Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ V. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ V     Наступна





КОЗАЦЬКІ РУХИ 1590-Х РОКІВ НА ТЛЇ КОЗАЦЬКОЇ ЕВОЛЮЦІЇ Й ДАЛЬШИЙ ЇЇ РОЗВІЙ: РУХ НА ВОЛОСТЬ, ОПОВІДАННЯ ВИШНЕВЕЦЬКОГО І ЖОЛКЄВСКОГО ПРО КОЗАЦЬКІ ПЛЯНИ ПЕРЕВОРОТУ, ЇХ ПЕРЕБІЛЬШУВАННЯ І РЕАЛЬНІ ПІДСТАВИ, ПИТАННЄ ПРО ПРОҐРАМУ РУХІВ 1590-Х РОКІВ — НЕВИТРИМАННЄ ПРОҐРАМИ НАВІТЬ ЧИСТО КОЗАЦЬКОЇ; ПРИЧИНИ РУХІВ: ПОЯСНЕННЄ ПЯСЄЦКОГО І НЕСТІЙНІСТЬ ЙОГО, СТИХІЙНІСТЬ І ХАОТИЧНІСТЬ РУХІВ, РОЗВІЙ ДОБИЧНИЦТВА, БЕЗУСПІШНІСТЬ РЕПРЕСІЙ, ВПЛИВ КАМПАНЇЇ НА ПІЗНЇЙШУ КОЗАЦЬКУ ТАКТИКУ, ВІДРОДЖЕННЄ Й УСПІХИ КОЗАЧИНИ В ПЕРШИХ ДЕСЯТИЛЇТЯХ XVII В., ОСЕЛА КОЗАЧИНА НА ВОЛОСТИ Й ПОЧАТКИ РОЗДЇЛУ КОЗАЧИНИ НИЗОВОЇ Й ГОРОДОВОЇ, ЗРІСТ КОЗАЦЬКОЇ СИЛИ Й КОЗАЦЬКОЇ ПРОҐРАМИ.



Представивши соціальний підклад козачини й її орґанїзаційні форми, як вони роскривали ся з часом, вертаємо ся до вихідної точки — козацьких рухів 1590-х рр., що вперше з цїлою виразністю зазначили перед очима сучасників і потомків контраст між сею новою силою й шляхетським режімом України.

В значній мірі вироблена, орґанїзована, повна почутя своєї сили — й моральної й фізичної, як осібне тїло полїтичне, — запорозька козачина з Днїпрового Низу, що був її огнищем і признаним володїннєм, в 1590-х роках рушила „на волость" — в сусїднї території України з польсько-шляхетським правом, і нагло стала їх повним хазяїном.

На недовгий час, що правда, бо польсько-шляхетському режіму вдалося побороти сю предчасно вибуялу силу. Але все таки страшний образ знищення шляхетського пановання представився тутешнїй шляхетській суспільности в повній виразности, вперше за стілький час, пронявши її жахом і грозою, і перший раз відчула вона, що за страшний ворог виростає у неї під боком, готовий звести боротьбу на життє і на смерть з самими основами польсько-шляхетського устрою.

Ми бачили сї алярмні крики, особливо з боку тих, кому привелося повести боротьбу з сею страшною силою. По словам Вишневецького, козачина під проводом Косинського сприсяглася була „до ґрунту вивернути все пограничне коронне, нас (шляхту) всїх вирізати", і для того Косинський війшов в порозуміннє з ханом і царем московським, піддаючи їм українські землї 1). Вишневецькому вторує Жолкєвский в своїх реляціях королеви з кампанїї 1596 р. „Гидко й згадувати, про що думало се своєвільство, в яких виразах згадувало маєстат вашої корол. милости, які замисли про Краків, славну столицю вашої кор. милости, про розбитє й вирізаннє шляхетського стану 2), — і то певно, що те своєвільство дуже стало сильне — в сам час зволив ти, ваша кор. милость, казати йому запобігти". І хоч в сих відзивах, повторюваних і тогочасною польською історіоґрафією 3), мусимо рахувати ся з бажаннєм кождого такого побідника представляти вбиту ним ворожу акцію можливо страшною і небезпечною, то нема сумнїву, що шляхта на Українї таки й справдї була сильно бояла ся за свою шкуру і за своє шляхетське володїннє, і козачина дїйсно давала їй привід до того. Ми бачили трівогу волинської шляхти з приводу того, що козаки „до присягъ на послушенство своє примушають, подбиваючи ихъ подъ годъ (sic) на послушенство своє" 4); жалї з Браславщини, що козаки сприсягли ся не допустити жовнїрів на кватири, скасували місцеву адмінїстрацію, вигнали шляхту з Браслава на спілку з міщанами й обложили шляхетські маєтности контрібуцією, вибираючи стацію й помірне 5). Бачили ґрандіозні контрібуції, цїлком як у ворожім краю, збирані особливо зимою 1595/6 року 6). Не маємо підстави сумнїватися, що з козацьких кругів виходили балачки й погрози на адресу цїлого польсько-шляхетського режіму на Українї, або й самого короля і його краківської столицї. Тільки неясним зістаєть ся, наскільки се було плянове, на скільки мало під собою певну, продуману і свідому проґраму. І тут, як і в иньших разах, ми не маємо з боку козацької сторони якихось памяток, котрі б відкрили нам щиро і ясно їх заміри й пляни, і ми мусимо відгадувати сї заміри й гадки на підставі того, що переховало ся нам з ворожого, польського табору, та що козачина писала або казала на адресу сього табору 7).

