[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ I. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ I     Наступна





ДЕПРЕСЇЯ СЕРЕД ПРАВОСЛАВНИХ, МРІЇ ПРО ПОРОЗУМІННЄ "РУСИ З РУСЮ", "ДЕЗІДЕРОЗ" САКОВИЧА І ЗАХОДИ СМОТРИЦЬКОГО В 1626-7 РР., ЙОГО МОТИВИ, ПРОЄКТ СОБОРНОГО ПОРОЗУМІННЯ НА СОЙМІ 1626, КОРОЛЬ ВИЗНАЧАЄ СОБОР, СМОТРИЦЬКИЙ ПЕРЕХОДИТЬ НА УНЇЮ, ЙОГО ЛИСТ ДО ЦАРГОРОД. ПАТРІАРХА 1627 Р., ПЕРЕГОВОРИ З БОРЕЦЬКИМ І МОГИЛОЮ, АЛЯРМИ І. КОПИНСЬКОГО.



Historia magistra vitae прикладом попереднього поколїння владиків поучувала сучасників, що змаганнє до повноти єрархічної власти являєть ся лихим симптомом що до українського епископату і тягне його на совзьку стежку компромісів з правительством та до унїонних уступок. І справдї поруч із отсею боротьбою за повноту епископської власти против церковного партикулярізму і автономізму ми бачимо в тім же самім часї серед головнїйших репрезентантів української єрархії виразні тенденції до полагодження своїх відносин до правительства, до помирення з унїєю, до релїґійного компромісу.

Багато причин впливало на се. Передусїм тяжке становище новопоставленої єрархії, що далї мусїла „тиснути ся в маленькім кутку на Українї”, не маючи можности явити ся в своїх епархіях, не тільки що сповняти свої владичі функції. Одні зіставали ся владиками без вірних, in partibus; инші, скучивши такою фальшивою позицією, йшли шукати иньших, кращих обставин, як звісний нам Єзикіїль Курцевич, що подався в Московщину і став там архіепископом суздальським. Безнадїйність соймової боротьби в інтересах православної церкви, безплідність козацьких домагань і переговорів в інтересах нової єрархії мусїли викликати сильний упадок духа. Непримирене становище правительственних кругів, неустанне ослабленнє всїх инших елєментів, на яких опирало ся православне церковне житє, з виїмком самих тільки козаків, безнастанна гроза репресій, безвиглядність боротьби — все се викликало малодушні гадки про компроміс, його неминучість і пожаданість.

Боротьба православія і унїї на живім тїлї української і білоруської суспільности також лякала своїми перспективами. Обидві сторони напружували й зуживали всї свої сили в отсїй братовбийчій боротьбі, занедбуючи для неї иньші, житєві потреби культурного і національного розвою, а їх коштом розростало ся латинство, елємент польський. Де два бють ся, користає третїй. З насїння церковної незгоди, засїяного між Русю, збирали овочі польонїзм, католицтво, і святкували свої тріумфи над Русю, що падала все глибше й глибше. Український елємент відтїсняв ся все далї на далекі пляни полїтичного і суспільного житя. Давно не стало вже православних між сенаторами, а й між земськими достойниками все рідше можна було надибати чоловіка, який ще не розірвав звязків з українською народністю. Досить було між кандидатами знайтись одному католикови, щоб ріжні ревнителї католицької віри саме йому постарали ся добути номінацію від короля 1). Православна суспільність все більше переходила в сїру масу без скільки небудь впливових і сильних одиниць. Але ще меньше було їх між унїатами. Унїатську церкву правительство підтримувало, але серед польського громадянства її легковажено ще більше нїж православну. Вона не була нїякою силою, за нею не стояв нїхто, і ся никла, слабосила теплярняна ростина не мала тодї ще нїякої житєвої сили. Шляхтич-унїат був великою рідкістю; унїатське духовенство рекрутувало ся з попівських, міщанських і селянських дїтей, і в сю точку так злорадно били православні полємісти, підносячи, що не вважаючи на всю протекцію уряду навіть на владичій позиції не можна знайти унїатів шляхтичів (с. 447). Все, що відривало ся від українського житя з шляхетсько-панських кругів, ішло просто в латинство. Кінець кінцем між маґнатськими кругами в 1620-1630 роках не було вже сливе нїякої Руси, нї православної нї унїятської. З Київщиною, Браславщиною, навіть Волинею, повторяло ся те саме, що в попереднїх столїтях стало ся з Західньою Україною, і не треба було бути дуже пильним глядачем сього процесу, щоб розуміти, куди і до чого він веде.

