[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ III. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ III     Наступна





III. Безкоролївє і „заспокоєннє православних”.


СМЕРТЬ КОРОЛЯ, ПРИГОТОВАННЯ ПРАВОСЛАВНИХ ДО РІШУЧОЇ РОСПРАВИ, УКРАЇНСЬКІ ПЕТИЦІЇ НА КОНВОКАЦІЮ, АКЦІЯ БРАЦТВ, ДОМАГАННЯ КОЗАКІВ, ІНСТРУКЦІЯ КОЗАЦЬКІЙ ДЕЛЄҐАЦІЇ НА СОЙМ, ПОСТУЛЯТ ПРАВА КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА НА УЧАСТЬ В ВИБОРІ КОРОЛЯ, ВОЄННА МАНЇФЕСТАЦІЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА, КОРЕСПОНДЕНЦІЯ З МАҐНАТАМИ.



Старий король догорав. Останнїми роками він все частїйше і сильнїйше западав на здоровлю. Се, тай сам поважний вік Жиґимонта (урод. 1566) казали сподївати ся його смерти з дня на день, і останнїми роками все частїйше і живійше дебатують ся ріжні пляни на випадок його смерти, а сам король робить останнї старання ще за свого житя забезпечити польську корону синови Володиславови. Та на се не годили ся. Безкоролївє, перспективи передвиборчих переговорів і торгів відкривали широке поле для плянів і мрій, що не могли здїйснити ся за житя сього короля і не багато шансів мали-б, коли-б зараз на його місцї опинив ся вже готовий, наперед вибраний, нї від чиєї ласки незалежний його син. Мусїли бути вибори, боротьба, торги, концесії. Зріктись їх — нїколи в світї!

Король догорав. І все, що гнїтило се довге, безпросвітне, сливе піввікове панованнє бездушного, тупого вихованця єзуітів, присвячене збудованню і забезпеченню єзуітського пановання над полїтичним і духовим житєм Польщі, — нетерпеливо чекало просвітку, який обіцювало сьому світови безкоролївє. Найбільш упослїджені ґрупи: литовські і польські дісїденти, православна Україна і Білорусь, недобитки православної шляхти, міщанство, духовенство готовили ся й напружували, свої останнї сили, щоб дати останню битву, зробити останню пробу постояти за свої права, за своє істнованнє.

В свіжій памяти були слова першої голови православних, Лавр. Древинського, сказані унїатам по погромі православних на соймі 1623 р. (с. 508): „Бачимо, що нїчого ми не осягнемо против вас, поки сей король живий, але під час безкоролївя ми всїми силами піднїмемо ся на вас!” Древинському і богатьом його товаришам тодїшньої кампанїї доля судила дожити сього моменту, і вони сповнили своє тодїшнє слово: напружили всї сили тодїшньої Руси, щоб дати останню рішучу битву на забезпеченнє її національного істнування, на охорону від небезпечного боляка, яким була на її орґанїзмі тодїшня унїя, на заґварантованнє недобиткам православним горожанських прав.

Наелєктризована вагою моменту Русь українська і білоруська поставила ся справдї і конвульсивним напруженнєм своїх так сильно вже надшарпаних сил зробила дїйсно імпозантний натиск на сучасну польську суспільність і правительство. Осягнула ним законодатне признаннє і заґарантованнє православної церкви і перше нїж перейти остаточно в полїтичне неістнуваннє, передала потомству сю останню форму національного житя забезпеченою кажу про житє загальне, бо козаччина була й зістала ся всеж таки місцевою тільки формою українського національного житя.

Були се останнї зусилля шовковника, що виплїтає бульку для нової метаморфози свого житя.

Незвичайно інтересний момент, і приходить ся сильно жалувати над браком більш інтімного, закулїсового матеріалу з сього часу — з тих приготовань, заходів і дебат, що попереджували публичні виступи українських (і білоруських) репрезентантів. Розпоряджуємо тільки самими офіціальними грамотами і заявами pro foro externo.