Отже спитаємо ся наших джерел, — чи сей рух козачини „на волость" в 1590-х роках був свідомий, пляновий, чи стихийний, викликаний обставинами, а не проґрамою вождів козачини?

Проґраму можна собі представляти або спеціально козацьку, тїснїйшу — в дусї тої мінїмальної, зазначеної нами вище: признання імунїтету і свободи від податків за всею козачиною, признання козацького устрою і свобідної дїяльности його на Українї, признання за мобілїзованим козацтвом права на виживленнє коштом волости. Або проґраму ширшу, в дусї радикального перестрою суспільних відносин України — того що Вишневецький або Жолкєвский називав цїлею козацьких рухів, і що признають справдї проґрамою сих рухів деякі сучасні історики, приймаючи вискази про заміри козаків „вивернути всю шляхту" за автентичне резюме козацької проґрами 8). Але не тільки сю ширшу проґраму — яка не війшла в свідомість козацьких проводирів навіть значно пізнїйших часів, як побачимо, так що для 1590-х років була б чистим анахронїзмом, і прийшло ся б думати, що по Косинськім і Лободї козачина пішла геть назад, — але навіть і ту чисто — козацьку проґраму-minimum, яка безперечно була дїйсним дезідератом козачина тих часів, не можна вважати за вихідну точку, за spiritus movens рухів 1590-x років, за їх проґраму — тому що в сих рухах взагалї не видно пляновости.

Я думаю, що вже з поданого вище огляду подїй 1593-6 рр. бє в очі хаотичність, безпроґрамовість сих рухів. Козачина кидається то на Волощину і Туреччину, то на Крим, облишаючи зовсїм свій український театр; не дбає про сконцентрованнє своїх сил (пригадаймо роздїл між Низовцями і Наливайківцями, що тріває аж до останього акту траґедїї); переходить в просте добичництво, зариваючи ся в сих добичницьких екскурсіях то в глибину Волини, то Полїся і Білої Руси, викликаючи обуреннє, роблячи собі все нових і нових ворогів, мобілїзуючи оружну силу на свою голову, і не роблячи на своїй властивій території нїчого для орґанїзації козацьких сил, для зміцнення певних пожаданих для них суспільно-полїтичних форм і відносин, для забезпечення їх на будуще. Тут, очевидно, не може бути мови про якусь проґраму чи плян. Дїяльність козачини, її вчинки йдуть незалежно навіть від тих клясових козацьких дезідератів, які безсумнївно, справдї у козачини були 9). І значить можемо говорити не про завдання сих козацьких рухів, а тільки про їх причини.

