[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VIII. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ VIII     Наступна





ПЕРЕД КАМПАНЇЄЮ 1625 Р.: ПОЛЬСЬКІ ПРИГОТОВАННЯ ДО КАМПАНЇЇ — ЗАВЗЯТЄ НА КОЗАКІВ, ПЕРЕШКОДИ, НЕМОЖЛИВІСТЬ ВІДНОСИН ДО КОЗАКІВ В КОРОЛЇВСЬКІМ ПРЕДСТАВЛЕННЮ, НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ КРИМСЬКА, КОНЄЦПОЛЬСКИЙ ЗАБЕЗПЕЧУЄ НЕВТРАЛЬНІСТЬ ОРДИ Й ТУРЕЧЧИНИ, ВИЗНАЧЕННЄ КОМІСІЇ Й ІНСТРУКЦІЯ ЇЙ, НАСТРІЙ ШЛЯХЕТСЬКИХ КРУГІВ (ЛИСТ Ю. ЗБАРАЗЬКОГО).



Як ми знаємо, уже слїдом по Хотинській війнї, коли козачина, сповнивши що від неї хотїла шляхетська річ посполита, не хотїли покоритись і утишитись, як того та собі бажала — в правительственних сферах принято було рішеннє новим кровопуском прискромити козачину. Наш землячок кн. Збаразький своїми листам і промовами дає характеристичну ілюстрацію, як сей мотив — потреба козацького кровопуску незмінним провідним мотивом, шляхетським praeterea censeo звучав ycї сї роки. „Не успокоювати їх, а цїлком визволити ся від тої біди”. „Не комісарами з ними дїло вести — бо через те вони тільки що більше надували ся і набрали ся фальшивої величи, що з ними як з якою сторонньою нацією, через найвизначнійших людей Польщі, трактатами, а не воєнною силою ведено справу” 1). Так пише сей український маґнат, віддаючи тим, безперечно, настрій цїлої своєї верстви.

Та біда була в тім, що власних рук своїх приложити до „визволення від сеї біди” він і вся та верства були не скорі, і коли король кличе його до участи в оружній комісії, що має задавити ту козацьку біду, сей пан знаходить уже безконечний ряд „консідерацій” на ту тему, що козачина стала великою силою, до війни з нею треба добре приготувати ся, а не виривати ся з чим небудь. „Боронь Боже, легкодушно вирвавши ся, якоїсь катастрофи війську! Побіда не повздержна, найгірша бестия, як то кажуть. Скільки то в руках тих людей (козаків)? Всї руські краї, що по части вважають себе пригнобленими панським правом, по части через ту унїю і релїґію в дурнім своїм завзятю нарікають, — безсумнїву підняли ся б потім і разом з ними хотїли б помстити ся. А тут в Коронї придавлені своєвільні купи 2) і всї хто мають апетит до такого хлїба, зараз би зявили ся і кинули ся... Ваша кор. мил. не маєш в тій державі нїяких сил, які міг би двигнути, ратуючи гідність і безпечність своєї держави: унїверсалами певно не міг би анї утихомирити анї побудити когось до оборони — тільки плач і лемент і перестрах зістали б. І недай Боже пророкувати — затім і заграничні і внутрішнї противники вашої кор. милости, які є — захотїли б мішати ся і ловити рибу в скаламученій водї” 3). І останнїй вивод з того всього — не поривати ся з якою небудь збираною дружиною на козачину. Лїпше ввести коронне військо в центр схід. України і „не дражнячи тої гадини, а примилюючись”, розложити його на зимові кватири, навести на них страх і потім, на випадок, з новими силами наступити на них 4).

Оттакі благорозумні „консідерації”, безперечно на ріжні мотиви повторювані панами на королївські поклики до участи в оружній комісії, служили головною перешкодою для того щоб сповнити те рішеннє. Рік за роком минав серед порожнїх погроз з боку річи посполитої, непослуху і викрутів з боку козачини. Воєнні сили Корони з початку були паралїзовані конфедерацією. Потім відтягала їх сторожа границь від Татар. Тай мало було того війська коронного, щоб з тими кількома тисячами наступати на військо козацьке, раховане тепер на 40-80 тис. Небезпечно було викликати його на боротьбу на житє і на смерть. А остання зима принесла нові трудности в видї формального союзу козачини з Кримом, зносин її з Москвою. В офіціальних кругах трівожно обговорювано ту обставину, що під час останньої морської війни (1625) козаки знаходили поміч і опіку в кримських містах 5). Можна було бояти ся, що виступивши з військом на козаків, можна наскочити на козацько-татарську лїґу 6).