Прихильникам компромісу здавало ся, що обєднаннєм церкви православної й унїятської — сих двох руських церков, можна запобігти сьому проґресивному паралїчеви руського тїла. У головних речників сеї угоди 1620-х рр., Саковича і Смотрицького, ся нота звучить досить сильно і надає спеціальний інтерес сим невдалим пробам релїґійної угоди. „Ми дїти одного отця, сини одної матери — на що розриваємо згоду, на що одні одних живих посилаємо до пекла, нащо одні одних виклинаємо”, кличе Сакович в передмові до свого „Дезідероза” (1625). Поєднаннє унїтів і неунїтів для Смотрицького — се „поєднаннє Руси з Русю” 2). Висловляючи своє здивованнє, що православні заходили ся так живо уживати руки свої від усякої участи в сих угодових заходах, Смотрицький пише Лаврентию Древинському, звісному православному парляментаристови сих часів (в осени 1628 р.): „Досить було б якъ твоїй милости самому, так і намісникови моєму отцю Йосифови, а перед усїм преосвященому нашему господинови й. милости 3), господину отцю архимандритови печерскому 4) і декому иньшому самих себе по щирости запитати, як то у нас у всїх сливе щоденна з серця до Господа Бога пісенька була: „дай нам, Господи Боже, Руси з Русю прийти до порозуміння 5), аби вже більше не йшли ми до упадку й винищення народу нашого, особливо між станом шляхетським. Часто бувала про се між вами, православними послами, приватна розмова під час соймів — які б до того знайти способи. Було се як крізь сон трактовано три роки тому в Вильнї. Публично був обговорений вашими милостями на минулім соймі, в р. 1627, спосіб зносин обох сторін через певні особи, і твоя милость обовязав в сїй справі повидати ся зі мною для устної розмови” і т. д. 6).

Розумієть ся, ми з свого становища можемо сильно сумнївати ся в корисности такого компромісу православя з унїєю в тодїшнїх умовах, коли унїя не була ще нїяким проявом народнього житя, тільки компромісом з польським католицьким режімом, компромісом нехарактерности і малодушности. Православє в тім моментї було єдиною формою відпорности українського елєменту в сфері культурно-національній, і всякий компроміс його з унїєю означав би не зміцненнє, а ослабленнє сеї відпорної сили. І всї міркування про спасенні наслїдки нового компромісу були перед усїм проявами тої ж малодушности і утомлення супроти правительственних репресій серед православних єрархічних і всяких иньших вищих кругів.

В зацитованім листї до Древинського Смотрицький своїми однодумцями називає перед усїм митрополита і нового печерського архимандрита П. Могилу (вибраного на сю позицію в 1627 р.), і далї глухо — деяких инших. Безсумнївно, було тих однодумцїв більше. Тільки й вони, і сам митрополит з архимандритом, затримали ся на небезпечній дорозї, коли з такою силою прорвала ся загальна опозиція їх плянам серед української суспільности. Смотрицький не встиг завернути ся й пройшов до кінця, з ролї миротворця попавши в ролю апостата, і се була одна з богатьох тодїшнїх траґедій, яка притягає до себе увагу тому, що сим разом спіткала найвизначнїйшу лїтературну й наукову силу тодїшньої України. Смотрицький сам оповів нам її історію 7); тільки, на жаль, уже пізнїйше зводячи її початки до одного знаменника з тим становищем, куди він прийшов кінець кінцем, він не відкриває всїх періпетій, які приходило ся йому перейти — несподївано і незалежно від своїх початкових замірів і планів. Історія ся в кождім разї кидає ясне світло на компромісові течії, які розвинули ся були в вищих єрархічних кругах в сих роках.

