Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ V. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ V     Наступна





ЗРІСТ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ І ЗРІСТ КОЗАЧИНИ, СФОРМОВАННЄ КОЗАЦЬКОЇ ВЕРСТВИ Й СОЦІАЛЬНО-ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ КОЗАЦТВА: ЗАВДАННЯ І ЦЇЛИ ЕМІҐРАЦІЇ, ПАНСЬКИЙ ПОХІД ПО СЛЇДАМ ЕМІҐРАНТІВ, СТРІЧА ЕМІҐРАЦІЇ З ПІДДАНСТВОМ, ТУТЕШНЇ ФОРМИ ЙОГО, ДРАЖЛИВІСТЬ ЕМІҐРАЦІЇ ДО ПАНСЬКИХ ПРЕТЕНСІЙ.



Людність сунула, шукаючи свободи від того панщинного гнету, що не давав уже й дихати в північних та західнїх краях, запрягши селянина як худобу в панське ярмо. В просторах Східньої України — сеї „нїчиєї”, „божої та господарскої землї” він хотїв бути паном своєї працї, не чуючи нїчого про пана й якусь залежність від нього. Але за ним слїдом ішов уже пан, з випрошеним у короля привилеєм на ті землї, де осїдав сей утїкач, де він збирав ся господарювати. Як ми вже бачили на иньшім місцї 1), в останнїх десятилїтях XVII в. — скоро тільки показалися перші симптоми полїпшення господарських відносин, а між сими симптомами власне грав головнїйшу ролю отсей приплив осадників, робочих рук, — зараз ріжні пани, які мали спромогу слїдити за тутешнїми обставинами, помітили, що шанси тутешнього господарства по цїловіковій застої починають іти в гору. В сподїванню грядущих благ хапають ся вони за тутешнї ґрунти, одні перед другими випрошують собі від короля надання на тутешні „пустинї”, як вони звичайно звуть ся в сих наданнях, або за дурничку змушують собі їх давнїх, номінальних власників продавати собі їх ґрунти. 2)

Були се переважно ріжні маґнати, високі репрезентанти місцевої адмінїстрації, які особисто чи через своїх підручних, намістників, факторів мали нагоду слїдити за тутешнїм житєм, і роспоряджали і своїми особистими, і урядовими засобами (з свого офіціального становища), щоб бороти ся з усякими перешкодами, закладаючи своє господарство на сїм вибуялім перелозї. Обстави тутешнього житя, повний брак публичного елєменту в тутешнїм житї — навіть такого слабкого суду і екзекутиви, які були в иньших провінціях держави, необмежене панованнє фізичної сили, кулачного права — робили тутешнє землеволодїннє і господарство монополїєю таких маґнатських риб першої величини — гетьманів, воєвод, що найменьше старост. Східня Україна стає з кінцем XVI в. і далї в XVII клясичним краєм маґнатських лятифундій, величезних розмірами, грізних необмеженною силою й властю своїх володарів „королевят”, першорядних маґнатів, що володїють тутешнїми землями, або на праві приватнім, дїдичнім, або як доживотні державцї величезних тутешнїх королївщин — на практицї се майже нїякої ріжницї не робило.

Втїкачі-еміґранти, що шукали обітованої безпанської землї, з кінцем XVI в. стрічають перед собою й тут, на „самій останнїй Українї” 3) гладку стїну маґнатського пановання, безконечну сїть маєтків, і попадають в руки нових панів, чи їх підстарост і офіціалїстів, в нове підданство — часом самі навіть того не підозріваючи, Правда, се підданство не було саме по собі дуже тяжке. Містечка й слободи, які закладали ся для уловлення сього еміґранта, обіцювали йому звичайно довголїтню свободу, на десять, двадцять і навіть тридцять лїт. Фільваркове господарство панське, з панщиною, поступало поволї, займаючи насамперед околицї близші з краями старшого засидження й панщинного хозяйства — Полїсєм, Волинею, Поділєм, і довго не показували ся в новоосаджених пустинях 4). Не можна було спішити ся з ним як з огляду на трівожні ще обставини тутешнього хозяйства, часті татарські напади, які робили фільваркове хозяйство занадто рисковним, так іще більше — з огляду на самий кольонїзаційний матеріал, страшенно ворожий і полохливий на пунктї всяких вістників підданства і його атрибутів. Ми мали нагоду бачити намальований рукою ревізора з 1590-х років образок тутешнїх відносин, з Слободищанської волости Тишкевичів (полуднева Житомирщина): при першій згадцї про те тільки, що селянські ґрунти будуть поміряні, а селяне вписані в інвентар, — вони однодушно запротестували й заявили, що зараз підуть геть, „бо бувши людьми вільними, в неволї бути не хочуть” 5).

