[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VIII. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ VIII     Наступна





ПЕРЕД КАМПАНЇЄЮ 1625 Р.: ЗМІНИ ГЕТЬМАНІВ, ПЛЯНИ ПОХОДУ НА ТУРЕЧЧИНУ, КОРОЛЇВСЬКИЙ ДВОРЯНИН НА ЗАПОРОЖУ, КОЗАЦЬКЕ ПОСОЛЬСТВО НА СОЙМ, ДОДАТКИ МИТРОПОЛИТА, КИЇВСЬКІ РОЗРУХИ, СОЙМ 1625 Р., КОРОЛЇВСЬКИЙ УЛЬТІМАТУМ І КОЗАЦЬКА ВІДПРАВА, ПОХОДИ НА МОРЕ, МОРСЬКА БАТАЛЇЯ ПІД КАРА-КЕРМАНОМ, БИТВИ ПІД ОЧАКОВИМ.



Широкі полїтичні перспективи, які почали були відкривати ся перед козачиною в 1624 р., підіймаючи дух і відвагу козацьких мас, мусїли заразом викликати великий рух серед них і боротьбу з напрямами більш уміркованими, статочнїйшими, більш склонними оглядати ся на заднї. Сильно мусїло кипіти між козачиною того року, зимою 1624/5, і дуже б інтересно було нам приглянути ся внутрішнїм козацьким відносинам — далеко інтереснїйше ніж напр. відносинам польського правительства до козацтва. Та на превеликий жаль і з сього часу не маємо документів, які б глубше вводили нас в козацьке житє і відносини, і тільки часті зміни старшини свідчать нам про сильну броротьбу внутрішнїх течій між козачиною поруч того розмаху екстензивної козацької енерґії, який виявляєть ся в тодїшніх походах. Морські походи козацькі 1624 р., як запевняє Йов Борецький Кр. Радивила, стали ся против волї старшини — ходили то новики (tyrones) 1). Се можливо; митрополит може се писав не для полїтики тільки. І в звязку з сим може стояти й зміна гетьмана: в осени гетьманом на Запорожу був Каленик Андрієвич („Каленикъ Андреевъ” в московських записках, які своїм обовязком вважають переробляти українські ймення на щиро московське копито); правдоподібно се звісний уже нам „гетьман Каленик” з Смоленської війни 1610 р. 2). А в серпневім морськім походї ватажком був ще Грицько Чорний, пізнїйший гетьман з королївської руки (постаточнїв видно потім)  3). Каленика Андрієвича бачимо на гетьманстві від жовтня до сїчня 1625 р. 4), потім не маємо звісток про гетьмана, аж з місяця червня маємо лист гетьманський, даний на Запорожу — був гетьманом знов Дорошенко 5). Потім на перший плян виступає Пирський, „що був у них гетьманом на Запорожу”, і Марко Жмайло, що виступає на чолї козацького війська в момент осїнньої війни, щоб по капітуляції дати знова місце Дорошенку. Сї зміни і цїла ся боротьба не мали одначе особливо напруженого характеру, судячи з того, що всї сї особи — бувші й будучі гетьмани, від Олифера Голуба почавши, а Жмайлом і Дорошенком скінчивши — всї виступають на чолї козацького війська в війнї його з Конєцпольским, як видатнїйші старшини 6). Отже партії так би сказати опортунїстична і радикальна — не стояли в якімсь різкім противенстві протав себе, і зміни осіб мабуть були проявом скорше трудних, складних обставин, нїж різкої непримиреної боротьби двох полїтичних течій.