Сакович, що в формах скорочених, більше вульґарних і менше траґічних, проробив ту ж дорогу, яку доля судила пройти Смотрицькому 8), перший пустив поголоску, хоч і в досить неясній формі, про угодові заходи серед православних і ролю в них Смотрицького. Покинувши в 1624 р. Київ, перейшовши до Люблина, а в 1625 р. приїхавши звідти до Кракова і вже рішивши ся розірвати з православними, з огляду на обіцянки, які робив йому можний протектор унїї, спадкоємець Острозьких кн. Олександр Заславський, Сакович випустив в тім роцї цитовану вже книгу Desiderosus і в передмові до неї виступаючи з проповідю помирення православя з унїєю для спільної позитивної працї над духовним подвигненнєм народу по теперішньому кажучи, він вперше натякнув на якісь заходи коло заспокоєння релїґійної боротьби. Згадавши з похвалами про Смотрицького, що тодї прибував на Сходї, він бажав щастя його плянам: „з любови до правди повзявши в своїм серцю побожні замисли на успокоєннє нашої релїґії, він добровільно взяв на себе подорож туди, звідки має виходити право і дозвіл на заспокоєннє таких справ, і щасливим поворотом своїм він розсїє хибні гадки про себе”. В сих словах містив ся натяк, що місія Смотрицького до патріархів мала на метї також добути дозвіл на „заспокоєннє релїґійної боротьби”, то значить — на компроміс з унїєю.

Сам Смотрицький не дав близших пояснень своїх плянів на Сходї. В Апольоґії він каже, що виїздячи на Схід, хотїв переконати ся, наскільки наше православіє вірне традиціям східньої церкви. Але може близше підходять до правди його слова в листї до патріарха царгородського (хоч і писані зовсїм не з щирими, а навпаки — різко сказавши: провокаційними замірами). Він пише тут, що його заінтересували писання унїонного характера, які обертали ся на Українї з іменами патріархів (підроблені католиками), і він думав на Сходї близше познайомити ся з такими писаннями 9). Смотрицький міг сподївати ся, що його унїонні ідеї, виложені ним в кількох писаннях уже перед тим і положені в основу „Катехизиса”, що віз він з собою, в надїї дістати для нього апробату патріархів, — знайдуть в патріарших кругах певне спочутє, і се послужить опорою в унїонній аґітації на Українї й Білоруси в супереч суворим старовірам-ортодоксам. Але сї надїї не справдили ся, і Смотрицький, не зваживши ся навіть завести скільки небудь рішучих розмов на сю тему анї предложивши свого катехизиса, поїхав назад в тім переконанню, що на патріархів нема що рахувати, а треба переводити унїю незалежно від них.

На жаль, Смотрицький не відкрив нам, наскільки в сих плянах брало участь инше православне духовенство. На сїм пунктї він взагалї був досить здержливий, може з мотивів тактичних — бо не тратив надїї, що на унїонну дорогу підуть ранїйше чи пізнїйше й иньші єрархи (Смотрицький і вмер серед сих компромісових заходів та переговорів). Без сумнїву, є певна ідейна звязь, певне степенованнє від його розвідів на Сходї до проб переведення спільного з унїатами собору на Українї, який давнїйше відкидав ся православними на тій підставі, що без патріархів собору не можна відбути, а тепер православні єрархи вважали можливим вчинити його і без патріархів. Не кажу вже про плян засновання самостійного патріархату в сполученій православно-унїатській руській церкві. Все вказує на певну глубшу, свідомійшу тенденцію заходів.

Проєкт собору для порозуміння православних з унїятами, як уже знаємо (с. 505), був виставлений з українського боку на соймі 1623 р., але тодї він стрів ся з рішучою опозицією православних владиків. Вони заявили, що собор сей не може відбути ся инакше як під проводом царгородського патріарха, властиво немає про що й дебатувати, бо для релїґійних діспут нема нїякої підстави. Потім на новім соймі, що зібрав ся в сїчнї 1626 р., коли справа „грецької віри” знову була поставлена між дезідератами посольської палати 10), король повторив свою гадку, що заспокоєннє релїґійної справи повинно зачати ся від духовного собору, де б обидві сторони пошукали порозуміння між собою 11). Коли православні посли заявили, що собору сього не приймають, і посольська палата переказала королеви, що не вважає се полагодженнєм поставленої справи 12), король катеґорично заявив, що вважає таке соборне порозуміннє одинокою дорогою, і своїм дїлом уважає тільки потвердити те, до чого такий собор договорить ся 13). І три тижнї по соймі король видав грамоту, де визначав на осїнь того ж (1626) року в м. Кобринї 14) собор „релЂи греческоє” для обговорення „потреб і покою церковного”. Грамоту видано на прошеннє митроп. Рутського, і про участь в нїм православних не згадувало ся виразно (грамота адресувала ся до „стану духовного і свЂтского релЂи греческоє”), але її цїль — переговори і порозуміннє унїятів з православними була, розумієть ся, всїм ясна і звісна. Унїати пізнїйше навіть докоряли православним, що вони самі просили короля, аби визначив сей собор, а потім не приїхали. Унїати, мовляли, чекали-чекали й не дочекались. А православні толкувались, що в королївській грамотї не згадувало ся про участь православних 15).