Тому вичікуючи, поки тутешнї кольонїзаційні й суспільні відносини стверднуть відповідно, й новий осадник оговтаєть ся й привикне до гадки про нове панщинне ярмо, панське хазяйство не спішило ся з рільним господарством. Вдоволяло ся наїздною, рабівничою експльоатацією природних багацтв — як робленнє поташу, салїтри, та посереднїми доходами з підданської людности — корчемним і млинським правом, судовими доходами, згодом переходячи до ріжних натуральних поборів, як поволовщина, пчільна десятина і т. и., та ріжних помічних робіт 6). Переглядаючи люстрації східно-українських староств з першої чверти XVII в., бачили ми, що доходи їх ішли головно з корчом і млинів, в дальшій лїнїї — з митних і судових доходів, поборів від рибних і звіриних ловів, та з лїсного промислу, веденого старостинськими факторами, або віддаваного в аренду 7). Житомирське староство — крайнє на полудневім сходї, що має фільварки (люстр. 1622). В Київськім дохід дає головно аренда корчом, а далї: „мито, перевози, озера (рибні лови), подужне або торгове, обвістки (побори від приїзжих купцїв)”. Доходи Канївського староства вичисляють ся так: „з млинів, корчом горілчаних, поташових буд, чиншів, вин (судових), рибних ловів, перевозів, мит, обвісток і иньших пожитків” 8); фільварку нї тут нї в Київі нема нї одного. Міщане „послушні” служать воєнну службу, дають коляди по 15 гр. і стацію для підстарости, так само по селах. В старостві Переяславськім тільки воєнна служба з міщан і стація з селян; доходи грошеві — з корчом і млинів. В Корсунськім міщане дають чинш, де вийшла свобода (всього його 200 зол.), але головний дохід з млинів і корчом (більше півчетвертої тисячі), з поташових буд (1500), з перевозів; з сїл не приходить нїякого доходу. В Білоцерковськім, Богуславськім, Черкаськім теж саме, з тою ріжницею, що міщане не дають i чиншу, а служать воєнну службу при старостї 9).

Такою безвиглядністю фільваркового господарства в даних обставинах треба пояснити і той факт, що поки закладають більше містечок, а розмірно меньше сїл, і через те міщанство далї становить дуже високий процент людности 10), хоч властиво міського житя, торговельно-промислового було дуже мало, і людність має, навпаки, характер воєнно-хлїборобський та уходницький.

Хоч таким чином експльоатація підданської працї їх панами мала в сїм часї досить леткі й „невинні” форми, — одначе й вони викликали горяче невдоволеннє селянства. Тим часом як селянство західньої України більш меньш покірно двигало на собі тяжке ярмо панщини, тяжких даней і чиншів і всяких иньших атрибутів підданства, тутешнє ярить ся й протестує від легкого дотику панської руки.

Се може здавати ся дивним — і для людей, що стояли й стоять на становищу польсько-шляхетського світогляду — се тільки проречисте свідоцтво ненаситної претенсіозности й невдячности українського хлопа, що навіть против таких мінїмальних підданських обовязків бунтував ся й виступав. Одначе з становища тутешнього селянина се було вповнї зрозумілим і натуральним. Се ж були збігцї, які покинули насиджені місця, розірвали звязи кровні й господарські, перебули повні недогід і небезпечностей мандрівки і під грозою вічних татарських спустошень, вічно рискуючи бути забраним в неволю й піти невільниками за море, закладали своє господарство на те тільки, аби бути повними панами своєї працї, не дїлити ся її здобутками з паном дїдичом.

