Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ II. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ II     Наступна





ДЕКЛЯРАЦІЯ КОНЄЦПОЛЬСКОГО, ЗМІНА ГЕТЬМАНА, ВІДПОВІДЬ КОЗАКІВ КОНЄЦПОЛЬСКОМУ, УГОДА, РЕВІЗІЯ РЕЄСТРУ, СТАРШИЙ ОРЕНДАРЕНКО.



Ся остання катастрофа підрізала енерґію Конєцпольского, „Підрізали жили козаки” йому, не він їм. Крім великих страт причинив ся сильний упадок духа в війську, що рішучо не хотїло й на два тижнї ще протягнути кампанїї. Козаки перервали полученнє з правим берегом і побивали де попало поодинокі партії польського війська — до сих днїв власне належить переважна частина епізодів, наведених вище з оповіданая київського лїтописця. Конєцпольский зложив пиху з серця і розпочав серіозні переговори з козацьким військом.

„Побачив пан гетьман, що зле, що бють, що хоч би й десять раз більше було його війська, то нога їх не вийде, молив ся, чую, так: ,Найсвятїйша Панно винеси мене звідти здорового'! Бо і на його самого наїздили на сам табор” — записує сучасне оповіданнє київський лїтописець, і додає в pendant до недавнїх заходів коло унїї друге сучасне оповіданнє; „Чув я, показував пан гетьман, утераючи сльози, велику силу трупу і казав: ,От і унїя, лежить Русь з Поляками”.

Такі були українські паралєлї до оповідань Конєцпольского і иньших репрезентантів офіціальної Польщі про приборканнє козаччини, яка, мовляв, по великих втратах, заданих їй польським військом, просила пробачення і корила ся на будуче.

Тепер маємо вже в повній формі ті деклярації, якими розміняв ся Конєцпольский з козацьким військом після сеї катастрофи 1).

Деклярація Конєцпольского носить в нашій копії титул: „Спосіб утихомирення гнїву його кор. м. за провину війська Запорожського”; вона не має нї якоїсь вступної титулятури, нї підпису — була передана через післанцїв Конєцпольского як формула угоди. Не згадує нїчого — хоч як би се було їй на руку — про якесь прошеннє згоди, чи просту інїціативу з козацької сторони. Очевидно, Конєцпольский перший мусїв звернути ся тепер до козаків 2).

Вичислив їм в своїй деклярації вини їх: убитє Чорного, походи на море, напади на польських вояків, аґітацію на волости. „Так багато невинних людей повідривали від домів, господарств і робіт, під претекстом нарушення віри, в котрій нїкому не було нїякої кривди”. За сї провини треба-б було їх сурово покарати, але що „вже й так багато крови розлило ся і згинула така сила добрих юнаків, що заробляли на добру славу королеви і війську Запорожському” — то Коиєцпольский готов подарувати козакам їх вини під тими умовами:

Вони видадуть Тараса як привідця повстання, що мав — як є на то певні доводи — зрадливі замисли против річипосполитої, незвісні самому війську козацькому (близше їх, на жаль, і Конєцпольский не відкрив, і не знаємо, чи розумів він тут ті ж підозріння про зносини з Москвою, чи щось иньше).

Постанови куруківської комісії мають у всїм заховувати ся.

Участники походу на море, що став ся під час сеї кампанїї, по поворотї мають бути суворо покаранї, провідники видані королеви, а човни попалені.

Старшого, який буде їм від короля наданий, аби прийняли і у всїм йому були послушні.

Вірні козаки, що зістали ся при польськім війську, і задля їх вірности не губить ся імя козацьке і не заберають ся від козаків їx права і вільности — вони мають бути прийняті в згоду і любов військом козацьким, і шкоди їм мають бути нагорожені.

Виписані за непослух з реєстру (що були на Запорожу) будуть наново прийняті до війська, коли хочуть додержувати умов і послуху на будуче; не реєстрові-ж мають розійти ся до домів своїх.

Забраних вязнїв і захоплену гармату козаки вернуть, і майно жовнїрське, забране в Корсунї, назад віддадуть.