Зима 1624/5 р. пройшла у козачини в укладанню широких воєнних плянів на будучий рік. Похід Шагін-ґерая на Кантеміра, на Дунай, роспочатий з поч. 1625 р., мав служити прелюдією. Шагін вів з собою претендента на молдавське воєводство, нїби Єреміїного сина, щоб посадити його з своєї руки 7). Потім мав наступити похід Яхії на Туреччину. Яхія заохочував іти зараз зимою, для того щоб ріки перейти по леду до моря, а на весну іти морем і Дунаєм через Волоську і Мунтянську землю до своїх людей, що піддали ся йому. Взяв він собі в службу 18 тис. козаків, а окрім того, з власної охоти, як волонтери чи що, записали ся з ним іти козаки з городів: „з Переяслава, Канева, й иньших міст”. Але козаки мабуть на обіцянку плати не здали ся, й похід відложено аж прийдуть до Яхії гроші з Фльоренції: написав він по них до герцоґа тосканського, і мав той йому прислати 60 тис. золотих. А тим часом вислано звісне нам посольство до московського царя, щоб заручити ся його помічю як не воєнною то грошевою. Обіцяли також іти в похід з Яхією козаки донські. А на Запорожі стояло тодї, зимою, 6 тис. війська 8).

Нові полїтичні комбинації попробувала козацька старшина використати для того також, щоб ослабити напруженнє, яке вже від довшого часу грозило привести до гострого конфлїкту з польським правительством. Союз з Шагін-ґераєм козачини і його заходи коло союзу з правительством польським, не відкинені польською стороною, і поновлені Шагіном знову під час зимового побуту на Запорожу 9), подавали козацькій старшинї деяку надїю на полагодженнє своїх відносин до правительства. Les аіmіs de nos amis sont nos amis; нераз цитований нами; київський лист з огляду на пропозиції Шагіна висловляв надїю, що й до комісії на козаків тепер не прийде 10). Козачина могла сподївати ся, що кримська комбинація, даючи певний созвучний зміст полїтицї козацькій і правительственній, ослабить напруженнє, і се дало козакам привід звернути ся з меморіалом до скликаного тодї сойму.

Вже потім як вислано було се козацьке посольство, прибув якийсь королївський дворянин, з бувшим писарем військовим Вовком з якимись інструкціями. Без сумнїву, стояли вони в звязку з тими кримсько-турецьким авантюрами, але змісту їх не знаємо. Правда, козацькі посли до Москви, що стріли ся в дорозї з сим посольством, казали з слів Вовка, що сї посли везли на Запороже „королївський наказ всїм козакам — на весну йти на Турецького (султана) землю воювати”, „морем і сухопутю” 11). Але такої інструкції не могли вони мати; хиба може польське правительство, з приводу пропозицій Шагіна, давало якийсь натяк козакам, що їх поміч Шагіну не була б противна намірам правительства, а козаки з того зробили далеко дальший вивід — що можна й на Турка йти в таким разї.

Інструкція козацька на сойм нам звісна. Послами їхали Яцко Острянин 12), Іляш Федорович і Дацко Гордїєнко. Їм поручало ся просити, „аби є. корол. милость з милостивоє ласки своєє, маючы на памяти заслуги войска своєго Запорозкого, за тыє шкоди, што тепер за смиреньємъ ордъ поносимо и поносити мусимо, чымъ знаменитымъ войско з скарбу своєго королевского контентовати што рокъ ухвалити рачылъ; чымъ бы уконтентовани охотни до далшихъ поволностей и рыцерскихъ дЂльностей серца не тратили, и овшем завше ставити ся охотне могли”. По друге — „просити о причину, абы вЂру нашу рускую, ведлугъ старыхъ прав и волностей нашыхъ, и нашыхъ духовныхъ старшыхъ — митрополита Йова Борецкого и владыковъ пры послушенст†и благословенстве церкви всходнеє въ покою заховати и листом своимъ ствердити и добрами церковными осмотрети велети рачилъ; а унитомъ, которыє братю нашу мучатъ, больше мучыти и церквей преслЂдовати з милостивоє ласки заказати и з церквей уступати розказати рачылъ”. Нарештї третє — аби король зволив потвердити недавно перед тим вибраного на спорожнену архимандрію печерську Захарію Копистенського, „человЂка в животе чернеческомъ и в писме божомъ добре учоного” 13). До послів соймових (а так само мабуть і до сенаторів прихильних) висланий був з послами лист, де військо, повідомляючи про своє посольство, від себе ще просило їх підтримати військові домагання в обох справах — збільшенню козацької плати і заспокоєнню релїґійної справи 14).

