[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VIII. Стор. 11.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ VIII     Наступна





КАМПАНЇЯ 1625 Р.: БИТВА НАД ЦИБУЛЬНИКОМ, КОЗАКИ ВІДСТУПАЮТЬ, БИТВИ НА ПЕРЕПРАВАХ, БИТВА НАД КУРУКОВИМ ОЗЕРОМ, КОНЄЦПОЛЬСКИЙ ВІДНОВЛЯЄ ПЕРЕГОВОРИ, КОЗАЦЬКА ДЕКЛЯРАЦІЯ, ПЕРЕГОВОРИ, УСТУПКИ, УХВАЛИ КУРУКІВСЬКОЇ КОМІСІЇ, ПОВОРОТ ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА, БЕЗВИГЛЯДНІСТЬ КУРУКІВСЬКИХ ПОСТАНОВ.



Було то дня 19 (29)/X. Перейшовши болотнисту річку (Цибульник), Конєцпольский з трох сторін ударив на козацький табор і зігнавши козацькі полки з поля до обозу, розпочав канонаду. Біоґраф воєв. Замойского з розчуленнєм оповідав про свого пана, як він сам рихтував гармати й стріляв з них на козаків, „на здоровє пану гетьману" (Конєцпольскому), а той приїхавши на його крило й собі йому помагав і такими ж гарматними віватами віддячував ся, „по черзї оден другому свідчачи свою прихильність, а неприятелеви задаючи шкоди". Козаки пробували переревати сю милу панську забаву, виславши вилазку — наперед трохи кінноти, а за ними на животах повзли по землї піші козаки в засідцї; але Поляки помітили їх і вибили козаків з їх засїдок. Так само не удала ся вилазка під батареї лївого крила 1).

В вечері польське військо відступило з позицій, і другого дня не поновляло своїх атак. Конєцпольский видав наказ ладити ся до приступу, готовити коші, гуляй-городи й иньше знарядє. Коли про се довідали ся козаки, — каже польський дневник — на них напав великий страх. Думали перевезти ся й утїкти за Днїпро, але погода була того дня дуже неспокійна, і ті що пробували переплисти, потонули. Тодї Жмайло рішив відступити далї на полудне, на старе городище в ур. Медвежі Лози над Куруковим озером (теп. Круків напротив Кремінчука), — дві милї від Табурища. З вечера розложили огнї в своїм таборі, щоб здурити Поляків, а самі пішли на Курукове. Одначе слїдом в польськім таборі довідали ся про їх відступленнє: в ночи був висланий віддїл нїмецької піхоти на розвіди, і він підійшовши під самі шанцї козацькі, а не знайшовши нїкого, довідав ся, що козаки пішли, й сповістив про се Конєцпольского. Зараз о півночи зібрав той раду, і на нїй рішено не пускати козаків, а йти зараз за ними. Вислано зараз знаного вже нам (прославленого пізнїйше) Хмєлєцкого, щоб він догонив і „забавив" козаків, доки надійде головне польське військо, а зараз другого дня рушив і Конєцпольский.

Так оповідає польський дневник. Не маємо иньших джерел, які б пояснили нам причини сього несподїваного козацького маршу. Правдо подібно, виявили ся якісь недогоди зайнятої позиції, на випадок польського приступу, й рішено її змінити.

Сподїваючи ся польської погонї, козаки ужили всяких способів, щоб її забавити — так як Поляки собі хотїли забавити їх. „Була вже година на день", коли Хмєлєцкий з своїм кінним полком догонив козацьке військо, в милї від старого табору. Козаки, перейшовши річку, лишили в густих лозах на її берегах півтори тисячі своїх, щоб вони боронили переправи, „забавили" польську погоню. Так само відійшовши далї пів милї, до другої води, поставили тут другу засїдку, з двох тисяч кінного війська. І нарештї третю заставу умістали над Куруковим озером, на північний сторонї, від Поляків, дві тисячі війська в обороннім таборі з возів, розставлених в формі півмісяця. Головним табором стали по другий бік озера, в старім городищу і тут розставивши наоколо в кілька рядів вози, приступили до укріплення табору.

Козацькі застави були виставлені на погибіль майже неминучу — мали пожертвувати собою, щоб дати спромогу головному війську отаборити ся добре до приходу польського війська. Свою задачу вони сповнили.