Такі були умови Конєцпольского, що з сердитого местника став таким милосердним протектором козаччини.

На чолї козацького війська тодї стояв уже не Тарас Федорович, а Антін Коиашевич Бут 3). Як і коли стала ся отся переміна, і яку вона мала вагу, не знаємо, бо тільки з козацької відповіди Конєцпольскому дізнаємо ся про неї (може перемінено гетьмана власне з огляду на переговори з Конєцпольским, в певну сатисфакцію і улекшеннє ситуації польській сторонї). Іменем війська дав новий старший таку відповідь:

„Вже не перший раз рачиш ваша милость писати до нас про смерть небіжчика Грицька Чорного, що буцїм то був нам поданий за старшого. Про се ми вже давнїйше писали і на письмі подали, що причиною тому, як і виходови нашому з Запорожа були ті прикрости, що нам докучили, і ми ті прикрости (dolegliwości виложили на письмі через й. м. п. Ганібала і й. м. п. Байбузу. А що до моря і нарушення перемиря з турецьким цїсарем, то початок до того дав тойже небіжчик Чорний, а декотрі старші, що були тодї з нами, тепер при й. м. п. гетьманї короннім: Качковский і Бордяк, що були осавулами, Капуста — був полковником.

„Що до розіслання унїверсалів і громадження людей під претекстом нарушення віри, то воно справдї так було, що ми розсилали унїверсали, а дали нам відомість декотрі духовні і світські люде, що не тільки по сусїднїх містах чули, але й на собі те пізнавали минулого року, коли їм в церквах забороняли служби божої і церква брацька скрівавлена була панами жовнїрами, що стояли в Київі — з того згромадили ся люде.

„Що до видання Тараса, то не сам він оден винен, а цїле військо. Щоб ту вину вигладити, трудно його видавати — мусїло ся-б покарати його в війську, але не инакше, тільки з тим, аби з милостивої ласки й. м. пана гетьмана коронного, нашого ласкавого пана, була дана нам сатисфакція зі сторони иньших наших — Бордяка, Вовка і Бородка — аби вони теж були покарані, бо той огонь запалили не хто, тільки вони.

„На Куруківську комісію признаємо, що ми присягали, але то ми були змушені вчинити, видячи великий натиск на нас. Військо було не в однім місцї, декотрі на морі, иньші на Дону і на річках. Які були видані записи, подібні до торішнїх — мусїли ми їх переступити 4). Тепер просимо покірно, щоб нам робити порядок без ї. м. панів комісарів: хто буде нам придатний, буде нашим товаришом, а хто не придасть ся, того виключимо.

„Коли хто справдї пішов тепер на море з тих, що ми лишили на Запорожу, то вчинив се своєвільно, против суворої нашої заборони, і ми таких обіцюємо суворо покарати як зрадників.

„Старшим нашим має бути, кого ми за згодою всїх собі улюбимо. Покірно просимо того собі з милостивої ласки й. м. пана гетьмана коронного, нашого ласкавого пана, аби й тепер так було, як здавна бувало — що старші некороновані бували. Але по виборі кождий раз ми будемо повинні давати знати й. м. п. гетьману кор.

„Товаришів наших 5), коли буде милостива ласка й, м. п. гетьмана кор., нашого м. пана, наступить згода, — обіцяємо ми прийняти за товаришів собі, без усякої догани — як ми хлїб-сїль їдали і в добрій згодї бували, так і тепер приречемо бути.

„Нагороджувати шкоди, що стали ся ї. м. п. жовнїрам — то вже Бог його зна, хто-б їх мав нагороджувати, бо і шкоди, далеко більші, які дїяли ся і дїють ся декотрим нашим, ми теж полишаємо на добру волю. А й. м. п. Тшецєцкого і й. м. п. Чарнєцкого з товаришами їх обіцяємо пустити, коли дасть Біг дійде згода, — і армату дрібнїйшу, що ми захопили в шанцях”.