Ареною їх передусїм, з порядку польського державного житя, мусїв стати конвокаційний сойм, що мав орґанїзувати управу на час безкоролївя і заразом приготовити грунт для будучого вибору короля та виробити конституційну хартію (pacta conventa), що мала бути йому предложена.

Король умер 20/IV c. c., скоро після сойму, що й був скликаний ним головно для упорядковання своїх родинних справ — аби матеріально забезпечити меньших дїтей і спробувати вперед випросити корону для старшого сина.

Се не вдало ся, — хоч старший королевич Володислав тїшив ся широкими симпатіями суспільности. Батько міг передати йому на ложі смерти тільки ілюзоричну шведську корону, що була проклятєм його власного житя, — в додаток до иньшої такої-ж ілюзоричної корони — московської, котру вже двадцять лїт рахував за собою королевич. Хоч які були привабні сї корони в очах Володислава — значно привабнїйші від польської, всї терни котрої досить зблизька мав нагоду розглянути він під час довгого свого престолонаслїдства, але не можучи на разї доступити тих, мусїв насамперед постарати ся здобути польську корону — хоч би на те, щоб відкрити собі дорогу до иньших 1). І не вважаючи на те, що всї дивились на нього як безсумнївного наступника його батька, від сього морального признання до признання формального дорога була доста далека і тяжка, і за всї сї трудности її і перепони чіпляли ся з усеї сили всї елєменти не задоволені з status quo.

Конвокаційний сойм був визначений на день 14/VI c. c., соймики для вибору послів на сойм — двадцять день перед ним, 24/V c. c. Вони мусїли стати першою ареною виступів орґанїзованого українського елєменту. Маємо дуже інтересну з сього погляду інструкцію волинського соймику 2). Справа православної віри фіґурує в нїй на першім плянї. Против помершого короля підносять ся докори, що він порушив її права, роздавав бенефіції людям чужим, а не правдивим пастирям, що зіставали ся в послушности царгородському патріархови; православну шляхту відсувано від публичних урядів; міщан, що не признавали владик-ренеґатів, не допускано до урядів міських і цехів. Вибраним на сойм депутатам поручало ся предложити соймови сї жалї та не приступати нї до яких соймових нарад, анї тим меньше — до вибору короля, поки не буде згоди соймових станів на їх релїґійні постуляти.

Не маємо тексту інструкції з київського соймика, але той факт, що козацьке військо, незвичайно енерґійно виступивши в релїґійній справі, відкликало ся потім до київської інструкції, „у всїм згоджуючи ся з нею” 3), дає здогадувати ся, що релїґійна справа була піднесена в нїй не меньше енерґічно. Так само в інструкції Браславського воєводства, де українській елємент між шляхтою був досить сильний, і на чолї його виступав другий першорядний український парляментарист свого часу, браславський підсудок Мих. Кропивницький.

Не таке чільне місце займає, але все таки зазначений релїґійний постулят православних в інструкції вишенського соймику, де шляхта висловляє також „щире бажаннє, аби при елєкції були заспокоєні „урази” „братії грецької віри” на великі кривди в вільностях їх і в відібранню церковних бенефіцій” 4).

Шляхта православна була одинокою ґрупою української суспільности, правно покликаною до участи в соймованню і з ним — в ставленню умов, в виробленню конституційної партії, що мала бути прийнята новим королем. Иньші верстви і ґрупи, не покликані до соймовання, пробували посереднїми дорогами зробити з свого боку все можливе, щоб вплинути на напрям соймових нарад і резолюцій. Брацтва і духовенство православне ладили депутації на сойм. Виленське брацтво приготовило і видруковало спеціальний трактат, призначений для участників конвокаційного сойму: він вичисляв права і привилеї, видані коли небудь руській церкві, і доводив, що ся руська церква, яка одержала їх, не знала в тім часї унїї, і привилеї сї мали служити православним, а не унїатам, як сї тодї доводили 5). Крім того брацтва брали участь в аґітації на місцях, в нарадах соймиків: так львівське брацтво висилало своїх делєґатів на соймик вишенський і т. и.

