[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VIII. Стор. 10.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ VIII     Наступна





КАМПАНЇЯ 1625 Р.: ДЕКЛЯРАЦІЯ КОМІСАРІВ, ВІДПОВІДЬ КОЗАЦЬКА В СПРАВАХ ПОЛЇТИЧНИХ І РЕЛЇҐІЙНО-НАЦІОНАЛЬНИХ, MODUS VIVENDI КОЗАЦЬКОЇ ДЕКЛЯРАЦІЇ, ПРОГОЛОШЕННЄ ВІЙНИ.



Дня 25/X н. с. сповістив нарештї гетьман Жмайло польську комісію і гетьмана про свій приїзд до війська, і другого дня комісари вислали для переговорів з козацьким військом двох своїх членів-Українцїв Немирича і Стрибиля, передавши через них свою деклярацію.

Деклярація ся починала ся з пригадки, яких ласк і щедрот дізнавало козацьке військо за свої заслуги. „Не будучи по більшій части людьми шляхетського стану, вони не тільки особистою свободою, але і в маєткових правах своїх були зрівняні з тим першим станом держави. Цїлий світ дивив ся й дивував ся, як довго попускано їх вибрикам і часто пробачувано їм те, за що публичне право карало б навіть людей найвельможнїйших, найстариннїйших родів”. Далї вичисляли ся всї звісні вже нам грім і прогрішення козацькі: походи на море, самостійні дипльоматичні кроки, мішання в церковну справу, нарушення панського права, юрисдикції міської й королївської (спеціальний натиск положено на останнїй київський інцідент). Кінець кінцем ставили ся жадання: Військо видасть провідників морських походів і инших ексцесів, попалить човни при комісарських делєґатах і на будуще нїхто з них не ходити ме на море анї Днїпром анї Доном. Поставить послів, що ходили до Москви, для вислухання їх свідчень, видасть кореспонденцію „з московським князем” і „царика Яхію”. Зменьшить військо козацьке „до числа давнїйше означеного річею посполитою”, виключить всїх понад те число і спише решту на реєстр з докладним означеннєм їх осад — а мешкати і користати вони з своїх прав могти-муть тільки по містах королївських, „бо маєтности шляхетські й духовні підлягати тому анї не мають анї не можуть”. Повернуть ґрунти захоплені козаками в королївщинах, без надань старостинських. Чинити-муть справедливість в усяких скаргах до них. Зносини з заграничними державами занехають, на вірну службу присягнуть, на волости війська тримати не будуть, а на Низу будуть держати певне означене число козаків і стільки лише човнів, скільки треба для довозу припасів. В такім разї річпосполита буде виплачувати козакам щорічну платню уставлену під Хотином 1).

Се було в головнім не що иньше як повтореннє гадок королївської деклярації, даної по Хотинській війнї — приверненнє козачини в відносини, які були їй визначені перед Хотинською війною.

Одержавши комісарську деклярацію, козацька старшина признала її умови „тяжкими”, і передала на раду. Рада ся трівала другого дня з рана до полудня і признала умови неможливими. Відповідь була дана на письмі в тонї ґречнім, але гіднім 2).

„Не маловажимо ми того — починала ся вона — що по предках наших одержали ми за вірні служби нашого війска, які чинило воно на многих місцях, против кождого неприятеля, держави, не жалуючи свого здоровля і майна і не оглядаючи ся на які небудь нагороди. Не поводило ся воно в тім иньшими побудками, тільки хотїло зєднати собі ласку королїв покійних і й. кор. мил. ласкавого пана нашого, що тепер над нами щасливо панує. І за те і предки наші й ми самі від попередників й. кор. милости і від нього самого були надїленї свободами в особистім житю, в справах маєткових і в судах, як годило ся людям рицарським. І користаючи з тих свобід, ми піклували ся тим завжди, аби так як ми одержали по наших предках ті права і вільности, — щоб їх і наступникам нашим передати в цїлости і непорушности, примноживши слави, — аби й вони таким чином, одні по одних переймаючи, передавали в потомні часи, як належить підданим, вірним і. м. королям панам нашим. А якоїсь неласки короля пана нашого милостивого, або яких небудь карань за непослушність ми нїколи не були винні, бо все були вірними сьому підданству і тепер вірні зістаємо ся”.

