Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VII. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ VII     Наступна





КОЗАЧИНА ПРОГОЛОШУЄ СВОЮ СОЛЇДАРНІСТЬ З УКРАЇНСЬКИМ СУСПІЛЬСТВОМ В СПРАВАХ ПРАВОСЛАВНОЇ РЕЛЇҐІЇ, ЇЇ УЧАСТЬ В ЦЕРКОВНИХ СПРАВАХ В ДРУГІМ ДЕСЯТИЛЇТЮ XVII В.: ВМІШУВАННЯ КОЗАКІВ В ЦЕРКОВНІ СПРАВИ КИЇВСЬКІ В 1610-Х РОКАХ: СПРАВА ГРЕКОВИЧА 1610 Р., СПРАВА М. НЕОФИТА, ЗАЇЗДИ ПЛЕТЕНЕЦЬКОГО, УБИЙСТВО ГРЕКОВИЧА. ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ СОЮЗУ КОЗАЧИНИ З УКРАЇНСЬКОЮ ІНТЕЛЇҐЕНЦІЄЮ В РЕЛЇҐІЙНО-НАЦІОНАЛЬНИХ СПРАВАХ; ПИТАННЄ, ЧИ ВІН НЕ ОСЛАБИВ НАХИЛ КОЗАЧИНИ В СТОРОНУ СЕЛЯНСТВА, ПРИЧИНИ НЕВИРОБЛЕНОСТИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ПОСТУЛЯТІВ В КОЗАЦЬКІЙ ПРОҐРАМІ.



Таким чином козацька делєґація вже весною 1610 р. проголосила публично свою повну солїдарність з українською інтелїґенцією — „народом шляхетським” і духовенством в справі оборони „своєї релїґії” і готовість накладати за неї своїми головами. І справдї, почавши від сеї заяви в рядї випадків протягом другого десятилїтя XVII в. козачина робила ріжні прислуги православному духовенству і міщанству Київа в їх боротьбі против митрополитів-унїятів та їх претенсій на власть над духовенством, церквами й монастирями київської епархії.

Я мав нагоду згадувати про се 1), тепер спиню ся трошки ширше.

Перший звісний вам випадок вмішання козаків в церковні справи київські був власне сей, що викликав оту протестацію київського митрополичого намістника Грековича. Лїтом 1609 р. Потій за помічю правительства придавив опозицію православного духовенства і силоміць, військовою силою, забрав собі православні церкви в своїй білоруській столицї Вильні. Заохочений сими успіхами задумав він задавити подібним чином опозицію і в Київї. Присланий ним намістник Грекович почав змушувати місцеве духовенство до послушности і грозив що їх „имать и везать буду поты, покы отцу митрополиту послушенство отдасте”. Духовенство київське одначе власти митрополита і його намістника не хотїло признавати і не хотїло служити разом з ним. Коли Грекович закликав київських священиків явити ся в недїлю православія в катедральну церкву св. Софії, щоб відправити в нїй соборну службу, яка має правити ся, священики заявили що вони туди не підуть, і людям не казали йти — „потурбували й побунтували простих людей і козаків, кажучи, що хто піде до св. Софії, тих будуть хрестити в лядську віру”, як скаржив ся Грекович. А „направлені ними” „київські козаки” під проводом „козака неякого Петра”, що мав при собі „товариство своє”, переймали людей, щоб не йти до катедральної церкви, і ріжні погрози чинили 2). Грекович, як ми бачили, занїс протест до суду, що духовенство київське підмовило на нього козаків; духовенство заперечило се, мовби воно бунтувало на нього людей чи козаків „направляло” — „што никгды не тылко въ учинку ани въ помышленю нашомъ не было ани єсть, абысмо тоє чинити мили”. Козаки теж заперечували, але заразом заявляли свою готовість голови покладати против всякого замаху на православну церкву. Шляхта київська, зібрана на „рочки” земського суду, „услышавши таковую скаргу помененыхъ свещенниковъ и немалую уйму у церкви божои хвалы божоє и знищеньє єє, заповіла, що буде „правне чинити” против митрополита 3). Міщанство київське теж зайняло дуже вороже становище. Та тим часом як і ті і сї грозили більше „водле права”, козачина, вигородивши духовенство, як ми бачили, дуже недвозначно погрозила Грековичу більш реальними способами поступування, а для лїпшого вражіння якийсь козак, прийшовши під Видубицький монастир, де Грекович мешкав, „видечи єго самого по манастыру ходячого, заразъ съ пулгаку до него стрЂлилъ и другій разъ стрЂлити хотЂлъ, але онъ видечи за собою погоню ажъ тылными дверми до рЂки Днепра утекъ” 4).

