[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VI. Стор. 10.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ VI     Наступна





МОСКОВСЬКА КАМПАНІЯ 1618 Р. І КОМІСІЯ 1619 Р.: ПЕРЕГОВОРИ З КОЗАКАМИ. ПОХІД ЖОЛКЄВСКОГО НА КОЗАКІВ, ДЕКЛЯРАЦІЯ КОМІСАРІВ, ОПОВІДАННЄ СУЧАСНИКА ПРО ПЕРЕГОВОРИ І РАДУ КОЗАЦЬКУ, СПІРНІ ПИТАННЯ, УХВАЛИ КОМІСІЇ, ОПТИМИЗМ ЖОЛКЄВСКОГО, ІЛЮЗОРИЧНІСТЬ УХВАЛ КОМІСІЇ. ВЕРБОВАННЄ КОЗАКІВ В ЦЇСАРСЬКЕ ВІЙСЬКО І ПОХІД НА ПЕРЕКОП.



Справдї, покладаючи ся, що за посередництвом Ґраціанї, який все більше схиляв ся на сторону польську і під польські впливи, справа з Турками буде полагоджена, Жолкєвский уже з лїта зачав ладити ся до походу на козаків. Як і попереднього разу, він задумував їх заскочити несподїваним походом, і такої ж тактики держало ся правительство. Король вислав до козаків в червнї с. с. післанця з листами — зміст їх близше незвісний, але Жолкєвский вважав сю висилку дуже користною, бо вона мала відвернути увагу козаків, зайняти їх, доки Жолкєвский з комісарами зібрали ся б на них, під покровом операцій на Турка. Від себе він радив їм іти з Днїпровських перевозів на Запороже, або вислати туди кілька тисяч війська — „бо і так їх дуже велика сила” — тільки аби не йшли на море 1). З другого боку в правительственних кругах вважали потрібним погладити „статочнїйші” круги козацькі й їх шефа Сагайдачного, та дати їм пізнати, що правительство робить ріжницю між козацьким своєвільством і льояльними його елєментами. Таку мету мала, очевидно, королївська грамота, видана 13 (23). VII на імя Сагайдачного 2). В нїй король заявляє своє вдоволеннє і вдячність Сагайдачному з огляду на засвідчені перед ним заслуги його і війська Запорозького в останнїй московській війнї та заходи його і „старинних його товаришів” коло приборкання своєвільного козацтва. „І тепер на волости”, читаємо тут, „гамує він і карає військо Запорозьке, а особливо тих, що називають себе, не належачи до війська Запорозького, иньшим — тим що звикли своєвільно перекрадати ся й псувати трактати з цїсарем турецьким — забороняє ходити на Чорне море, і всяку зичливість і услужність показує з иньшими старинними товаришами своїми нам і річипосполитій”. (На якесь реальне добродїйство і супроти сих льояльних елєментів правительство одначе не здобуло ся, і в сїй грамотї король обіцяє свою ласку й опіку Сагайдачному, його родинї й потомству!).

В таких пересилках пройшло лїто, а вже 23/VIII (3/IX) король видав унїверсал, визначаючи предовгу низку українських панів і ротмистрів польських до комісії на козаків. „Тому що попереднї умови не були здїйснені, а тих козаків що далї то більше прибуває, так що ся сила не тільки може нас розсварити з поганами, але й викликати внутрішнї замішання” — поручало ся сїй комісії війти в переговори з козаками, „аби ті своєвольцї, що вже часто і своїх старших не слухали, були приборкані, уставлений був порядок і послушність”, і т. д. 3).

Але заскочити козачину несподївано так само не удало ся сим разом, як і попереднїм, а навіть іще меньше. Репресивні заміри правительства не були для неї тайною; в двірських кругах варшавських оповідали, що козаки переловили кореспонденцію Жолкєвского з Іскандер-башею і довідали ся про обіцянки, які робили ся турецькому правительству про приброканнє козачини; почувши се, козаки зараз рушили — одні кажуть, що вони збирають ся йти оружною рукою на Україну, иньші — що вони задумують злучити ся з Татарами 4). Коли під кінець вересня Жолкєвський з своїм військом і комісарськими полками прийшов по торічньому під Паволоч, над Раставицю — військо козацьке притягло сливе під Білу Церкву і стало табором на р. Узени. Але було його не так багато, всього понад десять тисяч, з арматою. Сил Жолкєвского і комісарів докладно не знаємо. З великого числа маґнатів-комісарів сим разом ставили ся особисто воєвода руський Данилович, новоіменований воєвода київський Томаш Замойский (син канцлєра), Станїслав Конєцпольский, також ново іменованний гетьманом польним, і староста камінецький і браславський Калїновский. Коли з табору козацького, на заклик комісарів прибули козацькі делєґати (Ян Костжевский, Петро Одинець, Яцина, Ратібор Боровский й ин., всього до двадцяти душ), по переговорах з ними була уложена деклярація комісарська, і з нею вислані комісарські делєґати в табор козацький для дальших переговорів.

