[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ IV. Стор. 10.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ IV     Наступна





РЕПРЕСІЇ НА КОЗАЧИНУ Й ЇЇ РЕАБІЛЇТАЦІЯ: МОЛДАВСКІ СПРАВИ, ПРАВИТЕЛЬСТВО ЗАКЛИКАЄ КОЗАЧИНУ ДО УЧАСТИ В МОЛДАВСКІЙ КАМПАНЇЇ, КОЗАЧИНА СТАВИТЬ УМОВИ, ПЕРЕГОВОРИ І ПОХІД КОЗАКІВ, МОЛДАВСЬКА ВІЙНА, ПЕРСПЕКТИВА ЛИВОНСЬКОЇ ВІЙНИ Й НОВІ ЗАКЛИКИ ДО КОЗАЧИНИ, ЖАДАННЯ КОЗАКІВ І РЕАБІЛЇТАЦІЯ НА СОЙМІ 1601 Р.



Кореспонденція уриваєть ся на тих листах, і ми не знаємо, як пішли далї сї відносини в серединї низової козачини. Роздїл одначе не потрівав довго: кровожадна радість шляхетських ворогів козачини мусїла скоро розвіяти ся. Незадовго, в подїях 1600 р. бачимо козачину знову як одностайну цїлість. Внутрішнїй роздїл мусїв вигладити ся іще скорше, судячи з того, що 1599 р. був уже виповнений козацькими походами на турецькі землї: був якийсь морський похід, що починив Туркам багато шкоди, ходили вони в поміч воєводї мунтяньскому Михайлу, що вийшов з послушности Туркам, а в осени 1599 р. зайняв Семигород, мабуть также не без козацької участи 1). На чолї козачини знайшов ся зручний провідник Самійло Кішка — герой найславнїйшої з козацьких дум, що оспівала його неволю у Турків і щасливу утечу з неї (незвісну нам з історичних джерел) 2), але не заховала памяти про його полїтичні заслуги перед козачиною. Репрезентант статочнїйшої частини козачини, як і його попередник Байбуза — як і він представник української шляхетської козачини (з роду браславських Кошків або Кощичів, правдоподібно), вів умів в своїх руках задержати провід цїлої козачини і видержати її в полїтицї льояльности супроти правительства в рішучий момент, коли за сю недовгу льояльнїсть можна було вернути собі утрачені привілєґії козацького стану.

Воєвода Михайло зачепив чулу струну польського правительства, а особливо старого гетьмана Замойского, бо по своїх успіхах в Семигородї піднїс руку на польського васаля — молдавського господаря. На весну 1600 р. Михайло звернув ся на Молдаву, бажаючи й її прилучити до своїх володїнь. З становища польського, сформованнє такого сильнїйшого посереднього полїтичного тїла між Туреччинною й польськими землями могло вважити ся користним. Але молдавський господар Могила вважав ся васалем польським, посадженнє його на молдавськім господарстві гетьман Замойский вважав своєю великою заслугою, і польське правительство вперед рішило боронити Молдаву від претенсій Михайла. Наступає весною 1600 р. спішна мобілїзація сил для сеї кампанїї, а з тим різко міняють ся і відносини польського правительства до козачини: супроти браку готових сил для сеї кампанїї страшенно важно йому притягнути до участи в сїй війнї козаків, і як перед тим воно дуже холодно приймало всї залицяння козаків, так тепер починає їх з усїх боків бомбардувати закликами та заохотами до участи в сїй війнї. Але супроти сеї різкої зміни зміняє своє становище й козачина. Перед тим вона примилювала ся з усїх сил до правительства, тепер, чуючи собі цїну, не хоче за що небудь продавати свою службу. Вона ставить жаданнєм повну реабілїтацію й приверненнє та лєґалїзацію всїх прав і привілєґій козацьких, status ante bellum.