Ся досить ґречна, але рішуча 6) відповідь кінчила ся прийнятим звичаєм в відносинах до панів куртоазією: „Все се ми віддаємо на милостиву увагу в. м., нашого милостивого пана, просячи унижено і покірно, аби ваша милость показав себе нам нашим милостивим паном і нас, слуг своїх, при давнїх вільностях полишити зволив”.

Конєцпольский з огляду на сї ґречні фрази мав формальне право говорити, що козаки просили ся у нього. Аби лише він вволив їм їх волю!

Не знати добре, як довго потягли ся потім ще переговори. Від першого свого жадання — видачі Тараса — Конєцпольский скоро рішив ся відступити; тим більше що козаки ставили такеж домаганнє що до вірної старшини, яка пристала до Поляків. Було рішено, що доля Тараса буде віддана на ласку королївську, але він тим часом, „за горячим прошеннєм обох військ” буде зіставлений війську, а не виданий. Супроти миролюбивого настрою королївських інструкцій, які діставав Конєцпольский під час походу, се вихід був досить безпечний. Маємо лист королївський (тільки що він писаний 2. VI с. с., отже не міг поспіти на час), де король поручав Конєцпольскому, для утишення війни, не наставати на виданню проводирів повстання 7). Неохота правлячих сфер до дальшого ведення війни і бажаннє закінчення її за всяку цїну мусїли бути Конєцпольскому звісні дуже добре.

Скасувати куруківську ординацію формально Конєцпольский відмовив ся рішучо, та й не міг властиво зробити сього. Але зробив важну уступку — згодив ся збільшити реєстр до восьми тисяч. Зроблено було се, що правда, півофіціально, бо в протокол угоди не внесено, і платню в звязку з сим не збільшено, але сучасні реляції з театру війни про сю уступку говорять зовсїм виразно, як про одну з основних пунктів угоди 8). Одна з них дає такий мотив сього побільшення: треба більшої, двохтисячної залоги на Запорожу.

На обі сторони — як участникам повстання так і тим, що пристали до польського війська, була проголошена амнестія. Виписані з реєстру мали бути вернені назад і реєстр наново мав бути доповнений. Для сього дїла обома сторонами — повстанцями і вірними реєстровцями - мала бути вибрана мішана компромісова комісія в делєґатів, з кождої сторони по дванадцяти; вона мала перевести доповненнє реєстру, вибір гетьмана, і вони-ж, сї делєґати давали ґарантію згоди і пробачення на будуще 9).

З Запорожцїв (повстанцїв), вибрані були до комісії: Левко Бут з Канева, Левко Бубнівський, Каленик з Черкас, Чечуга з Черкас, Іван з Канева, Заблоцкий з Канева, Юрко Солтик Харабура з Корсуня, Іван Сорока з Жовнина, Федор Прало з Черкас, Іван Кулага з Канева 10). Вони зложили таку присягу: Ми (вище названі) товариші війська й. к. м. Запорожського, що тепер під реґіментом Антона Бута, вибрані для ,порівнання' з товариством нашим, присягаємо іменем всїх Господу Богу в Тройцї єдиному, пресвятій Богородицї і всїм святим, що ми вертаючи ся до давнїйшої послушности за наказом ясновельм. й. м. п. гетьмана кор., пана нашого мил., поріжнивши ся перед тим з товариством нашим, а тепер зєднавши ся, пробачаємо всї образи нашому товариству, що при й. к. м., і як по давньому без усякої догани на славу і услугу й. к. м. працювали, так і тепер, пустивши в непамять усе що стало ся під час того розріжнення, не будемо чинити яких небудь докорів або прикростей. А якому-б щось таке було доведене — докори словом або вчинком, — всї ми одностойно будемо добивати ся, щоб такого без милосердя покарано смертю. На се присягаємо по правдї — так нам Боже, поможи, а коли се не по правдї — забий нас, Боже, на тїлї й на душі, в сїм і будучім віку, аминь.