В тім самім напрямі працювала й козаччина. Але її дезідерати сим разом не обмежали ся самою релїґійною справою, хоч і поставленою з дуже великим притиском. Не кінчались і на звичайних домаганнях побільшення плати та забезпечення в козацьких свободах. Сей важний момент військо козацьке задумало використати для основної зміни всього становища козаччини як верстви, як стану. З принціпіального становища плян дуже важний. Він дуже характеристичний як проба ввести козаччину в державний устрій річипосполитої і в рамах сього устрою найти розвязаннє козацького питання. Се було останнє слово полїтики компромісу козаччини з польським державним орґанїзмом. Але не поставлене доста рішучо, — більше натяком, нїж як виразний постулят, — не підтримане щиро і загалом козаччини, воно промайнуло ледво помітно і майже безслїдно, не вважаючи на свою вагу з становища розвою полїтичних ідей в козаччинї.

На жаль і тут закулїсова сторона для нас закрита — маємо голий акт, козацку інструкцію на сойм. Дня 24/V, разом з шляхетськими соймиками, очевидно, відбула ся рада козацька в Прилуках, і на нїй виготовлено лист до голови тимчасового правительства (на час безкоролївя), яким по конституції польській був перший сенатор держави прімас Польщі, арцибіскуп ґнєзненський. Військо висловляло свій жаль з причини смерти короля і заявляло, що свій голос дає на королевича Володислава. Але заразом пригадувало соймови „великі безправности”, які терпить військо і весь нарід руський в вірі своїй з причини унїї. Отже жадало скасовання „тої нововиниклої” унїї ще перед коронацією; инакше — грозило — „прийшло ся-б шукати їм иньших доріг заспокоєння нашої совісти”. В иньших справах відкликувало ся до того, що поручило переказати послам своїм 6).

Шість день пізнїйше, коли прийшла до війська інструкція послам, ухвалена на київськім соймику (я думаю, що привезли її козацькі депутати, вислані на той соймик) відбула, ся мабуть нова рада і на нїй вибрано послів на сойм, дано їм інструкцію і вислано лист до сойму і до ріжних впливових осіб. Послами їхали Лаврентий Пашковський, колишнїй військовий писар, Гарасим Козка, Дорош Куцкович і Федір Пух. Лист, що везли вони до сойму, повторяв досить близько попереднїй лист до прімаса. З листів переданих до ріжних осіб, маємо листок до кн. Заславського. де козаки просять його — „як сторожа свободи, прав і вільности спільної”, помагати їх послам 7).

Головний інтерес лежить в інструкції, яку посли мали предложити соймови. Тут теж починало ся з виразів жалю з причини королївської смерти, досить одначе скупо відміряних (”„волї божій противити ся трудно, знаючи, що смерть не новина анї припадок: хто родить ся на світ, мусить умерти”). Далї висловляла ся надїя, що при виборі короля сойм не позбавить голоса і козаків, „маючи їх за членів річипосполитої, що поносять немалі тягарі на собі”. В сїй надїї козаки і подають свій голос за кор. Володислава. Потім інструкція широко спиняєть ся на постулятї релїґійнім, жадаючи заховання православної віри при давнїх правах і бенефіціях, — а унїатів позбавлення урядів і бенефіцій, що належали до православних (про повне скасованнє унїї в інструкції не сказано, так як в листї до сойму). Потім наступав такий пункт:

„.Всїй славнїй коронї відомо вірнї і відважні заслуги наші в експедиціях річипосполитої, і мусять нам то признати, що ми сливе довкола всїх її границь заступаємо її, окруживши своїми головами і не жалуючи утрати свого здоровля і достатків за достоєнство королїв і. м. польських, за повагу їх маєстату; цїлїсть отчини і добро річипосполитої. Певні ми, що колись таки дочекаємо тої щасливої години — дїстанемо поправу наших прав і вільностей рицарських, і поручаємо просити пильно, аби (сойм) зволив ласкаво вложити (між постуляти свої) до будучого короля, аби нас обдаровано вільностями, які належать людям рицарським”.