А з другого боку „надутість” і „ароґанція” козача дійшла вже таких розмірів, що годї було далї терпіти — і державному престіжови, і місцевому „народу шляхетському”. Козацькі походи на море грозили не на жарт стягнути нову турецьку війну на Польщу. Козачина починала виступати як вповнї самостійна полїтична сила. Її союз з Кримом, її зносини з Москвою, проєкти формальної війни з Портою в інтересах Яхії (незвісними польському правительству сї пляни зістати ся теж не могли) — все се знаменувало новий курс козацької полїтики — державної полїтики на свою руку. В своїй відповіди на ультиматум привезений Пачановским, козачина проголосила се явно: „король уложив трактати з султаном, ми — нї”...

З другого боку козачина стала паном східньої України, і панському праву поруч неї ставало все тїснїйше. Київський епізод зробив незвичайно сильне вражиннє на шляхетські і правительственні сфери. Комісія згадує поруч київських якісь „убийства богуславські, корсунські і иньших багато, наїзди на доми шляхетські” 7). Королївська інструкція на соймики 1625 р. дає такий образ тої незносної ситуації (в части вже цитований нами): „Домашня своєволя бере гору і так завзяла ся, що і самим нам тяжка і з сильними сусїдами нас розсварює; забувши зовсїм віру і підданство, вони урядили собі удїльну державу. Наступають на житє і майно невинних людей. Україна вся в послушности їм. Шляхтич в домі своїм не вільний. По містах і місточках королївських вся управа, вся власть у козаків; захоплюють собі юрисдикцію, закони видають. Не згадуючи иньших ексцесів, того року напавши на Київ, вбили війта і з ним кількох иньших невинних урядників; иньшим казали платити непомірний окуп. Не оден шляхетський дом споневіренний, знечещений, скрівавленний власними підданими під титулом козацьким. Рік тому важили ся вони від свого власного імени укладати перемирє з султаном-калґою, трактати постановляти, приймати обовязки служби супротив нього. Сього року пересилали ся посольствами й дарунками з Москвою. Своєю волею рішають згоду і війну; нарушають уложені річею посполитою перемиря. Сього року, знехтувавши собі королївську заборону, три рази ходили на море, і хоч дістали значну відправу від турецької фльоти, одначе починили великі шкоди в далеких сторонах Турецької держави” 8).

Союз козачини з Ордою став поважною перешкодою плянам про приборканнє козаків. З другого боку — не можна було далї тягнути з огляду на Туреччину. Заносило ся з дня на день близше на новий розрив і війну на півночи з Швецією — було небезпечно лишати полудневі границі в такій небезпецї, в можливости розриву з Туреччиною. І нарештї ся постава козачини у внутрішнїх відносинах, її виразна заява, що вона не вяжеть ся волею і трактатами Польщі, її повне і безоглядне панованнє на Українї! Hannibal ante portas шляхетської річипосполитої і шляхетського житя і права! Перше нїж рушити коронне військо на Шведів, треба було доконче постарати ся зробити кінець сїй „своєволї”.

Конєцпольский, тодїшнїй шеф коронного війська, рік перед тим іменований великим гетьманом, рішив за всяку цїну розбити союз Орди з козаками. І се йому удало ся, лїтом 1625 р. Маємо про се досить побіжні звістки, але факт ясний. Шагін продав своїх союзників, і Конєцпольский міг взяти ся до козаків. В серпнї виплачено в Каменцї хану і калзї „упоминки” за два роки. 9).