Як я вже згадував, правдоподібно отсе власне „змиренє” з Кримською ордою, згадане во главі угла петицій, було й притокою до сього посольства — до нового зондовання відносини з польським правительством. До сього долучено церковні справи вже потім. М. Йов в листї своїм з Корсуня, 12/I. 1625 с. с., оповідає, що він розминув ся з сим посольством, і не знаючи, чи козаки згадали що про церковні справи, посилав за кільканадцять миль завертати послів, і завернувши „штомъ на прудце розумЂлъ, оным написавши” та додавши кілька блянків з своїм іменем, про потребу, вислав їх далї 15). Інструкція в вище наведеній формі вийшла вже мабуть з рук митрополита. На сойм, скликаний на початок 1625 р., перед тим в православних кругах не покладано нїяких надїй, не роблено нїяких важнїйших приготовань для заходів на нім (м. Йов зве його в згаданім листї „отчаянним от христолюбивих”, а з одного листу з жовтня 1624 р., з духовних київських кругів, довідуємо ся, що всякі заходи на сїй сесії рішено занехати „так приватне, як и сеймовне”, „бо тож и скучило ся великоє презорство ихъ” 16). Тому висилка козацької депутації була фактом досить несподїваним (що виник мабуть під моментальним вражіннєм подїй на Запорожу в останнїх днях 1624 р.). А ми завдяки сїй обставинї дістаємо характеристичний для тих відносин образок, — як сміло і свобідно роспоряджаєть ся митр. Йов між козачиною — завертає післанцїв, на власну руку без військового рішення дає їм інструкції на сойм. Дуже інтересні сї близькі відносини й великі впливи митрополита між тою козачиною, яку в зносинах своїх з більш офіціальними кругами він за лїпше вважав описувати як щось дуже далеке від себе.

Сойм був дїйсно безнадїйний. Крім загальної ситуації, настрій для православних був зіпсований ще вістями, які наспіли про козацьку розправу з унїатами в Київі, вчинену саме в перших днях сїчня. Я вже наводив звістку запорозьких післанцїв про те, як жалив ся м. Йов козакам на ворожі православним вчинки, допущені тодїшнїм війтом київським Федором Ходикою. „В пилипівку писав від себе київський митрополит Йов Борецький на Запороже до гетьмана і війська, що Поляки хотїли в Київі віру християнську ламати і церкви попечатали, замислом і покликом київського війта Федора Ходики та міщанина київського Созона. І гетьман запорозький для того прислав до Київа двох полковників Якима Чагринця та Антона Лазоренка, й велїв їм зібрати ся в київській околицї з тутешнїми козаками та йти до Київа для охорони християнської віри” 17). На закиди пізнїйшої комісії за київські вчинки козаки не згадуючи про участь митрополита в сїй справі, виправдували ся, що бачучи, які кривди дїють ся православним за унїю на Білій Руси, на Волини, і в Галичинї, пильнували, аби щось подібного не почало ся і у них, в східнїй Українї. „Коли ми побачили, що за приводом того попа (Юзефовича, убитого в тих розрухах) війт тут зараз коло нас у Київі церкви печатає, доходи відбирає здавна приналежні до парафії, обидні слова, противні добрій славі важить ся підносити на нашого митрополита київського і на нас самих, — то не тільки ми, а й чоловік найгіршої кондиції не витримав би” 18). Иньша заява, зложена по горячим слїдам, хоч і без всякого звязку з сею справою — і тим цїннїйша ще, пригадує нам ще одну обставину, яка трівожно настроювала київські круги й насторожувала їх на всяку чутку про замисли на православну церкву, на всякий симптом якихось наступлень на неї. Саме під пилипів день умер архимандрит печерський Єлисей Плетенецький, і в православних кругах бояли ся яких небудь атентатів на опорожнену позицію — найважнїйшу твердиню православної України. Пішла поголоска, що король, поминаючи вибраного на архимандрію Зах. Копистенського, дав її кн. Юрію Чорторийському, і йде вже військо, аби силоміць йото посадити на архимандрії 19). Серед таких трівожних обставин прийшли на Запороже вісти про небезпечні для православних заходи в Київі. Чи дїйсно митрополит просто і безпосередно удав ся до гетьмана, чи тільки з його іменем передавали ся отсї трівожні поголоски, се тяжко вгадати; могло бути і одно і друге. В кождім разї запорозьке військо прийняло справу до серця і до Київа прибув великий віддїл запорозького війська — „рыцерство с посродку себе килка тисячей войска до Києва прислали”.