Се дуже прохолодило запал Грековича, і Потїя разом. Грекович заявив, що його вдоволили вияснення київських священиків що до сього епізоду — „же козаки, которыхъ овде непогамованая єсть своєволя, сами з своєє давноє натуры то учинили”, і він свою протестацію против священиків відкликує 5). А хоч для порядку він з Потїєм рік пізнїйше позвали до соймового суду київське православне духовенство і київський маґістрат 6), але з процесу сього не вийшло нїчого, і сим вичерпала ся аґресивна енерґія Потїя що до його київської столицї. І хоч король не переставав надїляти Потїя все новими й новими бенефіціями, і м. и. в осени 1612 р. надав йому київський монастир св. Михайла 7), то Потїй з Грековичом анї пробували, здаєть ся, заволодїти сим цїнним дарунком. Навіть коли до Київа загостив митрополит софійський Неофит (весною 1612 р.) і осївши ся тут в Печерськім монастирі, під охороною міщанської громади і козацького війська, почав робити конкуренцію владичим правам митрополита: святив церкви, поставляв священиків і дияконів, — Грекович не відважив ся нїчим против сього виступити, „за для погроз ріжних людей духовних і світських, а також козаків”: навіть жалїти ся в судї не рішив ся 8). Тільки рік пізнїйше сам Потїй роспочав за се процес, покликавши київське духовенство перед люблинський трибунал (духовний департамент його), за те що воно ввело в Печерський монастир Неофита і позволяло сьому „обчому неякому чернцови” посвящати в духовні чини й святити церкви, а свого законного митрополита не слухає 9). Справа скінчила ся нїчим, бо трибунал визначив обвинуваченим присягу в тім, що вони того Неофита до монастиря не вводили й посвящати духовних або церкви святити йому не поручали; а пізвані духовні особи, хоч ставили ся на суд, але з тим тільки, що юрисдикції того суду не признали й рішення його не прийняли 10). Неофит же, очевидно, далї зістав ся собі в Печерськім монастирі, де бачимо його потім ще в 1620-х роках 11), і далї сповняв епископські функції на очах митрополичого намістника під охороною козачини. Печерський же архимандрит, славний Єлисей Плетенецький не тільки не набрав по сїм процесї більшої реверенції до унїатського митрополита „яко звирхного пастира свого”, але навпаки — слїдом, по смерти Потїя († 18.VII.1613), користаючи з того, що козачина тодї затопила литовські провінції, він силоміць забрав головно за помічю „козаків українських, людей своєвольних”, величезні маєтности, які належали Печерському монастиреви в землях в. кн. Литовського і після унїї були забрані королем від Печерського монастиря і надані митр. Рогозї, а по нїм перейшли до Потїя. Митр. Рутский заскаржив Плетенецького і виграв справу, але маєтности фактично держав далї Плетенецький, очевидно також козацькою силою, і кінець кінцем Рутський мусїв згодити ся, за якусь суму відступного, відректи ся тих маєтків і король потвердив їх за Печерським монастирем (1616 р.) 12).