Крім сього золотого арґументу Конєцпольский запобігав в сїм напрямі впливів турецьких. Відповідаючи турецькому шефу пограничних земель і військ Мегмет-Дякови на його лист, де той докоряв за козацькі походи на море і хвалив ся останнїм погромом козаків, Конєцпольский старав ся забезпечити собі не тільки невтральність турецьку, але і вплив на Крим, щоб там козаки не знайшли якоїсь помочи. Він поручив свому післанцеви нагадати баші льояльність польського правительства супроти Порти — включно до арештування недавнього претендента на волоське господарство Константина Антоновича. Висловляв „невимовну утїху” свою з приводу розгрому козаків, пригадував соймові постанови на знищеннє своєволї козацької і толкував, що тільки непевна постава Турків не позволила йому досї взяти ся до знищення козачини. Повідомляв про свій замір іти на козацтво, „як тільки козаки з моря і Днїпра вернуть ся до домів своїх” 10), і жадав прихильної невтральности турецької для сеї своєї кампанїї, грозячи, що инакше Польща з козаками помирить ся, а звернеть ся з ними на Туреччину. „Певний я”, переказував Конєцпольский, що коли я зверну ся з військом туди, тутешнї границї і держава королївська будуть спокійні; бо инакше, хоч ми з козаками й поріжнили ся, легко б помирили ся з ними, як би почули щось вороже з сеї (турецької) сторони, а далї й до тїсного союзу у нас з ними прийшло. А і то нехай баша мудрим розумом своїм постарає, щоб козаки не мали нїякої користи від Татар їм приязних і союзних. Бо зовсїм певно, що ті розбійники (козаки), почувши про сильне військо королївське, не посміють йому глянути в очі, але або утїчуть до Московщини на Дін, або на Днїпрі в кочовищах своїх засядуть, і як би туди їм від приязних Татар якісь припаси стали приходити, то вони легко перезимували б там, задоволяючись навіть скупим прожитком, а на весну пішли б на Чорне море” 11).

Королївський лист до комісарів виданий був 20 липня н. ст. 12). Правдоподібно, справа з Шагіном була вже тодї наладжена, і треба було подумати головно про те, щоб зібрати поважні сили для оружного приборкання козачини. Король в загальних виразах згадував про прикрости, які мала річпосполита від козачини, нагадував соймову постанову 1623 р., що визначила комісію на козаків, але не була сповнена „через неустанні майже напади татарські”, і в таких же загальних виразах поручав комісарам привести козачину до порядку, якими буде можна способами. „Аби вся своєвільна чернь була виписана, піддані своїм панам видані, всїм покривдженим людям усїх станів була вчинена справедливість, а злочинства були покарані. Козаки на будуще аби пробували на певних кочовищах (sic), визначених їм річеюпосполитою і гетьманами лїтом і зимою, готові, як слїд, до служби королеви і річипосполитій, в визначенім їм числї, списані в реєстрі, під управою старших, поданих і визначених королем. Юрисдикції нїякої аби не присвояли собі в містах і маєтностях королївських, духовних і шляхетських, а жили під правом зверхности кождого місця. В духовні справи аби не вдавали ся, не брали в свою опіку людей, що під покровом духовних справ ведуть полїтичні інтриги з заграничними державами та присвоюють собі титули владичі без волї і подання королївського. Аби не приймали до себе утїкачів заграничних, що удають себе фальшиво за царевичів та господаричів, і видали того Ісаю (sic), явного обманця, що тепер у них пробуває і називає себе сином цїсаря турецького”. Привівши козачину до такого порядку, поручало ся взяти її на державну плату, але при тім не означало ся в сїй інструкції анї великости реєстру анї плати, — се полишало ся, очевидно, зробити приміняючи ся до фактичних обставин.

До участи в переведенню сеї справи король покликав довгий ряд українських маґнатів і панів (близько тридцять), що мали своїми приватними „почтами” уможливити гетьману сповненнє сього трудного завдання. Як звичайно, так і сим разом богато з них поспішило ся ріжними способами вимовитись. Наш знайомий кн. Юрий Збаразький, в відповідь на зазив сповіщаючи гетьмана, що він з братом вишлють своїх людей в похід, щедрою рукою розсипав знову скептичні замітки про раціональність сеї комісії і взагалї переговорів з козаками:

