[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ I. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ I     Наступна





ШУКАННЄ MODUS VIVINDI, КОМПРОМІСОВІ ТЕЧІЇ В ГРОМАДЯНСТВІ, В ЄРАРХІЧНИХ КРУГАХ, МІСЇЯ М. СМОТРИЦЬКОГО ДО ПАТРІАРХІВ, СПРАВА ПРАВ БРАЦЬКИХ, ЇХ СКАСОВАННЄ ПАТРІАРХОМ.



Куруківська кампанїя 1625 р., перечеркнувши рахунки козачини з польським правительством за Хотинську війну, стала на довший час вихідною точкою в українсько-польських відносинах. Кругам козацьким і тим, що стояли за ними й рахували на них, прийшло ся попрощати ся з надїями на задоволеннє своїх постулятів за цїну козацьких заслуг в Хотинській війнї. Але й кругам правительственним і польським не вдало ся сповняти своє бажаннє: тріпнути козачину так як в Солоницькій кампанїї, знищити її й наступити на горло. Прийшло ся шукати якогось modus vivendi і з сею козацькою силою і з тими елєментами, які вязали ся з нею. І в результатї війна 1625 р. стає вихідним моментом для досить довгого, десятилїтнього періоду компромісових проб — останнїх компромісів перед великим вибухом опозіційних сил. Зручнїйшим полїтикам удають ся сї компроміси краще, слабим — гірше, і опозіційні елєменти проривають ся через сї нехитрі компромісові плетення, доводячи до крівавих конфлїктів в 1630 р. і потім знову в 1635. Але „статочнїйші" елєменти загалом держали ся ще сильно, елєменти опозіційні до часу не виросли настільки, щоб перевернути їх, і компромісова течія брала загалом гору як з польського так і а українського боку протягом цїлого сього десятилїтнього періоду. Вершком її розмаху було безкоролївє 1632 р., коли українським постулятам були зроблені значні уступки новим королем, а козачина, що здавна привикла дивити ся на нього як на протектора і приятеля, змагала до того щоб увійти в державне життє річипосполитої та здобути собі голос в її управі. Та правлячі шляхетські круги не були досить розсудні, щоб підтримати сї опортунїстичні напрями, в своїх власних інтересах.

Отсї компромісові течії були тим сильнїйші, що вони не були випливом самої тільки фізичної, оружної перемоги польсько-шляхетського режіму над козацькою силою, що стала опорою й підставою для національної полїтики української в отсих десятилїтях. В самім українськім житю, в тих кругах, що взяли в свої руки провід національного житя та в його інтересах старали ся впливати і впливали дїйсно на козачину й її полїтику, — знаходили ся теж елєменти компромісові, яким були ненаручні і крайности української демократії і її безнадїйний конфлїкт з шляхетським режімом річипосполитої.

Такою була новопоставлена православна єрархія, що по всїм традиціям своєї церковно-полїтичної минувшини, і з огляду на свою гірку залежність від ласки і неласки правительства та на шкідні наслїдки сеї неласки для всього православного житя, — горячо прагнула помирення з правительством, лєґалїзації, признання, толєранції. З прикрістю зносила вона також і ріжні менше приємні для неї сторони того демократичного, республїканського житя, яке виробляло ся в православній суспільности наслїдком дезерції можних і власть імущих, і в помиренню з правительственними сферами, в лєґалїзації своєї церкви бажала знайти міцну підставу для боротьби з сими небажаними явищами внутрішнього церковного житя. А супроти тїсних звязків, які утворили ся протягом останнього десятилїтя між сими єрархічними, церковними кругами і кругами козацькими, такі течії в церковнім житю та боротьба викликана ними варті того, щоб коло них спинити ся на сїм місцї. Вони мали більше нїж саме церковне значіннє.

Я вже мав нагоду попереду зазначити, що наставлена в 1620-1621 рр. під козацькою опікою нова православна єрархія, коли пройшли перші моменти ентузіязму від сеї многоважної подїї, помітила, що їй, так гаряче бажаній, вимріяній, у Бога вимоленій єрархії не дуже то легко знайти собі місце в православній суспільности, яку сї єрархи мали ущасливити своєю появою. Православна суспільність за ту чверть столїтя, що прокинула від переходу на унїю владиків, привикла обходити ся без них. Справи церковного роспорядку, що належали по старим традиціям духовним властям, порядкували ся мирянами, братчиками. Надививши ся на факти дезерції, хитання духовних між православієм та унїєю, на їх утечі „на ситші пироги" панської ласки, брацтва і суспільність взагалї дбали як найменьше лишити в руках духовних, як найменьше давати їм спокуси, хотїли рядити всїм самі, і тим у одиниць здібнїйших, амбітнїйших з поміж духовенства не могли не викликати незадоволення такими відносинами, суперечними з практиками церкви.

