[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VI. Стор. 6.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ VI     Наступна





КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОРЕ В РР. 1613-7 І КОМІСІЇ ПОЛЬСЬКІ: КОЗАЦЬКИЙ ПОХІД НА ЦАРГОРОД 1615 Р., НЕВДАЛИЙ ПОХІД АЛЇ-БАШІ НА КОЗАКІВ, ПОГРОМ КАФИ 1616 Р. І ПОХІД НА ТРАПЕЗУНТ. ПЕРЕГОВОРИ ЖОЛКЄВСКОГО З КОЗАКАМИ ПІД ПАВОЛОЧЮ, ПОХІД ІСКАНДЕР-БАШІ НА УКРАЇНУ І ПОЛЬСЬКО-ТУРЕЦЬКА УМОВА ПІД БУШЕЮ-ЯРУГОЮ.



Сї пересилки й переговори були єдиним наслїдком комісії 1614 р. Козаки, в делїкатнїй формі, через своїх післанцїв зазначили неможливість подиктованих їм умов. Правительство не вважало можливим загостряти відносини з козачиною з огляду на перспективу війни з Турками й Татарами. Ще з осени приходили вісти, що хан ладить ся до походу на Україну, так само з Царгороду були трівожні вісти. Війна висїла в повітрі; турецькі говорення про те, що їх військо буде згоняти козаків, вважали тільки покривкою для окупації України, і на козаків в Польщі дивили ся як на головне забороло против сих плянів: як би Туркам козаків удало ся знищити, то тодї б безпечно Україну забрали 1). На випадок війни з Турками — що здавала ся неминучою — козаки були теж майже одинокою воєнною силою, якою правительство польське могло роспоряджати, бо з конфедерацією війска справа була ще й досї не закінчена, а до дна вичерпаний скарб і брак кредитів (сойм на поч. 1615 р. розійшов ся не ухваливши нїчого) не позволяли й думати про орґанїзацію якогось нового війська. В роспорядженню Жолкєвского в 1615 р. було всього 300 жовнїрів! Сподївання козаків, що з комісарських ухвал не вийде нїчого, вповнї оправдали ся, і козаки не вважали на їх зовсїм.

Уже під час сойму, на поч. 1615 р. прийшли звістки, що якісь своєвільні козаки з полковниками Челядкою і Коробкою війшли в границї в. кн. Литовського, збераючи контрібуції й чинячи всякі насильства. Сойм рішив видати до них унїверсал, а коли б вони не послухали ся, гетьман мав іти з військом — котрого не було 2).

На весну зараз козаки вибрали ся великим походом, на 80 човнах, не більше не меньше як на самі околицї Царгорода. Вийшли на берег під Царгородом між Мізевною і Архіокою, царгородськими портами, й спалили їх; султан бувши на ловах сам бачив з свого покою дим від того козацького огню. Страшенно розярений, казав він своїй фльотї прогнати козаків. Козаки, вважаючи себе безпечними, спокійно грабували околицї, свільки хотїли, потім забрали здобич і пішли назад. Турецька фльота догонила їх аж против устя Дунаю. Козаки не побояли ся, кинули ся на турецькі ґалєри, на абордаж, і погромили Турків. Самого адмірала турецького взяли в неволю раненого; давав він за себе 30 тисяч окупу, але умер, не вийшовши на свободу. Иньші Турки кинули ся тїкати. Козаки забрали кілька ґалєр турецьких і привівши їх під Очаків, на глум спалили на очах очаківської залоги 3). Потім великим військом напали на околицї Очакова, зайняли стада, штурмовали замок 4).