В кінцї йшло неминуче „жолудкове питаннє”: покликаючи ся на те, що козаки тепер вірно тримають ся куруківської ординації і зрікли ся доходів з морських і иньших походів та несуть неустанну службу річипосполитій, козаки просять збільшення плати, грошима й сукном, виживлення для запорожської залоги та всього потрібного для козацької армати 8).

І так козаччниа в перший раз зажадала собі голосу на соймі, правда — на перший раз спеціально тільки в справі вибору нового короля. Вона посилаєть ся на те, що козаки — се члени річипосполитої, які несуть на собі немалї обовязки для неї.

В звязку з сим набирає важного значіння отся фраза: козаки просять, щоб їх обдаровано „вільностями, які належать ся рицарським людям”.

„Люде рицарські” се по польській термінольоґії — шляхта. Анальоґія між воєнно-служебним характером шляхти і такою ж службою козаччини, кидала ся в очи. Шляхта на сїй воєнно-служебности опирана свої соціальні і полїтичні привилеї; козаччина за свою воєнну службу державі бажала бути трактованою по можиости нарівнї з шляхецьким станом. Ми не раз, уже від самого сформовання козацької верстви стрічали виразнї, хоч переважно не дуже смілї натяки в сей бік. З перших років XVII в. маємо такий лист гетьмана Куцковича, де військо козацьке заявляє свому старому антаґонїстови, що „й. королївська милость, будучи особливим прихильником і оборонцем людей рицарських, зволив обдарувати і упривилеювати” козаччину, „признавши синами коронними і ублагороднивши стародавнїми вільностями їх самих, жінок і маєтности” козацькі (с. 320). Тепер, при такій добрій нагодї для всяких поважнїйших, основних домагань, яку давало безкоролївє, козаччина ставила, хоч дуже несміло, жаданнє, аби її формально припущено до прав шляхетських. Отсе бажаннє „вільностей, які належать ся рицарськім людям” 9), поставлене поруч бажання припущення до соймовання, що було теж одною з шляхетських привілєґій, відкриває сей дезідерат досить ясно. Дарма, що висловлений він був так скромно, і не вияснений близше на соймі козацьким посольством, не звернув відповідної уваги сойму.

Се може здаватись дивним, що козаччина не відважила ся підчеркнути сього постуляту яснїйше, бо взагалї для сильнїйшого натиску на польську суспільність не обмежила ся тільки самими посольствами й листами та зносинами з ріжними маґнатамн, але перевела й досить імпозантну оружну манїфестацію. Мотивуючи се непевними вістями від Татар і потребою заступити коронні землї від їх нападу, Кулага ввів військо козацьке в границї Браславщини й Волини, і розложивши його по тутешнїх королївщинах і панських маєтностях, лишив тут на весь час сойму. Отже міг кождий постулят війська ставити на вістрю меча — наскільки міг сподїватись твердої підтримки самого війська. Але, очевидно, сей шляхетський постулят не належав до таких, і проводив ся контрабандою перед самим військом.