Еміґрація, як ми вже знаємо, йшла звичайно етапами. Втікачі, перше нїж пустити ся в східнї пустинї, звичайно в своїй мандрівцї перебули близші до сих нових земель околицї, дозвільні, богаті дарами природи, лїпше загосподарені, з обовязками далеко низшими, нїж західно-українські чи полїські. Але вони не лишили ся й тут, а понесли далї свої голови під татарський аркан і шаблю, пішли на край українського світу, в саму печеру льва, щоб не знати пана й панщини, щоб свобідно шафувати богатими запасами дівичої природи. І от що йно встигли вони тут розглянути ся, розташувати ся, розгосподарити ся, — як уже якісь панські посїпаки починають чіпати ся їх, обмежуючи в правах палення горілки, варення меду, мелення збіжа, і т. и. Се дражнило їх, як перші прояви панського права і вістуни нових і дальших претенсій панської зверхности, — зверхности про яку тут нїхто не чував давнїйше — доки не осїли сї селяне, не скропили землї своєю кровю й потом і не надали їй тим вартости в очах панських.

Історія привілєґіованого землеволодїння і поневолення людської працї привілєґіованими верствами, розложена на сотнї лїт в иньших краях, була через те меньше примітна й драстична там в своїм степенованню, в своїх етапах. Тут, в Східнїй Українї стиснена в кількадесятлїтнїм процесї перетворення „божих та господарських земель” в панські маєтности, вона кінець кінцем зводила ся до одного почерка королївського пера, до одного факту видачі з королївської канцелярії марного папірця, що робив сї вільні землї панськими маєтками, а вільних людей — панськими кріпаками. Се не могло не викликати гарячого протесту й обурення тих, на чий рахунок робили ся оті метаморфози. А дальші, будучі стадії сього процесу не могли бути їм не ясними. Проходячи етапами українські землї в своїй мандрівцї на схід, сї втікачі бачили з ріжними стадіями залюднення і ріжні фази соціально-економічного процесу, еволюції панського господарства й селянського поневолення, і значіннє тих перших вістунів панських прав і підданських обовязків представляло ся їм вповнї ясно. Вони знали на память сю ґамму пансько-підданських відносин і вгадували добре, яке с і d має наступати за скромним a і b панських претенсїй на горілчану корчму, на млинську монополїю й плату від жорен, на вини й пересуди. І тому сї перші претенсії так трівожили їх, викликали переходи з місця на місце, далї на безпанські землї, або — всякі проби увільнити ся від панської власти і панських претенсій.

Нам зрозуміле буде супроти сього таке явище, що право вільного палення горілки й варення меду, як побачимо далї, виростало тут до приціпіального питання високої ваги, тим часом як в Західнїй Українї радикальнїйші переміни в економічнім і правнім становищу селян проминали майже без слїду. Зрозумілим буде, що в лубенських маєтностях в 1620-х роках люде тїкають тому, що опікун сих маєтностей почав вибирати „неслиханныє податки пЂнежныє, быдлячиє, медовъ накиданє, горилки и селитры” 11), хоч се на перевірку мабуть означало не більше як заведеннє грошевих чиншів, поволовщина й примусу куповання собі певної скількости меду, горілки й салїтри з панських корчом і майданів. А пізнїйший „Самовидець”, бажаючи пояснити причини великого повстання народнїх мас в серединї XVII в., і зовсїм реально і з повним спочутєм беручи їх, очевидно не вмів вказати нїчого більше як те, що селяне — „любо во всемъ жили обфито — в збожахъ, в бидлахъ, в пасЂкахъ, але однакъ, чего не звикла была Украина терпЂти — вимисли великіє были от старостовъ и отъ намЂстниковъ и Жидовъ і чинши великіє, поволовщини, дуди, осипъ, мЂрочки сухіє, з жорновъ плату и инноє” 12). Отже і тут тільки заведеннє чиншів, дани збіжем, поволовщини й ріжних оплат звязаних з млинським правом. Все річи з становища тодїшнього панського хозяйства — самі елєментарні, але для східно-українського селянина-еміґранта такіж незносні, як „невинні” анґлїйські мита, що викликали епохальне повстаннє серед американських еміґрантів против їх анґлїйської метрополїї в XVIII в. Еміґрація вся і всюди має свої болячі місця, яких не треба доторкатись...