Загальне невдоволеннє на митрополита і його близьких товаришів в справі ставропіґій, що тодї підняло ся, і підозрівання в порозумінню з унїатами, від яких митрополит мусїв публично відпекуватись і виклинатись, — все се доста поясняє нам се здержаннє від усякої участи в соборі, хоч би навіть серед православної єрархії була якась охота до нього 16). Формальний привід давало те, що правительство до православної єрархії формально не звернуло ся — хоч в листї своїм до московського правительства митр. Йов, розповідаючи про здержаннє православних від участи в сїм соборі, представляв справу так, нїби то православні противлять ся якомусь виразному покликови правительства 17). Очевидно, перед Москвою старав ся він можливо підчеркнути свою відпорність супроти компромісових плянів — з огляду на поголоски про податливість.

Тим часом Смотрицький, опинивши ся під бойкотом за свою ролю в справі ставропіґій, не маючи відваги вже удавати ся до свого давнїйшого пристановища — виленського брацтва й не знаходячи притулку нїде инде, побачив себе змушеним шукати ласки у католицької сторони. З кінцем року він увійшов в переговори з кн. Янушом Заславським, просячи вставити ся перед сином, кн. Олександром, звісним уже нам протектором унїї, щоб дав йому Дерманський монастир, в маєтностях Острозьких. Кн. Олександр поставив умовою, що Смотрицький перейде на унїю; так радив йому Рутський, запитаний князем, та й самому князеви ся справа мусїла бути досить ясна. Смотрицький пристав на сю умову, і князь обіцяв дати йому монастир. Але потім роздумавши ся, захотїв дістати від кандидата щось більше нїж просту словесну згоду, і написав йому цїкавий лист 18), де пригадав йому попереднї хитання (Тренос, по тім Палїнодїй, написаний з початку в унїоннім дусї, потім в дусї антікатолицькім) і жадав „для свого спокою”, щоб Смотрицький дав йому на письмі посвідченнє про перехід на унїю. Смотрицький не тільки зробив се, але пообіцяв іще й активно причинити ся ad maiorem Dei gloriam, і для сього просив звести його з митр. Рутським.

Бажаннє його було сповнене. Лїтом 1627 р. Рутський зїхав ся з Смотрицьким. Але сповнивши формальности свого переходу на унїю Смотрицький висловив бажаннє, щоб папа позвозив зіставити його перехід на унїю якийсь час в секретї, аби на зверх можна було йому далї зіставати ся православним владикою і в сїй ролї pallio schismatis latens (криючи ся під плащем схизми) переводити свої пляни на користь унїї. А власне, по його словам, задумував він написати до царгородського патріарха ряд запитань в доґматичних питаннях і сподівав ся, що в відповідях патріарх проявить неправославність своїх поглядів — бо в своїх царгородських розмовах Смотрицький, як казав, переконав ся в єретицтві патріарха. Тодї можна б було, опираючи ся на сїм, підірвати авторитет патріарха в очах православих України і Білоруси. Далї, користуючи ся своєю популярністю і авторитетом серед православних, він, Смотрицький, буде мати спромогу вести між ними пропаґанду унїї, толкуючи в сїм напрямі отців західнїх і східнїх. Він задумує в сїм дусї видати книжку про свою подорож на Схід, і православний катехизис, і для відповідного їх впливу треба перевести через православну цензуру, а для сього Смотрицькому треба про око не розривати з православними. Нарештї наміряє він нахиляти православних до спільного собору з унїатами; се не вдавало ся досї, а було б корисно; Смотрицький сподїваєть ся прихилити до сього пляну найвпливовійших осіб, коли зістанеть ся православним про око 19).

Рутський предложив сї пляни і бажання Смотрицького і папа прийняв їх з великим спочутєм та побажав усякого успіху його заходам між православними.

