[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ II. Стор. 9.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ II     Наступна





КОЗАЦЬКА СПРАВА НА СОЙМІ 1631 Р., НЕВДОВОЛЕННЄ ШЛЯХТИ, СТРАХ СЕЛЯНСЬКОГО ПОВСТАННЯ, ПОЛЬСЬКЕ ВІЙСЬКО НА УКРАЇНЇ, БІЙКИ З ЖОВНЇРАМИ. ОСЛАБЛЕННЄ НАПРУЖЕННЯ, СПРАВА МИТРОПОЛИЧОЇ ВАКАНЦІЇ, НЕВДАЛА ШВЕДСЬКА МІСЇЯ ДО КОЗАКІВ, ЗАХОДИ УРЯДУ КОЛО МИТРОПОЛЇЇ, КАНДИДАТУРА МОГИЛИ, МИТРОПОЛИТ ІСАЙЯ.



Ся гадка розложення більшого війська на Українї, не вважаючи на сумнї результати, які дав сей експеріменг кілька місяцїв перед тим, взагалї дуже займала правительственні круги. В королївській інструкції на осїннї соймики вказувала ся потреба розложення значнїйшого війська на Українї для затримання в порядку козаччини 1), і ся справа дебатувала ся потім і на соймі (скликанім на осїнь 1630, але відбутім в лютім-мартї 1631 р.). Своєвільство козацьке, що так часто нагадувало себе протягом всеї другої половини року, розвіяло всякі ілюзії про результати осягнені останньою кампанїєю. Даремно пробував їх підтримувати Конєцпольский. Було, очевидно, що кампанїя була страчена і переяславська „комісія” нїчого не зробила для приборкання своєвільства.

Деякі воєводства підійвали неприємне питаннє про те, що властиво дало привід до козацького повстання, і про способи запобігти таким повстанням 2). В дебатах звучало сильне невдоволеннє з кампанїї і її невдалих результатів. Прихильникам гетьмана і правительства приходило ся толкуватись, що з незаплаченим військом, яке не хотїло далї служити, нїяких результатів осягнути не можна було 3), а без оружної розправи не моливо було козачину лишити, бо се-б було санкцією повної безкарности й привело-б до поголовної різнї шляхти на Українї. „Без сумнїву влетїло-б панам, які мешкають там, і не богато-б зістало ся там Ляхів цїлих, — як то богато поважних людей писало з тих країв”. Пізнїйші своєвільства толковано тим, що через недостачу грошей жолд козакам не був виплачений, „мают оказію не тримати ся постанов (переяславських) — хоч взагалї оказій їм не бракує” 4).

Козацькі петиції — про збільшеннє реєстру і підвисшеннє платнї, поновлені були осібним посольством їx на сойм. Їздили послами Олександр Боровицький, Пашко Хомич, Степан Селїпський (?) й Іван Бачинський. Крім згаданих справ просили ще реституції „декотрих товаришів виписаних, що пробувають на Запорожу і по чужих сторонах”. Знаємо се з листу гетьмана Тимоша до кн. Радивила — гетьман просив у нього, як звичайно, протекції для козацьких послів 5). Просили також, як звичайно, заспокоєння релїґійної справи 6).

Сойм досить сердито відкинув козацькі прошення, ті більше важні принаймнї. Польські полїтики, почавши від оракула українських справ старого князя Збаразького (сенїора сенату), рішучо висловили ся за тим, що збільшеннє числа козаків було-б великим нещастєм. „Боже того борони”, козацьке посольство „відправити суворо”, жадати, щоб походів на море і на Запороже не було, инакше загрозити, що „шаблею їх знесуть”. Такої гадки був і сам Конєцпольский, який в додаток до мудрих прикладів, наведених нашим землячком, додав дещо ex propria diligentia. Вважав одначе потрібним „заспокоїти грецьку релїґію, щоб зробити кінець аґітації духовенства між козаччиною, і моськовським інтриґам на тім же релїґійнім ґрунтї, що ставали все небезпечнїйшими супроти перспектив московської війни — під час соймування вона вже висїла в повітрі 7). Та ж нота зазвучала в промові суворого клєрікала канцлєра литовського Альбр. Радивила 8). Він також уважав потрібним заспокоїти грецьку релїґію, бо під окликом релїґії до козаків „іде вся чернь”.

