Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VII. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ VII     Наступна





ПЕРЕГОВОРИ З ПРАВИТЕЛЬСТВОМ 1620-1 РР.: ВИЇЗД ПАТРІАРХА І ЙОГО ПРОЩАЛЬНІ ПОУЧЕННЯ. СМОТРИЦЬКИЙ В ВИЛЬНЇ Й УНЇАТСЬКА АҐІТАЦІЯ ПРОТИВ НОВОПОСТАВЛЕНИХ ВЛАДИКІВ, ПРАВИТЕЛЬСТВЕННІ РЕПРЕСІЇ, ЛЇТЕРАТУРНА ПОЛЄМІКА. ПРИГОТОВАННЯ КОЗАКІВ ДО ПОХОДУ, ПРОЄКТ МОРСЬКОГО ПОХОДУ І СТРАХ В ЦАРГОРОДЇ, ВІСТИ ПРО ПРАВИТЕЛЬСТВЕННІ РЕПРЕСІЇ НА ПРАВОСЛАВНИХ І ПРОТЕСТИ КИЇВСЬКИХ КРУГІВ: МАНЇФЕСТ ВЛАДИКІВ, ПРОТЕСТ ДУХОВЕНСТВА І СУСПІЛЬСТВА, АҐІТАЦІЯ В СУСПІЛЬНОСТИ Й СЕРЕД КОЗАЧИНИ.



Патріарх поїхав. Під козачою ескортою, в супроводї Сагайдачного і новопоставлених владиків проїхавши через Київщину й Браславщину і поставивши по дорозї решту владиків, з кінцем лютого с. с. прибув на молдавську границю до Буші, обминувши Поділє, куди його запрошували Поляки. В Буші роспрощав ся він з українським товариством своїм, серед котрого пробув майже цїлий рік. Перед виїздом видав грамоту, де вказував деякі непорядки в церковній українській практицї (між иньшим пригадав, що на провідній недїлї поминали мерцїв за могилах старою тризною, пированнєм з музикою) 1). Вкінцї наступило прощаннє. Патріарх ставши на ринку серед містечка, серед зібраного народу, дав йому останнї поучення, потім прочитав молитви „прощателныи и раздрЂшателныи”. Люде, припавши до землї, побожно вислухали сих молитов. Спеціально до козаків патріарх звернув ся з намовою, аби не ходили більше воювати московські землї, і грозив їм за се гнївом божим. „Коли не сповните мого прошення, знищить вас Бог! не важте ся такої злости чинити над правовірними християнами”. Се була, можливо, одинока інструкція, дана патріарху московським правительством на Україну 2). Козаки обіцяли — „но не сохраниша ceгo якоже обЂщали бяху”, завважає лїтописець 3). 12 марта Теофан повідомляв уже з Волощини московського патріарха Філарета, що за ласкою божою і молитвами вірних „визволив ся від людей противних вашій вірі” і щасливо побуває на Молдаві 4.)

Тим часом над поставленою ним єрархією збирали ся темні хмари. Унїатські владики ще з кінця 1620 р. забили на ґвалт з причини новопоставлених владиків, особливо з огляду на Мел. Смотрицького, що по своїм посвященню приїхавши до Вильна й осївши ся в брацькім монастирі, тут, хоч і обережно, почав сповняти владичі функції. Се зробило сильне вражіннє на Білоруси. В своїй брошюрі Sowita wina (1622) унїати оповідали, що в Вильнї православні голосили публично, по церквах, що відновленнє єрархії стало ся за формальним дозволом короля; що бенефіції будуть вернені православним, а унїатам дані будуть ріжні посади в церкві католицькій. Унїати були в великім страху, бояли ся повного скасовання унїї й збирали ся переходити на латинство 5). В сїм було, певно, не одно й побільшене (православні переважно заперечували, мов би щось таке було голошене, доводили, що Смотрицький не виконував нїяких епископських функций в своїй єпархії). Але в кождім разї унїатська єрархія почула себе сильно загроженою і метнула ся до правительственних сфер по опіку й оборону. Вона представляла, що патріарх був самозванцем, полїтичним аґентом турецьким, що приїздив бунтувати козаків, і тим же займаєть ся Борецький з товаришами. Новопоставлених владиків унїати проголошували неправно поставленими; оповідали, що вони збирають собі своєвільні банди і з ними заходять ся забирати маєтности й бенефіції у унїатів, і т. п.