Та інтриґа, задумана Смотрицьким на патріарха царгородського, йому не вдала ся. Смотрицький написав лист (в серпнї тогож року 1627 р.), повний всякої лїрики, комплїментів, і серед ріжних підступних запитань між иньшим заохочував патріарха виступити для помирення православних з унїатами, щоб вивести православних з теперішнього положення і безправности в Польській державі 20). Але патріарх серед сих сердечних зітхань і ляментацій мабуть зачув фальшиву ноту і не відписав нїчого.

На більший успіх заносило ся Смотрицькому в його пропаґандї за церковним собором серед української єрархії. Собор мав послужити йому тепер за вихідну точку в аґітації за угодою з унїєю. В вище згаданім листї до Древинського, як ми бачили, Смотрицький пригадував, як то Борецький, Могила та иньші зітхали за якимсь порозуміннєм „Русь з Русю”. В своїй „Протестації” при всїй здержливости в відзивах про своїх бувших і ще не безнадїйних союзників, Смотрицький прохопив ся споминами про ту толєранцію до католицької церкви, яку Борецький виявив в розмовах з ним, уважаючи полученнє з католиками дїлом легким, аби тільки полагодити справу калєндаря, що для простого народа служить головною перешкодою. По його словам, Борецький ще в 1625 р. працював над тою калєндарною справою і при нагодї згадував, що знайшов легкий спосіб обєднати обидва калєндарі. Подібно про Могилу Смотрицький каже, що він з повним спочутєм прийняв його лист до царгородського патріарха, де були висловлені ті ж гадки що в Апольоґії, і сам висловляв ся про релїґійну угоду „прихильно і спасенно” 21).

З ним Смотрицький зїздив ся осібно тим лїтом. Петро Могила тодї вже був безсумнївним кандидатом на печерську архимандрію, то значить на найсильнїйшу позицію тодїшньої православної церкви, і тим і своїми звязками в польських маґнатських кругах висував ся на першу фіґуру між православними. Смотрицький пробув у нього коло двох тижнїв і знайшов його дуже податним для своїх ідей. Могила „дуже толєрантно відзивав ся про римську церкву і її ріжницї від православних”, як доносив Смотрицький Рутському 22).

Собор, чи властиво зїзд, плянований Смотрицьким, відбув ся на Богородицю (8 IX 1627) в Київі в тїснїйшім кружку: з виднїйших осіб був окрім Смотрицького тільки Борецький і Могила, саме вибраний вже на архимандрію печерську. Наради вели ся очевидно в тім же угодовім напрямі. Смотрицький згадав про свій катехизис, і Борецький з Могилою просили подати його до церковної цензури, щоби потім видрукувати його для ширшого розповсюднення. Смотрицький обіцяв, але заявив, що перше нїж предложити цензурі свій катехизис, вважає пожаданим випустити трактат, де б були обговорені „ті шість ріжниць, які заходять між церквою східньою і західньою”, — „аби через те лекше і щасливійше могла пройти та цензура”. І сей плян був прийнятий 23). На скільки при тім Смотрицький розкрив свої пляни, він не каже, але по мисли його, очевидно, сей трактат „толєрантним” трактованнєм релїґійних ріжниць, а ще більше (як показала потім Апольоґія, як вона з того вийшла) — перспективою тих благодатей які мав дати релїґійний компроміс, очевидно мав проторувати дорогу катехизисови, а катехизис, уложений в такім же самім угодовім дусї, мав послужити переведенню релїґійного компромісу.

Щоб приготовити настрій серед широких кругів, Смотрицький пускав поголоски про тенденцію в унїятських кругах до того, щоб відірвавши ся від Риму, злучити ся на ново з православними. Маємо лист його, писаний в осени того року до виленських братчиків, де він під секретом оповіщає їх про переїзд до Київа посередника, присланого до митрополита і владиків від м. Рутського і иньших унїатських єрархів, чернця Ів. Дубовича. Сей Дубович просив м. Йова і Смотрицького зїхати ся з Рутським для порозуміння: унїятські владики рішили відстати від папи і назад піддати ся під зверхність царгородського патріарха і бажали б з православними владиками порозуміти ся, як би се зробити найкраще, „з охороною духовних і світських прав”. Православні владики заявили свою утїху з приводу такого заміру, але замість зїзду з Рутським просили прислати їм письменні пропозиції, і Дубович обїцяв приїхати з тим незадовго знову. Повідомляючи братчиків про се, Смотрицький заразом подавав до їх відомости, що в правительственних кругах виник проєкт утворити самостійний патріархат для земель українських і білоруських. Смотрицький просив обміркувати сю справу, а від себе висловляв гадку, що противити ся тому православні не можуть — нема на те нїяких арґументів („жадноє слушности въ отпор мети не могучи”) 24).