Мара релїґійної війни, що пролетїла лїтом 1630 р., очевидно не зістала ся без вражіння, принаймнї на більш серіозних людей. Козацьку справу трактовано, можна сказати, так серіозно, як нїколи. Соймові наради проходили серед трівожних вістей з України, які могли здавати ся віщунами нової війни, подібної до 1630 р. Варшавський кореспондент Сопігів доносив в 29/I, що козаки збирали ся утопити свого офіціального гетьмана і „дали йому спокій” тільки, як зблизило ся польське військо; в листї з 10/II знов поголоски про приготовання козаків до повстання 9). Не бракувало і ще більш серіозних осторог: говорено про можливість великого селянського повстання (cruentum bellum rusticum). Иньші, більш наівні пригадували старші міркування, що своєволя ширить ся через жидівські аренди. Духовні сенатори радили не поступати різко з козаками і щось додати їм до жолду.

Але загалом всї сї спасенні ради не були сповнені, жолду козакам не додано 10) — та й нїяких особливих кредитів і рішень на збільшеннє українського війська не ухвалено 11). Для заспокоєння релїґійної справи, котрої значіннє в козацькій справі так добре відчув тепер Конєцпольский, теж нїчого не зроблено. „Через загальні справи річипосполитої” відложено сю справу на будучий сойм 12).

Не знайшовши у сойму нїякого реального підпертя своїх плянів на пригнетеннє України більшим воєнним контінґентом, правительство все таки сповнило свій намір — ввело в східню Україну на кватири коронне військо знову. Вважало ся се добрим способом і на притишеннє своєволї, і з огляду на небезпечні морські походи: про великі приготовання козаків до морського походу в Варшаву почали приходити вісти вже з кінцем марта с. с. 13). Походови на море одначе тим не запобігли: в квітнї козаки таки на море пішли, починили великі шкоди Туркам і се викликало нову трівогу в польських полїтичних кругах 14). А розкватированнє війська на Поднїпровю дало привід до нових розрухів, особливо за Днїпром. На жаль не маємо рапортів з України в тій справі, згадуваних в кореспонденції, яку маємо під руками. В нїй починає знову повторяти ся фраза, що стала стереотиповою від Переяславської кампанїї: „своєволя гору бере”. Знов дїяли ся напади на розкватировані роти, що безкарно минали „для того хлопства”, з великою образою королївського маєстату 15). Військо нарікало, що причиною такої смілости людности стали ся королївські унїверсали, якими наказувано війську гостро і суворо всяку здержливість супроти людности. Не хотїло далї служити — збирало ся йти по заплату з України іn соrроrе цїле, так що на лїто Україна зіставалa ся знову в повній власти козацького своєвільства 16).

Правительство, з огляду на напружені відносини з Москвою, трівожило ся, чи нема московської руки в сих українських розрухах; ходили трівожні поголоски про аґітацію попів — московських висланцїв. Рахували ся з можливістю вибуху української іреденти. Дїйсно, шведське правительство, рахуючи ся з ворожим настроєм Польщі й її плянами висилки козацьких сил на нїмецький театр війни, против Шведів 17), робило ріжні заходи, щоб розбудити українську іреденту — з початку через Москву, намовляючи її виступити в оборонї православних Польщі 18), а далї безпосередно звертаючи ся до козаків, і дещо з того могло бути відомо в Польщі.