Сучасник і свідок сих подїй, польський історик Пясецкий, описуючи в своїй пізнїйшій хронїцї сї подїї, сей рух козачини на волость уважав наслїдком репресій, що загородили козакам дорогу на море, на турецькі й татарські землї: „тому що король забороняв, з огляду на турецькі скарги, ходити на Чорне море й землї турецькі і визначав суворі кари їх проводирям за шкоди починені останнїми часами Туркам на тім чорноморськім побережу, — вожд їх Наливайко держав на воєнній нозї своїх вояків, щоб силою забезпечити безкарність собі й своїм товаришам, а що сим бездомним і убогим людям не було иньшого способу прожитку, мусїли живити ся добичею, яку брали в маєтностях польських тих країв" 10). За сим обясненнєм пішли — чи й незалежно прийшли до такої гадки — і деякі з новійших істориків 11). Але в дїйсности як раз в тім часї меньше нїж коли небудь можна говорити про якісь перешкоди козакам в походах на море чи турецькі або татарські землї. Козаки не тільки свобідно ходили, куди хотїли, але ще й спеціальну заохоту мали до того від волоських та семигородських володарів, цїсаря й навіть папи. Отже се обясненнє нестійне. Правдоподібнїйше, ряд конфлїктів з пограничними маґнатами й адмінїстрацією, що стали ся оден по однім в 1592-3 рр., були тою безпосередньою причиною, що витягла козачину з Низу на волость: зачіпка Косинського з Острозькими, потім з Вишневецьким, з київським урядом. А пасивність правительства, з якою стріла ся в сих епізодах козачина, слабосилість місцевої адмінїстрації й маґнатства, з яким, як виявило ся, козачина могла бороти ся зовсїм серіозно, ся безкарність козацьких вибриків, які допускали ся тим часом, нарештї шляхетська анархія — ся атмосфера шляхетського українського своєвіля, безцеремонної оружної боротьби, що втягувала до помочи собі й козацьких ватажків, вправляла в сю внутрішню війну і своєвільство козацтво — все се осмілило й розохотило козачину до дальшого господарювання на Українї, до збирання козацького хлїба на волости далеко лекшим способом, нїж по чужих, турецьких чи волоських краях.

Се кількалїтнє хозяйнованнє козачини на Українї, її походи в ріжних напрямах України, лежі в ріжних місцях незмірно сильно вплинули на козаченнє України, особливо східно-полудневих частей її: спопуляризовали ідею козацького імунїтету, козачини як соціально-економічної форми житя й побуту, та притягли до неї маси нових елєментів. В східнїй Українї запанувала чиста козацька атмосфера й козачина стала тут хазяїном. „Вся Україна скозачіла, зрадцїв і шпигунів (козацьких) повно", писав під час походу 1596 р. Жолкєвский з Білої Церкви 12). Козацькі контінґенти зросли з 2-3 тисяч, як бувало давнїйше, до 12-15, і що більше — за спиною сих контінґентів чули ся дальші прихильно для них настроєні народні маси, готові встати й підтримати їх у всяких плянах соціального характеру.

На ґрунтї сього почутя сили козачини й безсильности панського режіму, проявленої ним в сих лїтах, з одного боку могли виростати гадки про закріпленнє, убезпеченнє тих козацьких дезідератів, які вище ми означили як козацьку проґраму-minimum супроти польсько-шляхетського режіму. Такий характер мали звісні нам умови козачини з черкаським і київським урядом (могло їх бути й більше) і ті близше на жаль не пояснені „присяги" (в скаргах волинської шляхти). Могли козаки справдї жадати від шляхти присяги, що вона буде сповняти козацькі жадання і шанувати козацькі права тих своїх підданих, які пристають до козаків (не потягати до повинностей, признавати їх в козацькім присудї) 13). З другого боку сила козацька могла будити і більш радикальні пляни: скасовання самого польсько-шляхетського режіму, вигнання урядників і шляхти. Такий в високій мірі характеристичний, хоч і відокремленний рух знаємо в Браславщинї, де міщанство, опираючи ся на Наливайківцїв, справдї було вигнало з міста шляхту і уряд, понищило акти і т. п. 14). В тім напрямі й по иньших містах могли давати себе чути ті голоси, з таким страхом передані Вишневецьким та Жолкєвским. Але й ті й иньші пляни й гадки: мінїмальні-козацькі й більш радикального і загально-соціального характеру змагання, виникаючи безперечно, не встигли перейти в свідому проґраму, не надали плянового характеру рухови, не опанували його. Навпаки — почутє сили й безкарности дали місце простому добичництву, яке й забило, заполонило більше плянові течії, не давши їм розвинути ся, і потягнуло не тільки авантурників-Наливайківцїв, але й більше здержливих і солїдних вождів Низовцїв, і кінець кінцем тільки прискорило та загострило репресії з боку правительства.