Був се в тих часах загального погрому православної церкви успіх зовсїм виїмковий, який міг тільки ще більше піднести дух в православних київських кругах і навчити їх оцїнити ще вище свою богоданну зброю, яка знайшла ся в особі козацького війська. Між київським духовенством і православним суспільством з одного боку і намістником унїятського митрополита, що держав в своїй власти ще цїлий ряд церков і монастирів, з старою катедрою св. Софії включно, та митрополичих маєтностей, — з другого, зачинаєть ся нова боротьба, мало звістна нам в подробицях 13), але закінчена голосним, крівавим фіналом: екзекуцією над Грековичом давнього козацького засуду. Місцевий київський лїтописець каже, що близшим приводом були заходи Грековича коло Михайлівського монастиря. Монастир сей, як знаємо, наданий був уже давнїйше митрополиту, тепер Грекович хотїв його фактично перейняти, і напитав собі біди: його „поймавши козаки тамже противъ Выдубицкого подъ людъ (лїд) подсадили воды пити”, в лютім 1618 р. 14) Убійників не зловлено і не викрито, і убийство лишило ся непокараним. Митроп. Рутский обжалував перед трибуналом київське духовенство, міщан, православну шляхту: що вони бунтують людей і козаків против нього, як і против його попередника чинили; замишляють його убити, і не можучи сягнути по нього, вбили його намістника 15). Але справа прогомонїла без слїду: правительство, що тодї всякими способами силкувало ся притягти козаків до участи в московській війнї, очевидно, не попробувало вчинити якісь репресії над, тими козацькими чи иньшими інїціаторами убийства. Так само заглохло і меньше замітне, дещо пізнїйше убийство митрополичого аґента шл. Оклиньского, висланого до Київа на збираннє податку з митрополичих підданих: по словам його брата вбили його київські „козачки — могло быти их с тридцать”, „з ведомости войта києвского Федора Ходыки и всих радец тогож Кыєва, посполства того места Києвского”, „маючи ранкор на отца митрополита києвского”; а митр. Рутский в сїм убийстві підозрівав інїціативу новозаснованого київського брацтва 16).

Такі були звісні нам прецеденти участи козаків в церковній боротьбі, що випередили епохальний факт відновлення православної єрархії під козацького протекцією. Вони переважно дрібні, можуть бути зведені до катеґорії простих козацьких галабурд, як участь козацьких ватажків в ріжних сусїдських спорах і наїздах місцевих шляхтичів, як участь Наливайкових ватаг в рахунках православних панів. Але за ними стоїть козацька деклярація 1610 р. — проголошеннє повної солїдарности козаків з українською інтелїґенцією в справах релїґійної (чи властиво — релїґійно-національної) боротьби й готовости козачини служити їй всїми силами своїми. Ся деклярація надає глубше значіннє відокремленим тим фактам і являєть ся прольоґом до акту 1620 року. Козачина стала свідомим союзником православного духовенства й суспільности, і ті не завагали ся покористувати ся сею поміччю. Такі різкі ексцеси як убийство Грековича або Оклиньского сюди в рахунок не йдуть; вони, певно, не були подиктовані анї київським брацтвом анї маґістратом анї висшим духовенством київським. Але уживаннє козачини на службу церковних справ тим не меньше стало фактом (оружні заїзди печерських маєтностей, може ще деякі факти). Прозвище „Наливайків”, кинене на православних кільканадцять лїт тому, як злобна інсінуація, переходило в реальність. Козачина за сей час виросла незмірно не тільки матеріально, але й морально. Стала силою не тільки незмірно великою, трівкою, але й поважною, з якою серіозно числили ся в полїтичнім житю і на бажання й настрій її оглядали ся вже і в обговореню релїґійно-національних справ на соймах. Особливо під проводом такого полїтика і адмінїстратора вищої марки як Сагайдачний вона була настілько серіозним та солїдним полїтичним елєментом, що з нею і з її старшиною, її верхами взагалї не було страшно або соромно піти разом — стати під її оборону і признати ся до певної звязи з нею. Се й заманїфестували київські духовні круги актом 1620/1 р. і вище наведеним своїм манїфестом, де вони не вагають ся проголосити козачину за репрезентанта державних, національних і культурних традицій руських, руської слави і сили — ostanki oney starei Rusi, що воювала, під Олегом Царгород, за св. Володимира здобувала цїсарські реґалії 17), та з ним разом приймала християнську віру і культуру від царгородської церкви.