Правительственні сфери опинили ся в дуже тяжкій ситуації; з одного боку вони всїм серцем бажали прийти в поміч унїатам і роздавити відновлену єрархію. З другого боку не наручно було дратувати православні круги під таку хвилю з огляду на козачину. Але католицьке завзятє взяло гору над полїтичною розвагою. На прошеннє митроп. Рутского король видав на початку лютого н. с. унїверсали де наказував арештувати Борецького і Смотрицького, як підозрілих людей, поставлених за порозуміннєм з турецьким султаном самозванним патріархом 6). Та Борецький благорозумно сидїв з своїми владиками в Київщинї, і там його чіпати не мали, розумієть ся, нїякого заміру. Хотїли ратувати для унїатів Білу Русь, позбавлену козацької опіки. Але й тут з огляду на козачину в правительственних кругах не хотїли піднїмати голосної історії; канцлєр литовський Сопіга дуже не радо контрасґінував королївській унїверсал; „треба оглядати ся на запорозьких козаків, щоб не накоїти лиха, бо той самозванець (пат. Теофан) між ними, і вони його дуже шанують” 7). Радив в кождім разї не спішити ся з опублїкованнєм унїверсалу, і сеї ради послухано. Насамперед післано до Вильна комісію, яка признала дїяльність Смотрицького неправною; потім Смотрицького пізвано до суду унїатського митрополита, засуджено й виклято; і потім доперва опублїковано унїверсал против новопоставлених владиків, яко самозванцїв, шпіонів і зрадників 8). Вильно, Полоцьк, Витебськ стали ареною нової завзятої боротьби між унїатами і православними. В Вильнї під самий Великдень маґістрат по королївському наказу роспочав слїдство і суд над православними міщанами, що признавали Смотрицького, давали йому якусь поміч, робили складки на владичі шати для нього і т. д. Їх арештовувано, тримано по вязницях, і король збирав ся не більше не меньше як підвести їх під кару смерти; до сього, що правда, не прийшло, але позбавлено всїх православних міських урядів, повиключано з цехів, позабирано привилеї 9). В епархії полоцькій адмінїстрація завзято підтримувала владику Кунцевича, силоміць змушуючи православних до послушности, арештуючи непокорних, забираючи церкви і т. д.

Разом з тим ішла дуже жива лїтературна полєміка, між православним брацтвом виленським і унїатським монастирем св. Трійцї, по польськи розумієть ся, з огляду на правительственні круги, на адресу яких призначала ся. В квітнї вийшла з православної сторони брошюра Verificatia niewinnosci (Оправданнє невинности), написана Смотрицьким 10). Тут збивали ся обвинувачення, підняті на православних владик; пригадувало ся, що правительство само признало Теофана правним патріархом, зносило ся з ним, і т. и., доказувала ся законність постановлення владиків, вичисляли ся кривди від унїатів. Унїати відповіли книжкою Sowita wina (Подвійна вина) 11), де підтримували свої обвинувачення, і так розгоріла ся полєміка, що з академічного тону перших писань переходила все більше на гостру і не конче парляментарну гризню 12), а поруч неї йшла боротьба улична, оружна, навіть крівава 13).