В правительственних кругах польських рішено було вирядити нову комісію на козаків, але потім роздумали ся: король в листї до головного з комісарів, Ян. Острозького, поясняє, що козаків під теперішнїй час не треба дражнити, тому з комісією нема що зачинати: він просив Острозького замість комісії обернути своє військо против московських наїздів на сїверській границї. Правдоподібно, тудиж правительство хотїло обернути й козаків. Натомість прийшли вісти про козацький похід на Царгород. На нарадї сенату рішено вислати таки ту комісію на козаків, додавши ще нових комісарів. В трибуналах спинено („лїмітовано”) справи комісарів, щоб дати їм спромогу вибрати ся в комісію 5). Але вони не вибрали ся, бо прийшла нова гроза, яка змусила їх пильнувати свого житя і добра. Розгнїваний козацькою відвагою султан носив ся з плянами пімсти і репресій. Насамперед послав Орду. Під осїнь того року (1615) впала вона на Поділє, звідти на Волинь. Гетьман Жолкєвский не мав з чим рушити против неї. Король росписав унїверсали до шляхти, але нїхто не рушив ся. Орда пройшла Поділє, „по локіть миючи руки в нашій крови, пустошачи все огнем і огнем, а нїде і на очі не побачивши піднесеної против неї зброї”, як не без дотепу описувала се королївська пропозиція на сойм 1616 р. 6). А хан вислав по сїй прогульцї глузливий лист до короля, хвалячи ся, що в сїм походї знищено 200 міст і иньших осад, а кождому Татаринови дістало ся по сїм, по вісїм, по десять невільників, а числа худоби нїхто не знає окрім самого Господа Бога. „Воювати держави — то спадщина, переказана нам батьками, а вам де брати ся до войовання? то не ваше дїло; хто хоче наїзжати і воювати — так треба воювати”, глумив ся кримський розбійник, представляючи свій наїзд відповідю на той козацький напад на Очаків. „Не знаємо, чи то було за вашою відомістю, чи за радою і справою кн. Януша (Острозького), але знайте, що ми доходили до самого Камінця, і на будуще, що зможемо за божою помічю, не занехаємо того вчинити, а ви но вдячно приймайте” 7).

Король мовчки мусїв прийняти сю нечувану наругу над річеюпосполитою, її державним значіннєм — і культурною місією в українських землях. Мусїв мовчки дивити ся на відновленнє, заходом нового румелїйського намістника, городків на Днїпрі — Аслангородка і Тягинки, вчинене того року 8), і ще вислухувати від турецьких послів жадання, аби прислав поживу для турецького війська, що мало будувати сї замки на козаків, і приготовив для нього будівляні припаси 9). Хоч то добре було, що якісь перешкоди перебили турецький похід на Україну, що був призначений на сей рік. Але в осени знову „як олїй на огонь” — казав Жолкєвский на соймі: вибрали ся в Волощину вигоняти Томшу й садити на господарстві молодшого Єреміїєного сина Олександра українські маґнати разом з козаками: кн. Михайло Вишневецький і кн. Самійло Корецький. Польське правительство, недавно перед тим віддавши Томші Хотин, щоб його прихилити до себе, і тепер поспішало вислати йому запевнення, що ся експедиція зроблена без волї й відомости короля. Але в кождім разї в рахунок турецьких образ прийшла ще одна нова позиція.

На щастє війна з Персією стримала трохи розмах турецького гнїву. Вислано тільки турецьку фльоту на козаків під проводом Алї-баші, на початку 1616 р., а кілька місяцїв пізнїйше десятитисячне військо під начальством Іскандер-баші в Волощину, в поміч Томші на наїздників польських. Від польського правительства зажадано виведення своєвольників з Волощини і видачі їх партизанів — волоських бояр 10).

Морська експедиція на козаків випала одначе жалїсно знову, як і першим разом. Алї-баша поплив до Днїпрового лиману, але козаки не убояли ся, вийшли на зустріч і вдаривши на турецьку фльоту, знищили її до решти. Взяли кільканадцять ґалєр і до сотнї човнів. Алї-баша ледво утїк сам 11). Потім козаки обернули ся на кримське побереже, повоєвали його, здобули і спалили Кафу, забравши й пустивши на свободу масу невільника. Се було голосне дїло, прославлене в похвальних нагробних віршах Петру Сагайдачному — завдяки їм знаємо і се, хто був гетьманом козацьким в сїм часї (про особи гетьманів не маємо певних звісток від самого 1610 р.):


           За своєго гетманства взялъ въ Турцехъ мЂсто Кафу,

           ажъ и самъ цесаръ турскій былъ въ великимъ страху,

           бо му чотырнадцать тысячъ тамъ люду збилъ;

           каторги єдины палилъ, другіи потопилъ;

           много тогды зъ неволЂ христіанъ свободилъ,

           за што то Богъ зъ воинствомъ єго благословилъ 12).


В Царгородї настало страшенне замішаннє. Позбирали козаків, які були в неволї, покликали їх перед воєнну раду й питали ся, якими б способами можна на будуще тому запобігти і виперти козаків з їх осель. Не знати, що там мали говорити ті експерти-невільники, але казали, що на радї потім уложено страшні пляни (сповнені багато десятків лїт пізнїйше, і то по части тільки, тай дуже ефемерно): рішено осадити Турками Волоську землю, взяти Камінець і дальші землї на схід по Київ, поставити турецькі залоги на Днїпрі. До польського правительства вислано жаданнє, щоб відступило Туреччинї пограничні замки Поднїпровя: Черкаси, Канїв, Білу Церкву 13).