Як не зросла козачина в останнїх роках, вона ще була занадто слабка, щоб робити скільки небудь серіозні виломи в польсько-шляхетськім режімі „волости". Колонїзація українська ще не встигла розвинути ся відповідно, щоб дати козачинї потрібні засоби навіть при найбільш зручній козацький аґітації. А переведеннє навіть чисто козацької проґрами, проґрами-minimum, як ми бачили, задавало дуже серіозні удари шляхетському режімови, шляхетському хозяйству. Шляхетський реванш був неминучий. Спеціальні обставини відтягнули репресії правительства, але кінець кінцем занадто широкі і нездержливі розміри, які козацьке добичництво прибрало в останнім роцї, 1595/6, вивело з пасивности правительственні круги. Козачина занадто сильно і різко показала свою могутність і небезпечність не тільки самій собі, не тільки українській людности, але й правительственним сферам. Шляхта постановила її знищити „до останку".

Се одначе не удало ся: польському війську вдало ся тільки зігнати козачину з волости, і безоглядним терором — різнею де і скільки запопало, нелюдськими карами провідників, конфіскаціями і банїціями участників, військо і правительство польське хотїло запобігти новому зросту козачини. Се було лекше нїж усунути ті причини, які робили з козачини могутний елємент соціального і полїтичного перевороту; не тільки на се, але й на далеко більш елементарну річ — розложеннє на довший час на Українї польських війск для простої, механїчної перешкоди новому зросту „українського своєвільства" не ставало засобів у польського правительства. На все се треба було сильнїйшої орґанїзації, лїпшої власти, екзекутиви, а перед усїм коштів і коштів, ну — а се була перешкода, котрої не могли подолїти нїякі мотиви нї державних нї навіть клясових інтересів.

І козачина, перебувши скоро внутрішню дезорґанїзацію, викликану погромом, притихнувши і скоривши ся перед правительством, щоб добити ся реабілїтації й скасовання проголошених на неї репресій, уже з першими роками XVII в. починає знову опановувати „волость". Покликуючи ся на свою службу річипосполитій, претендує наново на приставства і стації, творить свої штаб-кватири, опорні мобілїзаційні пункти, домагаєть ся виводу звідси польського війська, щоб воно не ставало йому на завадї. Скориставши з недавньої науки, поступає тут обережнїйше, не допускає таких різких і безпардонних вибриків добичництва, звертає свою воєнну й добичницьку енерґію на море, на турецькі й татарські землї. І протягом яких десяти-пятнадцяти лїт від першого скасовання й проскрінцій доходить наново до дуже значних, а при тім далеко тривкійших і далеко свідомійших успіхів.

Акти з мобілїзації козацьких сил в 1618 р., зібрані в досить значнім числї 15), дають нам досить докладне понятє про успіхи осягнені козацтвом за сей час. Бачимо, що козацтво сидить великими масами по Київщинї, заходячи навіть в київське Полїсє, в маєтностях королївських, духовних і приватних; козацькі полковники резидують тут, і на поклик їх, під „піднесені ними хоругви" ставлять ся покозачені міщане й селяне з околицї. Так Хвастів, маєтність біскупа київського, служить резіденцією полковника Миська Фастовця і сотника Гришка Фастовця, а „иньші міщане і піддані фастівські" виступають в ролї козаків. Як друга резіденція полковницька згадуєть ся Кодня, а козаками виступають міщане й піддані з Котельнї, Паволочи й Коднї, „маєтности пана воєводи берестейського" (Ост. Тишкевича); третє гнїздо бачимо в околицї Родомисля (маєтности Печерського монастиря) і Брусилова (маєтність Бутовичів) 16). Таким чином район Тетерева, Гуйви, Унави виглядає як одна велика покозачена територія, з масою людности орґанїзованою в військову орґанїзацію (ставить до 2000 війська) 17), підвластною тільки власти й юрисдикції козацькій 18). Се осїданнє й закоріненнє козацтва в глубшій „волости" дає себе знати в сїм часї і в певнім роздїлї, який починає часами прокидати ся між козацтвом „волостним" чи „городовим" і запорожським низовим (перший виразнїйший такий прояв бачимо в р. 1620, коли Запороже опановує козачина своєвільна під проводом Бородавки, а на волости, в Київі і Терехтимирові далї перед веде і порядкує Сагайдачний, номінально признаючи або не признаючи реймент Бородавки, — антітеза до роздїлу 1598 року, коли обидві партиї, і Полоусовцї і Байбузовцї однаково товчуть ся на Низу, не маючи де подїти ся і не маючи приступу „до волости": в сїй ріжницї бачимо — глубоку переміну в житю і обставинах козачини за сю чверть столїтя). І комісія 1619 р., уже не бачучи можливости робити якусь опозицію козацькій орґанїзації на волости, відступала вповнї від старих постулятів соймових, що не хотїли знати нїякої осібної козацької юрисдикції і власти на волости: ся комісія признавала вже власть над козачиною місцевих отаманів козацьких 19) — старала ся тільки обмежити сей процес, зменьшуючи число законно-признаних козаків і силкуючи ся виперти їх з маєтностей приватних. Старання безплодні, бо нищили ся без останку першою ж мобілїзацією козачини.