Церква руська править ся contra naturam: не клир править народом, а народ клиром, завважає бувший київський ректор, пізнїйший апостат Касіян Сакович, в передмові до книжки Desiderosus, виданій під сю пору (1625). „Живучи в люблинськім брацтві, надивив ся я, як які небудь хлопи-квасники, корчмарі видають попови ризи, апарати, хрести, євангелїя, самі носять їх в олтар, своїми нечистими руками дотикаючи ся річей, на які вони й дивити ся не гідні, а коли їм робив з сього приводу вказівки, не тільки не бачив від них поправи, але ще накликав на себе їх гнїв... Дивна річ, повіряють братчики своїм духовним совість, а апаратів, хрестів, євангелїя повірити не можуть!" Розумієть ся, братчики потрапили б дуже резонно і основно витолкувати такі порядки, але по своєму правий був і Сакович і його однодумцї, коли з становища духовного, з становища канонів церковних дражнили ся такими відносинами. І помічення, роблені унїятами над братськими порядками, без сумнїву знаходили гіркий відгомін в самих православних духовних кругах. „Ви духовних і монахів держите в своїй власти, самі своєю волею їх вибіраєте й приймаєте до свого брацтва, самі судите і вигоняєте тих, які вам не в лад", закидає унїятський полєміст виленським братчикам. „Доти ви своїх духовних хвалите, поки вони вам надскакують, вихиляють ся коло вас, підлещують ся, сповняють ваші бажання, а як хто тільки з них почне розважати та перестане перед вами вислуговувати ся, нехай уже сам про себе дбає; на жалї духовних осіб ваші мирські суди не вважають; десь добре памятаєте, як старшини виленського брацтва, братчики-миряне, осудивши одну духовну особу, святили свої руки в пресвитерській бородї" 1).

Те що відчували православні духовні в своїх стрічах з братчиками, ще болючійше мусили відчувати православні владики. Традиції єпископської власти, самодержавної, автократичної, не мирили ся з новим брацьким народоправством. Розвій брацтв в останнїй четвертинї XV в. погнав православний епископат в 1590-х рр. до тїснїйшого союзу з світською властю, з католицькою церквою, щоб у них знайти опертє проти сього народовластя (пригадаймо Балабана з його боротьбою з брацтвом). За дальше чвертьстолїттє се брацьке народовластє ще більше ствердло і розширило свої компетенції коштом владичої власти, що вигасла на всїм майже просторі українських (і білоруських) земель. І по відновленню єрархії нові владики, при всїм поважанню до брацького інституту, при всїм признанню його заслуг перед церквою, не могли не відчути сильно і прикро, як тїсно і важко їм було з тим розвоєм брацького народоправства.

І от коли Мелетий Смотрицький, друга особа в відновленій єрархії, чоловік близький своїм становищем і духом митрополитови Йову, вибрав ся скоро по убийстві Кунцевича на схід, до православних патріархів, він мiж иншим дістав порученнє від м. Йова представити патріархам, а головно патріархови царгородському, зверхнику української церкви, шкідливі наслїдки тої децентралїзації, тої системи церковних імунїтетів, „ставропіґій", що так широко була розвинена патріархами за останнї десятилїття в українсько-білоруській церкві. Вона підривала єрархічну власть митрополита і епископів, вносила дезорґанїзацію й анархію в церковне житє 2). Такі представлення, підтримані, очевидно, відповідними контрибуціями були приняті патріархами. Патріарх царгородський видав грамоту, де наказував, щоб церкви і монастирі, які тепер, недавно, і давнїйше дістали права й титули ставропіґій, надалї вже ставропіґіями не називали ся і не правили ся самі собою, а були під загальною властю своїх архієреїв 3).

Се була дуже важна постанова, і вона викликала страшенний гнїв всїх інтересованих брацтв і ставропіґіяльних монастирів, то значить головнїйших і впливовійших православних інституцій. Гнїв сей звернув ся в першій лїнїї на Смотрицького. Печерський архимандрит тодїшнїй, З. Копистинський, що не міг, розумієть ся, благодушно приняти такого замаху на ставропіґіяльні права свого монастиря, не прийняв до себе Смотрицького, коли він приїхав з тим до Київа десь зимою 1625-6 р., і иньших намовляв, аби його не приймали 4). Митрополит Йов, що тримав ся солїдарно з Смотрицьким, та і не міг, очевидно, відрікти ся своєї участи в сїм інцідентї, прийняв Смотрицького у себе й силкував ся його оборонити; зате роздражненнє звертало ся й на нього. Прислані патріархами листи проголошено за фальсифікати. На митрополита і владиків пускано поголоски, що в підозрілім світлї виставляли їх правовірність і льояльність, підозрівали в якихсь тайних плянах, в відступництві. Почали появляти ся якісь „писання ущипливі", що владиків, а головно митрополита й Смотрицького „удавали за отступники", „в огиду і обридливость приводили" між православними 5).