Комісари положили в основу своєї деклярацію попередню, ольшаницьку деклярацію і по переведених переговорах, як свій ультіматум, поставили такі жадання: щоб відповідно до тої ольшаницької деклярації козаки виключили з війська всяких „неприкаянних людей”, які пристали від пяти лїт до козацького війська, та прийняли те число реєстрового війська, яке потім їм визначить король; щоб були занехані походи на море, понищені човни, які ще зостали ся, і покарані участники останнїх морських походів; щоб козаки прийняли старшого, якого їм настановить гетьман коронний. З свого боку комісари робили тільки ту уступку, що підносили цифру річної плати козакам (а з сим розуміло ся і побільшеннє козацького реєстру): від 1620 р. козацьке військо мало діставати на рік 40 тис. золотих (замість давнїйших 10 тис. золотих і 700 поставів каразії). При тім виплачено війську плату за рік попереднїй і останнїй, 20 тис. золотих за службу московську, і ще осібно потім на гармату і на старинну коло 4 тис. золотих „за покірність, яку вони показали”. 5).

Сї значні суми грошей, виплачені під сю хвилю, безперечно мали значіннє бочок олїю розлитого на розбурхані хвилї. Золота шкарлупа осолодила гірку пілюлю, яку польське правительство подавало козачинї, використавши її quantum satis в останнїй московській кампанїї, а тепер певне того, що вже козачини не потрібує. Помогла вона й козацькій старшинї прихилити козацькі маси до уступок сим правительственним домаганням, щоб не довести до загострення конфлїкту. Переговори й торги одначе тягнули ся довго. „Було не мало терґіверсацій” (викрутів), писав Жолкєвский королеви по скінченню справи; „вставляли і хотїли включити в свій ,реверсал' то те то се, а особливо на тім наставали — і дуже то зайняло часу, що хотїли додати: коли б котрого року не виплачено їм визначеної платнї, то було б їм вільно йти на море для здобичи; зійшло більше тижня на тім, в зносинах і пересилках з ними, одначе стало таки на тім, що містять в собі ті писання”. 6). Маючи більші сили при собі, не потрібуючи козацької ласки й помочи як торік, комісари сим разом ставили ся супроти козаків гострійше й безогляднїйше і грозили оружним нападом, війною, коли козацьке військо не прийме їх умов. „До такої скрухи в значній части привело їх те, що бачили військо королївське: хоч тяжкі були осїннї непогоди, снїги, дощі, морози, таки нї одного дня без непогоди, але військо зносило ті невигоди; чули погрози, що як не схочуть піддати ся волї і наказам короля, то жовнїри королївські готові поступити з ними як з ворогами, і завдяки тому справа взяла такий користний для держави оборот”, писав Жолкєвский 7). І так привабний дзенькіт золота, з другого боку — хвалький бренкіт польських шабельок рішили дїло. Козацька старшина, не сподїваючи ся виграти оружної боротьби з річею посполитого, а на випадок невдачі рискуючи стратити й те все, що їй комісарські пропозиції лишали ще, рішила піддати ся і за всяку цїну обминути конфлїкт.

