Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ IV. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ IV     Наступна





РЕПРЕСІЇ НА КОЗАЧИНУ Й ЇЇ РЕАБІЛЇТАЦІЯ: ПОЛЬСЬКІ ТРІУМФИ, НЕПОВНІСТЬ ПОЛЬСЬКОЇ ПОБІДИ, ПЛЯНИ РЕПРЕСІЙ, УНЇВЕРСАЛ ПРО СПОСОБИ ЗАПОБІГАТИ УКРАЇНСЬКОМУ СВОЄВІЛЮ, КАРАННЄ ВАТАЖКІВ, СМЕРТЬ НАЛИВАЙКА І ЛЄҐЕНДА ПРО НЕЇ.



Отже сповнити своє завданнє — знищити українську своєволю, Жолкєвскому удало ся тільки по части. Частина війська уйшла — не з ласки польського гетьмана, а пробоєм. Крім Кремпського, що оружною рукою пробив собі дорогу, на Днїпрі стояло ще військо на човнах під проводом Підвисоцького, а з Запорожа „вигребли ся” вже були нові сили „на волость” 1). Жолкєвский не мав енерґії йти громити їх і обмежив ся тим, що поручив підстаростї черкаському оповістити їм про капітуляцію і наказати, щоб сї козаки занехали всяке вороже поступуваннє, инакше ударить на них з військом. Козаки, вчинивши раду, рішили просити згоди у Жолкєвского. Прислали з війська лист, де запевняли в послушности на будуще й просили пробачення всього минулого. Писали Низовцї і до ріжних своїх „приятелїв”, просячи заступити ся за них і забезпечити їх від репресій 2). „Хоч невдоволений був, мусїв Жолкєвский се затаїти, бо тяжко було йому покарати їх, особливо як би вони відступили на Низ Днїпра; військо було змучене трудами, недогодами, далекою дорогою; човнів під рукою не було; окрім того всього з соймових нарад міркував він, що війська його треба буде в иньшім місцї”. (А до того, додамо, се військо було не заплачене й певно не схотїло б іти в новий похід в глухі далекі степи). „Тому відправив їх ласкаво”, а сам з польським військом рушив в Галичину 3).

„Гадина” — як називав Жолкєвский українське своєвілє — була тільки придушена, але не задавлена. Се не перешкодило обставити можливо тріумфально результати кампанії. Солоницькій побідї надавано імпозантні розміри й приборканнє українських своєвільників святковано як тріумф не знати над яким ворогом. Депутати з війська повезли до короля вязнїв-провідників повстання, гармати й клейноти, видані козаками (між сими клейнотами особливо пікантні були в руках бунтівників ті цїсарські корогви, з орлами цїсарськими — гетьман Замойский доконче хотїв їх показати папському нунцієви, що займав ся аґітацією за антітурецькою лїґою, в інтересах Австрії). На чолї депутації їхав Струсь, що мав держати до короля промову, рекомендуючи заслуги війська в сїй кампанії 4). На веснянім соймі 1597 р. речник шляхетської палати величав короля з нагоди сеї побіди — „загашення огня козацького своєвільства, що своїм полумєм почало дуже розширяти ся в отчинї і далеко заходити пожаром” 5). І само правительство ударяло в туж тріумфальну ноту, підносячи заслуги війська і Жолкєвского, що він „против лотровству козацкому (которихъ се до килкунадцати тисечей людей своволных народов розмаитых з великимъ небезпеченствомъ и пострахом панствъ нашихъ украинныхъ згромадило было) з малою частью войска нашого мужне и сердечне ставилъ и в погоню за ними идучы од Белоє Церкви о таборы тыхъ людей своволных и о стрелбу ихъ густую сам з голою бронею своєю, чинячы доброє серце войску нашому с тымъ козацтвом стирал се”, — „которыхъ не перестаючи конати, для милости насъ, пана своєго, и отчызны своєє, важыл се проводити малыє войска наши за Днепръ и тамъ аж у Александрова, килкадесять миль за Днепром, при самой границы татарской (!) на Шоломицы тотамъ козацтво, людей своволных, в ремесле рыцерскомъ добре вышвечоных и одважных, догонивши, кгды ихъ вколо обогналъ, а не давши се имъ роспострети, всЂ фортели ихъ воєнныє справою, делностю а чулостю своєю.. до земледеня и стрвоженя привелъ, оные за божою помочъю розгромилъ, побилъ и звитежилъ, а старшихъ ихъ живо споймавши (sic), з дЂлы и зо всЂмъ нарядомъ воєннымъ до насъ з великою славою своєю и вдячностью нашою королевскою привелъ и отдалъ, панства наши украинныє волныє и безпечныє од нихъ учынилъ и успокоилъ” 6).