Щоб збити сї поголоски, митрополит з Смотрицьким зараз же на запусти, „подъ часъ былого въ Кіе†собору, передъ многимъ духовенствомъ, паны шляхтою, войтомъ, бурмистрами, райцами, брацтвомъ церковнымъ и всЂмъ поспольствомъ православнымъ", поспішили оказати „невинности и вЂрности своєє певныє знаки", і в першу недїлю посту, під час звісної церемонїї православія, зробили якісь святочні заяви, що мали знищити всякі підозріння що до їх нахилу до унїї, до компромісу. Але все се підозрінь не убивало, і вони росли далї. В маю митрополит виступив з окружником, де згадавши про отсї попереднї заяви, запевнив всїх православних „великоименитого російського роду", що він і Смотрицький міцно стоять при православній церкві й східнїх патріархах — „ани з апостатами жадного порозуменя і здради ихъ участництва не мЂлисмо, ани противъ церкве рускоє и противъ народу своєго нЂкогда намовъ жадныхъ подступно не чинилисмо, ани чинити безъ волЂ божоє и безъ волЂ всеє церкви православнихъ не мыслили смо". Просив отже не давати віри інтриґанам, що хочуть діскредитувати новопоставлену єрархію. Се діяводьська робота: її мета — наново позбавивши церкву пастирів, до „проклятого уницкого отступства и римскоє овчарни всЂхъ безъ труда загнати" 6).

Сї намови митрополита впливали слабо, бо справа ставропіґій висїла далї. Брацтва й монастирі вишукували акти на ставропіґіяльні права. В одній виписи читаємо, що печерська братія предложила митрополитови на доказ своїх ставропіґіяльних прав грамоти патр. Максима і Рафаіла 7). Брацтво львівське і виленське вислали своїх послів до патріарха, з грошевими дарунками, доходити своїх прав. Від патріарха винесли вони нову грамоту (датовану груднем 1626 р.), де патріарх розясняв свою попередню грамоту так, що брацтва надїлені ставропіґіяльними правами від патр. Єремії, як брацтво львівське і виленське, мають і далї зіставати ся при ставропіґіяльних правах, а інституції обдаровані титулом ставропіґій пізнїйше, особливо ж патр. Теофаном, — всї мають підлягати архієрею своєї епархії, як звичайні монастирі і парафіяльні церкви 8).

Се розясненнє, принесене послами брацтв, мусїло розвіяти всякі сумнїви що до автентичности патріаршого розпорядження про скасованнє ставропіґій, принесеного Смотрицьким. Воно було автентичне. Але відносин утихомирити се розясненнє не могло нїяк, бо довгий ряд інституцій, між ними київське брацтво, та й Печерський монастир, були далї загрожені в своїх автономних правах. І невдоволеннє на митрополита, на владиків, і підозріннє в тайних, неправославних замислах розвивало ся далї.








Примітки


1) Sniadanie schizmatykom brackim. 1630.

2) Що се було порученнє митрополита, на се не маємо нїяких безпосереднїх документів, але треба памятати, що митрополитови ся справа долягала найбільше, а самому Смотрицькому дуже мало. Пізнїйше, коли Смотрицький скомпромітував себе переходом на унїю, православні полємісти закидали йому, що він видумав сам таке порученнє. „Він підробив собі грамоти від імени всеї Руси, духовних і світських осіб, і з ними пішов в Єрусалим і до инших патріархів і там, обманувши патріархів, підробивши грамоти до всеї Руси, дістав у них підписи до сих грамот, а зміст їх був такий, щоб від сього часу від нашої Руси не йшли нїякі апеляції до царгородського патріарха, але правили ся ним (Смотрицьким) як екзархом і намісником патріаршим". Таке читаємо в одній пізнїйшій брошюрі (Indicium to iest pokazanie cerkwie prawdziwey. 1638, публ. у Головацького Библіографическія находки во ЛьвовЂ, 1875). Але се говореннє про підробленнє Смотрицьким грамот, розумієть ся, не має значіння; патріарх не заперечив правдивости даної грамоти, і так само автентична мусїла бути грамота „від усеї Руси", чи може від епископату руського, привезена Смотрицьким до патріархів. Смотрицький, очевидно, зовсїм вірно заявляв, що їздив до патріарха з грамотами митрополита, за його відомістю і волею. Справа екзархатства Смотрицького приплетена сюди не до річи: вона не стояла нї в якім звязку з справою ставропіґій, се показує патріарша грамота.

3) Голубевъ, П. Могила І дод. 46.

4) Paraenesis Смотрицького с. 22.

5) П. Могила І дод. 43.

6) Ibidem.

7) П. Могила дод. 46. Проф. Ґолубєв одначе непотрібно добачає в сїй записи капитуляцию митрополита перед Печерським монастирем (с. 135): слова: „прошенія о. архимандрита и всего собора разсудивши яко слушныя", се звичайна канцелярійна фраза (польського канцелярського стилю), яка значить, що митрополит не противив ся бажанню, щоб сї грамотп були вписані в його митрополитанські акти, але се ще не санкція печерських домагань.

8) Ibid. Ґолубєв і тут задалеко йде в інтерпретації грамоти, кажучи, мов би патріарх царгородський заявляв у нїй, що патр. Теофан не мав нїякого права робити такі надання (с. 136); в грамотї є легенький стилїстичний натяк в такім дусї, а не катеґоричний вислів.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ I. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.