З другого боку козачину не тільки більше моральні, ідеольоґічні мотиви, релїґійний пієтизм, почутє своєї солїдарности з українською суспільностю, а навіть і чисто тактичні мірковання вели до сього ж союзу.

Коли козачина хотїла усадовити ся „на волости”, опанувати Східню Україну й стати на нїй сильною ногою, — їй треба було дбати про те, щоб з ріжними елєментами тутешньої суспільности пошукати певних созвучних точок, певних звязків, спільних інтересів. Розумієть ся, вони могли знайти ся у неї тільки з елєментами українськими. З сїльскою масою була вже звязь певна і сильна, хоч і не сформулована, не зведена до якоїсь ясної проґрами. З того часу як козачина стала формою емансипації від панського права та живого протесту против нього, вона мала за собою сїльські і дрібно міщанські маси й могла з них черпати силу і поміч стільки, скільки лише могла проявити сама сили й енерґії екстензії. Ставши на ґрунт оборони релїґійних і національних прав української народности, вона проголошувала свою солїдарність з останками української шляхти — в східнїй Українї ще не малозначними тодї, з могутною духовною верствою й вищими верствами міщанства. Се були круги в сфері соціально-економічній не созвучні, а навіть просто ворожі козачинї, як репрезентанти великої земельної власности, привілєґіованого землеволодїння, права над підданими. Їх поки що козачина могла до себе прихилити тільки обороною релїґійних, національних інтересів. Історичні обставини українського житя привели до того, що в сїм моментї національні інтереси, національні змагання, національна боротьба скупила ся на точцї оборони істновання православної церкви 18). Обороняючи її стан володїння, козачина прихиляла до себе всї оті верстви, які обстоювали національні й релїґійні інтереси українського народу.

Такий союз на два фронти для козачини був незмірно користний. З загально-національного погляду можна було теж вважати користним фактом, що між двома бігунами (полюсами) українського елєменту, розлученими соціально-економічними інтересами, тим провалєм польського шляхетського права, зявляв ся певний сполучник в видї козачини й звязував новим обручем розсипану українську народність. Правда, можна було побоювати ся, що шукаючи союзу й созвучности з вищими духовними, шляхетськими і міщанськими кругами, козачина ослабить свій нахил в сторону селянських, підданских кругів: буде слабше підчеркувати свої созвучні моменти з союзниками з лївого боку з огляду на своїх союзників з правого боку: власників і володїтелїв земель і підданих. Дїйсно ми бачимо, що тим часом як оборона православної віри у козачини виявила ся у вповні конкретних вчинках і постулятах включених в козацькі петиції до правительства, союз і опіка над селянськими масами не вийшли за весь час з дуже ембріональних, примітивних стадій козацької демаґоґії між селянством та стихійного нищення всього звязаного з панським правом — під час повстань. До певного сформулованого протесту против панського права взагалї, до якоїсь формули оборони прав селянської чи підданської людности взагалї козачина не дійшла; не вийшла за домагання певних виїмків з польського права для себе і не перейшла до принціпіальної неґації польсько-шляхетського режіму взагалї. Докладнїйше сказавши ся неґація не вийшла з стихійних форм повстанського нищення і не усвідомила ся в якійсь проґрамовій формі.