Приходило ся справдї всїми способами надробляти суспільну опінїю, бо про підозрілі переговори православних владиків з унїятами вже починали ходити поголоски. Ісаія Копинський, один з непримиренних старовірів, розвідавши ся про зносини Смотрицького і Борецького з Рутським, розписав грамоти до православних, сповіщаючи про сї зносини, про пляни унїї серед православних владиків, та остерігав перед Борецьким і Смотрицьким 25). Борецький був дуже тим розжалений, скаржив ся на сї обмови перед московським правительством, скаржив ся на Копинського перед Вишневецьким, патроном заднїпрянських монастирів Копинського. Але розпочата акція не переривала ся, а розвивала ся далї. З соймового дневника 1627 р. довідуємо ся, що тодї, під час сойму в Варшаві вели ся переговори між унїатською і православною стороною, і в 20-х днях падолиста порозуміннє між ними здавало ся осягненим; біскуп виленський заявив, що релїґійна справа буде полагоджена, „бо коло того ходимо” 26). Одним з близших участників сих переговорів і надїй порозуміння, був, без сумнїву, звісний нам український парляментарист волинський депутат Лавр. Древинський.

Перед запустами, в лютім 1628 р. Смотрицький бачив ся з Могилою. Могила віддав йому візиту в Дермани і Смотрицький мав дуже добрі вражіння від розмов з ним: писав до Рутського, що на Могилу „добра надїя згоди церковної” 27). Перед великоднем в Городку на Волини, в маєтности печерській (коло Рівного), зїздили ся з Смотрицьким православні владики — крім Борецького і Могили ще Ісакий Борискович і Паісий Іполитович, і тут по словам Смотрицького про угоду з унїатами говорено вже досить отверто. Смотрицький предложив свій обіцяний меморіал в справі ріжниць між східньою і західньою церквою — такими ріжницями він уважав науку про ісхожденіє св. Духа, чистилище і науку про блаженство праведних, уживаннє оплаток при причастю і причастє мирян без чаші, та папський прімат 28). Всї сї ріжницї він трактував як маловажні, і відчуженнє від католиків і унїатів вважав результатом упередження, а не якихось дїйсних ріжниць. По словам Смотрицького, зібрані владики стали також на сю позицію 29) і серіозно обдумували, як би „без порушення віри нашої прав і привилеїв знайти спосіб поєднання Руси з Русю”, себ то унїатів з неунїатами, і рішили зібрати собор з духовних і світських людей і на нїм перед усїм зайняти ся сею справою. Митр. Йов мав розписати „листи приватні” з зазивом на сей собор, а Смотрицькому поручено написати меморіял, який би заохотив до участи в соборі, і сей меморіял опублїкувати разом з трактатом про ріжницю між церквою східньою і західньою — про малозначність сих ріжниць 30).

Справа нової унїї, як здавало ся, виходила на зовсїм поважну дорогу.








Примітки


1) Див. напр. лист. одного з біскупів до короля, з 1627 р. за кандидатом на судївство київське Аксаком: воєвода Замойский і біскуп рекомендують його як доброго католика і просять дати йому номінацію, бо w tychtam kraiach nie mamy wiele katholików (П. Могила І дод. 48).

2) Wynaleść ziednoczenia Rusi z Rusią, to iest nieunitow z unitami — Протестація Смотрицького (П. Могила, дод. 324).

3) Митр. Йову.

4) П. Могилї.

5) „О дай намь, Господи Боже, Русь з Русю до помЂркованя прійти”.

6) П. Могила I. дод. 56.

