє (2 лютого н. ст., 23 сїчня ст. ст.), йому з початку теж щастило, і ряди противників почали подавати ся, але тут ударив дуже сильно на козацьке військо Януш Острозький з своєю кіннотою і розірвав його ряди. Козаки почали тїкати до міста (Пятки); військо Острозьких гонило за ними. Сучасники оповідають, що вбито йому масу людей (один каже більше як дві, иньший — що до трох тисяч, що вбитих виглядало в двоє більше як в великій битві під Бичиною), забрано 26 гармат, иньшу стрільбу, майже всї хоругви. Се очевидно перебільшені оповідання, особливо коли додають, що в війську Острозького не згинуло й десяти людей 35). Але битва в кождім разї була програна сильно, і військо козацьке стратило дух і не мало відваги далї боронити ся. Як оповідав служебник Вишневецького, козаки звернули ся до його пана, просячи бути посередником і привести до згоди. Переговори стали на тім, що й торїк під Трипілєм. Козаки обіцяли, що скинуть Косинського з гетьманства і на будуще не будуть зачіпати маєтностей Острозьких і иньших учасників походу, і на тім Острозькі годили ся пустити їх свобідно на Низ. В такім дусї списано було 10/II н. ст. акт, захований для нас в повнім текстї, я наведу його в скороченню:

„Я Крыштофъ Косинскій на тотъ часъ гетманъ, а мы сотники, атаманья, все рыцерство войска запорозского вызнаваємо тымъ листомъ нашимъ, ижесмы великиє добродейства и ласки ясновельможного пана Костантина княжати Острозского, которыя є. м. намъ -всему войску и кождому зъ насъ зъ особна по всЂ часы вЂку своєго зъ милостивоє ласки своєи панскои показовать и веле доброго для насъ чинити рачилъ, а мы запомневши того всего немало смы прикростей и шкодъ є. м. самому и деткамъ є. м., слугамъ и подданымъ поделали и завинили, ласки ихъ милости собе нарушили. Которыє то всЂ выступки наши за унижеными а пилными прозбами и за причиною веле людей зацныхъ ихъ милости то все зъ милостивоє ласки своєи, яко панове християнскиє, не прагнучи пролитя крови нашеи, намъ отпустити рачили. Для чего мы тыє вси кондыцыє намъ отъ ихъ милости княжатъ поданые и тут въ томъ листе нашомъ менованыє выполнимы, и присегою своєю утвержаємъ: Ижъ отъ тыхъ часовъ пана Косинского за атамана не меть, и овшемъ на Украине заразомъ з насъ иншого на тоє местце надалей за недель чотыри наставить; а потомъ въ послушенстве королю є. м., не чинечи жадного розмерья зъ суседми посторонними панствъ є. кор. милости, на звыклыхъ местцехъ за пороги быть; лежъ жадныхъ ани приставствъ, шкодъ ани кривдъ жадныхъ въ державахъ кнежатъ ихъ милости и въ маєтностяхъ приятелъ ихъ: є. м. кнежати Александра Вишневецкого старосты черкаского и иныхъ на тотъ часъ при ихъ милости будучихъ и тежъ въ маєтностяхъ и державахъ слугъ ихъ не мевать и не чинить; збеги, здрайцы кнежатъ и. м. слугъ ихъ до насъ збеглыхъ выдавать и тыхъ у себе не переховывать; стрелбу гдеколвекъ взятую на замкахъ, местахъ яко и державахъ ихъ окромъ Триполскихъ вернуть; также и хорогве, кони, быдла и речи рухомыє, теперь въ маєтностяхъ кнежатъ ихъ милости побраныє, вернуть маємо; также челядь обоє плъти, которая єсть при насъ, отъ себе отправить; и вечне у кнежатъ ихъ м. въ стародавной милости мешкать и николи противъ ихъ м. зъ жаднымъ человекомъ не приставать и овшемъ ихъ м. служить”. (Наступає формула присяги). Лист підписав Косинський і Іван Кречкович „писарь войсковый именемъ всего войска”, Претвич. Вишневецький, Ґульский і двох волинських панів — Боговитин і Гулевич 36). Крім сього листу Косинський мусїв іще особисто „ударити чолом” перед кн. Острозьким — „три рази упав до ніг самого пана воєводи, також і синїв його” 37). І по тій церемонїї був пущений з військом на волю.








Примітки


1) Пор. вище с. 171.

2) Listy Źółkiewskiego c. 22-3, як низше.

3) Nie trzeba sobie było lekce tych rzeczy ważyć, bo pospolicie z takich małych poczatków wielkie sie rzeczy stawaią, завважає Бєльский про історію з Косинським по Наливайкових рухах (с. 1689).

4) Грабянка с. 24, пор Краткое описаніе (при Самовидцї) с. 215.

5) Исторія Руссовъ с. 34.

6) Лїтературу див. в прим. 5

7) Бєльский с. 1689, теж в реляції Пясочиньского — у Кулїша Ист. возсоед, II с. 176; Костомаров замість Подляшья написав „ПолЂсья” і се пішло потім далї.