Не тільки висланий на перед Хмєлєцкий, 2), але і полки Потоцкого і Тишкевича, що пішли слїдом, не могли собі дати ради з першою козацькою залогою, та замість бити ся, розпочали з нею переговори 3). Аж коли надтягнула нїмецька піхота, почала обстрілювати козаків, а за ними й кіннота, позсїдавши з коней, ударила на засїдку, перейшовши з мушкетами в руках річку — подали ся козаки перед переважними польськими силами. Пішли в розсипку, куди видко, перед польською кіннотою.

Так добігли до другої засїдки й тут повторило ся те саме: стрільба по козацьким позиціям, потім штурм, і нове виступленнє козаків. Польський дневник хвалить ся, що польська кіннота війшла в такий запал, що громила козаків, „не жалуючи нї коней анї рук, так що нї оден не втїк щоб дати вість на Курукове". Тут знов зачекали пішого війська і з ним вибили козаків з передової позиції і з табору зачали обстрілювати другий бік озера. Під той час стали підходити вже полки й головного польського війська. З ними передові полки польські пішли приступом за ріку й погнали козаків до їх головного табору, а багато при тім побили. Тому що козаки табору не встигли ще докінчити й відповідно зміцнити. Поляки сподївали ся розбити його, користаючи з сього, і ударили з великим імпетом на табор. Але сей запал коштував їм дорого. Козаки з табору прийняли їх влучним огнем, иньші знов ударили з своїх засїдок, де були позалягали. Багато з польського війська вбито, иньших постріляно — між иньшими визначного вояка рицаря мальтийського Юдицкого: поцїлено його в сам мальтийський хрест. Ледво не згинув і Замойский, заскочивши в болотисту дреговину, де обпали його козаки і ледво не вбили. Польське військо кинуло ся в неладї назад, але в тім наспів Конєцпольский з рештою війська, привів до порядку, роздав позиції й поновив з новими силами приступ, під гарматну стрільбу, з усїма силами. Але результати й сього більш плянового приступу були зовсїм не особливі. Табору розірвати не удало ся, тільки Поляки понесли великі страти в людях 4), і сам Конєцпольский вважав ся чудом тільки уратованим від смерти. Тому коли з козацького табору донесли ся якісь крики — як оповідає польський дневник, ратуючи гонор свого війська — „кричали голосно, просячи милосердя", Конєцпольский вважав се за добру нагоду закінчити невдалу битву. Казав забрати батареї з позицій, звів військо і став табором над берегом озера 5).

Що та козацька панїка і покора була не більше як фікцією комісарів, щоб покрити сумні результати битви, виявило ся зараз. З козацького табору не думав нїхто приїздити з чолобитєм. В польськім, роблячи bonne mine, говорили, що козаки боять ся висилати послів до розгнїваного гетьмана. Конєцпольский, ратуючи неприємну ситуацію, заявив, що він в такім разї більше козаків не пожалує і знову наказав ладити „уже серіозно" коші і всякий припас для штурму. Але комісари, поясняв дневник, намовили його вислати собі послів до козацького війська, і він пристав на се — післав Хмєлєцкого з иньшим ротмістром до козаків, щоб заохотити їх до спокійного полагодження справи.

Се було вповнї по афоризму — „не йде гора до Магомета, йде Магомет до гори". Але прийшло ся „зняти пиху з сердця". Перспектива дальших битв по нещасливій баталїї 31 жовтня, а ще гірше — перспектива довгої затяжної облоги — лякала Поляків. Вже зачали ся приморозки, ішов снїг; трудно було вигодувати військо і коней в таку пору і в такім далекім, глухім кутї. Великі були страти в конях і людях. Багато було ранених, що вимагали якоїсь вигоди і догляду, а того не можно було їм дати. При тім знаючи про зносини козаків з Шагін-ґераєм — що вони силкували ся дістати від Шагіна поміч, мусїли Поляки бояти ся всякого протягання війни, бо ну-ж Шагін ще раз зломить умову й задумає помогти козакам? А відкладати на пізнїйше не можна було з огляду на перспективу шведської війни. Тому треба було доконче якось залагодити справу.