Скоро одначе в козацьких кругах зазначив ся користний для польського правительства поворот. Можна думати, що статочнїйші елєменти козаччини самі поміркували, що струна занадто перетягаєть ся, і не годить ся так використовувати безсильности польського правительства. До того ж прилучили ся ще обставини в церковній сфері. 2 марта с. с. скінчив свою житєву путь митрополит Йов, і супроти ріжних течій і напрямів, які випливали в українській суспільности при сїй нагодї, та всяких плянів і перспектив, не наручно було загострювати саме тепер відносини до правительственних сфер і збирати в сих кругах злобу і пімсту на голову української суспільности в такий дражливий і небезпечний момент. І от саме серед початків виборчої аґітації за митрополичу столицю, в цвітнї 1631 р. військо козацьке висилає якусь деклярацію своєї льояльности — на жаль не викриту досї в повнім своїм текстї 19). А трохи згодом, паралєльно з вибором митрополита заходить зміна і на гетьманстві: на місце Орендаренка, скиненого з гетьманства, очевидно, — вибирають репрезентанта статочних кругів, при тім талановитого і зручного полїтика і адмінїстратора Івана Кулагу-Петражицького, одного з переяславських комісарів. Хоч там він виступав по сторонї своєвільних, але вибір його не стрів опозиції в польських кругах, і король „подав” його війську Запорозькому своїм унїверсалом, що заховав ся в повнім текстї, й через те варто його навести — бо се одинокий документ в сїм родї.

„Всїх взагалї й кождого з окрема, кому то треба знати, оповіщаємо, що ми з огляду на поручену нам вельм. воєводою сандомирським, гетьманом польським коронним, вірність для нас і річипосполитої, досвідченість в рицарських справах і охоту до услуг нам Івана Петражицького, іменуємо й даємо 20) його за старшого війську Запорозькому, не сумнїваючи ся, що на тім порученім йому старшинстві він буде свідчити належну вірність та послушність нам і річипосполитій, запобігаючи всяким своєвільствам і не допускаючи того, щоб покій сусїдами турбував ся і нарушував ся через військо Запорозьке. Подаючи се до відомости козаків Запорозьких, всїх взагалї і кожному з осібна наказуємо, аби його за старшого мали і належну послушність віддавали йому, згідно з комісією куруківською, вірно сповняючи се з огляду на ласку нашу і свій обовязок. В Варшаві, 22/IX. 1631” 21).

Правительство, як бачимо, іґнорувало факт вибору старшого військом так само, як військо старало ся іґнорувати потвердженнє сього вибору правительством.

Новий гетьман справдї показав свою вірність і потїшив серце королївське, скоро по своїм виборі на уряд переславши гетьманови коронному звістку про посольство дїдичного ворога королївського, короля шведського Ґустава, що прибуло до козаків через Москву, в товаристві приданого з Москви аґента, звістного вже нам Путивльця Гладкого. Вони мали допитати ся до братів митр. Борецького і до владики Борисковича, щоб вони їх провели до козаків не Орендаренкових, офіціальних, а війська ворожого Польщі. Але не знайшли сеї дороги і попали до реєстрового війська Кулаги, а Кулага поспішив повідомити про сю місію польське правительство.

Про зміст листу Кулага не міг від разу нїчого сказати — „листів від них ще ми не брали, бо зволиш в. милость знати, що у нас без ради їх читати не можна, післали ми до полковників і иньше товариство, аби зїхали ся”. Але трохи згодом прислав і самий лист — не дуже богатий змістом і інтересний тільки як одна з проб завязання безпосереднїх зносин. Писав його „тайний радник й. в. шведського короля” і посол до республїки польської Яків Руссель (Розеллій), французький гуґенот, дипльомат-доброволець, що від довшого часу займав ся польськими, українськими, московськими справами, якийсь час сповняв порученнє Бетлєна у шведського короля, тепер був в службі Ґустава-Адольфа спеціально в польських справах, приготовляючи кандидатуру його на польський трон на випадок смерти Жиґимонта. Одним з перших його дїл в сїм напрямі був отсей лист до козацького війська, написаний з Ріґи — де резідував Руссель, 25 червня 1631 р., і пересланий з двома французькими офіцирами. В листї сїм, многословнім і напушистім 22), але змістом досить біднім, як я вже сказав, він заохочував козацьке військо війти в безпосереднї зносини і приязнь з шведським королем, як великим прихильником грецької віри, а ворогом єзуїтів. По його словам королеви радили звернути ся до козаків патріархи, особливо царгородський Кирил, що панує над вами в справах віри”, очевидно — зарекомендував королеви їх „неослабно-горяче бажаннє свободи”, невгасиму ревність до віри грецької і ненависть до її ворогів 23).