Тодї в Київі почала ся росправа з прихильниками і опікунами унїї. Убито Івана Юзефовича, священика церкви св. Василя (теп. Трох Святителїв). Як бачили ми, при слїдстві названо його привідцею війтівських роспоряджень; ставши унїатом і діставши від митрополита Рутского церкву св. Василя, що стояла на софійських ґрунтах, він випросив собі потім у короля грамоту на воскресенську церкву на Подолї, де був священиком давнїйше, як був іще православним. Міщане одначе не хотїли йому дати сеї церкви. Мабуть се й була та церква, запечатана війтом, на підставі королївського, чи митрополичого (Рутского) рішення, що наробила халепи. Її розпечатано. Ходику зловлено і відрубано йому голову; так само Юзефовичу. Якихось жовнїрів, що показали ся на Печерську, запідозрено, що се якісь соглядатаї від королївського кандидата, на архимандрію і арештовано. Намісника воєводського знезажено. „ОтколЂ была великая тривога не только межи людомъ посполитым, але теж и межи шляхтою уросла” 20).

Сей київський інцидент, що став ся саме на початку соймової сесії (київські подїї стали ся „після Водохрищ”, а сойм роспочав ся 10/I с. с.), не міг не заквасити ще більше настрій двірських і правительственних кругів, так дражливих до всяких мішань в церковні відносини. „Отчаянний” сойм пройшов без усяких позитивних результатів для церковно-національної справи — крім затвердження королем на печерській архимандрії Копистенського, виданого під час сього сойму (дня 7/II) 21). По словам православного „Сінопсиса”, посольська палата зайнята своєю боротьбою з королем, сама просила „послів грецької віри”, аби релїґійну справу відложили до дальшого сойму, і так вона була відложена 22). Під кінець сойму (1/III н. с.) мало у короля авдіенцію козацьке посольство 23). Зміст пеговорів не знаний, але депутація по новім прояві козацької своєволї в Київі не могла нїчого приємного почути 24). Могли то бути тільки повторення наказів, щоб козаки залишили своєвільство, вийшли з волости, занехали походів на море, роспустили військо — тодї буде мова про плату, а инакше коронне військо наступить на них як на ворогів. Козачина, стільки раз чувши про се все, і сим разом, розумієть ся, не мала охоти слухати ся тих наказів.