Скупа і байдужа шляхта і її нище правительство, з браку засобів потрібуючи дешевого війська, мусїли забрати ся до мобілїзації тої самої козачини, ледво видітхнувши від криків про її „винищеннє до останку". І мобілїзували далї, від одної потреби до другої, стараючи ся стягнути того „майже безплатного" війська все більше і більше, в міру розросту і збільшення козачини, підганяючи як острогами сими вербунками її й без того незвичайно скорий зріст і безсило воркотячи потім на її розпаношеннє, на зріст козацьких претенсій, на привілєґії і права, які присвояла собі козачина чуючи залежність від себе адмінїстрації й правительства, і на те значіннє, яке здобувала вона собі в сфері відносин соціальних, а далї й національних.

Перебуті рухи 1590-x років поучили і саму козачину і иньшу суспільність, що вона може. І коли по всїх засудах і репресіях вона вернула собі свою стару позицію в державі, в відносинах місцевих і загальнодержавних, багато очей і гадок спочило на нїй. Не тільки вона сама — чи її свідомійші елєменти почули спромогу переводити в житє ті неясні, невироблені ще перспективи соціально-полїтичного характера, які повиникали були, як вислїд фактичних відносин і обставин того українського Sturm-und Drang періоду. Богатьом иньшим в тій бурхливій хвилї в козачині блиснула як блискавиця нова полїтична і національна сила, яка могла б багато змінити, коли б її енерґію обернути на певні точки суспільних чи національних відносин. „Наливайки" — се крилате слово, вилетївши з уст унїатських загорільцїв, як елєктрична іскра пролетїла по всьому сходу річипосполитої, що служив ареною боротьби двох релїґій, двох культур, двох національностей і з напруженою увагою за сею боротьбою слїдив.

Наливайка розтято „на штуки", але Наливайківщина зістала ся. Гадка, що православні ортодокси й українські патріоти опирають ся, та хочуть оперти ся на зревольтованих козачиною масах — пущена, очевидно, для простого компромітовання їх ворогами, була підхоплена житєм. І не легко в таких випадках буває розріжнити, де кінчить ся угаданнє наслїдків і де починаєть ся суґґестія певної ідеї — яку суґґестіонують так часто власне ті що хочуть її поборювати.

Соціальний протест — з одного боку, культурно-релїґійна і національна боротьба — з другого починають чіпляти ся за козачину, коли вона з репресій і нагінок рострівоженої шляхти підносить ся на ново з новими силами і енерґією. І козачина, шукаючи дальшого розросту, дальших сил, фізичних і моральних, іде на зустріч сим покликам. Під кінець другого десятилїтя се стає вже ясним для польських полїтиків, як ми бачили. Але шляхетське правительство далї підгоняє енерґію мобілїзації сього „майже безплатного" війська, з огляду на услуги, яке віддає воно йому, — з утїхою скупаря, який тїшить ся, що не потрібує купувати палива, бо палить деревом з своєї власної хати.








Примітки


1) Mało na tym maiąc, yż po ten czas wszistek rozlewał krew newinną ludzi... ale ieszcze i do gruntu wszistko pogranicze i. k. m. chciał wywrócić y nas wszistkich wysiec, y z swym woiskiem na to się sprzisiągł był, aby z woiski tureckimi i tatarskimi panstwa coronne spustoszył i do opanowania corony psom pogańskim pomogł, jako i teraz car krimski swoie woiska miał z nim posłać, a on mu przysiągł woiwać państwa i. k. m. Na co i kniaziu wielkiemu moskiewskiemu y ze wszistkim woiskiem swym przysiągł y onemu poddał iuż był wszistko pogranicze więcey nizli na sto mil granic owych, iakoż i w liscie swym do nich kniaż wielki pisał się iuż carem zaporozkim, czerkaskim i nizowskim i posłał im za porohi sukna y pieniądze — Listy ч. 17, пор. вище с. 190 про сї московські претензії.