В дїйсности одначе проґрама повного задавлення української своєволї і винищення своєвільної козачини, поручена Жолкєвскому правительством і ним самим поставлена, — не була сповнена. Се признав сам Жолкєвский. Повідомляючи короля з табору під Солоницею про капітуляцію головного козацького війська й висловляючи заразом сподїваннє, що иньші козацькі сили також „поправлять ся, або властиво заявлять свою покору” 7), він не подає надїї, щоб навіть по всїх допущених формах терору 8) козачина утихла; тому накликає до пильної уваги, щоб вона не віджила — „аби знову не зібрали ся до купи”. Як один з способів против того в листах писаних в походї, під час весняного сойму, він підносив виданнє сурових, репресивних постанов на козачину 9). Сойм, сповняючи сї бажання, проголосив козаків за perduelles et hostes patriae, потвердив конфіскату козацьких маєтностей, гетьману поручив „винищити тих своєвільників до останку” (ad internecionem), a на будуще поновив постанови з сойму 1590 р. про гострий нагляд урядників і дїдичів над своїми підданими, недопусканнє виходу на Низ і т. и. 10). Се відкривало широку можливість репресій на всїх участників козацької своєволї чи в тім підозріваних, всїм охочим до таких репресій, і в першій лїнїї самому Жолкєвскому. Та його енерґія й сили його війська були вичерпані солоницькою кампанїєю й він не вважав можливим взяти ся сам до дальшого нищення своєвільства, а полишав се місцевій адмінїстрації й самій шляхтї. Не змігши сповнити соймового поручення — винищити своєвільну козачину ad internecionem, мусїв вдоволити ся крівавим терором над одною частю, формальною покорою другої части тих своєвільних козацьких куп, а дальше задержаннє спокою на Українї поставив як дезідерат дальшої полїтики правительства. „В теперішнїх обставинах”, писав він в згаданій реляції — „поки тут не заспокоїть ся, треба, щоб для постраху було розложене військо (zolnierz); а і то теж річ не меньше потрібна, аби ваша кор. милость зволив наказати панам старостам і державцям земель королївських, щоб запобігали початкам (своєволї), чи самі особисто, чи через своїх заступників, та не давали злу зростати”. Для лїпшого вражіння вважав потрібним покарати взятих провідників повстання „як вона того заслужили,” — „аби иньші на будуще, научені їх прикладом, не брали ся до скликання таких куп” 11).

Сї погляди гетьмана були прийняті правительством до відомости — тай були настільки загальні й елєментарні, що без сумнїву подїляли ся всею шляхетською суспільністю й адмінїстрацією українською. Всякому було очевидно, що розложеннє в східнїй Українї реґулярного війська могло мати найбільше реального значіння для запобігання новим вибухам козацької своєволї. В своїй давнїйшій реляції з-під Білої Церкви Жолкєвский в дуже сильних виразах малював грізну українську ситуацію. „Вся Україна зкозачіла, повно зрадників і шпигунів (козацьких), справдї треба взяти ся до рішучих способів коло тої України 12) — бо хоч би тепер, як сподївали ся, удало ся запобігти (повстанню), то як не забезпечити якоюсь суровою соймовою ухвалою і розложеннєм війська до якогось часу — гадина знову оживе”. Але як би то польське правительство могло завсїди розпоряджати до волї воєнними силами! В даний момент про се не було й мови! Не кажучи вже, що подїї на західнїй границї, пересуваннє татарських і турецьких військ коло границь Польщі змушувало держати військо в сусїдстві угорської границі — крім того військо зовсїм вийшло з рук Жолкєвского по скінченню кампанїї. Платня й так залягала — не було заплачено три квартали, так що мабуть тільки надїя на богату козацьку здобич задержала військо в послуху до кінця кампанїї; але з кінцем її все мусїло урвати ся 13). Сойм 1596 р., давши порученнє винищити козачину ad internecionem, не ухвалив одначе нїяких кредитів на військо. Зоставало ся сподївати ся чогось від нового сойму, а тим часом жовнірські роти почали звичаєм своїм господарити в королївщинах і маєтностях західнїх, а гетьмани мусїли перед усїм зайняти ся справою заплати. Та і новий сойм (весною 1597 р.) кредитів на се не ухвалив, справа затягла ся на довго, і ще лїтом 1597 р. не була полагоджена 14).