Козацькі сили були великі. Всю зиму йшла мобілїзація нереєстрових козаків для походу на Сїверщину. „Сказано давати їм гроші й сукно, та й по литовських городах кличуть охочих людей, щоб писали ся назад в козаки, а давнїйшим виключеним козакам велять бути козаками по давньому, гроші та сукно тим новоприбулим козакам казано давати”, як доносили в Москву московські вістники 10). Але неприхильність зимового сойму, а потім смерть короля стримали плянований похід на московську границю й полишили се змобілїзоване козацьке військо без зайнятя. Під весну козаччина рвала ся на-ново на море; вістники доносили, що полковник „Колїнка”, полишений з залогою на Запорожу, на весну повідомляв Кулагу, що своєвільні козаки наробили нових човнів і хочуть іти на море „під турецькі городи”, і самого полковника хочуть силоміць „взявши”, з собою на море забрати. Тому Кулага збираєть ся послати на Запороже новий полк, вибравши з кождого десятка по одному козаку 11). Тим чи иньшим способом йому, очевидно, вдалось сим плянам запобігти, і в інструкції на сойм з натиском підносило ся, як ми бачили, що козаки не ходять на море і свято сповняють куруківську ординацію. Похід на Волинь і Полїсє, служачи полїтичним цїлям, як дуже проречиста демонстрація на адресу соймових станів, заразом добре займав козаччину. По словам аґента кн. Заславського, що їздив до Кулаги з листом від князя, козаків з гетьманом було кількадесять тисяч. Гетьман казав, що єсть їx реєстрових 16 тисяч, але як міркував аґент, мусїло їх бути значно більше: „b тім полку, що при гетьманї, кажуть, тільки півтретя тисячі, але як я приглядав ся, було їх певно з пять тисяч — бо я з ними кілька миль їхав під корогвами” 12).

Кулага заявляв, що буде стояти, аж посли з конвокації вернуть ся. При тім вів кореспонденцію з місцевими маґнатами, і для лїпшого вражіння робив пресію своїм військом, показуючи ласку і протекцію маєтностям одних і даючи спробувати всю приємність козацьких леж иньшим. „Не тільки в маєтностях вашої княжої мил., але і у князя Домінїка (Заславського, ордината острозького) поводили ся дуже ласкаво і скромно; але маєтности п. воєводи руського (Ст. Любомірского), панів Сенявских і иньших будуть собі памятати”.

Взірцем кореспонденції, яку військо козацьке вело при тім, може бути лист, писаний з сього походу до кн. Заславського, де козаки висловляють надїю, що князь підтримає козацькі бажання — вибір кор. Володислава на короля і при тім — забезпеченнє народу руського від „переслїдування” і „неможливої біди благовірних, світських і духовних”, инакше — повторяє гетьман свою погрозу — козакам прийшло ся б ужити крайнїх способів, не спиняючи ся перед перспективою „пожертвувати житєм і майном своїм” 13).








Примітки


1) В недавно опублїкованій інструкції послови, висланому від Жиґимонтових дїтей по смерти батька до цїсаря Фердинанда, Володислав заявляє, що хотїв би бути шведським королем, бо там королївська власть не так обмежена, як у Польщі. Як би за помічю цїсаря удало ся йому здобути шведську корону, то польську відступив би братови, але тим часом просить підтримати його кандидатуру на польського короля (Шельонґовского Rozkład rzeszy i Polska za panowania Władysława IV, c. 37).

2) Архивъ Ю. З. P. II. l c. 451.

3) П. Могила І дод 74.

4) Akta Gr. i Ziem. XX с. 321.

5) Synopsis albo krotkie opisanie praw i swiebod y wolnosci... przezacnemu starowiecznemu narodowi ruskiemu pod posłuszenstwem s. o. patryarchy konstantinopolskiego trwaiacemu nadanych y рорrzуsіężonych. Передрукований в ч. I т. VII Aрхива Ю. З. P.

6) П. Могила І док. 73.

7) П. Могила І док 74. Архивъ Ю З. P III. I ч. 89

8) П. Могила І с 403-7

9) Iakobysmy wolnosciami rycerskim ludziom należącymi obdarzeni byli.

10) Акты Моcк госуд. І ч. 336.

11) Акты Москов. госуд 1. с.

12) Архивъ Ю. З. P III. I ч. 91.

13) Архив Ю. З. Р. III. І ч. 90.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ III. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.