Переходячи потім до поодиноких обвинувачень і жадань, поставлених комісарами козацькому війську, козацька деклярація поясняє, що привідцї перших морських походів були військом видані на кару, а пізнїйші походи були викликані тим, що правительство перестало видавати козацькому війську його платню, і козаки, не маючи з чого жити, „мусїли самі про себе промишляти”. Зносини з Шагін-ґераєм поясняють ся припадком (ми знаємо вже се поясненнє); козачина при тім, мовляв, рахувала на те, що Шагін заразом хотїв бути союзником Корони. Зносини з Москвою не мали на метї нїяких союзів, а робили ся „давнїм звичаєм” тільки для того, аби московське правительство „не переставало присилати казни” — „від віку московські князї мали звичай присилати нашому війську „контентацію”, і не хотячи упускати того, що попередники наші нам передали, ми посилали, допоминаючи ся сього; але щоб то було з якоюсь образою маєстату королївського 3), або противне річипосполитій, того анї в мисли нашій не було, анї дай того Боже”. Ставити перед правительством своїх післанцїв, що їздили до Москви, військо таки не хотїло. Так само що до Яхії заявило, що він як прийшов невідомо звідки, так і пішов невідомо куди. В дїйсности, коли Конєцпольский посунув з військом на козаків, старшина козацька з Запорожа вислала Яхію до Черкас, відти він прокрав ся в Київ, і тут митрополит Йов його тримав у себе, в чернечім убранню, а як Ляхи дуже почали за ним шукати, вислав його з своїм повірником попом Филипом за московську границю, а з Москви, протримавши досить довго, випустили його в дальший світ через Архангельськ 4).

Таким чином в сих полїтичних справах козаки відповідали більш виминаючи. Але в справі релїґійній поставили ся рішучо, вважаючи очевидно за справу чести не дипльоматизувати, а постояти за неї. „Про найсвятїйшого патріарха і инших духовних” не хотїли входити в дальші пояснення, вважаючи, що свою справу вони перед королем доста вияснили; з притиском тільки затитулували патріарха найсятїйшим, з огляду на те що комісари в своїй деклярації висловили сумнїв що до правовитости його титулу. За те київський інцидент рішучо брали в свою оборону, заявляючи, що й „найнизшої кондиції чоловік” не міг би витримати тих образ православній вірі, які дїяли ся в Київі 5). І на будуще просили пильно „заспокоєння нашої старинної грецької віри, котрій і корол. й. м. присягою своєю покій обіцяв, — аби вона була у всїм захована, — аби ми дізнавши ласки королївської, річипосполитої і п. комісарів, тим охотнїйше ставили ся за цїлість отчини против неприятеля Корони, де в тім була б потреба”.

Докори в ріжних ексцесах військо почасти признавало безпідставними, почасти обіцяло покарати провинників, як би показала ся за ними якась вина — „справедливість за кривди вчинені всякого стану людям завсїди чинила ся, і тепер готові вони її дати кождому по заслугам”. Зносини з заграничними державами і службу постороннїм державам воно на будуще готове занехати, коли на то воля королївська; але просить за те потвердження своїх прав і нагороди в кривдах, які терпіли козаки. Але що до приймання ріжних претендентів — „царків турецьких, московських, господарчиків волоських”, військо відповіло рішучо, що воно мусить тримати ся давньої свободи: „з віків за порогами приїзд і відїзд вільний всяким людям, як би вони не титулували ся”.

Походи на море військо готове залишити, коли йому буде підвисшена платня, так що могло б з нею обійти ся. І човни готове попалити, коли буде за них відповідна нагорода. Мусять бути також відкриті козачині якісь джерела прожитку, коли забороняєть ся добичництво на морі, „з котрого ми привикли діставати собі кусник хлїба” 6): має бути свобода в ловленню звіря, риби „і в чеснім гандлю мати прожиток”. З платнї, збільшеної під Хотином до 50 тис. зол., козаки не тільки не можуть прожити, як хто не має власної оселї („а таких між нами є багато”), анї зброї справити на службу, а навіть ледви на порох і олово вистане її на цїлий рік; посли козацькі мали отже просити комісарів, аби в тій справі постарали ся за козаками перед королем і річеюпосполитою. На армату козацьку треба також ріжних річей; коли комісари ображають ся тим, що козаки, виходячи на службу королївську, збирають з українних міст всякий припас для неї, як порох, олово, конї, шори, одїж і обувє для погоничів, — то треба справляти такий припас з державних коштів.

Виписку „непотрібних і до війни нездатних людей” військо годило ся зробити, тільки щоб виписаним не було потім кар або иньших прикростей від їх панів. При тім оправдувало ся, що не так воно до себе вербувало підданих з королївщин, духовних і шляхетських маєтностей, як самі урядники, беручи від людей дарунки, позволяли їм приставати до козаків 7), — через те й ремісників між козаками опинило ся богато. Про величину війська, яке мало б лишити ся в службі, козаки не згадували. Так само не вважали можливим означити великости того контінґенту, що мав стояти залогою на Низу: „малий гурт не постоїть против поганина, великий — не стримаєть ся від того, аби не вдарити на неприятеля, хоч би для самого прожитку; треба б його відповідно надїлити припасом, одежею, грошима”. І знов запитаннє до комісарів — звідки буде йти удержаннє тим козакам, що стоятимуть на Запорожу і відбуватимуть вартову службу?