Рапорт польських делєґатів висланих в козацький табор для переговорів з дня 5 (15). X 8) дає нам кілька характеристичних подробиць до сих переговорів, та й дещо побутових деталїв, так що варто з нього навести що інтереснїйше. „Поїхали ми до них, скоро тільки розвиднїло і застали їх при шикованню війська. Спинили нас, не давши переїхати гребельки на Узени: просили, аби ми почекали, поки вони упорядкують полки. Довго пересували полки на гору і за гору, довго мішали ся і нарештї прислали до нас, аби ми їхали списувати військо. В тім і сам гетьман Сагайдачний зближив ся до нас; ми зближились до нього і сказали, що нам не те важно, аби ми військо списували, але щоб ми прийшли до угоди й комісію уложили: передали вам її (деклярацію комісарів), а від вас узяли реверсал. Тодї вони усильно просили хоч не писати, то оглянути, і ми з тим остереженнєм поїхали. Поставили вони одинадцять полків; майже все були з огнистою стрільбою, рідко хто з луками; на наш погляд могло їх так бути 8000. Подали нам реєстр своєї переписи і в нїм рахували війська 10600. Полки по порядку давали вистріли. Потім привели нас до армати; при нїй було більше меньше 200 піхоти з рушницями. Дали вистріли, стріляли з гармат. Потім обернено полки до обозу, показуючи їх нам, і так кождий ішов до свого становища. Сагайдачний зсївши з коня просив нас їсти. На прошеннє наше потім зараз били в бубни на раду; мало що стративши часу на їду, пішли ми на нараду. Там признали їм, що бачили у них готовість воєнну, і похвалили її; переказали подяку вашої милости (Жолкєвского). По пунктам намовляли ми їх до постанов комісії; доводили, що тут в громадї, в гуку, в такій великій купі до нїчого не можна договорити ся. Тодї вони позволили, щоб Сагайдачний з кілька-десятьма відійшов з нами осібно. Насамперед не згодили ся вони на те, щоб брати гроші у Львові, а щоб у Київі на св. Ілю, руське свято, чотирі недїлї по св. Іванї. По друге — просять, щоб з шляхетських маєтностей їм виходити до тогож свята св. Ілї, і на се ми зважили ся згодитись. По третє, коли ми їм сказали волю вашої милости (гетьмана Жолкєвского), щоб їх тільки 3000 війська зістало ся, — на се нїяким чином не хотїли пристати. Казали: „ми вже виключили 5000 неналежних до війська і зісталися самі в собі, і то нїчого не буде коштувати королеви і річипосполитій по над признані нам 40 тис. золотих; роспустивши раз, ми вже більше не будемо в такій масї, — а не дай Боже, як би якийсь ґвалт і небезпечність прийшла на річпосполиту від неприятеля ?! а їх (тих понад 3000) виживимо з тоїж плати, не беручи стації нї звідки, — хоч би й по грошу, то будемо дїлити ся з ними; і так сильнїйшими будемо на відправу неприятелеви, легко нам буде і своєвільних між собою стримати, і походи на море загамуємо”. Секретно запевняли нас: „ми тепер в купі голосимо, що всї в тій купі зістануть ся, а роспустивши, потім лекше, без всякого замішання і небезпечности кровопролитя і усобицї випишемо скоро, а як би тепер оголосили певне число, нїяким чином не уйшли (кровопролитя)”. Від присяги відмовляють ся, кажуть, що ми додержуємо Татарам словесного приречення або дання руки, то й. кор. милости, пану нашому милостивому, поготів дотримаємо, давши умову і обовязок наш на письмі з печатю і підписом рук, і по рицарськи, прийнятим у нас звичаєм, як і на Ольшанцї було, потвердимо (умову), підписавши реверсал комісії”. Бачучи, що їм хотїло ся вже розїздити ся, ми, щоб затримати їх і збільшити надїю на певнїйшу постанову, казали їм на завтра рахувати гроші”. Тим часом просять у гетьмана інструкцій, як бути з тими бажаннями козаків.

І так, по перше, — потім як козацьке військо приняло і сповнило жаданнє виключення всїх „неприналежних до війська людей”, які до нього вступили за останнї пять лїт, комісари поставили жаданнє, щоб військо козацьке було зведено до 3 тисяч. Була се велика уступка з польської сторони, по тім як житомирська деклярація 1617 р. проєктувала обмежити козацьке військо одною тисячею, але по тім як кілька місяцїв тільки тому річпосполита покористувала ся помічю двадцяти-тисячного козацького корпусу, було се жаданнє по просту безстидне. Козаки не хотїли прийняти сеї цифри як занадто малої, і не хотїли зараз перевести „виписки”, кажучи, що се привело б до розрухів. Рішено виписку відложити, перевести її по містах, а означеннє цифри козацького війська лишити королеви; всї виписані мусять стратити права до вільностей козацьких і підлягати власти дїдичів і державцїв.