Першу звістку про сї переговори маємо в листї Жолкєвского. Спішно йдучи під Хотин, де замкнув ся Могила, розбитий військом Михайла, він висилає листи до Низовцїв, на Днїпро, і на Бог „ку Пробитому”, намовляючи їх розірвати свої відносини з Михайлом та послужити королеви й річипосполитій против нього, бо він, удаючи, нїби то хоче воювати поган, в дїйсности проливає кров християнську 3). Було се в останнїх днях мая. Гетьман Замойский, що так неласкаво прийняв козацькі залицяння два роки тому, вислав сам лист до запорозького війська, заохочуючи йти чим скорше на Молдаву, до Жолкєвского, що має для них і готовий „упоминок” 4). Козаки одначе не спішили відзивати ся на сї запросини, не ласили ся й на той упоминок, тільки „трівали на своїх звичайних місцях за Порогами, не рушаючи ся нїкуди анї не ходячи по якихось добичах, тільки чекали ласки його кор. милости й річипосполитої, й будучи готові, чекали волї й наказу королївського”. Діждали ся, аж сам король вислав до них лист з закликом до походу, і все таки обмежили ся тільки загальними фразами про готовість свою йти в похід, — але „під певними слушними й їм потрібними кондіціями” 5). Правительству сим разом було спішно, а козакам не так дуже, і вони чекали аж температура прийде до потрібної висоти. В правительственних кругах згадали й Оришовского й звернули ся до його посередництва аби намовив козаків. В червнї висилає до них гетьман Замойский лист з Оришовским, вказуючи, яку то козаки мають дорогоцїнну нагоду придбати собі ласку королївську і річипосполитої, — аби тільки спішили до Молдави. Король теж прислав свого дворянина. Стан. Сєраковского з новим листом і з устними порученнями, кличучи козаків на війну. І сим разом козаки виступили з своїм ultimatum-ом. Маємо два листи їх писані одного дня, 1 липня, оден до короля від тодїшнього старшого Самійла Кішки з старшиною й військом, другий до Замойского — від війська просто 6). В них військо висловляє свої умови, під якими готово йти на службу — в обох листах в виразах подібних, навіть до буквальности, просячи тільки гетьмана від себе просити за них перед королем. Ось сї умови:

По перше — буде скасована банїція, вложена невинно на козаків.

По друге — аби вільности, з котрих користали їх предки спокійно, шануючи надання покійного короля Стефана, були вернені і ласкаво конфірмовані.

По третє — аби були заборонені ті незносні кривди, які терплять козаки від державцїв королївських маєтностей, старостів українних і їх підстаростів в особах своїх і своїх товаришів — убийства і всякі нелюдськости без всякої причини й вини, а також в своїм майнї, що добули вони крівавим потом, не жалуючи житя, шаблею у неприятелїв св. хреста — бо й того не дають їм спокійно уживати.

На обіцянку „упоминку” заявляють гетьману, що трудно їм іти по нього так далеко, аж до Жолкєвского, бо вони не мають з чим вибратись — „обнажені в достатках своїх”. Просять, аби їм той упоминок королївський прислано на місце, на Днїпро. Не вдоволяючи ся ним просять і короля і Замойского, щоб їм була визначена платня, як була призначена їх попередникам. Крім того просять собі „знаку — себто корогви його королївської милости, щоб під тим знаком могли ходити і бути знані як слуги його корол. милости”.

З тими умовами вислали вони до короля своїх депутатів — Родкевича й Онопрія. Обіцяли одначе рушити ся в похід не чекаючи відповіди на свої умови — покладаючи ся на прихильне їх полагодженнє. Оришовский зістав ся з ними, щоб своїми наляганнями підтримати їх в сїм добрім замірі. Дня 16 липня вони рушили з Запорожа, „стараючи ся догодити волї й наказу його кор. милости”. Маємо лист від Оришовского, Кішки і всього війська Запорозького писаний з Білобережа, „шість миль низше Черкас”, дня 1/VIII, до Жолкєвского правдоподібно, в відповідь на нові його принаглювання. Тут дуже сильно описано ту незвичайну енерґію, яку вкладали Запорожцї в сей похід, бажаючи догодити королеви. „Ідучи водою вгору й маючи противні вітри, як прийшли до порогів, то ледво не на кождім тягнули морські човни берегом через скали по двіста по триста чоловіка, взявши ся за линви; декому добре падав і крівавий піт з чола — все то приймали на себе, аби тільки догодити волї й наказу його кор. мил. та здобути ласку пана свого (короля) і вашу. Від дати того листу в недїлю будемо певно в Каневі, там мусять зостати ся з тиждень, поки зійдуть ся всї з пограничних міст. Дальша дорога теж мусить забрати часу, яко людям пішим, хоч будуть поспішати і в день і в ночи, беручи підводи де можна; а з Канева до Камінця 50 миль!” Осібно ще від себе Оришовский засвідчав велику пильність і охоту, яку показує „старший, пан Самійло Кошка”, щоб заслужити ласку королївську собі й війську 7). Невважаючи на се козаки потім піднесли на нього скарги, що він не досить щирости показав, і навіть, як доносить польське джерело — підозріваючи в порозумінню з Михайлом, арештували його і вибрали на його місце гетьманом Гаврила Крутневича, а його хотїли дати на суд Замойского 8), але се мабудь був якийсь партийний вибух, який полагоджено і вернено пізнїйше булаву Кошцї.