Обмеження козацького проживання тільки королївщинами військо прийняти не хотїло рішучо. „Жити нам щоб було вільно як в маєтностях королївських, так і духовних та шляхетських, і коли б хто хотїв (з приватної маєтности) перейти до королївських міст, то щоб мав право продати свою хату і ґрунти (rozrobek)”. Не так гостро, але все таки рішучо не хотїло воно прийняти жадання, щоб гетьмана козацького настановляв король або гетьман коронний. „Кождий чоловік підлягав різним пригодам, а під воєнний час особливо смерть його може завсїди спіткати: як би з нагоди смерти старшого прийшло ся до короля або до п. гетьмана посилати по нового старшого, міг би з того вийти в війську великий розрух і непорядок; з тих причин хочемо зістати ся при давнїм звичаю — щоб самим собі старшого вибирати”. Так само нову присягу зложити, як хотїли комісари, не вважали потрібним, бо зложили її давнїйше.

Просили ще, аби комісари і гетьман допильнували, щоб заграблені і забрані під час сього походу на Україну козацькі маєтки і сїмї були вернено назад — „бо не заслужили ми терпіти сього”.

Відповідь таким чином, при всїм своїм чемнім тонї, була досить рішучо відмовна. Козаки не хотїли прийняти обмеження війська реєстром, і касовання своїх старих прав і практик (свобода мешкання, вибір гетьмана). Заявляли готовість піддати ся потребам польської полїтики — не шукати добичи і заробітку у сусїднїх держав, але від умовою коли річпосполита дасть їм відповідні способи удержання. Рішучо підносили свій церковно-національний постулят.

В польськім таборі відповідь прийнято як розірваннє переговорів і casus belli. Конєцпольский затримав у себе послів через ніч, щоб заскочити козацьке військо несподївано. Свому війську звелїв через ніч приготовити ся до походу. Рано прикликавши послів козацьких, заявив їм, що коли не хочуть показати послушности й покори, то він їм дасть спробувати шабель своїх на шиях їх, і кров їх спаде на душі їх. По сїй патетичний і гордій промові відправив послів і зараз же, по їх слїдах, рушив військо на козацький табор, що як сказано, стояв так близько, що видко його було з польського табору. Зачала ся війна.








Примітки


1) Zbiór pam. c. 177-8, з иньшої копії в Zrodła do dziejów роl. Ґрабовского і Пшездзєцкого

2) Видана в двох редакціях — Zbiór VI с. 188 і Zrzódła II с. 174. Стиль дещо відмінний, се вказує, що тексти сї передають ориґінал досить свобідно. Копії в збірниках петерб. публичної бібл. (№ 29, 96 й ин.) мають під сею козацькою деклярацією підпись: Laurenty Paszkowski pisarz na ten czas woyskowy і поміту „печати військової”. В обох редакціях є несправности, які можна поправляти, комбінуючи обидві версії.

3) Образа маєстату була в тім, що козаки московському цареви признавали царський титул, а на сей титул все ще претендував королевич, і польське правительство того титулу за царем Михайлом не признавало.

4) Кулїша Матеріали с. 216-7, 229-30. В Москві Яхія оповідав фантастичні історії ad captandam benevolentiam: коли польське військо пішло на козаків, вони казали Яхії, що проголосять його своїм царем і під його проводом будуть бити ся з Поляками, або користаючи з його походу перейдуть через коронні землї в балканські краї, що признали Яхію царем. Але Яхія почав їх відмовляти, доказуючи неможливість сих плянів, а заохочував післати до царя московського і просити приняти їх в підданство і заняти Поднїпровє своїм військом: „Будетъ они хотятъ царя христиансково (польський король, як католик, очевидно за християнина не рахував ся), и они бъ послали бить челомъ государю царю и вел. князю Михайлу Федоровичу всеа Русіи, чтобъ ихъ принялъ подъ свою державу и послалъ къ Киеву ратныхъ людей, чтобъ Кіевъ со всЂми городы і землями і Запороги привести подъ ево государеву руку, и тамъ имъ будетъ лутче”. І козаки буцїм то й збирали ся вислати таке посольство до Москви, але під той час прийшло польське військо, „Поляки и Ляхи, и учали ихъ побивать безъ пощады”, і се перебило висилку посольства.

5) Пор. вище с. 520-1.

6) Surowie nam z morza, zdobyczy zbraniaią, zkąd zwykliśmy chleba sztuki zasiągać.

7) Panowie urzędowie, biorąc od niektorych podarki, towazystwa nam pomagać pozwolali.











Попередня     ТОМ VII     Розділ VIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VIII. Стор. 10.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.