Примітки


1) В т. VI с. 279 і далі.

2) Приклади тамже. Польські історики, старші й новійші, приймаючи причину за наслїдок, бачуть навпаки в припливі еміґрантів результат панської господарки, заходів нових, польських поміщиків і державцїв; а наплив сих нових польських дїдичів і державцїв толкують як результат акту 1569 р., що відкрив двері в Східню Україну для польської шляхти й тим зробив переворот в тутешнїй кольонїзації й господарстві. На такім становищі стоїть і новійший польський дослїдник українського житя Яблоновский (Źródła XXII с. 113-4, 127 й ин.). Але при тім забуваєть ся факт, що в перших рядах фундаторів східно-українських лятифундій ідуть маґнати волинські, яким був сюди приступ вільний і перед 1569 в. Чогож сї Острозькі, Вишневецькі, Корецькі, Збаразькі, Ружинські etc. не пхали ся сюди перед тим, а так страшно заворушили ся в останнїх десятилїтях XVII в. й на — випередки з прихожими польськими панами, або й ще перед ними випрошують та скуповують ґрунти, розбирають королївщини в Браславщинї, на Поднїпровю і за Днїпром? Тому що помітили оте полїпшеннє господарських шансів через приплив робучої еміґрації. Се була головна причина, і вона тільки припадком стріла ся хронольоґічно з актом 1569 р., а властиво розвиваєть ся зовсїм самостійно й незалежно від нього в останнїх десятилїтях XVI і першій половинї XVII в. Акт 1569 р. вплинув тільки на національну закраску пансько-маґнатської верстви й її землеволодїння в Східній Українї (пор. т. VI с. 278 і далї); з становища соціально-економічного і кольонїзаційного він для Східньої України не мав нїякого особливого значіння, тим меньше не був „епохою”. Звісні нам економічні й соціальні обставини сунули сюди однаково з Волини чи з Поділя, й хазяйство вело ся однаково прирожденними польськими панами й українськими маґнатами вихованими в тихже соціальних поглядах і перейнятих принціпами тогож польського права.

3) Вираз Жолкєвского з 1619 р. (Pisma c. 364).

4) Див. в т. V с. 218 і далї.

5) Див. в т. V с 216.

6) Див. в т. V с. 220-1, т. VI с. 190-1, 229, також мою статю в Записках українського наукового товариства в Київі т. І. Господарство польського маґната на Заднїпровю перед Хмельниччиною: наведений тут образ з Миргородщини 1640-х років дає нам добре понятє про те, як виглядало панське хазяйство кінця XVI і початків XVII в. в околицях близших, скорше кольонїзованих.

7) Див. т. VI с. 229.

8) Źródła dz. V с. 117-8, 130, 131-2.

9) Źródła dz. V с. 132-4, 135-7.

10) Яблоновскій виводить (хоч і дуже гіпотетично) для східно-полудневої части Київського воєводства такі цифри міщанської й селянської людности коло р. 1625: 69 тис. міщан і 38 тис. селян, для Браславщини 225 тис. міщан і 85 тис. селян, тим часом для Галичини 124 тис. міщан і 447 тис. селян.

11) Див. т. V c. 220.

12) ЛЂтопись Самовидца с. 5.











Попередня     ТОМ VII     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ V. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.