Особливу увагу сим разом звернено на місце пробутку козаків. Козаки можуть мешкати і користувати ся своїми вільностями (свободою від власти пана і козацькою юрисдикцією) тільки в королївщинах, „не обтяжаючи собою маєтностей духовних і шляхетських”, хто хоче бути в війську, мусить вийти з тих маєтностей і перенести ся до котроїсь королївщини. В деклярації комісарській ставить ся ділєма: козаки або не мешкатимуть в маєтностях духовних і шляхетських, або коли б там мешкали — то будуть признавати власть тих панів, і не будуть виломлювати ся з підданства або удавати ся до иньшої юрисдикції. Але такої альтернативи козацький реверсал не приймає, не вважаючи, очевидно, можливим, щоб козак був не під військовою юрисдикцією, а під панською властю, — не хоче заводити такого прецендента, хто хоче бути козаком, постановляє він, — мусить вийти з приватної власности до королївщини. В королївщинї державцям і їх урядникам козаки мають показувати „пристойне пошанованнє” тільки, не послушність, і не відрікають ся їхати в наглій потребі на Татар, коли нападуть, при старостї, підстаростї або своїм отаманї, не більше. На переносини до королївщин виторгували вони собі девять місяцїв. Але всю сю постанову — се обмеженнє в мешканнях в своїм реверсалї називають вони „великою уймою наших вільностей, наданих нам привилеями покійних королїв”, і вимовляють, що удадуть ся ще з прошеннєм до короля, аби він у сїй справі полишив їх при стародавнїх вільностях і правах.

В справі іменовання старшого козаки уступили сим разом стільки, що полишили се на волю короля. „Що панове зволили включити в комісію, аби ми мали при собі старшого з руки королївської і п. гетьмана коронного, як колись був небіжчик п. Оришовский, — ми і тому не противимо ся; п. канцлєр і гетьман коронний, не іменуючи зараз, зволив відложити се до будучого сойму, і ми вишлемо туди своїх послів, зоставляючи то на волю й. кор. милости; просимо тільки такого, щоб разом з нами ставив ся на славу і послугу річипосполитій, наставляючи горло против ворога держави, і нам потрібного у й. корол. милости вмів домовитись”.

Обіцяли понищити решту морських човнів, які ще не понищені (sic), а ті що зістануть ся для перевозів — тримати під сторожею; ті що осмілили ся ходити своєвільно на море останнїми часами — будуть покарані, і на будуще козаки „своїм рицарським словом” прирікають в морські походи „на шкоду земель цїсаря турецького” самим не ходити з Днїпра на море і иньшим не дозволяти й не допускати. Як знаємо з вище наведеної реляції Жолкєвского, козаки довго не згоджували ся на таку абсолютну абстіненцію і хотїли лишити собі право ходити на море за добичею, коли їм не буде платити ся платня, але комісарі на те не пристали. Але в „реверсалї” козацькім воно постилїзовано все таки, може й умисно, так що виглядає на певну умовність: „побираючи вище згадану річну платню від й. к. милости постійно, ми обіцюємо” і т. д.

Козацький реверсал сей має дату 17 н. с. жовтня (два днї по згаданій реляції польських делєґатів). Підписали його: „Петро Конашевич, старший; Ян Ярич 9); Григорій Затиркевич осавул війська запорозького; Михайло Воловець 10); Тишко Бобель; Станїслав Злочовский; Дмитро Прецлавець; Ян Бачинський; Ян Костжевский; Мартин Пнєвский; Александр Качковський; Іван Гайдученко; Лаврентий Пашковський, писар військовий; Іляш Ільницький 11). Крім ствердження підписами і військовою печатю, військо зложило на сї обовязки присягу: „старші полковники і асесори (sic) формально, а поспільству читав їх писар військовий, і вони через аклямацію присягли, що будуть то сповняти”. „Не маю сумнїву, що вони будуть мати охоту то сповнити”, додав Жолкєвский 12).

Надїя була дуже сміла, супроти глубокого противенства між бажаннями і змагання козачини і тими обмеженнями і обовязками, які накинула їй комісія. Але Жолкєвскому хотїло ся віріти трівкости осягнених ним результатів, і він вірив. Відїздячи з під Паволочи в 20-х днях жовтня н. с., він лишив тільки три роти „при самій останнїй Українї”, „аби виписчики, котрих козаки від себе відсилають, не збирали ся в купи”, та від „тих рвачів Татарів”. Все иньше військо висилав на Підгірє, під угорську і шлезьку границю, де треба було стерегти землю від хижих Лисовчиків з Угорщини, й де все більшим полумєм розгорала ся страшна тридцятьлїтня війна 13). „Глубокій спокій на Українї, з божої ласки”, писав він з кінцем року до свого помічника, польного гетьмана Конєцпольского, і поручав вивести решту війська під Карпати, стерегти границю від карпатських „сабатів” 14).