Але її широкі пляни тим часом упадали. Першою неприємністю було, що Шагін-ґераїв похід на Кантеміра і Волощину, що мав роспочати ряд тих операцій против Туреччини, скінчив ся повним фіаско: Кантемір погромив Шагіна і розбав на пірє цід Бабадаґом. Потім — гроші до Яхії все не приходили з Фльоренції тай не приходили, і з Москви посли його вернули ся без всякого реальнїйшого успіху. Кінець кінцем замість проєктованого ґрандіозного походу на Царгород зійшло все на морську експедицію, тільки може в дещо побільшених розмірах: царгородські джерела кажуть про 300-380 козацьких чайок, що вказувало б на дуже велике військо, 15-20 тис. (так рахує його й французький посол — 20 тис.) 25). На вість про сей похід на море королївський дворянин, звісний нам Пачановский, висланий був на Запороже з наказами, щоб козаки стримали ся з усякими походами против Турків, але дістав різку і високо характеристичну відповідь: козаки знають, що король з цїсарем турецьким через свого посла уложив згоду — але не козаки 26). Звісний нам митрополичий повірник піп Филип оповідає, що Пачановский крім того передав королївський ультиматум: щоб козаки перевели самі виписку, инакше — як вони виписки не переведуть і походів не занедбають, то коронне військо піде на них. Каже, що сей ультиматум зробив сильне вражіннє на козаків („козаки почувши злякались”); казали Пачановскому, що пішлють до короля своїх старших з чолобитєм, але той заявив, що се до нїчого не приведе — король свого рішення не перемінить 27). Але з козацької відповіди, даної Пачановскому, а звісної нам з польських правительственних сфер, видно навпаки, що козаки зовсїм не показали охоти йти за бажаннями польського правительства. Хотїли поступати на власну руку, не оглядаючи ся на бажання польського правительства, коли воно перестало сповняти свій обовязок — платити платню.

Про самі морські походи козацькі того року не маємо вповнї докладних відомостей. Морська кампанїя виповнила собою цїлу весну і лїто і початок осени 1625 р. і очевидно зложила ся з трох походів, як се виразно каже в своїй інструкції король 28) — хоч в ходячих звичайно звістках все зливаєть ся в оден похїд. Кн. Збаразький, пишучи про се в вереснї, теж розбиває кампанїю на кілька походів. Про перший похід не дає нїяких близших подробиць, тільки натякає, що він не був вдатний; потім „за другим разом, коли за Очаковвм були, з початку побили Турків не мало і чайок їх напсували, гармат набрали, тільки потім, нерозсудно штурмуючи очаківський замок, стратили кільканадцять сот своїх людей; і з під Очакова відійшовши, хоч теж не щастило їм, бо їх і буря морська роскидала, і гарматою турецькою кілька човнїв урвало, — все таки місто Кілїю спалили” 29).

Правдоподібно те, що оповідають Царгородські депеші, належить до першого походу. Перші звістки про козацьку фльоту до Царгороду прийшли ще в мартї. Ходили поголоски, що вони підуть на Кафу, за намовою татарського хана, але вони натомість зявили ся несподївано недалеко Босфору 30). Фльота турецька мала наказ під проводом самого капітана-баші стати завчасу на сторожі між Варною і Царгородом, щоб заступити козакам дорогу 31), але поки він вибрав ся туди — поки постягав кораблї, поки упорав ся з повстаннєм яничарів на його кораблях, пізно вже було. Козаки вже вийшли на море і зявили ся десь поблизу Царгороду, нагнавши великого страху, так що вся людність царгородська почала тїкати куди видко. Але сим разом козаки йшли на схід, в околицї Трапезунта й почали руйнувати тамошнє побереже. Знищили 250 міст і місточок в сїй околицї, тільки самого замку трапезунтського взяти не могли; такі звістки прийшли до Царгороду в перших днях червня н. ст. 32), отже сї козацькі подвиги належать до квітня-мая. Капітан-баша, що аж тепер зібрав ся в похід, не знав куди йому звернути ся і кінець кінцем рішив ся чекати повороту козаків — як будуть вертати ся на устє Днїпра. Тут простояв він дуже довго, півтора місяця, як каже турецький хронїст, аж надійшла козацька фльота. Стрів він її під Кара — Керманом, і тут десь на початках липня н. ст. 33) стала ся битва, описана самим капітан-башею в його реляціях, а за ними і в турецьких джерелах, як роскішний тріумф турецької зброї над козачиною, яка також мовляв доказувала чуда відваги, але таки була погромлена.

