[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VII. Стор. 10.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ VII     Наступна





ХОТИНСЬКА ВІЙНА 1621 Р.: МОБІЛЇЗАЦІЯ КОЗАЧИНИ, ПОХІД НА МОРЕ І ПАНЇКА В ЦАРГОРОДЇ, ПОСОЛЬСТВО САГАЙДАЧНОГО Й КУРЦЕВИЧА ДО КОРОЛЯ, УХИЛЬЧИВІ ВІДПОВІДИ КОРОЛЯ, СОЙМ 1621 Р.



Козачина почала ладити ся до війни, шарпаючи Жидів та латаючи злиднї козацькі по волостях королївських і панських так сердечно, що ґвалт пішов по панських кругах. „І так аж занадто маю кривд від жовнїрів і всякого иньшого заблудящаго гультяйства, так що вже сливе все в мене попустошене, а коли ще і те немилосерде останнє маю від того своєвільства (козацького) терпіти, то вже сердцю моєму то було б рівне з смертю", писав королеви оден з найбогатших маґнатів України кн. Ю. Збаразький, і жадав суворої кари на Обалковского, за те що дав козакам позволеннє на збираннє запасів. Але не час був на якісь репресії. Король у відповідь признав велике своєвільство козацьке, але згадав тільки, що сам Обалковский вже занїс на них протестацію до київського ґроду. „Справдї, сильний то спосіб на таких чесних людей", поіронїзував на се маґнат, перший сенатор держави, що й сам розумієть ся не надавав би нїякої ваги такій протестації, занесеній на ньго 1).

Частина козаків таки пішла на море. Вийшовши з Запорожа, і обминувши турецьку фльоту, що стоючи коло устя Дунаю, мала стерігти від них краї турецькі, буяли на морю. Було їх, здаєть ся, не богато, але пополоху наробили страшенного і в безбороннім Царгородї й по иньшім побережу. „Не можна й сказати, який був тут страх великий", писав в серединї червня н. с. французькій посол з Царгороду. Шіснадцять кораблїв козацьких пройшло сими днями, дійшовши аж до Помпеєвої кольони на устю черноморської протоки (Босфору), знищили Карамусол, попалили й пограбили тутешнї села, і такий з того був перестрах, що сила людей від Пери і Касомбаші до Арсеналу вже почали перевозити своє майно до Царгороду". В столицї не було нїякої оборони, нїякого порядку; тільки три ґалєри стояли на сторожі Босфору, і каймакам, заступник візира, з начальником палат султанських на улицях назберали ріжної голоти, та позабиравши всяку зброю з чужих кораблїв, що стояли в портї, якось полатали крім тих ґалєр іще сорок ріжних кораблїв і вислали їх на козаків. Але сї імпровізовані моряки мали таке поважаннє для козачини, що підїхавши до козацької фльоти й побачивши, що козаки грабують якесь село, не відважили ся напасти на тих шіснадцять чайок — з яких половина людей була на землї й не могла їх боронити. Подивились на запалену козаками пожежу й тихенько, під покровом ночи вернули ся собі назад до Царгороду, а провідник сеї кумедної експедиції поспішив ся вислати 20 тис. цехинів до султанського табору — 15 тис. для самого султана, а 5 тис. для візира, щоб відвернути гнїв султанський за таке своє заячесердиє 2).

Лїпше пощастило капудан-баші, що при поворотї козацької фльотилї задав їй битву, і не вважаючи на сильні страти, які задали йому козаки, встиг захопити кілька чайок з козаками і поспішив їх завезти султанови, що стояв з військом в сусїдстві вже над Дунаєм і тепер зірвав свою злобу і гнїв на нещасливих недобитках, а привідцю такого славного тріумфу чайок обдарував. „За таку славну побіду" (великої турецької фльоти над малою купою чайок!), записує турецький лїтописець, „два рази був він обдарованний препишною шубою, і такіж нагороди дістав для 18 яничарських старшин фльоти, а військо, уживши забраних негодивцїв (козацьких бранцїв) для своєї забави, частину їх зробило метою для стрільби з луків, і з них сам султан пробив кількох власними стрілами, иньших розірвано слонами, декотрих призначено на розшарпаннє гаками, розтинаннє й иньші люті муки, а одного з них, відступника від віри іслямської, розрубано на дрібні частки" 3).