Але спокій глубоким не був. Нема сумнїву, що козацька старшина, уступаючи пресії правительства та його чорній невдячности супроти козацького війська, мала надїю, що й сим разом обставини незадовго розвіють всї обмеження вложені на козачину останньою комісією, і зовсїм не брала собі їх дуже траґічно. Сагайдачний, що правда, їздив на Низ і палив козацькі чайки — так принаймнї доносив правительственним кругам 15); але не перший се раз уже палено ті чайки, а вони все далї зіставали ся.

Виписка була, без сумнїву, більше формальністю. З переходом до королївщин козаки правдоподібно не спішили ся, справедливо сподїваючи ся, що до Ілї свята руського можуть зайти ще дуже важні переміни в загальній ситуації. Старший, якого б заіменувало правительство, очевидно, міг бути тільки правительственним комісарем при козацькім війську, а не дїйсним начальником його, коли б се іменованнє не мирило ся з військовим вибором. Що до заборони походів на море, то загороджуючи дорогу походам на турецькі міста, польські комісарі заразом давали козакам до зрозуміння, що не мають нїчого против участи їх в кримських, усобицях і походів на Крим, а також, правдоподібно, відкривали їм перспективу участи в війнї австрийській. Козацькі посли вислані кілька місяцїв пізнїйше до Москви з трофеями кримського походу поясняли, що їм „на людей турецького царя заборонено ходити з Запорожа, а не з малих річок: з річок їм, окрім Запорожа, ходити не заборонено трактатом, і на Крим їм ходити не заборонено” 16). І таке толкованнє було не вповнї довільне; з листів Януша Радивила довідуємо ся, що і в офіціальних кругах було звісно про таку інтерпретацію: „з козаками постановлено тільки що до моря, все иньше відложено на сойм, дано їм одначе право ходити на Орду”, писав Януш 17). З иньшого його листу довідуємо ся, що до козаків їздили аґенти австрийські з листами короля і гетьмана, закликаючи їх на службу цїсарську. Козаки заявляли готовість іти туди в числї тридцяти тисяч, але жадали ґарантїй, що без них не буде нїяких репресій на козачину, і хотїли грошей наперед, мотивуючи се тим, що инакше для мобілїзації мусїли б брати ріжні побори, а се викликало б нарікання і репресії шляхти 18). Поки вели ся сї переговори, козаки пішли в Крим, закликані очевидно Шагін-ґераєм, що вернувши ся з Персії, розпочав тодї разом з братом завзяту боротьбу з ханом Джанібек-ґераєм. „Ходили з Запорожа на кримські улуси, а було їх з 5000 чоловіка, мали битви з кримськими людьми по сей бік Перекопа, під самим муром; Татар було в Перекопі з 7000 чоловіка, а передової сторожі 1000, і козаки Татар багато побили і народу християнського богато висвободили з рук татарських” 19). Так оповідали в Москві козацькі посли, післані туди з татарськими невільниками з сього походу.

Польські мужі державні знайшли вихід козацькій енерґії. Правда се трохи нагадувало „охримову свиту”, але польська полїтика не перший раз латала ся тим способом — треба було зараз заспокоїти Турка, отже нехай уже відібєть ся то на Татаринї.








Примітки


1) Pisma c. 351.

2) Видана в Кіев. Старинї 1902 кн. XI.

3) Кіев. Ст., 1 с. с. 329.

4) Листы Януша Радивила — Публ. бібл. Пол. F. IV № 202 с. 349; не зовсїм вірно у Жуковича III. 4.

5) Pisma c. 362.

6) Pisma c. 361.

7) Pisma c. 362-3.

8) Рукоп. бібл. Замойских.

9) Чи може Ларич?

10) Може Волевач?

11) Друкований в Pisma St. żółkiewskiego c. 334; деклярація комісарів, з датою 8/X, тамже с. 330, і з иньшого кодексу — Сборникъ лЂтоп. къ ист. Южной и Зап. Россіи с. 246.

12) Pisma с. 362.

13) Pisma с. 364.

14) Ibid с. 367.

15) Януш Радивил писав брату новину, що „старший (козацький) їздив на Низ, попалив і понищив човни — ркп. Пуб. бібл. Пол. F. IV № 202. с. 395.

16) Матеріали Кулїша с. 94.

17) 1. с. с. 395.

18) Згадка, що козаки збирають ся в Орду, дає хронольоґію сїй звістцї 1. с. с. 395-6.

19) Матеріали Кулїша с. 94, Pisma żółkiewskiego с. 365 (тут довідуємо ся, що в похід на Шагін-ґерая хан рушив в останнїх днях вересня н. с., козацький же похід мусїв стати ся десь в груднї н. с.).











Попередня     ТОМ VII     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VI. Стор. 10.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.