Ті правительственні репресії против відновленої єрархії і против православних взагалї мусїли в високій мірі збентежити українські круги. Як розуміти було поведеннє правительства і короля? Він заходив ся притягнути козачину до участи в новій кампанїї як найбільше енерґічної, й надії, подані його висланником Обалковским, що мав порученнє заохотити до війни козачину і ужити до того патріарха, мусїли виробити в козацьких і взагалї українських кругах те переконаннє, що заплатою за козацьку підмогу будуть важні уступки в сфері церковно-національного житя, а перед усїм — буде прийнята й санкціонована правительством нова православна єрархія. Так оповіщав про се, зовсїм катеґорично, на підставі переговорів з Обалковским, патріарх в наведеній вище грамотї своїй 14). З огляду на такі побожні арґументи й мотиви козачина з усею енерґією взяла ся до приготовань до війни. Зимою козаки вибрали ся в похід на околицї Білгороду, здобули місто, забрали людей — невільників християнських три тисячі увільнили, як оповідали на Українї 15). Се мало бути прелюдією. Під весну 1621 р. вони почали вже мобілїзувати ся в сухопутний похід на Турка, заохочувано Обалковским, що мав порученнє допильнувати тої мобілїзації, і був з тим при них. В квітнї козаки вже „вигребли ся” з Запорожа на волость і обіцяли королеви всяку помїч 16). З польських кругів заохочувано їх до нового, більшого походу на море, але козаки вважали такий більший похід дуже рисковним з огляду на способи оборони, повзяті Турками. В Царгородї справдї дуже бояли ся козаків: по части наслїдком їх останього нападу, по части під впливом остороги партії спокою, яка страхала султана перспективами козацького нападу на Царгород, що може тут викликати повстаннє християн. Головному адміралови, капудан-баші поручено вийти на море, для сторожі, з 40 ґалєрами — даремно він усякими способами силкував ся відкараскати ся від такої небезпечної місії — „трохи не вмер з жалю” (чи з страху). Не покладаючи ся на сю оборону, людність царгородська була в великім страху. „Нїколи не було ще такого страху, який я бачу в Царгородї, доносив свому правительству французький посол: сила людей приготовила ся виїхати звідси, коли виїде султан, сподїваючи ся, що козаки прийдуть і зруйнують усе 17)”. Але козаки супроти такої розбудженої уваги й страху вважали ненаручним іти на море, і ладили ся до сухопутнього походу. На польскі намови з чисто українською іронїєю пригадали вони польському правительству, що вони рік тому мусїли попалити на його жаданнє морські човни і тепер не мають чим їхати. Польське правительство іронїю зрозуміло („що згадують про потопленнє човнів, тому не треба давати віри”, писав король), але мусїло приняти до відомости сю зміну плянів. Пляновало натомість діверсію на Татар, щоб не дати їм прилучити ся до турецького війська 18). Тим часом, з огляду на проєктований похід козачина зайняла ся збираннєм всякого припасу й запасу з українських волостей: забирала коней під армату козацьку, порох, олово, і по всїх містах і місточках розіслала реєстр, скільки хто має їм чого дати. На запитаннє перетрівожених такими контрібуціями маґнатів козаки відповідали, що инакше не може бути, бо ж вони прийняли на себе службу королївську, і Обалковский, виводячи з Запорожа, признав їм право брати до волї що їм треба в маєтностях як коронних, так і панських 19).

Але саме під той час почали приходити на Україну перші звістки про нелюдські нагінки на православних в Вильнї від того правительства, якому отсе готовила ся послужити православна Україна за першу серіозну уступку в церковно-національній справі.

Українські круги й м. Йов на чолї їх скипіли гнївом на сей новий прояв єзуітської двоєдушности правительства. Справдї, не була се „чиста робота”. Заохочували українську людність, українську козачину послужити державі й манили обіцянкою признання нової єрархії, відновлення церковного православного житя — а піддавали нелюдським карам і беззаконним репресіям людей, вся вина яких була тільки в тім, що вони шановали владичу гідність новопоставленої єрархії. Звертали ся до помочи й посередництва патріарха, щоб заохотив козачину до горячійшої боротьби против Турка — і проголошували сього патріарха турецьким шпигом, а поставлених ним владиків — аґентами султанськими, ворохобниками і зрадниками. Закликали православних обявити свою лояльність і вірність річипосполитій — і ображали їх найсвятійші почутя, ятрили брутально їх найбільш болючі рани.