В відповідь на посольство козацьке король прислав лист 9), де висловляв подяку козакам за їх готовість іти в похід. Обіцяв постарати ся полагодити їх бажання на найблизшім соймі і посилав їм охоронні листи. Казав, що розішле накази до пограничної адмінїстрації, аби не чинила нїяких кривд і прикростей козакам, їх жонам, дїтям і майну 10). Потім козаки, прибувши в серединї вересня в Молдаву, вислали до короля нове посольство за порадою гетьмана Замойского, що від себе обіцяв перед королем „чинити старання за ними” й посвідчити їх службу. Їздили сим разом: Якуб Осовський, Ждан Серафинович, Петро Одинець. В листї писанім від імени нового старшого, Крутневича, і всього війська, козаки поновляють свої прошення в справі платнї, та просять дати нові листи до урядів українних (до скасовання банїції), аби не було їм кривд після походу 11). Король і сим разом дав їм прихильну відповідь. Повторив, що з скасованнєм банїції і визначеннєм козакам платнї треба почекати до сойму, але він поручить гетьману виплатити їм в друге суму 6 тис. золотих (упоминок), а до старостів роспише мандати — щоб з козаками поводились уже не як з ворогами держави, а її служебниками. Обіцяв гетьману поручити, аби визначив когось „до судів їх” (щось в родї давнього уряду Бадовського — видко козаки того собі бажали, аби забезпечити ся від старостинських судїв). Взагалї запевняв, що скільки буде залежати від нього, то він усе зробить, а в усїм иньшім доложить старань о ich postanowieniu pewnym i gruntownym 12).

Кампанїя тим часом пішла лекше, нїж можна було сподївати ся. Перше нїж Поляки встигли серіозно забрати ся до Михайла, він потерпів великий крах в Семигородї, де против нього підняла ся угорська шляхта і погромила, злучивши ся з цїсарським військом. Серіозної відправи Замойському дати він через те не здолав. Битва, яку дав він польському війську під Буковим, коло Плоєшт, в серединї жовтня, Михайлом була програна. Немало в тім прислужила ся й низова козачина: вона „офіровала ся”, як каже Замойський, вибити молдавське військо з його позицій, оборонених водою й лїсом, і діпняла того; під ворожою стрільбою, гарматною й рушничною, брела болотом і водою, вище як до пояса, і ударивши з польською піхотою на ворожі позиції, вибила звідти Молдаван 13). Взагалї їх участь в кампанїї була дуже показна. Числа їх докладно не знаємо, але було не меньше чотирох тисяч — на се число була їм потім обіцяна платня 14), а польського війська було сїм тисяч (включаючи й козацькі полки, звербовані ріжними панами 15).

Михайло по програній битві мусїв уступити ся, і Замойский по сїм вважав своє завданнє скінченим: оголосив Мунтяни васальною провінцією Польщі, господарем її настановив Семена Могилу, Єремієвого брата і з тим пішов до дому 16). Михайла потім іще раз погромив сам Могила з полишеним при нїм польським військом, і тим припечатав справу.

Замойский спішив ся яко мога скорше скінчити з сею справою, бо король кликав його до Польщі з огляду на шведські справи. Його стрий реґент Швеції Кароль, зсадивши Жиґимонта з шведського престолу, тепер захопив Естонїю, а далї брав ся вже і до польської Лївонїї. Його військо в осени 1600 р. перейшло ливонську границю й брало оден за одним ливонські замки. Сюди мусїло обернути ся коронне військо, зайняте на Молдаві, а супроти невеликих розмірів його (зменьшених іще віддїлом полишеним для охорони господаря), знов треба було заручити ся помічю козаків, іще в більших розмірах по можности. В молдавській кампанїї їх раховано офіціально 4 тисячі, до ливонської Замойский хотїв мати їх шість тисяч 17). Козаки не відмовляли ся, але клали натиск на обіцянку короля і гетьмана, що на соймі будуть сповнені їх домагання, предложені перед молдавською війною, як conditio sine qua non їх служби річипосполитій. Перед соймом, скликаним на кінець січня 1601 р. для ухвалення кредитів на ливонську війну, Самійло Кішка вислав листи з пригадкою сього. Маємо лист його до гетьмана, дуже ґречний, навіть унижений, як звичайно, де пригадують ся одначе дуже рішучо торішнї обіцянки: скасованнє банїції, визначеннє платнї, приверненнє Терехтемирова, просять також потвердження привилею кор. Стефана і визначення королївського комісара для охорони від кривд і зачіпок адмінїстрації та ґарантії козацького суду 18). В сих справах вислана була і депутація до короля на сойм, зложена з Івана Радкевича, Андрія Комиша „ясаула” й Івана Макаровича. Щоб не сполошити королївської ласки, козаки, як запевняє Кішка, ідучи з походу, „минали коронні волости, аби ухоронити ся від крику людського і позискати ласку королївську” і розташувавши ся на зимівлю в Білоцерківщинї і сусїднїх околицях „заховували ся скромно і спокійно” 19).