По словам сих реляцій, з турецької фльоти, зложеної з 43 ґалєр, тільки половина, 21 брала в битві участь, бо иньші повідставали через те, що вітру не було, а весляри були потомлені. На одну турецьку ґалєру випадало майже по 20 чайок, на кождій було 50 збройних козаків з рушницями, а у Турків тільки на девяти була добра яничарська залога. Було се тим небезпечнїйше, що при тиші на морю й одна чайка може міряти ся з ґалєрою, — а при добрім вітрі і двадцять їх мало, поясняє турецький автор. „Зачала ся страшенна битва; мусульмане били ся з несказанною відвагою, і з останньою розпукою. Корабль капітана-баші був в останнїй бідї і мало не став здобичею розїженої наволочи. Сї злодїї, пізнавши його по трох лїхтарях, що прикрашали його задню стїну, як навіжені кинули ся на нього з боків і з переду, бо з заду його боронили гармати і густа ручна стрільба. Не вважаючи на масу трупів своїх, двіста поганцїв видряпало ся на корабель і звело на помостї найгорячійшу битву. Вся просторонь від переду корабля до мачти була так завалена трупами невірних, що перейти було неможна. Весляри ґалєри, всї з бранцїв козацьких, перестали працювати веслами і певне вдарили б разом з ворогами на мусульман, як би не були закуті наперед у кайдани. І так коли иньші кораблї думали, що адміральський корабель уже тоне, знищений козаками, як раз надлюдська відвага його геройської залоги здобувала найвищу побіду: скоро тільки увільнено помост від тих злодїїв, дано вистріл з одного і з другого боку і масу чайок з обох сторін пожерла морська глубина. Ґалєра намісника адміральського була теж в неменьшій бідї і з такою ж відвагою побідила своїх ворогів. Але багато иньших кораблїв вже ставало жертвою розярених недовірків; уже мусульмане, бачучи неминучу погибіль, припадали до землї, благаючи помочи у Бога, — аж раптом ту страшну тишу, що лишала кожду ґалєру її долї, не позволяючи їм помагати одна другій; сильний вітер надлетївши розвіяв щасливо. Надувають ся вітрила, житє і надїя вертають до зневірених вояків і за кілька хвиль множество перевернених і розбитих човнів наповняють море тисячами неприятельських трупів, а з 350 чайок ледви тридцять добігло до берега, і горстка тих злодїїв ратує себе, тїкаючи” 34).

Так оповідає турецький хронїст. Але близші відомости значно зменьшили образ сеї побіди. Виявило ся, що дїйсно турецька фльота була в превеликій бідї, бо козаки взяли її на абордаж, і в тім саму адміральську ґалєру; порубали каюти, керми, і тільки сильний вітер, що зняв ся тодї, виратував Турків, бо вода почала заливати чайки. Але страти козаків зовсїм були не великі — кілька сот людей, і коли над вечір вітер трохи надстав, вони навіть гнали ся за турецькою фльотою, що тїкала від них. Капітан-баша післав до Царгорода, аби як найскорше вислали йому нові сили, і там зібрали все що тільки могло носити зброю й післали до нього. Але се не перешкодило йому, вернувши ся в осени з тими 270 козацькими бранцями, які впали в його руки, урядити тріумфальну процесію, до небес виносячи свою побіду й порівнюючи її з тріумфами Помпея і т. п. 35).

Про дальші стадії морської кампанїї не маємо докладнїйших відомостей, понад то що оповідає Збаразький. З них виходило б, що козацькі операції концентрували ся коло Очакова і дунайського устя. Громили Турків, але і самі мали якусь нещасливу битву: піп Филип в своїх звістках згадує, що Турки козаків „били в двох місцях, та на морі потопили 22 або 23 чайки”, і взагалї кампанїя вважала ся невдалою, то значить її результати не дорівнювали її розмірам.