Певне вдоволеннє натомість дав турецькому правительству похід Іскандер-баші на Волощину. Він без труду погромив наїздників (Вишневецький умер від хороби, Корецький полишений був польськими вояками, бо не заплачено їм грошей, а Жолкєвский, як кажуть, з свого боку наставав на них, щоб кинули Корецького, аби не компромітувати Польщу перед Портою). Корецького з иньшими шляхтичами взято в неволю й відіслано до Царгороду; Томшу посаджено наново на господарстві. В Польщі зі страхом чекали з Волощини турецького походу на Поділє. Жолкєвский постарав ся знову демонструвати свою оружну готовість на волоськім пограничу — кинув ся туди з своїми невеликими силами, мобілїзував місцеву шляхту і маґнатів, і як думали, тим заімпонував справдї й стримав турецький похід з Молдави на Поділє 14). Татар, висланих на Покутє, удало ся також погромити. В результатї кампанїя польсько-турецька закінчила ся переговорами під Хотином, з захованнєм „гідности річипосполитої” 15).

Козаки одначе попсували слїдом се ледве склеєне помиреннє. В осени тогож (1616) року вони вибрали ся новим походом за море, на малоазійське побереже, і сим разом похід їм удав ся ще ефектовнїйше нїж попереднїй, хоч всього було їх не більше в походї як 2000. Вони вибрали ся під Самсун, але вітри занесли їх чайки до Мінер. Вони вийшли на берег і берегом пройшли до Трапезунту, здобули його й пограбили. Ударила на них турецька фльота під проводом Цікалї-баші, ґенуезького адмірала, зложена з 6 великих ґалєр і богатьох меньших кораблїв, але козаки погромили його й потопили три ґалєри. По сїм погромі довідали ся, що султан вислав під Очаків фльоту під начальством Ібрагім-баші, щоб заступити їм дорогу. Тодї вони ударили на Босфор, наробили тут спустошень, а потім, обминаючи Очаків, пройшли в Азовське море і відти — мабуть через ріку Молочну і Конку — пройшли собі човнами на Днїпро й подали ся на Україну. Ібрагім же баша, щоб вийти з такої дурної ситуації, пройшов Днїпром на пусту Сїч. Була то десь пізня осїнь уже; козаки, які не пішли на море, вийшли „на волость”. Стояла тільки маленька залога, кілька сот козаків; вона уступила ся перед турецьким військом, і баша міг потріумфувати над порожнїм гнїздом ненависного ворога. Взяв кілька малих козацьких гармат і кільканадцять човнів і з сими трофеями фіктивного тріумфу подав ся до Царгороду — потїшити султана сею „мальованою” побідою 16).

Ся казкова авантура козацька набере ще особливої піканції, коли завважимо, що вона правдоподібно відбула ся як раз, коли правительство польське вело переговори з козацькою старшиною про погамованнє українського своєвільства. Король листом з 17/IX н. с. поручав Жолкєвскому, упоравши ся з Турками, разом з иньшими комісарами розпочати знову заходи, „аби українське своєвільство, що нас сварить з поганами, було поскромлене і приведене до якогось порядку і послушности”. Сим разом король одначе й сам уже не мав нїяких ілюзій і додає: „коли й сим разом не удасть ся осягнути нїчого позитивного, то принаймнї піде той слух між поганство, що старань нам не бракує” 17). Було отже се більше демонстрацією про око, ut aliquid fecisse videatur. Крім турецьких справ міг бути й иньший мотив. Сойм 1616 р. дав нарештї дозвіл на відновленнє московського експеріменту: позволив кор. Володиславу орґанїзувати експедицію в Московщину, щоб доходити своїх прав на московську корону. Уставляючи порядок козацької служби, треба було заразом заручити ся їх участю в московській експедиції. Але з сього нїчого не вийшло.