В листї, переданім через післанцїв Конєцпольского, заявляв він готовість вибачити козакам їм непокорність, що вони „сміли піднести корогви свої против корогов і зброю свою против війська королївського" (боронячи себе від Поляків, що перші наступили на них). Аби лише тепер спамятали ся й покорили ся. Инакше грозив ся, що він „з тутешнїх країв не відійде", і буде „над жінками, дїтьми і маєтностями" козацькими „суровість свою виконувати" 6). Звучало се грізно (меньше вже гідно і культурно). Але з за сих грізних фраз звучала властива нота: „przysyłaycie do nas zarazem posłów"! І те що нїяково було написати, ратуючи гонор королївського війська, мала, очевидно, устно договорити післанцї. Результатом було, що козаки справдї вислали своїх післанцїв з листом, „просячи трактатів", як записує се дневник 7). Комісари, вислухавши їх, вислали від себе лист, жадаючи, щоб козаки вислали послів з повновластю для договорення. Самого сього листу не маємо, можемо судити тільки з козацької відповїди 8). Головним змістом були, очевидно, виправдування в тім, що польське військо по попереднїх запевненнях своїх добрих замірів так хижо і безоглядно наступило на козаків. Виправдували ся тим, що козаки шукають помочи у Шагін-ґерая, що вони спалили замок канївський, і т. п.

Козаки на се другого дня (3/XI н. с.) прислали посольство з десяти осіб (були то: Петро Одинець, Іван Лярич, Лев Борута, Іван Бачинський, Андрій Кудиновський, Микола Болбас, Іван Горушкевич, Стефан Микитич, Богдан Пашина, Іван Пекачевський). Привезли вони нову козацьку деклярацію, адресовану до комісарів, і осібні листи (до Конєцпольского як гетьмана і до Замойского як воєводи київського). Як в сїй деклярації, так і в інструкції даній сим послам, підписаній писарем Савою Бурчевським і также предложеній, комісії, козаки хоч в виразах скромнїйших і здержливійших, в самій річи повторяли погляди і жадання, висловлені в першій деклярації. Робили тільки незначні уступки, в тім родї як зложеннє присяги, але напр. означеннє реєстра певною цифрою все таки промовчували („властиво нема про що вже говорити, бо під час походу війська на Україну одних побито, иньші, боячи ся тої виписки, відступили ся від нас і добровільно піддали ся панам-урядам українським; але сповняючи волю п. комісарів, не противимо ся тому, щоб по поворотї нашім до дому люде дїлу рицарському чужі не пишали ся нашими вільностями"); додавали дещо нове — напр. аби старшинї була визначена осібна платня 10).

Переговори на підставі сих деклярацій трівали цїлий день, але при великій ріжницї в жаданнях комісарів і козацького війська не могли дійти кінця. Комісари годили ся тільки піднести реєстр до 5 тисяч, а до плати 50 тис. додати осібну платню старшинї; годили ся, щоб на випадок, як би гетьман козацький вмер на урядї, військо могло собі вибрати гетьмана тимчасового, поки правительство визначить, але військо не може самовільно нї скидати з гетьманства ні виберати. Рішучо признавали далї не можливим, щоб козаки мали право проживати по маєтностях приватних і видхиляли козацькі прошення що до заспокоєння релїґійної справи такими метикуваннями, що в релїґійний справі, мовляв, нїякої кривди не дїєть ся і займати ся нею повинно духовенство, а не військо. Крім сеї офіціальної відповіди вислані були осібні листи, з запевненнями прихильности, від тих, до кого козаки писали осібно; були вони писані прихильно, але з панської високости до людей „простої кондиції") 11).

Переговори, ведені в польськім таборі 3/XI, значно посунули справу на перед. Правдоподїбно, комісари вияснили козацьким послам, що від певних пунктів вони нїяк не можуть відступити, і їх умова з козачиною не може бути уложена инакше. Але разом з тим чи не дали вони по тиху певні надїї, не вказали якісь перспективи, що в дїйсности, на практицї сї постанови де в чім можуть бути помякчені, ослаблені? Або козацька старшина собі се виміркувала з переговорів, з ситуації. Трактати з козачиною все укладали ся більше про око, і нїколи риґористично не переводили ся. І сим разом не було причини думати инакше. Ті нові постанови, проєктовані комісією, мали бути відновленнєм постанов комісії ольшаницької 1619 р. Чи не згодили ся тодї козаки на них? А в дїйсности вони зістали ся на папері. Правда, по таких нових заслугах, положених в Хотинській війнї, по дальшім зростї і сили, і енерґії, і престіжу козацького вертати ся назад до постанов 1619 р., перечеркнувши всї надїї і претенсії, оперті на хотинських заслугах, козачинї було, без сумнїву, прикро. Але щож! І постанови 1619 р. вінчали собою великі козацькі заслуги в московській кампанїї. Иньшої дяки, очевидно, не було що сподївати ся від шляхетської річипосполитої.