З війська реєстрового, що буде з Конєцпольским, делєґовані були: Василь Соколка з Черкас, Константин Вовк з Черкас, Олександр Смотрицький з Черкас, Пашковський з Корсуня, Мисько Мануленко з Стеблева, Пирський з Лубен, Гаврило Кулащенко з Переяслава, Захар з Корсуня, Станислав Яблоньский з Лубен, Филон з Переяслава, Іван Туровець з Корсуня, Федор Бобаченко з Стеблова. Вони зложили присягу подібно як делєґати запорозькі.

На старшого вибрали вони Тимоша Михайловича, Орендаренка призвищем 11). Конєцпольский „з огляду на засвідчену його мужність і в справах рицарських зручність потвердив, чи „ подав” його „всьому війську Запорозькому за старшого, котрому всяку готовість і послушність будуть повинні показувати”. З свого боку новий старшина зложив присягу послушности королеви й державі, обовязавши ся на море не ходити і нїкого не пускати, „тим, що не будуть на службі королївській, на Запороже ходити боронити, нїяких куп анї охотника анї виписаних з реєстру без волї короля і річипосполитої не скликати, а навпаки — таких карати”, і т. д.

Все се списано в протокол, дня 29/VI с. с.; оден примірник підписав гетьман польський і передав козакам; другий, іменем нового старшого, підписали Іван Бачинський, Михайло Минковський і писар військовий, і для памяти рішено його вписати до коронної метрики і київського ґроду 12).








Примітки


1) Видані в Жерелах VIII ч. 215 і 216.

2) В відповіди козацькій згадуєть ся тільки попередня відповідь, переслана через Ганібаля — вбитого в останнїй битві. Отже попереднї зносини були перед катастрофою ще.

3) Антоном Конашевичем зве він себе в деклярації. Антоном Бутом зве його протокол.

4) Фраза не зовсїм ясна, з пропуском.

5) Тих реєстрових, що були при короннім війську.

6) Dosyč zgłypia foremny, зі злостю іронїзує сучасник — у Жуковича с.89.

7) Iz iednak z wielu mieysc od przednieyszych panow senatorow mamy pisania, aby się lenioribus mediis z tymi tam ludzmi rzeczy akkomodowali y tak wiele ich, ktorzy się mogą zgodzić na usługę rptey, nie traciło — pilnie żądamy upreymosci w., abys uprzeymosc w., lubo by tez y tych rycyrzow swawolenstwa swego wydac nie chcieli, — rzeczy tamte z niemi iako mogło będzie bydz akkomodował, gdyz może się sposob podac, ktorym się bendzie mogło y herstowi swawolenstwa czasu swego zganic (Ркп. Публ. бібл. Разн. F. IV. Nr. 104 с. 107). В таких обставинах, розумієть ся, не могло бути місця для кари смерти Тараса, яку припускав — на підставі фальшивої звістки про заяву Пісочиньского в Царгородї (Pamiętniki do panow. Zygmunta III т. І с. 158), свого часу Костомаров (Б. Хмельницкій І с. 94. Див. про се ще Рудницький с. 75 і Жукович VI c. 91.

8) Жерела VIII ч. 217 і 218, також вимітка з сучасного дневника у Жуковича VI c. 94 Жукович готов бачити натяк на побільшеннє реєстру в самім протоколї згоди, приймаючи варіант: liczby pokurukowskiej naznaczoney (с. 92).

9) Жерела VIII с. 349 і протокол.

10) Стільки дають обі копії разом; деякі ймення попсовані, особливо в Кулїшевій копії.

11) Пок. Кулїш, що завзяв ся всїх гетьманів виводити з шляхетських родів, і тому не тільки у Сулими, а й у Грицька Чорного бачить „шляхетськую фамилію Савичъ” (Укр. козаки с. 663), не вважаючи на демократичне призвище Орендаренка вважає його теж „очевидно шляхтичем” (Матеріали с. 307).

12) 3 копії бібл. Красїньских, значно скороченої й місцями сильно попсованої, видав сей протокол Кулїш в Матеріалах своїх. Иньша копія, повна, в дечім відмінна в рп. Публ. бібл. Пол. F. IV Nr. 241 с. 654. Я користував ся головно сею повнїйшою копією, зазначаючи інтересні відміни коротшої.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ II. Стор. 7.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.