7) Перед усїм в книжцї Apologia perigrinacyi do kraiow wschodnich M. Smotryskiego (друк. у Львові 1628), потім в Протестації против київського собору (друк. у Ґолубєва П. Могила I, дод. 57), Exaetesis abo Expostulatia t. j. rozprawa między Apologią y Antidotem (друк. у Львові), і нарештї Paraenesis abo Napominanie od w Bogu wiel, M. Smotrzyskiego do рrzezaсnego bractwa wilenskiego (друк. в Кракові) 1629 р.

8) Про Саковича див. т. VII, ст. 414. В текстї цитую сей том просто по сторінкам І видання.

9) Лист у Суші, Saulus et Paulus. c. 70-82.

10) Religia grecka wszytkie prawie seymy po te czasy trudnić zwykła. Przeto prosiemy i. k. m.. aby na tym seymie raczył inire modos et rationes, ktoremi by ta rzecz tandem aliquando grontownie uspokojona bydz mоgłа, а bracia tamtey religiey naszey przy dawnych swych prawach przywileiach cali zostawali, w ktorych ubliżenie bydz y to rozumieią że teraz swiezo władictwo chełmskie plebeio iest conferowane, y pinskim takze władyka plebey iest — Ркп. Публ. бібл.Пол. F IV. Nr. 66 c. 61.

11) Uspokojenia religiey greckiey zawsze i. k. m. życzył y teraz nie iest od tego, aby ta kontrouersia uspokoiona bydz nie miała. Lec iż przymuszać tak tei iako y owey strony nie może i. k. m., tedy za zdaniem niektórych рр. senatorów tey sprawy wiadomych rozumie i. k. m., zeby się wprzod obiedwie te stronie na synódzie temu gwoły złożonym braterskie znosili у z sobą się domawiali, na co i. k. m. pozwala i życzy, aby tem srodkiem szukali między sobą sami zgody y uspokojenia. A zatym i. k. m. zechce się przychilić do tego, na coby się sаmі z sobą saluis iuribus et privilegiis iednostainie strone obiedwie zgodzili (ib. ст. 63).

12) Ichmc panowie bracia naszy religiey greckiey tym przez synod uspokoieniem nie kontentuią się proszą o to unizenie, aby prawa ich y przywileie terazniejszą constitutią confirmowane, nienaruszenie w całości swey trwały (ib. ст. 67).

13) Rozumie kroł iegomc, zeby była uspokoiona przez społny synod, który i. k. m. confirmować chce, na co by się strony iednostainie zgodziły, jednak suis iuribus saluis et priviłegiis (ib. ст. 68).

14) Акти Зап. Рос. IV, ч. 226.

15) Iednosc swięta cerkwie Wschodniey i Zachodniey. унїатська брошюра 1632 р. (виленський друк), цитата у Ґолубєва П. Могила, I, с. 91-2.

16) В своїм Паренезісї (с. 30) Смотрицький пригадував виленському брацтву, що вже тодї, в 1626 р., воно теж przykładałoś się do tey zbawieney sprawy, але потім ухилилось

17) Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 233.

18) Уривки з нього в біоґрафії Смотрицького, написаній Сушею, що оповідає докладно сю історію (Saulus et Paulus 35-69)

19) Postulata m. Smotriscii, Архив западнор. митроп. у Голубєва, с. 152.

20) Лист у Суші Saulus et Paulus, c. 70-82.

21) Протестація, с. 334 і 338 (уривки сї наведені низше. в гл. II.

22) Лист у Кояловича, Литовская церковная унія. II прим. 216.

23) Так оповідає Смотрицький в своїй протестації — П. Могила дод. с. 23-4.

24) Лист сей був вписаний — не вважаючи на свою секретність, в актові книги луцькі і відти виданий в Архиві Ю. З. Р. І. VI ч. 244.

25) Лист Смотрицького до Рутського у Кояловича, Литовская церковная унія, II прим. 216.

26) Дневник сойму в Ягайлонській біблїотецї ч.166, витяги у Жуковича op. c. V с. 128, также с. 134 проєкт соймової конституції, предложений, як він думав, православною стороною.

27) Лист як вище у Кояловича.

28) Меморіял сей маємо — тільки може в зміненій редакції — в додатку до Апольоґії: Consideratiae abo uważania szesciu roznic miedzy Cerkwią Wschodną y Zachodną strony wiary zaszłych.

29) Koreśmy z sobą tam uważali y za niewielkie rożnice być sądzili.

30) Оповідає се Смотрицький в своїй Протестації. П. Могила, дод. с. 324.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ I. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.