Се все мусїло взяти під розвагу військо козацьке, вислухавши відомости і листи, привезені його посольством. Цїлий день 4/XI пройшов в нарадах. Не вважаючи на значні страти в попереднїх битвах (як каже польський дневник, самі козаки по закінченню переговорів признавали ся, що згинуло їх в битвах сеї кампанїї 8 тис), військо козацьке було ще значне. Поляк участник походу каже, що було його по всїм тім в таборі „що найменьше 20 тис." 12). Але перспектива дальшої війни не усміхала ся й козакам. В раптовім походї з під Крилова „урвано" їм значну частину обозу, з припасом і запасом, і так спішно закладаючи табор на новому місцї, не могли вони зробити його так як треба. З огляду на все отсе рішено капітулювати. В вечері до польського табору приїхали посли, які заявили, що два пункти становлять головну перешкоду: козаки не можуть згодити ся на видачу провідників попереднїх своєвільств і на цифру реєстру, бо по за реєстром лишить ся яких 45 тис. і виписки їх неможна буде перевести. Так записує дневник 13). Деклярація козацька (третя з ряду), яку маємо на письмі 14), заявляла також, що козаки „нїяким чином і з ріжних причин" не можуть видати проводирів, „бо старший як посол вибираєть ся до кождої справи однодушно цїлим військом і мусить те робити, що військо йому накаже — тому не вони, але ми, все військо завинило перед королем і річеюпосполитою", і військо просить сю провину вибачити. В справі реєстру: „трудно нам згодити ся, аби військо обмежити всього пятьма тисячами, бо між нами знайдеть ся більше десятка тисяч таких людей, що по 10, 20 і 30 лїт займали ся рицарським дїлом на службі річипосполитій, шаблею кавалок хлїба собі добували і калїцтва терпіли. Як же такий чоловік, бувши свобідним, мав би тепер підлягати юрисдикції панській? Віддаємо се на ласкаву розвагу панів комісарів і покірно просимо їх, аби не вимагали від нас того, що могло б учинити тільки розрух між нами. Тим більше, що сеї зими однаково тяжко робити між нами порядок (переводити реєстр): в полї трудно, а зібрати все військо в якімсь містї — велика тягота людям і спустошеннє мусїло б бути; а як дасть Бог, на весну, коли на полї нам лекше зібрати ся, не чинячи людям тяготи, можна буде зробити, хоч би й при п. комісарах — коговони з себе до того визначать".

В иньших справах заявляли готовість піддати ся давнїйшим комісарським постановам. Годили ся вийти з шляхетських маєтностей, тільки щоб будинки і „розробки" (ґрунти розроблені) їм сплачено. Пробували випросити собі, щоб заховано їм право вибору старшого — „хиба як би ми були покликані куди небудь на королївську службу, міг би бути хтось від короля з нами, як колись бував Оришовский" (в ролї королївського комісара, не властивого гетьмана козацького). Просили осібної платнї для старшини, на армату. Хотїли, аби дано приміщення на найблизшу зиму в якихось містах для козаків і армати з огляду на спустошеннє України польським військом. Повторено бажаннє, щоб нагорожені були шкоди, починені польським військом, щоб вернено жінок, дїтей, майно — „де б хтосъ пізнав своє або в таборі знайшов" 15).

Кінець кінцем комісари рішили ся зробити такі уступки: не жадати видачі провинників, дати амнестию всїм за минуле. Підвисшити реєстр до 6000 і додати платнї на військо 10 тис. (разом 60 тис. зол.), а осібно старшинї 16). В справі іменовання старшого теж учинено компроміс: рішено, що козаки будуть вибирати кандидата на гетьманство, а гетьман польський, іменем короля, буде його їм „подавати" (затверджувати властиво) 17); і так зараз „по виборі ними зпоміж їх самих" Мих. Дорошенка, гетьман „подав" їм його за старшого. Тільки як би в великім віддаленню від короля і гетьмана козацькому старшому тралило ся вмерти, можуть козаки собі тимчасово вибрати гетьмана самостійно 18). На тих підставах зараз списано комісарські постанови 19).