Як прийняли козаки послів, офіціальної реляції Кулаги не маємо. Донський козак, що був на радї в Каневі, коли читав ся той лист, оповідав, що гадки козаків дїлили ся: „мелкіе люди” висловляли ся неприхильно для польського правительства, або як сей вістник оповідав — „говорили, щоб їм служити цареви, а тут їм, Українцям, і вірі благочестивій від Поляків кривда”. Але статочнїйші противили ся полїтицї авантур: „лучшіе люде Черкасы, которыє пристали къ Полякамъ” ті „перемовили їх на своє і листи і ,Німцїв' післали до гетьмана Конєцпольского” 25). Подробиця без сумнїву схоплена з житя, хоч і перепущена через „упрощену” московську призму. В варшавських кругах ходили оповідання, що козаки шведських послів утопили, потім — що не утопили, тільки поглумили ся: стали поїти горілкою, а як ті не схотїли, то почали на них кричати, що вони зрадники і їх не горілкою, а водою треба напоїти — утопити, і кінець кінцем відїслали їх до Конєцпольского. Той відставив їх до Варшави, а уряд за краще вважав з усею куртуазією, але і з виказаннєм некоректности таких інтриґ, на стид шведській дипльоматії, вислати їх до Швеції 25).

Разом з користною зміною на гетьманстві правительство задумувало ся над способом провести і на київську митрополїю якусь людину суголосну, або податну для правительственної полїтики. В червнї (23/VI н. с.) король вислав лист до тодїшнього київського воєводи Тишкевича в сїй справі. Король згадав, що по його відомостям „Борецький псевдо митрополит київський умер тими днями” (а вмер він тому три місяці з верхом!), і на митрополїю кандидує Мужилівський — „покинувши жінку, силкуєть ся бути митрополитом”. „А що для нас і річипосполитої дуже важно, аби на се місце козаки не всадили якогось чоловіка ,несфорного' і бунтівничого, що потім їх бунтував би й підюжував против католиків і унїатів, — тож рішали ми знести ся з вашою мил. як тамошнїм воєводою. Поручаємо дуже в. милости козаків намовляти, аби не поставляли собі митрополита без волї і подавання нашого, бо подаваннє його належить до нас, по праву нашому королївському і законам коронним, — та своєю ловагою і зручністю так попровадити, щоб анї згаданий Мужилївський не дістав митрополїї, до котрої наставив ся, анї иньші які-б могли нам чинити замішання і розрухи”. Михайлівський монастир по Борецькім король поручив Тишкевичу зайняти, щоб передати королївському комісарови — король хотїв дати сюди Германа Тишкевича, невдалого кандидата на печерську архимандрію по Копистенськім, воєводиного свояка. Але при тім всїм наказував пильно стерігти ся, аби не викликати „якогось розруху між козаками”. „Як що може той монастир взяли в своє володїннє козаки та пробувають у нїм якоюсь громадою, то стережи ся в. м., аби не прийшло при відбиранню до якогось кровопролитя, а з тим і до розруху козацького і всеї України” 26).

Як бачимо, порученнє було не тільки сильно припізнене, але й дуже трудне до виконання, так само в справі монастиря як і в справі митрополїї. В справі монастиря принаймнї було за королем ясне, віками усвячене право патронату. Що до митрополїї — то домагати ся, щоб на місце Борецького предложили кандидата до затвердження короля — значило признати паралєльну з унїатською православну єрархію, значило зійти з становища, на якім правительство польське стояло весь час. Справа дуже складна, яка могла бути переведена тільки в формі обостороннього компромісу, як се плянувало ся в 1628-29 рр. і дійшло кінця потім в 1632.