Дня 28/IV, місяць по виленськім погромі православних м. Йов приготовив публичний протест, іменем всїх новопоставлених владик, против поступовання правительства 20). Він протестує тут против проголошення патр. Теофана шпіоном і ворохобником і на доказ сього росповідає про його подорож до Москви й на Україну та пригадує відносини до нього польського правительства. Відкриває властиву причину вороговання на нього правительственних і клерикальних кругів — настановленнє православних владиків, і оправдує сей учинок церковними канонами, многовіковою практикою православної руської церкви і обіцянками самого короля (соймовими конституціями) — заховувати в спокою православну церкву і давати їй єрархію православну. Недостачу на се формального права (супроти королївського права патронату) заступає митрополит принціпіальними, моральними мотивами: обовязок перед Богом і спасеннєм своєї душі наказував православним скористати з нагоди, яку посилав їм Бог для відновлення православної єрархії, „ревність для слави Божої й жалість для народу нашого спонукали нас до сього святого дїла”, велїла йти прикладом перших християн в часах нагінок на них. Особливо підчеркує він неповинність в нїчім Виленцїв і їх провідника Смотрицького — що вони не просили собі владики, і „чудом” дістали собі його. Широко спиняєть ся на характеристицї козачини 21), що відограла таку важну ролю в відновленню єрархії, й доводить, що вчинила вона се не з чиєїсь інтриґи, а з щирого і горячого привязання до своєї церкви, яке завсїди проявляла. Оправдує себе й своїх колєґів супротив інсінуацїй, на них киданих: „Ми не шпиги анї ховаємо шпигів. Ми обивателї сеї землї, добре і чесно уроджені в домах шляхетських, тут оселі й замешкалі, живемо явно і добре звісні людям усякого стану... Беремо ся до того, що лишили нам наші попередники, — до чого нам дають права божі і людські закони і звичаї й більше як 600-лїтнє уживаннє. Проповідуємо туж віру, що й попередники наші. Научаємо про спасенні річи, про царство небесне. На нїчиє житє і нічиє майно не наступаємо. Волостями, містами, замками не володїємо. Збитків, злочинств, насильств не чинимо. На війну на християн не звемо, убивати не учимо. Навпаки, поучуємо давати себе убивати, майно своє погубити і не жалувати за ним, знаючи про маєток лїпший і вічний на небі... Не бунтівники ми, і не ворохобники, а люде на мучеництво призначені. Нехай про латинську церкву й про унїатів іде неслава по всьому світу, що вони гонять і мучать руський народ. Про нас же нехай всї сторони світа обходить добра слова мучеництва — нехай знає кождий, що перше нїж узяти на себе сю святу службу, ми положили на себе вінець мученичий... Не на панованнє і роскоши пішли ми, і нїякий страх, за помічю божою, нї кари, нї муки не відвернуть нас від правдивої віри і служби Богу”.

І в таких же тонах — поклику до подвижництва і готовности потерпіти й пострадати до кінця, звертав ся сей обіжник до загалу православних кінцевим відзивом:

„Стійте твердо, не хитаючи ся анї трівожачи ся! Веселими ногами поспішайте на блаженне мучеництво! Вертають ся для нас ті лїта і днї, які були від часів апостольських до Константина Великого... Тїште ся переслїдуваннєм, муками, смертю братиї нашої — бо велика нагорода наша на небі”.

Але відзиваючи ся до найбільш ідеальних мотивів в душах своїх земляків і вірних, як до ultima ratio, включно до готовости жертвувати всїм для своєї віри, митрополит не залишав і більш реальних доріг для оборони своєї справи 22).

Два тижнї пізнїйше він внїс до книг київського ґроду заяву, так само від себе і від усїх владик, від духовенства і всього суспільства, де обвинувачував унїатський епископат, що він, незаконно претендуючи на епископські права в народї руськім, подвигнув короля і правительство на репресії против православних і законно (канонїчно) поставленної православної єрархії 23). Не виступаючи просто против правительства, митрополит недвозначно давав до зрозуміння, що останнї королївські унїверсали й репресії незаконні — супроти актів і конституцій, до яких відкликав ся. І вичисливши далї ті насильства, кривди, беззаконности, які останнїми часами потерпіли православні в Вильнї, Могилевї, Минську, Орші, а також — з ріжних приводів по ріжних місцях України (в Перемишлї, Ярославі, Сокалї, Буську, Белзї, Красноставі, Берестю, Пинську, Кремінцї й ин.) 24), він складав на унїатських владиків одвічальність за наслїдки, які можуть з того вийти. „Коли б через такі вчинки, не дай Боже, народ руський в кривдї і безправности так значній і так очевидній прийшов і мусїв прийти до якогось розруху, — заявляє отсим жалібник, що се стало ся б не через когось иньшого, і не з чиєї причини, а від самих тих унїатів — через те що вони так ґвалтовно наступають на волю і релїґію, особи й майно”.