Жолкєвский, покінчивши переговори з Іскандер-башею, пройшов під Паволоч, де стояло якесь козацьке військо, і тут знову поновили ся переговори: дано знову інструкцію козакам що до порядку і служби і поручено не чинити нїяких зачіпок з Турками 18). Козаки, очевидно, обіцяли дати на се відповідь. Правительство сим разом, видно, само не надавало сим переговорам нїякого значіння. Рішено було вислати нову комісію, з більш імпозантним воєнним арґументом, на день 1 марта 1617 р. до Київа і про се оповіщено з кінцем року козаків і всї українські уряди й міста: щоб козаки нїяких приготовань до нового морського походу на весну не чинили, нїяких зачіпок з Турками не допускали, і щоб до них з міст і місточок з України не пускали нїяких припасів і запасів до такої експедиції 19).

Очевидно, до правительственних кругів дійшли чутки, що на весну ладить ся новий похід на море. І він дїйсно справдив ся, а королївські унїверсали не зробили на козацькі пляни нїякого впливу. Замість ставити ся до Київа, на комісію, козаки лагодили ся до походу на море, і пішли коло середопостя 20). Подробиць не знаємо. Ще перед тим зявила ся на Українї Орда, під проводом калґи, і впала на Волинь. Виступити против неї не було з чим. Жолкєвский мав тільки 700 вояків. Козацьке військо попробувало заступити Ордї дорогу, але сили його були слабі й не могли устояти 21). Слїдом прийшла вість, що на Україну суне турецке військо, під проводом Алїмазор-баші — нищити козацькі осади й замки; воєвода семигородський, господар молдавський і мунтянский мали прислати помічні полки. По відомостям, зібраним Жолкєвским, було турецького війська 30 тис., 12 тис. семигородського, коло тогож числа волоського і більше 20 тис. Татар. Замість комісії на козаків треба було думати про мобілїзацію на Турків. Королевич Володислав дістав наказ обернути на полудневі границї зібране ним військо; місцеву шляхту завізвали в похід; українські маґнати прислали хто що мав. Але козаки ухилили ся; мотивів не знаємо — може невдоволені були тим як трактовано їх на тих комісарских зїздах і хотїли змусити правительство до инакших відносин. „Хоч було до них писаннє і наказ вашої кор. мил. і королевича й. м., і я їм то багато разів пригадував, щоб схотїли прислати поміч війську вашої кор. мил., коли самі того пива наварили, — але вони не схотїли того зробити, й не зробили, тільки там на Українї грабують і людей мучать своїми вимаганнями, — ще й удають, нїби я їм то казав”, з великим роздражненнєм скаржив ся на них Жолкєвский 22). Королевичу Жолкєвский писав, що козаки пустили поголоску, нїби Жолкєвский стягнув королевича на Україну на згубу козаків: аби на них ударити й знищити, й для того не хочуть іти — жадають від Жолкєвского закладнїв. Жолкєвский писав до підвоєводи київського, щоб він зібрав київских міщан, обовязаних до військової служби, і ріжних охочих людей та виступивши на татарський шлях під Ягнятин, там злучив ся з козаками 23). Але сей маневр і посередництво підвоєводи нї до чого не привело, очевидно, і козаків таки не удало ся притягнути до участи в кампанїї.

Все таки й без козаків Жолкєвскому удало ся стягнути досить значні сили й осягнути ще раз свою мету: демонстрацією воєнних сил Польщі стримати турецьке військо від переходу польської границї. Ставши над Днїстром, против турецького табора, він змусив Іскандер-башу спинити ся й розпочати переговори. Жолкєвскому навіть докоряли, що він, маючи такі значні сили, не дав сам битви Туркам; але се було забагато, і Жолкєвский зовсїм справедливо вказував, що се було б занадто великим риском, бо на випадок програної битви він віддав би в руки турецького війська річпосполиту зовсїм безборонну. Тому всї заходи Турків спровокувати його до походк лишили ся без успіху; Жолкєвский не вважав можливим віддїлити щось з свого війська, бо зараз би ослабив свою позицію против турецьких сил. Коли Татари, невдоволені тим, що в трактатї Польща не прийняла на себе обовязку виплатити їм харач за попереднї роки (коли вони рік річно грабили Україну), під носом Жолкєвского пустили ся грабити Галичину, він стоічно дивив ся на дими татарських пожеж і стояв над Днїстром напротив турецького війська, не сміючи ратувати земляків і добиваючи ся лише одного: щоб Іскандер-баша пішов назад. Се йому удало ся. По довгім стоянню роспочато переговори й уложено трактат, затверджений 23/IX під Яругою. Першим пунктом його було: „Розбійники козаки 24) не мають виходити з Днїпра на море, в краях цїсарських (султанських) нїяких шкод не мають чинити, взагалї якимсь способом вони мають бути знищені, аби більше анї від нас (Поляків) анї від козаків не було нїяких шкод, так щоб цїсарській фльотї більше не треба було виходити на Чорне море, і ми обіцяємо і обовязуємо ся козаків і їх край приборкати й покарати”. Крім того Польща обіцяла не мішати ся в справи семигородські, молдавські, мунтянські, не підтримувати там ворожих Туречинї рухів; Татарам мав платити ся харач, а вони за те не мали нападати на землї Польщі. Іскандер-баша, якому не давали спати торішнї лаври Ібрагим-паші, „що перевернув Запороже”, жадав знищення пограничних замків: Білої Церкви, Канева, Корсуня, Черкас, Чигирина, але на се дано рішучу відмову, і він мусїв вдоволити ся тим, що спалив Рашків і добив ся знищення Бершади — гнїзд звісного пограничника Босого, що не давав спокою Туркам і Волохам. І з тим забрав ся назад 25).