Тепер в сїм напрямі правительству не вдало ся нїчого зробити, і навіть не знати, чи робив які небудь заходи воєвода, щоб сповнити королївські інструкції. Михайлївський монастир мав уже ігумена: братія вибрала на ігуменство намісника печерського Філотея Кизаревича, очевидно кандидата Могили, котрого Борецький своїм тестаментом визначив опікуном не тільки свого майна, а й самого монастиря. Роблячи се, покійний митрополит може мав замір облекшити дорогу до митрополїї приятелеви і товаришови своїх останнїх церковно-полїтичних плянів. Сей мав шанси дістати королївське потвердженнє, і хто зна чи правительство й не мало його на гадцї вже тодї, поручаючи Тишкевичу відсувати опозиційних кандидатів. Могила мав дуже добру репутацію в католицько-унїатських кругах 27), і сам без сумнїву мав пляни на митрополїю. Його зближеннє до брацтва по смерти Борецького, вижиданнє в справі фундації колєґії (в своїй деклярації, даній 15 VI у Львові він полишає собі вільну руку — фундувати колєґію при Печерськім монастирі чи там „де вважатиме потрібним (с. 420), нарештї перепони і прикрости, які робив він в Михайлівськім монастирі Копинському — все се виразно на те вказує.

Але в очах сторожів православя Могила скомпромітував себе участю в унїоннім компромісї, і при обсадї митрополїї його кандидатура не пройшла. Вибрано репрезентанта старо православних аскетичних традицій, фундатора лубенських монастирів Ісайю. Копинського. Довершено се десь в червнї чи в липнї, „совЂтно отъ всего народа россійского” 28), але подробиць про сей всенароднїй вибір не маємо. Слїдом посвятив його переїзший митрополит з Греції, і партія Могили могла тільки пімстити ся на контр-кандидатї тим, що довший час облишала його без резіденції: Михайлівський монастир тримав Могилин підручник Кизаревич і не пускав Ісайю навіть потім, як михайлівська братія, очевидно — під натиском суспільної опінїї формально вибрала своїм ігуменом Копинського (іґноруючи попереднїй вибір Кизаревича) 29). Кизаревич далї тримав ся в монастирі, аж нарештї при кінцї року, випровадило його відси військо Запорозьке manu militari: полковник війська Запорозького Демян Гарбуз, з козаками, дня 10 грудня, ,ґвалтом' наїхав на Михайлівський монастир, Кизаревича відси ,вируґував' і випровадив в володіннє монастирем Копинського 30).

Вся ся історія наробила досить квасів в київськім, і взагалї в українськім світї, і власне під вражіннєм сих подїй оповідали в Сївську на допитї монахи з Новгорода-Сїверського, в вереснї 1631 р., що козаки посадили на місце Борецького Ісайю, бо тільки він стоїть за православну віру, а печерський архимандрит піддаєть ся Ляхам і тримає з ними против козаків 31). Заразом оповідали поголоски про нові нагінки Поляків на православну віру, що ходили по Українї, очевидно в звязку з тими київськими подїями „Ляхи з Польщі сходять ся під Київ та стоять у Київі, та поблизу його, по обох сторонах Днїпра, а запорозькі козаки пішли під Маслів Став, і де запорозьких козаків Ляхи здибають, побивають на смерть” — все мовляв за самовільний вибір митрополита. „І кажуть, що у Ляхів з запорозькими козаками буде знову війна незадовго, сеї осени, і тому Ляхи післали в українні, литовські (українські) пограничні городи смоленського біскупа (Льва Кевзу, унїатського владику), щоб він переводив людей всякого стану на свою лядську віру”. Присилав він своїх людей до Стародуба і Новгорода-Сїверського, і ті печатали і руйнували ,руські' церкви, а людей силоміць переводили на лядську віру, так що богато повтїкало, та збірають ся йти за московську границю.








Примітки


1) Жерела VII ч. 222.

2) Інструкція прошовицька і Сендомирська — Жерела VIII ч. 224 і у Жуковича VI с. 115.

3) Жерела VIII ч. 226.

4) Ibid. ч. 227.

5) Лист з датою 3. I. 1631 р. з Канева в Археограф. Сборн. т. VII. ч. 63.

6) Про се знаємо з пізнїйших листів на сойм 1632 р.