Сї слова звучали як недвозначна погроза, і так не залишили її перетолкувати унїатські публїцисти, хоч православні й поясняли, що в сих словах не було нїчого більше крім остороги й засвідчення власної неповинности в таких можливих наслїдках 25). Постава київських митрополитських кругів мусїла бути грізна: вони мусїли розуміти, що тепер — або нїколи вони виграють справу. А для того їм треба було самим дїлом переконати правительственні і клєрикальні круги про небезпечність розпочатих репресій. В Київщинї ходили про се досить грізні поголоски. Аґент королївський кс. Оборнїцкий, росповідаючи про раду козацьку 15/VI н. с. (сю його реляцію наведу зараз), каже, що козаки грозили ся, як би король не потвердив новопоставленних владиків, — „брати в неволю шляхту, як їм радив Борецький”. Звістка в кождім разї схоплена на місцї, серед розгару подїй, а не в далеких поголосках виленських чи варшавських. Вона не правдоподібна: заходи в справах релїґійних все ще опирали ся в значній мірі на православні елєменти шляхетські, і то як раз у Київщинї й на Волини, а на них мала б звернути ся козацька жакерія; саме тепер митрополит дбав про те, щоб заохотити їх до найживійшої оборони релїґійної справи, і, розумієть ся, не міг заразом підіймати на них козачину. Але як відгомон того, что говорило ся в Київщинї, звістка ся має повну вартість. Православні круги київські далекі були від пасивної покори і взиваючи суспільність до готовости потерпіти муки й переслїдування, меньше всього склонні були до пасивного непротивлення злому 26). Але перше нїж думати про якусь активну опозицію, вони мали ще дорогу опозиції пасивної. Не вони самі, правда, а козачина грала тут ролю. Але можна було вплинути на неї в сїм напрямі.








Примітки


1) Архивъ Ю. З. Р. I. V ч. 1; грамота датована 1620 роком, але між епископами згаданий і Паісий Іполитович, поставлений на виїздї з України.

2) З польського становища беручи, не були се дуже льояльні поучення, і в польско-унїатських кругах були поголоски про се, що патріарх ганив козаків за походи на Москву і забороняв їх (Sowita wina — Архивъ І. VII с. 485). Щоб обілити патріарха, Veriticatia niewinnosci (Архивъ с. 340) оповідає, що коли козаки з Сагайдачним просили патріарха самі, з власної інїціативи, аби дав їм розгрішеннє за їх московський похід, то патріарх пояснив їм, що козаки, сповняючи наказ свого правительства, не мають гріха, а поносять вину тілько за ту злість, яку показали з власного завзятя, і з неї розгрішив їх патріарх.

3) Літоп. Густин. мон. с. 16.

4) Витяг у Макарія XI с. 265.

5) Sowita wina — Архивъ Ю. З. Р. І. VII с. 495, 497.

6) Археограф. сборникъ вилен. І ч. 138, II ч. 29.

7) Арх. сборникъ II ч. 29 (переклад).

8) Sowita wina — Архивъ Ю. З. Р. І. VII с. 487, Грамота з 15/III против Борецького і Смотрицького до Вильна в витягу у Жуковича III с. 107, унїверсал з датою 22 марта в перекладї друкований в ВЂстнику Зап. Россіи 1864/5 кн. XII ч. 5. Очевидно до ріжних місць були вислані грамоти проти ріжних владиків — так на Волинь були вислані грамоти против Курцевича, владики володимирського — Архивъ І. VI ч. 197.

9) Verificatia 1. с. с. 282.

10) Повний титул: Verificatia niewinności y omylnych po wszytkiey Litwie i Białej Rusi rozsianych żywot y uczciwe cnego narodu Ruskiego upad przyprawić zrządzonych nowin pod miłosciwą pańską y oycowską naywyższey y pierwszey po Panu Bogu narodu tego zacnego zwierzchności y brzegu wszelkiey sprawiedliwości obronę poddane chrześcianskie upatrzenie. Було два видання: перше має дату 5 квітня (передруковане в Архиві Ю. З. Р. VII. I), друге вийшло з датою 16 червня, значно розширене і доповнене новим документальним матеріалом.

11) Передрукована в Архиві Ю. З. Р. І. VII.

12) На Sowit-у Win-у православні відповіли книжкою Obrona verificaciey od obrazy maiestatu krola i. m. czystey (передрукована тамже). Унїати на се випустили аж дві брошюри: List do zakonników monastera sw. Ducha i Ехаmеn Obrony. Православне брацтво на се видало, на поч. 1822 р.: Elenchus pism uszczypliwych i Appendix na Ехаmеn obrony. З унїатської сторони вийшов Antelenchus ігумена троіцького Ант. Селяви.