Примітки


1) Королївські інструкції й пропозиції — Жерела VIII ч. 110, 116, 117.

2) Рукоп. бібл. Пол. F. IV №99 л. 48

3) Оповідає се Жолкєвский в своїй промові — справозданню на соймі 1618 р. — Pisma c. 503. Инакше представляє се візир — ркп. Публ. Бібл. Разн. Q. IV №8 л. 132 — тут горою Турки.

4) Жерела VIII ч. 115.

5) Рукоп. Публ. бібл. Пол. F. IV №19 л. 50-8. Pisma c. 532-3.

6) Жерела VIII ч. 117; Публ. бібл. Пол. F. IV №99 л. 80-1.

7) Жерела VIII ч. 115.

8) Пясецкий с. 365.

9) Жерела ч. 118.

10) Жерела VIII ч. 168, Pisma c. 504.

11) Оповідає Жолкєвский в тій же промові на соймі 1618 р. Pisma c. 304.

12) ВЂршЂ на жалосный погребъ зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска єго кор. милости Запорозкого, зложоныи презъ инока Касіана Саковича, Київ, 1622, с. 19. При сїм поданий образок того нападу на Кафу і при нїм дата: „Кафу воєвалъ року ахsi”. Але в одинокім звіснім примірнику сих Віршів цифра і була наведена чорнилом, і се дало привід Максимовичу вважати цифру за дописану, а дату за сфальшовану, намість 1606 (див. Собраніе сочиненій І с. 359, на підставі рукописної замітки його). На сїй підставі й Антонович, що ранійше приймав дату 1616 р. (Истор. пЂсни І с. 203), змінив її на р. 1606. Але при близшім розглядї виявило ся, що цифра і не приписана, а наведена на невиразнім друкованім — се і я сам мав нагоду провірити на власні очі. І з сею датою вповнї згоджують ся иньші звістки — Жолкєвского, як вище. Але Ґолубєв передруковуючи ВЂршЂ при своїй працї Исторія кіевской духовной академіи, дод. 5, подав дату 1606 р. і се мабуть було причиною, що сю дату підтримують і досї — напр. Каманинъ Очеркъ гетманства Сагайдачного с. 6.

13) Pisma с. 305, Жерела VIII ч. 119.

14) Pisma c. 304, Жерела VIII с. 168-9, 189.

15) Pisma c. 304. Жукович хибно зрозумів, що тут мова про комісію козацьку (с. 47); се те саме, що в королївській пропозиції 1618 р. названо: przyszło y do jakiegokolwiek z Turczynem zastanowienia pokoiu (Жерела c. 189), пор. оповіданнє Пясецкого с. 357.

16) Промова Жолкєвского Pisma c. 305, Пясецкий с. 356.

17) Pisma c. 537,

18) Оповідає про се Пясецкий, дуже коротенько — с. 537-8.

19) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 39.

20) Pisma c. 306.

21) Ibid. c. 247, 251, 305.

22) Pisma c. 276, пор. с. 284.

23) Жерела VIII с. 183.

24) Łotrostwo kozackie.

25) Реляцїї Жолкєвского, кореспонденція з Іскандер-башею і трактат — Pisma c. 248-284, 422-447; справозданнє про переговори з Іскандер-башою парляментера Петра Ожґи, старости теребовельського переказане у Кулїша II с. 226 і далї. Записка турецького історика Наіми про сей похід в Collectanea-х Сенковского І с. 128-9, також Пясецкого Chronica c. 359, 361.











Попередня     ТОМ VII     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VI. Стор. 6.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.