7) В цитованім листї з 17. IX н. с. 1630 писав він королеви про можливу небезпеку від козаків — od samych nie ladaiakie niebespeczenstwo uroscic, co się z praktyk duchowienstwa religii greckiej, ktorych dochodziemy, oczywiscie baczy (ркп. 104 с. 274). В пізнїйшім листї з Варшави 10. IV н. с. 1631, очевидно на основі гетьманських реляцій: prziidzie znowu z nimi (козаками) do kłopotu, bo ich Moskwa legatiami pszesz popy sollicitat (автоґрафи 221, док. 206). Порівняти побоювання зносин з Москвою у Конєцпольского під час переяславської війни.

8) У Жуковича VI с 133.

9) Ibid. с. 141.

10) Див. Жерела VIII с. 368.

11) rad bym... wczesnie wiedział o mieyscu zapłaty y o lidzbie zatrzymanego woyska, bo na seymie za niezgodą zadna decyzya w tym nie stanela. — пише Конєцпольский пізнїйше (в квітнї). А король йому на се пригадував: роbnisz uprz. w. iakie były około tego na seymie przeszłym mowy, ze rzeczpospolita chciała tak zmnieyszone miec, iakoby kwarciane pieniądze wystarczały (ркп. Nr. 104 c. 325 i 327).

12) Volum. legum т. III с. 320.

13) Kozacy ieszcze troche broią y na morze się poteznie gotuią — пишуть Сопігам з Варшави 10. IV н. с., а девять день пізнїйше: Kozacy ze zemknieniem się tam częsci woyska quietiores — автоґрафи Публ. бібл. Nr 221 док. 206 і 208. Про жовнїрські роти розкватировані за Днїпром згадує також Конєцпольский в пізнїйших листах, жалуючи, що не послухали його ради й не визначили виплату війську в Барі замість Львова, a to dla tego iz woysko wszytko iest na Ukramie i z Zadnieprza az do Lwowa po zapłatę idąc iako się ludziom uprzykrzy — ркп. Nr. 104 c. 325 i 328.

14) Листи Конєцпольского до короля з 28. IV і 16. V н. с. — Разн. F. IV Nr. 104 с. 325 і 329, листи до Сопіги - 1. с. док. 204: kozacy szkody wielkie morzem im (Туркам) tey wiosny poczynili. Подробиць не знаємо.

15) З Варшави пишуть: в великий второк козаки напали на кварцяне військо в Нїжинї, погромили полки Мочарского і Лаща, розбили Нїмцїв з полка Бутлєра. В маю: козаки далї воюють з кварцяними, але тепер кварцяні їх трохи приборкали (у Жуковича VI с. 149).

16) В листї з 28/IV н. c. гетьман посилаючи королеви реляцію старости калуського (Лукаша Жолкєвского, комісара до справ козацьких) пише: Widze co swawola co raz gore bierze, zołnierz zas zrozumiawszy z listow y z uniwersałow w. k m., ze ich za swawolnych, występnych y nieposłusznych udano, bardzo są załosni, zaczym ze hostiles insultus na chorągwie w. k. m. od tego chłopstwa impune isc muszą, cum quali dignitate maiestatu w. k. m., kozdy widzi, a ieszcze lepi czas krutki ukaze, iaka trudnosc ta nieposkromiona przyniesc swawola; byłby czas teras sposobny in ordinem tę swawolą, redigere y zabiezec, jakoby przez tę swawola więcey rpta zadnego periculum ne miała y samsiadom do rozerwania pakt przyczyny nie dawala, ale ze rpta na seymie y mowic o tym nie chciała (про кредити на українне військо), infortunie ony to się przypisac musi. Lubo teydy od w. k. mei na przeszłe listu moie nie mam rezolucyi, pisze do imci р. starosty kałuskiego, aby nisz ona nastąpi, wszystkich przystoynych srzodkow zazywał do zatrzymania przez wszelakich kłotni wоyska, poniewasz tesz za tak bliskim czasem zapłaty przyyidzie mu się reyterowac ztamtąd. Король відповідав: Wyrozumielismy z pisania uprz. w. y z listu ur. starosty naszego kałuskiego... iako gore bierze swowolenstwo kozackie, wziąwszy powod z listow naszych, ktoresmy dali do zolnierzow na stanowiskach tamecznych bedących, i поручав переказати жовнїрству, що вони nie maią tym nadzieie do łaski naszey tracic, a wzlaszcza że smy iestesmy o nich tego rozumienia, iz się wcale powinnosci swoich skromnie iako nalezy zachowuią — ркп. Nr. lo4 c. 325 l 327.