Трудно сказати на певно, що тут мав вплив той союз козачини з привілєґіованими українськими елєментами, уложений на ґрунтї оборони релїґійних і національних інтересів. Може бути, в сїм заважив головно той факт, що домагання в сфері релїґійній були продумані і вияснені, мали характер вповнї ясний, конкретний, легкий до формуловання, а дезідерати народнїх мас — не вилили ся в такій продуманій і сформулованій формі. У самих селянських мас вони зістали ся в формі не ясних бажань і мрій. Дезідерат житя без холопа і без пана самим прихильникам його здававсь до певної міри утопічним, а практичне здїйсненнє його вимагало незвичайно смілої і сильної творчої мисли і глубоко продуманої планової творчої роботи. Так і чисто національні домагання, хоч були, безперечно, близькі тим привілєґіованним елєментам і козачинї, в її проґрамі по за сферою церковних справ і кількох конкретних питань (як школи, допущеннє до урядів православних і т. и.) теж не знайшли свого вислову — тому що також не були продумані й уняті в якусь ясну проґраму.

Важне значіннє мало також і те, що ті церковні і релїґійні справи не стояли в такій рішучій і непримиреній суперечности з усїм суспільним укладом річипосполитої й могли бути заспокоєні в його межах, тим часом як дезідерати безпанського житя були питаннєм житя і смерти для сього укладу і не могли б бути осягнені инакше як дорогою повного розбитя польської річипосполитої або повного відірвання від неї.

Так чи инакше, зістаєть ся фактом, що свої відносини до релїґійно-національного питання козачина вияснила, і в видї певних конкретних постулятів включила до своєї проґрами супроти правительства; відносини ж її до соціально-економічних домагань мас не вийшли з стадії певної созвучности, певної симпатичности або союзности інтересів, і розірвати вповнї й безповоротно з соціальним світоглядом шляхетських кругів, і взагалї цїлої суспільности річипосполитої козачина так і не наміркувала ся, — або не відважила ся.








Примітки


1) Див. т. VI с. 599-600.

2) Акты Ю. З. Р. ч. 37, 41, Архивъ зап.-рус. митрополитів ч. 316 док. 5. Потїй і Грекович кажуть, що київські священики не хотїли йти й служити з Грековичом в катедральній церкві в першу недїлю, коли він закликав; священики казали, що він не дав їм служити в катедральній церкві й запечатав її.

3) Акты Ю. З. Р. II ч. 37.

4) Акты Ю. З. Р. II ч. 41.

5) Синодальний архив, неописані акти зап. рус. митрополит. № 3197.

6) Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 156, і недруковані акти Синодальн. архиву.

7) Акгы Зап. Рос. IV ч. 186.

8) Архивъ Югозап. Россіи VI ч. 161 (осїнь 1612).

9) Голубевъ П. Могила І дод. 27.

10) Зміст актів процесу — Архивъ западнорус. митроп. І ч. 343.

11) Архивъ Ю. З. Р. І. V ч. 1. Рус. истор. библ. II ч. 166.

12) Архив зап.-рус. митрополитів № 362 л. 9. Додатки до 1 т. Петра Могили ч. 30. І пізнїйше в таких справах Плетенецький не переставав користувати ся козацькою помічю, див. напр. скаргу адмінїстрації кн. Острозьких 1625 р. на Плетенецького, що він заїхав маєтність кн. Острозьких с. Ставок „з немалою людей українських і козаків громадою, на то умисне зібраною” — Синод. архив, неописані акти зап.- рус. митрополитів № 1025.

13) Кілька судових актів з сеї боротьби за маєтности — Архивъ западнорус. митроп. І ч. 408.

14) Сборникъ лЂтоп. Юж. и Зап. Рос. с. 85.

15) Скарга ся в рос. перекладї друкована в часоп. ВЂстникъ Запад. Россіи р. 1864/5 кн. 6, ч. 4.

16) Матеріали до гетм. Сагайдачного ч. 30, ВЂстникъ Зап. Россіи рік 1864/5 кн. 4, с. 68.

17) Думаю, що сї походи Володимира Вел. „на Грецію, Македонїю й Ілїрик — відгомін лєґенди про Володимирові реґалїї.

18) Див. в т. VI гл. IV; ширше і популярнїйше обговорено причини, які привели до підміни національного моменту релїґійними, в моїх статях: Культурно-національний рух, Л. Н. Вістник 1908 кн. II.











Попередня     ТОМ VII     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VII. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.