„Я певний, що козаки зроблять одно з двох: або не вийдуть з Запорожа, довідавши ся, що ваша милость рушив з військом, а знаючи давно, що їх чекає. І тим своїм, що зістали ся в глубших українських містах, скажуть або сказали тїкати на Запороже. Против вашої милости вони тепер не підуть і перебудуть зиму хоч би в найгіршій бідї, сподїваючи ся, що військо польське буде розпущене або на зимові кватири розіслане, а тодї вони матимуть обставини лїпші і наручнїйші. Або пришлють кількадесять козаків, заявлять, що піддають ся волї короля і річи посполитої й готові сповнити у всїм накази комісії — військо, мовляв, само не могло ставити ся для своїх недостатків, і тому що не було готове до походу, але переказує через них свою покору і се має такуж вагу, як би всї вони були присутні. Скільки в тім буде щирости, знаю, що в. м. легко оцїниш, але щож тут будеш робити, питаю, по прінціпу комісії? Поставити їм умови — вони все приймуть дуже радо, бо ж піддають ся: хоч би кровю ті умови писали — все вони удадуть на час, звичаєм своєї натури, аби тільки викрутити ся від сього походу і утїкти від небезпечности. Побити присланих і тим вдоволити ся — значило б попсувати всю справу — се і не в характері ваш. милости, та й не могло б бути експіацією тих бід, які від них неустанно грозять, анї не вгамовало б їх. І по тім би комісари давнїм звичаєм поїхали до дому, погрозивши їм в листї, а справа ще б більше погіршила ся”. „А тут не словами й не трактатами, як ваша мил. добре знаєш сам, треба заспокоювати і від турецької війни убезпечати ся, а зброєю вчинити справедливість за давнїйші і теперішнї непослушности”, повторяє свою звичайну пісню наш вельможний землячок. „Zemsty tak potrzebney y spawiedliwej nad temi ludzmi”! прагне його шляхетське серце. Він певний, що й Конєцпольский прагне того самого 13), тільки думає, що нинїшня комісія не доведе до того, і даремно тягнуть панські почти, тратять панські гроші на сей похід. „Як би козаки ставили ся купою, або де небудь заскочити їх, як будуть іти на Україну, — не зле б то”, міркує він, але мелянхолїйно додає: „Але я певний, що вони тепер з Запорожа не покажуть ся, бо і сама неудача їх на морі не допустить їх до зухвальства: не сподїватимуть ся успіху і не посміють напасти на в. милость, ужиють собі слов вовчих і постави та чекатимуть, аж військо буде розпущене”. І боячи ся, що комісія, не скупавши в крови козачину тільки роздражнить її на участників експедиції, благає він Конєцпольского мати в своїй опіцї його українські маєтности і в тій справі посилає до Конєцпольского кн. Четвертинського для устних переговорів і просить мати до нього всяке довірє, як до самого Збаразького. „Хоч він грецької віри, але вдача у нього не козацька, знаю, що рад би він їх всїх бачити в однїй ложцї утоплених” 14), рекомендує його і себе український маґнат 15).








Примітки


1) Falsam maiestatem sobie uczynili, iż z nimi jako cum externa аliquа gente przez ludzi przednich w Polsce conditionibus, non imperio traktowano — Listy c. 78, 96.

2) Жовнїрські, лїсовчиківські.

3) Землячок наш, як бачимо, не зле намалював перспективи, які стрінуть Річпосполиту при першій катастрофі в боротьбі з козаками. За Хмельниччини все воно справдило ся вповнї.

4) Жерела VIII ч. 179.

5) Listy c. 97, пор. французькі депеші с. 430.

6) A to ad istum statum rzpta przyszła, że ci servi jei znalezli sobie takiego foederatum principem, który ich necessario bedzie bronić — Збаразький l. c.

7) Zbiór pamietn. VI с. 181.

8) Жерела VIII ч. 178.

9) Піп Филип оповідав в Москві: „с Турскимъ и Крымскимъ польской король перемирьє взялъ для тово чтобъ съ козаки запорожскими справитца” — с. 244, про упоминки с. 269.

10) На всякий випадок одначе остерігав від занадто оптимістичних надїй : Lecz ysz iest sprawa wielka, ktora nie może byc tylko przesz szable s tak wielkimi tego lotrostwa woyski uspokoiona, niech sie nie dziwują y tym się nie poruszaią, ieżeli tak prętko iakobysmy sobie zyczeli, do skutku nie przydzie.

11) Instructia od i m. р. Stanisława Koniecpolskiego woiewody sendomirskiego, hetmana polnego koronnego i. m. panu Marcinowi Wolinskiemu do Mehmet Diak baszy posłanemu w Barze 23 augusti roku 1625 dan — Публ. бібл. Пол. F. IV № 241 с. 595.

12) Ibid. c. 695.

13) Nie dla tego to mowię, żebym nie wiedzial y nie bel pewien, zebyc w. m. moy m. pan nie miał buc cupidissimus tey zemstey tak potrzebny y sprawiedliwy nad temi ludzmi y nie miał y przysługi sobie takiey y sławy zyczyc y kosztu rzeczy pospolitey załowac.

14) Lubo iest religii graecki, ale cnoty nie kozackiey ani urodzenia, y wiem, zeby ich rad widział wszydkich w iedney łyszce ytopionych.

15) Лист Збаразького в Публ. бібл. Пол. F. IV. 241 с. 605.











Попередня     ТОМ VII     Розділ VIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VIII. Стор. 8.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.