17) В одній з варшавських реляцій з кінця 1630 р. маємо звістку про бажаннє Валєнштайна дістати від польського правительства 10 тис. Запорожцїв, і лїтом 1631 р. староста калуський збирав ся йти в поміч цїсарю з 3000 козаків, 1000 гусарів (у Жуковича VI 105, 152).

18) Див. Форстена Валтійскій вопросъ II с. 355 і д.

19) Поки що минї стріла ся лише коротенька згадка в листї Конєцпольского до короля 16/V н. c.: O kozakach co mi pisze imc р. starosta kałuski i i. p halicki, posyłam w. k. m.- dai Boze, aby się ta powolnosc ich skutkiem ukazala samim (ркп. 104 л. 329 об.).

20) Zaznaczamy i daiemy

21) Жерела VIII c. 332.

22) От якими словами звертав ся Розелїй до козаків: Nobiles et liberi mіlites, viri strenui, Boristenis et Ponti Еuхіnі dominatoros et quod mахіmum est — religionis christianae grаесае et anitae acerrimi defensores! Він запевняв їх, що король його здавна бажав засвідчити свою приязнь reipublicae vestrae et univеrsо insigni ac praevalido nobilium kozakorum Zaporovianorum corpori, і тепер хоче війти in tractationem confederationis vobiscum arctioris et inviolabilis non minus publice privatimque omnibus honorificae quam utilis pro bono et assecuratione libertatis vestrae... et imprimis ad vindicandam ex tyranide pontificis romani eiusque satellitum principum, communilun adversoriorum nostroruv, avitam vestram religionem graecam, quae genens et persecutionem durissimam perpessa auxilium divinum vestrumque vehementissime implorat.

23) Лист Руселя і кореспонденція Конєцпольского з сього приводу — ркп. Публ. бібл. Nr 104 л. 315 і далї. Тепер видав їх, з копій бібл. Чорторийських др. Крипякевич в цитованій статї — де зібрав і відомости про полїтичну дїяльність Руселя (Записки т. 117).

24) Акты Москов. госуд. І ч. 328.

25) Публ. бібл. автоґр. 221 ч. 247 у Жуковича VI с. 156; Крипякевич ор. с.

26) П. Могила І дод. 72.

27) Рутський, арґументуючи свій плян руського патріархату в 1629 р., вважав для нього найвідповіднїйшим кандидатом Могилу, бо він міг послужити дїлу унїї не тільки на Руси, але і в Молдаві та Валахії, — робить вражіннє людини прихильної до католицької віри, при тім освічений, вміє по латинськи, розуміє свято-отецькі писання, доброго житя, тверезий і не розпустний, двічі на тиждень служить службу божу — що у Русинів рідко, і пильнує дісціплїни — так що під його рукою з 80 черцїв, котрих він застав, зісталось тільки 18, ис знесли його режіму, а він їх непорядности. Записки т. 116 с. 22.

28) Катальоґ митрополитів публ. бібл. — Бычкова Описаніе рукописныхъ сборниковъ амп. публ. библ. І с. 65. Близша дата вибору Ісайї не звісна. Голубєв думає, що сталось се ще перед виїздом Могили до Львова, десь на початках червня (І с. 452), але се не певно. Про посвященнє Ісайї арх. иностр. дЂлъ, дЂла малорос. 1631, 1/IX. Nr 3.

29) Акт виборчий, з 29/X 1631, в Актах Западной Россіи IV ч. 231

30) Акты Зап. Рос. V ч. 12 — пізнїйший протест противників Копинського.

31) Акти Москов. госуд. І ч. 315, пор. вище с.98.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ II. Стор. 9.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.