8) Не перевіреною лишаєть ся звістка давнїйших біоґрафів Косинського, буцім він служив у К. Острозького, але погнївавшись пішов на Низ. Се оповіданнє, здаєть ся, виникло з здогаду, звідки пішла ворожнеча у Косинського на Острозького: але ми тепер знаємо лїпше, звідки.

9 Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 19.

10) Таку умову ставляла соймова конституція — Vol. legum II с. 318; з сього можна думати, що й Косинський був шляхтичем.

11) Так, я думаю, належить розуміти сю історію. Рулїковский, автор просторих статей про сї маєтности в Słownik-y Geograficzn-ім (sub voce Rokitno, Wołodarka), толкував се инакше: що Косинський дістав свою пустиню з обовязком залюднити її, але не будучи спроможен, відпродав її. З скарги на Косинського 9/I. 1592 бачимо, що він спеціально інтересував ся деякими документами і забрав грамоти Ян. Острозького на стар. Білоцерківське і Богуслав, на Розволоже і на Рокитну (Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 12); значить, Ян. Острозький вже випросив був собі на них привилеї, і я думаю, що з початку були то потвердження на сї ґрунти як на королївщину. Але на Рокитну дістав привилей Вишневецький, і Ян. Острозький потім, купивши його претензії, став приватним власником Рокитни (див. лист Януша з 1599 р. в додатках до Исторіи возсоед. II с. 447: dwie wsi, ktory był i. m. pan hetman (Замойский) ziednał u k. i. m. Kosinskiemu, od Kosinskiego kupił (sic! — знаємо ті купна, хиба дав якесь відчіпне, діставши привилей) niebosczyk xiąze Wiszniewiecki, ia zaś uchodząc w sąsiedstwie tak bliskiem niezgody iakiey, dla swego pokoiu musiałem kupic te wsi wiecznosią u хсіа Wiszniewieckiego, пор. Źródła dz. XX c. 16). Права на Володарку купив у Загоровського і Трембіцкого кн. Збаразький, і вона за ним зістала ся; але цїкаво, що білоцерківські урядники далї претендовали на Володарецькі ґрунти (ibid. c. 392, пор. Рулїковского l. c.). Думаю, що се кидає світло на властивий початок спору Острозького з Косинським — що він піднїс претензії на сї ґрунти як білоцерківські.

12) Listy Źółkiewskiego c. 22. Новійші дослїдники (Николайчик, Доманицький) датували сей лист 1592 роком, але се не можливо — тодї реєстрова козачина була збунтована, й які ще переговори про платню могла вести!

13) Докум. львів краєв. архиву.

14) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 12.

15) Жерела VIII ч. 48.

16) Жерела VIII ч. 43 і 48. Значіннє сього нападу на Трипілє не зовсїм ясне. Рулїковский думав, що се козаки розширяли свої Терехтемирівські володїння (Słownik geogr. sub voce Trypol); може бути одначе, що й тут був якийсь звязок з аферою Острозького, бо на Трипілє претендували воєводи київські (ibid.).

17) Архивъ Ю. З. Р. III. 1 ч. 13.

18) Жерела VIII ч. 48.

19) Listy St. Źółkiewskiego c. 21-2.

20) Жерела VIII ч. 48.

21) Ibid. ч. 43. Як виходить з сього, Косинський цїлий сей час був „на волости”, сидїв у Трипілю з козаками. Отже помиляють ся дослїдники, думаючи, що по нападї на Білу Церкву Косинський пішов на Низ і про ньго не чути було більше як півроку.

22) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 14.

23) Матеріали до іст. козацьких рухів ч. 1.

24) Жерела VIII ч. 48, пор. Сборникъ лЂтоп. Ю. и З. Рос. с. 77.

25) Бєльский с. 1080-1, пор. Гайденштайна с 302 = польського перекладу II. с 367.

26) Бєльский с. 1681.

27) Архивъ III. І. ч. 15 і 16.

28) Ibid. ч. 18.

29) Ibid. ч. 50.

30) Архивъ III. І ч. 17.

31) „Былъ послухъ, же козаки воєводу києвского воюютъ,” опо-відає про сю фазу рухів оден з учасників — Архивъ Ю. З. Р. III І с. 60.

32) Проєкт конституції виданий недавно в Жерелах т. VIII ч. 48. Не знати, чи була прийнята постанова иньша — про скасованнє уряду козацького старшого (що займав Язловецкий) та підданнє козацького війська просто гетьману коронному — тамже ч. 49.

33) Była to wasń domowa, spory powiatowe, zajscia pomiedzy Rusinami, do któorych nie mieszała się ani powaga rzeczypospolitej ani oręz wojska koronnego, добре коментує становище польських гетьманів видавець Любомірский (Listy). Для повного пояснення треба додати було тільки що й особисту wasń між Замойским і Острозькими.

34) Listy St. Źółkiewhkego ч. 14.

35) Бєльский

36) Лист маємо в копії з володимирських книг, вид. в Архиві Ю. З. Р. III. І ч. 19 і в дефектнім видї Listy St. Źółkiewhkiego ч. 15; невважаючи на свою дефектність, се виданнє справляє одначе деякі помилки володимирської копії (я їх використав в сїй виписи).

37) Listy ч. 16.











Попередня     ТОМ VII     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ IV. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.