13) Замітка Кіев. Старини (1905, X с. 140 в сїй справі) (чи не пок. Антоновича?) представляє справу так, мов би всї нагінки на православних робили ся правительством про око: король дав наперед свою згоду на посвященнє православних владиків, а пізнїйші грізні унїверсали його були „не більше як дипльоматичною уступкою з боку короля всемогучій в тодїшнїй Польщі клєрикальній партії”, і тому сї унїверсали не мали лихих наслїдків для владиків. Але правительственні репресії, хоч не зачепили самих осіб владиків, пішли далеко по за дипльоматію й принесли православним багато біди, і з кореспонденції короля з Сопігою (що тримав ся більш поміркованого напряму) видно, що король на нову єрархію мав завзятє дуже велике (у Коґновіцкого Zycia Sapiechów І с. 341-4).

14) Див. вище с. 444.

15) Про се пише на початку лютого 1621 р. (н. ст.), на підставі звістки від котрогось владики (мб. українского) Ост. Тишкевич: „козаки запорозькі, взявши Білгород, відобрали три тисячі наших невільників” — у Жуковича III с. 150.

16) Жерела VIII ч. 143, лист Ходкевича з квітня; протестація м. Йова, 28/IV згадує теж, що козаки за наказом королївським ідуть на війну з Турками, і вивів їх з Запорожа Обалковский (с. 144).

17) Hist. Russiae mon. II с. 413.

18) Королївскі листи 1621 р. в ркп. краків. унїв № 2 (оден з них в Жерелах VIII ч. 157, хибно під р. 1622).

19) Listy Ks. Jerzego Zbaraskiego ч. 12. Сї контрибуції козацькі дослїдники кладуть по радї в Сухій Діброві (Третяк, Жукович); але з змісту листу Збаразького виходить зовсїм ясно, що вони почали ся ще з весняної мобілїзації.

20) Як сказало, має він війти в III т. Статей по славяновЂдЂнію, вид. петербурською академією.

21) Наведена вище с. 391-3.

22) Проф. Жукович, в передмові до свого видання протестації, висловляє гадку, що протестацію „не пущено на офіціальну дорогу”; на сю гадку навела його приписка: taką protestatią zgotował był Borzecki z Smotrzyckim przeciwko krolowi y rzeczy pospolitey. Але в курс вона мусїла таки піти, судячи з того, що й до рук унїатських дістала ся, і на її апольоґію козацтва можна бачити певні натяки в унїатській полєміцї (List до Zakonników).

23) Копія сеї протестації, в польськім перекдадї, в архиві унїат. митроп. — № 458 л. 44-6 (в друкованім Описанії І ч. 458 згадана зовсїм коротко); коротке резюме з рукоп. Кишки у Петрушевича, Свод. лЂтопись с. 58.

24) В Перемишлї (під час боротьби православних з накиненим їм унїатським владикою Крупецьким) всїх попів і 24 міщан мучать, вязнять в смердючій вязницї, беруть на тортури. В Берестю кількох людей: Дороша з братами й синами вкинули в глубоку, смердячу яму й мучать уже довгий час. В Красноставі влїзли до мурованої церкви не через двері, а через проломану в мурі дїру, забрали церкву й богато неповинних людей покалїчили. В Сокалї церкву забрали, священиків мучили. В Белзї й Буську також чинять беззаконні насильства. В Ярославі, в Давид-городку, в Кремінцї тяжко й описати всї насильства вчинені православним. В Пинську всї церкви забрано, а людей по вязницях мучать.

25) List до Zakonników с. 17, Elenchus, л. 12.

26) Для контрасту руїнників козаків пок. Кулїш в своїй Історії возсоединення змалював був Борецького людиною цїлком не од миру сього, втїленнєм незлобности і милосердя. Але як сучасна козачина не була таким втїленєм зла, так і Борецький не був безплотним духом, а чоловіком з кістьми і мясом, який умів енерґічно бороти ся за те, що вважав своїм дїлом. Його участь в козацьких нарадах не лишає сумнїву в сїм.











Попередня     ТОМ VII     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VII. Стор. 8.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.