Кінець кінцем серед галасу поголосок і побільшених вістей, які ходили про сей козацький похід (і пускали ся таки умисно, з ріжних мотивів), не легко зміркувати розміри його й кінцеві результати (напр. польському вістунови, що був в Кілїї, в сусїдстві тої битви турецької фльоти з козаками, оповідали, що козаки, пустивши 16 чайок фальшивих, зроблених з комишу, звабили турецьку фльоту в засідку й там погромили її так, що мало хто втїк) 4). В сумі експедицїя ся інтересна більш тим величезним розголосом, якого наробила, нїж своїми розмірами чи результатами.

Увага польських кругів тим часом була скуплена коло приготовань до кампанїї, що посували ся одначе дуже повільно і нескладно, та трівожних вістей, що приходили з над Дунаю, про рухи турецького війська, його величезні розміри, й велике завзятє на Польщу, яке показував при кождій нагодї султан. Українські круги з напруженою увагою й трівогою чекали результатів посольства, висланого до короля з козацької ради. Давно ще не було такого рішучого моменту в боротьбі українського житя з ворожим йому режімом, і жадно чекали інтересовані, що візьме тепер такий сильний козир, яким була в сїй грі справа козацької участи в війнї.

Посольство прибуло в Варшаву в липнї. Сагайдачний, Курцевич і ще двох. Тих не знаємо, але сї два вибрані були дуже добре. Сагайдачний, окритий славою стількох походів, з репутацією високої льояльности для річипосполитої й короля, з незабутнїми заслугами для них, вінчаними недавньою московською експедіцїєю, коли він вирятував з такої неможливої ситуації королевича і дав можність закінчити з честю сю безконечну московську авантюру. І Курцевич князь-чернець, вихованець падуанського унїверситету, пан з роду і европеєць з виховання під рясою ігумена козацького монастиря і мітрою відновленої єрархії, що як у фокусї зберав собі ріжнороднї течії, які перехрещували ся в українськім житю сього многоважного моменту. Унїатський публицист заховав нам коротко зміст записки, предложеної сими послами королю; судячи з сього змісту, вона повторяла гадки виложені в протестації м. Йова і правдоподібно вийшла з під йогож пера 5). В нїй багато говорило ся про патр. Теофана, про його побут в Москві і на Українї; жалували ся на неславу пущену на нього і на весь народ руський; коротко, але дуже неприязно згадувало ся про унїатських владиків. Козаки просили полагодження релїґійної справи, скасовання унїверсалів, виданих на православних останнїми часами, і затвердження королївськими грамотами новопоставлених єрархів на їх урядах. Коли король сповнить сї прошення, обіцяли йому послужити 6).

Перша авдіенція була 20 липня н. ст. Відправленно посольство 31 липня 7). Про зміст переговорів, про королївські відповіди маємо тільки уривкові, досить загальні і принагідні звістки. В меморіалї православних владиків, виготовленім на зимовий сойм 1622/3 р., пригадувало ся королеви прийнятє зроблене ним Курцевичу: „Після того як він пояснив відповідно невинність свою і нашу, ваша кор. мил. прийняли його в ласку свою і допустили до руки своєї і з такими словами відпустили його від свого королївського маєстату: „Маєш ласку нашу! скажи й иньшим, аби вчинили теж — дістануть ласку нашу". А з королївської відповіди, даної війську Запорозькому на письмі, наводить той же меморіал такі слова: „Але його кор. милость з прирожденної своєї доброти робить се — що не спішить ся з сповненнєм тих своїх мандатів: чекає, що признають ся вони самі, що погрішили против його маєстату, — як то уже оден признав перед його кор. милостю" 8).

Судячи з сього король на предложені йому домагання відповів досить здержливо і ухильчиво. Він поки що обіцяв тільки стримати екзекуцію мандатів (і то хто зна чи не до осіб самих владиків); обіцяв пробачити їм вину самовільного поставлення, коли вони являть ся перед ним і покають ся в своїй провинї. Але відси ще була дуже далека дорога до признання за ними їх владичих гідностей та потвердження на їх духовних урядах, і нїчого такого в письменних відповідях королївських, очевидно, не було. Але в устній відправі мусїли бути подані досить виразні надії на заспокоєннє релїґійної справи, хочби в виразах і формах можливо неясних, — так щоб можна було потім без великого труду того всього відректи ся, як уже відрекло ся раз се саме правительство від надїй і обіцянок, даних патріарху. Принаймнї козацькі депутати в сих відповідях дочули дуже багато приємного, і Сагайдачний, вертаючи з посольства, був, по словам сучасника, вповнї вдоволений з його результатів — „з великим задоволеннєм одержав втїшну для війська відповідь" 9). Пише се чоловік, що бачив ся і мав нераз нагоду говорити з Сагайдачним зараз по його посольстві, і трудно пропустити, щоб старий козак вважав потрібним робити „добру міну при невдалій грі". І в українських кругах прийнято було за факт, що король пообіцяв „успокоїти" релїґійну справу 10). А в католицьких кругах ходила та фраза, записана пізнїйшим єзуітським істориком — що король обіцяв скорше дати корону собі відібрати, нїж позволити схизматику засїсти на митрополїї київській 11). Кождий міг тїшити ся по своєму.