Лекше було сповнити иньші ради й жадання гетьмана. 1 вересня 1596 р. король видав унїверсал до всїх достойників, старост і державцїв, урядів і урядників і до всїх обивателїв — шляхти й міщан воєводств Київського, Волинського і Браславського, де розвивав репресійні постанови попереднього сойму супроти козацької своєволї, мотивуючи відомостями, які приходили до нього з України: „же съ того недавно розъгроменого войска людей своволныхъ козацкого некоторыє своволники єще при замкахъ, местехъ и местечкахъ нашихъ такъ и по селахъ нашихъ господарскихъ и шляхетъскихъ туляютъ се и безъ службы бавечи се знову зась до таковоєжъ купы збирати се поголоски о собе и погрозки пущаютъ.” Щоб запобігти тому, король наказує не допускати до збирання своєвільних куп і розганяти їх: аби „таковыхъ и зъ наймнейшоє купы, хоть бы ихъ до одного пять або шесть человека безъ службы прилучило се, росполошивали и поскромляли.” Одних каже арештувати і вязнити при замках, а тих „гультяїв”, „лозныхъ”, „безъ службы будучихъ”, які б вчинали якісь „зброднї” — „своєволне жили, моръды, кгвалты, бои, розбои, погрозки чинили” — ловити й карати смертю. Людей неоселих, що не служать, і не можуть виказати ся добрими свідоцтвами, тїкають на Україну „зъ горы”, зрадивши своїх панів, або „виволані” (судомъ засуджені на утрату чести й прав) — таких „гамовати и поскромляти”, в Дикі поля й „на Запороги” ходити їм і всяким таким людям не позволяти. Запорожцїв з Запорожа на Україну, „где бы ся выгребать хотели” — не пускати, ставити ся против них конно й збройно, як против неприятелїв, та не позволяти їм приставати до берегу (розуміють ся, очевидно, козацькі походи вгору Днїпром на човнах) 15).

Як бачимо, унїверсал брав ся до української своєволї дуже гостро. Як би його справдї було перевести в житє, то козачину і всяке своєвільство справдї задавлено б. Та розумієть ся, такий наказ видати було без порівняння лекше, нїж виповнити. Слїдити за дрібними навіть купами, по 5-6 душ, в тих слабозалюднених околицях України, та розганяти їх; мати на поготові конні й оружні сили, щоб на кождім місцї і в кождій хвилї противстати з ними козакам, коли вони схочуть „вигребти ся” з Запорожа, — все се нелегко було в тих обставинах чинити навіть добре орґанїзованій державній машинї, а не то що шляхетській анархії України. І кінець кінцем сей унїверсал міг дати привід до ріжних причіпок і нагінок. на козачину, хто мав на неї гнїв, дати причини наприкряти ся їй, але не запобігти новому наростанню своєволї. І в дїйсности з усїх тих способів „запобігання українській своєволї” вказуваних Жолкєвським оден тільки був здїйснений на правду — суворе покараннє виданих чи наловлених провідників повстання. Се ж було найлекше!..

Особливо потерпів Наливайко. Иньших ватажків, привезених з під Солоницї, скарано на смерть незадовго 16). Наливайка ж протримали в вязницї сливе рік, раз у раз беручи на допити й тортури, щоб довідати ся про його замисли, зносини з сусїднїми державами, пограблені річи й т. и.; безперечно, в ватажку української своєволї бачили фіґуру важнїйшу, нїж він був в дїйсности, й сподївали ся витягнути відомости про якісь далекосяглі полїтичні пляни 17). Се проволїканнє викликало в польський суспільности підозріння й невдоволення: навіть люде високопоставлені підозрівали, що у Наливайка єсть якісь високі „промотори”, і тягнуть справу умисно, щоб уратувати йому житє 18). Се було причиною, що на сойм 1597 від деяких воєводств прийшло спеціальне домаганнє, аби Наливайка скарано 19).

Нарештї 11 квітня н. ст. Наливайку зроблено кінець. Його стято, а потім тїло на четверо розсічено і розвішено на показ 20). Але зробивши таке сильне вражіннє на сучасну суспільність за життя, Наливайко й по смерти не переставав займати її, не по заслугам ставши немов втїленнєм української опозиції. Наливайками називають православних, і взагалї українсько-білоруську опозицію. У сучасного польського мемуариста Пшонки маємо оповіданнє, що Наливайко казав звати себе „царем Наливаєм 21). В звязку з сим стоять очевидно й пізнїйші перекази про його смерть, записани Йончинським: Наливайка посадили на розпаленого коня, на голову наложили йому розпалену зелїзну корону, і так замучили 22). Оповідання сї показують, що скоро по смерти — а може ще й за житя Наливайко виріс до розмірів бунтівника — претендента на корону, кандидата на українського короля.