- За минувше козакам давала ся амнестия, на будуще вони обовязували ся занехати всякі зносини з стороннїми держави, не ходити походами на них своєвільно, анї на море не виходити, човни зараз попалити, на будуче їх не робити, бути в послушности і в „юрисдикції замкові, духовні і міські не вдавати ся", та віддавати „належне поважаннє і послушність" старостам і урядам. На се гетьман зложив присягу, що не поведе без волї правительства свого війська на Туреччину анї морем анї землею, не збиратиме „анї куп, анї охотників, анї виписчиків", а всяких своєвільників каратиме. В тім же дусї послушности і повздержности від самовільних походів зложили присягу „отамани, чернь вся, військо запорозьке його кор. милости" по даній йому формулї присяги.

Шеститисячний реєстр війська мав бути зладжений в шести тижнях, до дня 18 грудня, і переданий властям. Протягом дванадцяти тижнїв мали козаки вийти з маєтностей шляхетських, попродавши ґрунти і будинки людям, котрі згодили ся б віддавати панови „повинности і підданство"; в панських маєтностях могли б зістати ся тільки ті з війська, „котрі будуть своїм панам послушні і котрих пани схочуть терпіти". Козакам позволяєть ся всяке przystoine pożywienie з торгу, ловлення риби і звіра, без шкоди одначе для доходів старостинських.

Тисяча козаків — чи скільки вкаже коронний гетьман — буде пробувати як залога на Запорожу. Иньше військо козацьке буде стояти „за волостю", і відти, куда їм вкажуть гетьмани, буде ходити в поміч польському війську, уважаючи, щоб у тих переходах нї в чім не обтяжати людности. За се діставатимуть платню — 60 тис. золотих річно, що будуть виплачувати ся їм на св. Ілю в Київі.

Сей протокол, уложений від імени комісарів, в тріумфальнім все таки, хоч і досить здержливім тонї 20), стверджено підписами козацьких старшин. За Дорошенка, „тому що писати не вміє", підписав ся оден з шляхтичів; іменем иньших і всього війська — новий писар військовий, Сава Бурчевський 21). Вислані до козацького табору Собєский і Балабан вислухали козацької присяги, і ріжних говорень, які „хитрі Малороси" вважали потрібним говорити „панам", аби сказати „что нибудь пріятное". „Нарікали на свою глупоту і непокорність, що привели їх до такого кроворозлитя, і признавали, що нема лїпшого війська над лядське, а по нїм запорозьке", записує польський дневник. Другого дня новий гетьман з старшиною приїздив до польського табору; Конєцпольский витав їх і частував. А другого дня, відслуживши мшу, військо польське рушило назад, тоюж дорогою. Перейшовши Рось, Конєцпольский визначив своїм полкам становища на зиму, і поїхав до Бару до дому. Комісари розїхали ся теж 22).

З тріумфом був відісланий королеви папіровий трофей сеї довго плянованої кампанїї — протокол комісії. Зброєю вимушено у козачини, що сама вона перечеркнула свій рахунок за хотинські послуги і подвиги, за які так багато сподївала ся, за які так багато її обіцювано.

Змушено її замовчати про свої найосновнїйші домагання, відступити від того що признавала вона елєментарними вимогами свого істновання.

Фізично не можливо було втиснути в рами реєстру всїх старих, довголїтнїх козаків, що брали участь у стількох кампанїях для річипосполитої, на її заклик. Фізично не можливо було прогодовувати ся тому війську, яке річпосполита хотїла задержати в своїй службі, коли воно зрікало ся заграничного заробітку і заразом не діставало нїяких домашнїх джерел утримання.

Нїчого! Від козачини вимушено се. Вона мусїла істнувати для потреб річипосполитої, нїчого їй не коштувати, і нїчим не давати відчувати свого істновання.

Жити надїєю на марну платню, що звичайно не виплачувала ся. Пробувати „поза волостю", так щоб і дома її не було чути, і сусїдні держави не відчували її істновання. При всїй реальности сього істновання знайти собі якусь над — натуральну сферу, четвертий вимір геометричний.

Польські державні і воєнні мужі осягнули се. Неможливе стало можливим.

В протоколї принаймнї.