Так ґречним, а головно — так потрібним союзникам, розумієть ся, не можна було відмовити. Сойм зібраний з кінцем сїчня, в значній мірі сповнив козацькі бажання і королївські обіцянки. З огляду, що козаки вірно і гідно послужили державі в кампанїї з Михайлом і обіцяли послужити в новій війнї против Кароля, сойм зняв банїцію з усїх, хто візьме участь в тій війнї з Каролем. Звільнив їх від побирання умерщин, ґарантував від усяких кривд родини участників походу під час їх неприсутности; обіцяв, що Терехтемирів буде звернено. Одначе остерігав, що „звичайна юрисдикція над тими, що будуть мати осїдок у маєтностях наших (королївщинах) і в них мешкатимуть, не відбираєть ся у старостів, а також і у панів над їх підданими”. На війнї козаки мають бути під проводом старшого, якого їм визначить гетьман коронний. На закінченнє соймова постанова грозить, що як би козаки поновили свої „переступства” — „хоч того не думаємо про них”, — то банїція, проголошена на них давнїйше, на ново війде в силу 20).

Таким чином бажання козачини були сповнені тільки по части, й старі права й привілєґії не були вернені їй в цїлости. Козацького імунїтету не признано вповнї. Промовчано справу платнї (вона признавала ся мовчки). Найважнїйшим було се формальне скасованнє банїції і признаннє козачини як правної орґанїзації. Сим ухиляв ся засуд над козачиною, проголошений шляхетською річею посполитою в 1596 р., і тратили підставу репресії, практиковані над козачиною пограничною адмінїстрацією й шляхтою. Се було важним здобутком, важною заслугою Кішки — сього попередника Сагайдачного і його полїтики, і сим поки що могла вдоволити ся козачина. Вона могла вповнї сподївати ся, що дальший розвій козацьких сил і дальші потреби річипосполитої в козацькім війську дадуть козачині спроможність не тільки користувати ся в дїйсности всїми тими правами й привілєґіями, на які вона претендувала, але крок за кроком здобувати для них і формальну санкцію правительства.








Примітки


1) Жерела VIII ч. 70.

2) Див. про сю Кощину лєґенду в прим. 4.

3) Listy ч. 71.

4) Ibid. ч. 72.

5) Жерела VIII ч. 72, пор. Listy ч. 72.

6) Перший — в Жеролах VIII ч. 72, другий — Listy ч. 72.

7) Listy c. 107.

8) Collectanea vitam resque gestas J. Zamojscii illustrantia

9) Писаний l/VIII — Жерела VIII ч. 73.

10) Жерела VIII ч. 73.

11) Лист. з дня 26 вересня 1600 р. в ркп. бібл. Замойского.

12) Жерела VIII ч. 74.

13) Записка Замойского в Starożytności polskie I c. 107.

14) Так виходило б з слів Кішки — лист у Стороженка с. 320; Замойский просив їх вислати наперед три, або принаймнї дві тисячі — Listy c. 74.

15) У Ґурского (як низше) с. 256.

16) Про сю кампанїю маленька розвідка К. Ґурского Wojna z wojewodą wołoskim Michałem w r. 1600-ym (Ateneum, 1892 т. IV).

17) Реляція Бартоша Верещинського — у Стороженка с. 320.

18) Kiedy się też trafi na posługę kr. i. msczi i rzeczypospolitey iść, aby sługa i. k. mczi przy nas zawżdy był, — około sądow naszych — aby nas żaden nie sądził kromy starszy nasz a komisarz i. krolewskiej mosczi.

19) Listy c. 75 (дата хибна, замість 1600 треба 1601).

20) Volum. legam II c. 401.











Попередня     ТОМ VII     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ IV. Стор. 10.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.