З огляду на дані королем обіцянки, на соймі, скликанім тодї, на місяць серпень, для обговорення воєнних справ (правда, зовсїм уже по часї!), православні вважали неделїкатним виступати з якими небудь жаданнями в сїй справі. В пізнїйшім своїм меморіалї владики поясняли, що вони, сповняючи бажаннє короля, аби ставили ся і заявили свою покуту, дїйсно явили ся були на сойм, готові дати всякі вияснення. Але за радою розважних людей і самі зміркувавши, що не час тепер на таку справу, вони відложили її, аби не виглядало, що своїми приватними справами вони перешкоджають загальній справі річипосполитої, що тодї була в таких тїсних і трудних обставинах 12). В такім разї одначе не було б що й ладити ся на сойм і виберати ся на нього. Правдоподібно, обіцянки дані королем козацькій депутації роззброїли православних. Король обіцяв — льояльним підданим з повним довірєм і спокоєм належало чекати сповнення його обіцянки. Неделїкатно було б наглити його або докучати настирними повтореннями домагань, що йно предложених уже йому.

І льояльні вірнопіддані ґречно розїхали ся з сойму








Примітки


1) Listy Zbaraskiego ч. 12 i 15.

2) Депеши de Cesi — Historica Russiae Моn. II c. 414.

3) Наіма у Сенковского, Cellectanea c. 150-l, пор. звістки Cesi й иньших: Hist. Russiae Mon. c. 415, Жерела VIII ч. 144 — тут оповідаєть ся, що султан сам хотїв рубати голови невільникам, сажав на паль, закопував живцем і т. и. Сучасний проповідник польський Бірковский оповідає, що сорок бранцїв козацьких султан казав посадити на човно і обливши смолою, пустити так Дунаєм.

4) Жерела VIII с. 228. В кождім разї нема підстави думати, що таки кінець кінцем козаків винищено тодї до ноги, як приймає напр. Третяк (на підставі депеш де Сезі).

5) Унїати називали авторами її виленських монахів (List do zakonników л. 14), але ті заперечували се (Eleuchus л. 10), і очевидно се не був вірний здогад. Сопіга в пізнїйшім голоснім листї до Кунцевича, називає сю записку „деклярацією Сагайдачного": о deklaracyi Sahaydaczcznego mogę rzec: Verba sunt Pamphile (так в текстї рукописного, ориґінального Processus canonisationis в бібл. петерб. академії, у Лїковского Historia unii koscioła ruskiego z kosciołem rzymskim, дод. 3, трохи инакше: Verba sunt pamphila). До останього часу сей текст ходив в більш нїж свобіднїй парафразї Бантиша-Каменського: „Въ разсужденіи объявленія Сагайдачного можна сказать, что сочиненіе его предрагоцЂнное" (Ист. извЂстіе объ уніи, вид. 1864 р. с. 73), і на тій підставі говорило ся про лїтературну творчість Сагайдачного (ще у Каманїна). В дїйсности сї слова не дотикають зовсїм Сагайдачного: Сопіга каже Кунцевичу, що його слова з приводу деклярації Сагайдачного (себто православного посольства), якими Кунцевич хотїв позбавити значіння сю деклярацію — пусте говореннє. („Пусті твої слова, Памфіле" свобідна цитата з Теренція).

6) List do zakonników л. 14-5.

7) Сучасні записки королївського дворянина у Кулїша Ист. возсоед. II с. 403.

8) Iustificatia niewinności — Архивъ I. VII с. 525-6.

9) Записує се Як. Собєский: Сагайдачний приїхав з посольства до війська і z wielkim ukontentowaniem pocieszoną wojsku swemu odprawę odniosł. Дневник c. 118, пор. Commentarii (c. 35): redibat ille Varsovia, ubi legatione apud regem functus, optatum suis ferebat responsum.

10) Матеріали до гетьм. Сагайдачного ч. 40.

11) Див. вище с. 499.

12) Iustificatia, Архивъ с. 526.











Попередня     ТОМ VII     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VII. Стор. 10.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.