Морська війна протягнула ся так, що зайшла осїнь, і коли коронне військо рушило на козаків в осени, козаків з походу ще не було. Се була одна з тих обставин, які відбили ся на нещасливім кінцї війни з Поляками.








Примітки


1) Археограф. сб. VII. с. 82.

2) Див. вище с. 333.

3) Збрірник Лавр. бібл. доп. 20 л. 83 об.

4) Кулїша Матеріали с. 158, 228.

5) Ibid. с. 234.

6) Ibid. c. 181.

7) Лист Борецького (П. Могила І с. 275).

8) Кулїша Матеріали с. 158-9, 214, 215-6, 225, 228-9.

9) Лист Борецького — П. Могила I дод. с. 275, Кулїша Мат.с. 268.

10) Див. с. 519.

11) Кулїша Матеріали с. 158.

12) Він зветь ся в сїй копії і в листї послів „Яцком Острожанином”; я думаю що се Острянин (Ostrzanin, відти Острожанин).

13) Уривок друкований у Голубева П. Могила І с. 276, з старої копії збірника київської лаврської біблїотеки доп. кат. 20 л. 72; я користав з сього збірника; інструкція має тут підпис Andrzey Krzywobłocki pisarz woyska iego kro. m. Zaporozkiego, печать описана: chłop z samopałem na ramieniu.

14) Wielką dokukę w braci naszei narodu ruskiego relligiey starożytney greckiey y posłuszenstwa wschodniego tak korony iako y i w. x. L. do woyska naszego cogodzina miewaiąc, iako na kozdym seymie tak y dopiero o uspokoienie oney y potwierdzenie duchownych naszych, metropolita y władykow, od cerkwie wschodniey poswieconych za przyczyną wm. naszych m. panow u i. kr. m. pana naszego m. pokornie y płaczliwie prosząc żebrząc, iako pokornie y słusznie żebrzemy, niech by nam więcey tych unitow na karki cerkwi ruskiey (z) wielka krzywda y naruszenie praw y wolnosci naszych nie nasadzano, gdyz ich słuchac nie będziemy y nie możemy. — Лавр. бібл. доп. № 20 л. 72 об. (Лист підписав Каленик Андрієвич з військом запорозьким, 1 сїчня 1625 р.).

15) Лист м. Йова у Голубева П. Могила І с. 273.

16) Лавр. бібл. доп. № 20 л. 72 об. (так читаю я сей досить нечиткий — тому й неопублїкований досї лист).

17) Кулїша Матеріали с. 159-60.

18) Zbiór pam. IV с. 101.

19) П. Могила II дод. с. 298-9. Жукович в своїй працї (IV с. 145), в останнє обговорюючи сю справу, звістки про якісь ворожі виступи Ходики вважає перебільшеними, і хоче вихідною точкою київського руку вважати поголоски про номінацію на печерську архимандрію і насланнє на Київ тих жовнїрів. Одначе се вже крайність. По-перше, з документу сього виходило б, що коли під Київ рушили дві роти жовнїрів, викликавши підозріннє, що вони йдуть силоміць забрати Печерський монастир — козацьке військо вже було в Київі, прислане перед тим. По друге — післанцї козацькі, що їхали через Київ, нїчого не знають про печерську архимандрію як причину київської історії, тільки Ходикині вчинки. Так само говорять козаки і перед слїдчою комісією. Рух жовнїрів під Київ міг послужити безпосередньою причиною смерти Ходики. Але справа почала ся таки за якусь запечатану церкву — мабуть туж воскресенську.