Відгомін тої ж версії мабуть маємо в записцї сучасного українською мемуариста, що Наливайка „у Варша†кроль казалъ на мЂдянуй кобылЂ возити” 23). У пізнїйших українських хронїстів замість коня зявляєть ся віл: Наливайка спалено на мідянім волї 24). Нарештї автор „Історії Русїв”, може під впливом клясичної традиції про Фаляріда, розвинув переказ старших українських хронїстів в новий образ: гетьман Наливайко по закінченню війни (по нечуваних побідах над польськими військами й уложенню трактатів та проголошенню повної амнистиї королем) їде з полковниками на сойм до Варшави, щоб повитати короля й запевнити його в своїй послушности. Але тут їх без суду і права арештують і по двох днях карають на смерть: вивівши на майдан та проголосивши гонителями на віру, „посадили живими в мідяного вола і повільним огнем розпалювали його кілька годин, поки було чути крик і стогін страдників, а потім їх тїла спалено в тім волї на попіл” 25). Се фантастичне оповіданнє і такіж самі дальші історії — про відібраннє прав від українського народу, насланнє на українські краї польських війск, урядників, духовенства — що збирають в оден фокус всї традиції про утиски української людности Поляками — робили сильне вражіннє на українських читачів першої пол. XIX в.








Примітки


1) Tamci którzy sá na czołnach y ci co wygrzebli się, означає їх Жолкєвский в останнїй реляції з під Солоницї — Жерела VIII с. 92.

2) Знаємо про такі листи до Як. Претвича, Listy ч. 55.

3) Гайденштайн с. 337 (II с. 378).

4) Archiwum Radziwiłłów c. 119, Нємцевича Zbiór pamiętników II c. 169.

5) Swiadcza chorágwie temu łotrostwu wydarte, świadczy armata odebrana, świadcza pzredniejszych wodzów ich pojmanie i pokaranie, że w nie z trafunku jakiego, ale prawie studio et industria w. k. mci stało sie. Niech drudzy o tym jako chcá rozumiejá, niech aspectom i fortunie jakiejkolwiek przypisują, my to bonum wszelkiej rzpltej służące i za ojczystemi granicami słynące naprzód miłoserdziu Najwyższego Pana, a potym piłnemu staraniu a własnemu szczęciu w. k. mci przyznawamy. Промова маршалка посольської палати — Dyaryusze sejmowe z. r. 1597 c. 17.

6) Грамота Жолкєвскому на Баришпіль і Горошин — мої Матеріали до історії козацьких рухів ч. 13.

7) Жерела VIII с. 92.

8) Acz tak się nakarali, ze iak baczę — zarzekaią się tey swawoli.

9) Listy Źółkiewskiego c. 80.

10) Volum. legum II c. 364.

11) Жерела VIII с. 92.

12) Gruntownie о tey Ukragnie radzicz — Listy c. 80.

13) Пор. промову Замойского на соймі 1597 р. — Dyaryusze sojmowe z r. 1597 с. 80-1.

14) Listy c. 84, пор. Жерела VIII с. 97.

15) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 38.

16) Вєлєвіцкий в своїх записках каже, що крім Наливайка було ще 12 вязнів — ватажків (с. 216), Бєльский — тільки шість (с. 1716); ймення їх окрім Шаули й Шостака (Панчоха, Мазепа, Кизим) передані джерелами непевними; пор. лист Радзивила — поголоска, що з товаришів Наливайка стято Кособуцкого і Павловского (Arch. Radziwiłłów с. 47). Про те, що їх уже скарано, згадує в сїчнї 1597 р. Ожельский (с. 211).

17) Archiwum Sapiehów c. 144, лист Скумина у Голубєва П. Могила I док. 16, Zbiór pamietn. II с. 209, Вєлєвіцкий І с. 235.

18) Archiwum Radziwiłłów c. 47.

19) Dyaryusze c. 107, 385.

20) Лист Скумина як вище, Бєльский с. 1765, Вєлєвіцкий I с. 235.

21) Pamiętnik J. Pszonki стор. 24.

22) Рукоп. бібл. Осолїньских ч. 627 с. 203 (див. в примітках).

23) Т. зв. київська лїтопись в Сборнику лЂтоп. Ю. З. Р. с. 77.

24) Грабянка, Краткое описаніе, Лизогубівська лїтопись й ин. Мабуть через просту помилку (кіл зам. віл) зявив ся варіант Мілєра (с. 6), що Наливайко на „колъ посаженъ былъ”.

25) Исторія Руссовъ с. 39. На звязь сього переказу з Фалярідовою лєґендою вказав Кулїш (Ист. возсоед. II с. 147, — тільки треба мати на увазї, що в українських переказах (аж до Історії Русів) Наливайка печуть на мідяному волї). Др. Франко в своїй статї: Наливайко в мідяному бику (Науковий Збірник присв. М. Грушевському) старав ся вияснити відносини версії Історії Русів до анальоґічних старих переказів (Фаляріс і цар Манасія-Менаше), але міг тільки гіпотетично висловити ся про звязь її з Фалярідовою лєґендою.











Попередня     ТОМ VII     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ IV. Стор. 8.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.