2) Brzydko aż i wspominać, do czego się to swowolenstwo brało, jakie spominanie majestatu w. król. mci, jakie zamysły o Krakowie, stolicy sławnej w. król mci, rozbiciu, wytraceniu stanu szlacheckiego — Pisma żółkiewskiego c. 151.

3) Слова Жолкєвского, що козаки відгрожували ся на короля і на Краків повторяє і Гайденштайн с. 327 (II с. 363-4).

4) Архивъ III. І ч. 15 і 16.

5) Listy ч. 22, Архивъ III. І ч. 22. Кіев. Старина 1896, X с. 3 пор. вище с. 207-8.

6) Див. вище с. 209.

7) Гарно, хоч і з иньшого становища, висловив ся з сього приводу пок. Кулїш. „Ото важная потеря для русской исторіи, что украинскіе козаки... оставили по себЂ такъ мало памятниковъ своей дЂятельности. Кровь ихъ пролилась какъ вода на землю и не оставила даже пятна по себЂ. Энергическій духъ ихъ отошелъ въ вЂчность, не заградивши устъ хулителямъ своимъ; а ихъ потомки лишены утЂшенія слышать посмертное слово предковъ, каково бы оно ни было. И вотъ мы разворачиваемъ чуждыя сказанія о нашемъ быломъ, и устами историческихъ враговъ повЂдаемъ миру понимаемыя до сихъ поръ двусмысленно, сбивчиво, часто крайне нелЂпо дЂла героевъ равноправія". (Ист. возсоед. II с. 117).

8) В такім дусї писав пок. Кулїш, вважаючи цїлею сих козацьких рухів, як і пізнїйших — заступити право польське правом руським, польсько-шляхетський режім — рівноправністю (Ист. возсоедненія т. II), і за його поглядами пішов і Еварницький (Ист. запорож.козаковъ т. II ).

9) Деякі факти, в яких давнїйші історики бачили прояв змагань козачини до перестрою суспільних відносин, мали зовсїм иньше значіннє. Таке напр. нищеннє Косинським документів Острозького в Білій Церкві — се був наслїдок особистого конфлїкту, а не прояв бажання знищити дипльоматичні права панів на українські землї. Більш серіозне значіннє мали браславські подїї (див. с. 207-8): се був рух українського демосу против шляхетського пановання і польського режіму; але був він від козачини незалежний: Наливайківцї відограли в нїм роль помічної сили, а не інїціаторів, і козачина не оборонила сих повстанцїв від репресій.

10) Chronica gestorum іп Europa singularium, вид. 1648 с. 172.

11) Напр. Костомаров — Богдан Хмельницький вид. 1884 т. I с.. 22 і 24.

12) Listy ч. 52.

13) Меньше правдоподібно, що козаки на саму шляхту хотїли розтягнути свій присуд і зверхність козацьку.

14) Див. вище с. 207-9.

15) Архивъ Ю. З. Р. III І ч. 62-71, Матеріали до гетм. Сагайдачного в кн. XV київ. Чтеній.

16) Архивъ Ю. З. Р. III І ч. 63, пор. 64, 66, 68.

17) Ibid. c. 250.

18) Сї факти пок. Антоновичу і приклонникам його поглядів дали привід намалювати образ перетворення Київської України в козацьку територію, подїлену на полки, вільну від пана — те що стало ся тільки за Хмельницького. „Конашевичъ — читаємо в Антоновичевій біоґрафії Сагайдачного — сталъ причислять къ своему войску цЂлыя области заселенной Украины, по мЂрЂ, какъ жители этихъ областей обращались къ нему, изгнавъ помЂщиковъ и заявивъ о своемь желаніи причислиться къ козацькому войску".

19) „Реверсал" козацький 1619 р. (Pisma c. 337), обіцюючи, що козаки будуть ходити на Татар з місцевими старостами й підстаростами, додають: lub z atamanem swoim, i комісари мовчки прийняли сей додаток. Значить по королївщинах були отамани козацькі: про таких, а не простих отаманів-старшин сїльських говорить, очевидно, сей додаток. Каманїн в своїх матеріалах до історії козацького землеволодїння (Чтенія київські т. VIII) подав кілька документів, виданих, або потверджених отаманами в рр. 1600 1630, в пізнїйшім стилю (с. 15-8); але сї документи, де атаман чигринскій в 1600 р. прикладає до документів „печать свою мескую чигринскую", виглядають анахронїстично.











Попередня     ТОМ VII     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ V. Стор. 8.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.