Се був оден з типових паперових і атраментових тріумфів, що розроджували ся потім звичайно морями крови, біди і злоби.








Примітки


1) Дневник — Zbiór c. 149-152, Журковский с. 97-8.

2) Журковский, вихваляючи подвиги свого колєґи Хмєлєцкого, занадто рожево представляє його успіхи.

3) Дневник каже, що військо зостало Потоцкого і Тишкевича ubiezpieczonych nieco kozackimi traktatami; сї слова дослїдники перекладали так, що мовляв сї полки зміцнили свої позиції на козацький спосіб. Переклад, думаю, не можливий.

4) Wiele piechoty niemieckiej pogineło, i koni siła nastrzelali, także kawaleriey zacney padło niemało, записують Pamiętniki do panow. Zygmunta III, I c. 124. Gdzie i z naszey strony krew lac się musiały y towarzystwa kilkanascie (!) z naszych zginęło y rotmistrz kozacky pan Rogowski, koni także sila barzo nastrzelano i nazabiano — сучасна записка, Публ. бібл. F. IV 96 л. 43.

5) Дневник — Zbiór с. 152-6, тамже листи Мясковского і Конєцпольского с. 164-5, 228-9, Журковский с. 99-100.

6) Zbiór, с. 175-7.

7) Ibid. c. 157.

8) Ibid. c. 199.

9) Zbiór с. 200, доповняю й поправляю деякі ймення по рукоп. Публ. бібл. № 241 с. 624 Тут сей реєстр послів виглядає так: Piotra Odinca, Iana Larzia, Lwa Barutę, Iana Buczynskiego, Andrzeia Kudinowskiego, Mikolaia Bolbosa, Iwana Horuskiewicza, Stephana Mikytucza, Bohdana Passyne a Iwana Pekaczewskiego.

10) Zbiór c. 199-207, Zrzódła II c. 180, Źurkowski c. 101.

11) Zbiór c. 208-16, Źurkowski c. 102.

12) Zbiór c. 159, 229.

13) Ibid. c. 158.

14) З датою 5/XI; чи се показує, що деклярація була вислана другого дня, чи тут недокладність в датї, тяжко сказати.

15) Zbiór c. 218-222.

16) Старшинї плата така: старшому 600 зол., двом осавулам по 150, обозному, писарю і судї військовому по 100, 6 полковникам по 100, осавулам полковничим по 50 зол., 60 сотникам по 50 зол. Роспись дуже інтересна, бо вказує на дальші факти еволюції козацького устрою: перехід полку від пятисотного до тисячного контінґенту, дальша орґанїзація інституту ґенеральної старшини, дуже близька вже до часів Хмельниччини (судя військовий, повисшеннє значіння писаря, роздїл осавулів генеральних від полкових, отамани вже між старшиною не фіґурують).

17) Так очевидно треба розуміти досить неясну стилїзацію комісарських постанов: Starszemu, ktorego k. mc.ś przez hetmanów koronnych z pośrodka ich samych obranego podawac będą, особливо як порівняти з попереднїми словами про затвердженнє Дорошенка.

18) Zbiór c. 232-3.

19) Zbiór c. 230-241, теж в Архиві III. І ч. 78.

20) Неприємно мусїли звучати для козаків фрази: iż przez szable zа nastąpieniem woyska koronnego znacznie są pokarane, tym których szczęście i wola boża od tey kazni zasłoniła, iż i ostatek krwie swoiey, przy którey Rpta ich zostawiła, na odwagi i usługi Rptey ofiarują y obowiązują, cale imieniem i. k. m. i rptey odpuszczamy.

21) Imieniem pana Michaila Doroszenka starszego woyska i. k. n. Zaporoskiego za prośbą iego, iż sam pisac ne umiał, Jan Raczynski mp. podpisuie się. Imieniem wszystkiego woyska Zaporoskiego przy bytnosci starszych podpisuie Sawa Burcewsky pisarz woyskowy. Ся підпись, звісна в численних копіях „комісії 1625 р." (в рукоп. Публичної біблїотеки, № 29, 96, 175), опущена в виданнях її (тільки з Маркевичової історії цитує її видавець в Zrzódła-х т. II с. 189). Підпись писаря читаєть ся різно — Sawuy Buczewsky також; очевидно се помилка.

22) Zbiór VI с. 158-160.











Попередня     ТОМ VII     Розділ VIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VIII. Стор. 11.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.