20) П. Могила 1. с., Матеріали Кулїша l. c., Zbiór pam. VI с. 180, записка Рутского — переклад в Rocznik — y towarzystwa hist.-liter. w Paryżu за р. 1868 с. 55. Кілька документів в Матеріалах для исторіи кіев. митроп. Лебединцева (Кіев. епарх. вЂдом.1873 ч. 17).

21) П. Могила I дод. 42.

22) Архивъ Ю. З. Р. I, VII с. 571.

23) Публ. бібл. Пол. F. IV. 138 л. 5.

24) Попереднїй неприхильний для козачини настрій правительства віддає інструкція на соймики — Жерела VIII ч. 176, і листи до сенаторів — як напр. до Сопіги, Публ. бібл. автоґрафи 177 л. 30.

25) L. с. ч. 430.

26) Isz wiedzą, ze w. k. m. raczył wziąc przymierze z cesarzem tureckiem przez posła swego, ale nie oni. — Жерела VIII ч. 119. Про сю відповідь кн. Збаразький мав звістку вже 20/VII н. с. Значить, міркую з того, Пачановский на Запорожу був мабуть не пізнїйше середини червня (юня) н. ст., а вислано його на вість про перший похід козаків на море.

27) Матеріали Кулїша с. 229. Оповідання Филипа взагалї мають не в однім слїди антиціпації; напр. як він каже, що Пачановский казав козакам зменшити військо до 6 тис. Не потрібний также наказ козакам не ходити на кримського хана, що був союзником козаків. Се все каже нам не дуже покладати ся на докладність Филипового оповідання, і воно нїяк не може іти в конкуренцію з звісткою Збаразького

28) Жерела VIII c. 285.

29) Сборникъ лЂтописей с. 253, Listy с. 97 (в обох копіях вставна фраза розбиває оповіданнє). Сї Подробицї не приймали ся під увагу в оглядах морської кампанії 1625 р., нї в давнїйших, нї в новійшій працї Рудницького; а вони досить зміняють погляд на сю кампанїю.

30) Депеші Rое у Цінкайзена с. 496.

31) Депеші французькі — Hist Russiae mon. I с. 429.

32) Ibid. c. 430.

33) Міркую з того, що про се читаємо в депеші з 13 липня, як подїю останнїх днїв, 1. с. с. 430.

34) Collectanea l c. 179-181. Мегмет-Дяк, сердар (начальник) військ чорноморських, так описує сю морську кампанїю козацьку в листї до Конєцпольского: Naprzod przyszli pod Samson sczescia probowac; tam sromotnie stanei y ze wstydem odeszli. Stamtąd poszli pod Trapezont y przes try dni bawiąc się tam, trzy tysiące swoich zostawili y stamtąd także sromotnie odeszli. Potem przyszli pod Oliwar y tam dwa dni y dwie nocy pod zamkiem bawieli się, y tam ze trzy tysiące ich zostoło, ktorych teras ciała krucy iedza. Tam kilka proznych okrętow spaleli у s taką wielką sromota stamtąd odeszli y wrocieli cię na morze. Gdzie podkali się z naszymi galernikami, s ktoremi moznie się bili, ale y tam bardzo się im złe powiodło. Stamtąd wypadli w Dynay pod Kilią y tam ich siła zginęłlo y siła ich żywcem poimano. Stamtąd przyszli tu pod Biłogrod, gdzie Niestr w morze wpada y z nami się mężnie biiąc odeszli (Ркп. Публ. бібл. Пол. F. IV 241 с. 592). Скромнїйше описує се пізнїйший дещо лист каймакана Мехмет-Джурджі (тамже с. 598). Чайок козацьких, запорозьких і донських, по його словам було під 205; під Синопом згинуло більше як тисяч. Potym podkali się z dunayskimi czaykami, ktorzy poimali siedm szolnow y starszyne y do cara posłali.

35) Депеші французькі с. 430, Rое у Цінкайзена с. 497.











Попередня     ТОМ VII     Розділ VIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VIII. Стор. 7.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.