Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ III. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ III     Наступна





ПОРОЗУМІННЄ КОРОЛЕВИЧА З ПРАВОСЛАВНИМИ, ВОЛОДИСЛАВ АРБІТРОМ, ВИРОБЛЮВАННЄ КОМПРОМІСОВОЇ ФОРМУЛИ, "ПУНКТИ ЗАСПОКОЄННЯ ОБИВАТЕЛЇВ ГРЕЦЬКОЇ ВІРИ", ПРОТЕСТИ КАТОЛИКІВ, ТРІУМФ ПРАВОСЛАВНИХ.



Нарештї було довершене порозуміннє між королевичем і православними, і коли їх союзник Радивил піддав в палатї гадку (20/X), щоб здати сю справу на „короля шведського”, щоб він сам визначив комісію для справи православних та при її помочи сам зайняв ся полагодженнєм їх справи, — обі сторони в посольській палатї згодили ся на се: і партія православно-дісідентська, і унїатсько-католицька. Вислали в тій справі посольство до королевича.

Виникла ще гадка, аби тійже комісії передати справу вірменську, по анальоґії її з православною: Вірмени львівські прислали депутацію до палати, скаржачи ся на унїю з католицькою церквою, самовільно і без згоди їх переведену епископом їх Торосовичем, і просили, щоб того самовільного епископа віддалити, маєтности і скарби церковні від нього відобрати, і т. и. Але українські і білоруські депутати рішучо не згодили ся на таке ускладнюваннє справи, і се не пройшло.

Володислав згодив ся сам особисто зайняти ся справою православних. Визначив нову комісію, з двох сенаторів (одного біскупа і одного світського — дісідента: православного вже не було в сенатї) і чотирох послів — з тих два були давнїйші кандидати православних (Радивил і Рей), а й третїй, камінецький судя Дидинський був їх рішучим прихильником. Склад комісії, а головно порозуміннє з головним арбітром — королевичем, без сумнїву вже довершене, ручило православним за прихильний для них вислїд комісії.

На жаль, досї не маємо нїяких близших подробиць про наради сеї комісії, самі тільки тексти компромісових формул, які означають етапи, якими поступала справа. Дня. 26/X комісії була предложена така формула, що являла ся мабуть пробною кулею правительственної партії 1). За унїатським митрополитом зістаєть ся київська катедра (з маєтностями), а митрополит православний матиме резіденцію в Михайлївськім монастирі і дістане до неї нові бенефіції з доходом на 3 тис. золотих. В білоруській части митрополичої епархії визначаєть ся для нього монастир під Городном. Для меньшого гонору православному митрополиту надаєть ся титул архіепископа тільки. Православні дістануть (крім львівського владицтва, яке тут мовчки розумієть ся) владицтво луцьке і перемиське, а на Білоруси для них буде засноване нове владицтво в Орші. Луцьке владицтво має бути передане їм зараз, а теперішнїй владика унїат дістане титул владики Острозького, а на удержаннє архімандрію жидичинську з її бенефіціями. Владицтво перемиське православні дістануть по смерти теперішнього владики. На удержаннє нового владики оршанського мають бути призначені доходи з могилївських маєтностей, 2 тис. зол.

Православні на сей проєкт додали другого дня свої замітки. Вони вважали неможливим обійти ся без київської катедри св. Софії: готові були зрікти ся доходів для митрополїї, просили тільки церкву, „що вже зовсїм розвалила ся” — „аби її відновити, щоб не стояла пусткою, як тепер”. Далї — не хотїли, щоб на місце луцького унїатського владицтва було сотворено друге владицтво — острозьке. Очевидно, був прийнятий принціп рівносильности обох єрархій, православної й унїатської, кожда мала складати ся з митрополита і чотирох епископів: по сторонї православних луцький, львівський, перемиський і оден новосотворений на Білоруси, по сторонї унїатів володимирський, холмський, пинський і витебський; сотвореннє нового, острозького владицтва нарушило-б сю симетрію. Білоруську православну катедру православні хотїли мати в Витебську. З перемиських бенефіцій просили, щоб зараз була половина відступлена православному владицї і зараз його туди настановлено 2).

Сї бажання православних, як бачимо, тільки в другорядних подробицях відходили від отсього начерку, який був мабуть офіціальним проєктом. Се потверджує здогад, що порозуміннє стало ся наперед. Предложені православними поправки були взяті під розвагу комісією, яка дня 30/X предложила вже королевичу останню редакцію закону.

Православним признавало ся свобідне відправлюваннє їх релїґійних обрядів, право поправляти старі церкви — і нові ставити, також школи, семінарії, друкарнї, шпиталї, так само брацтва, які вже єсть або будуть засновані при їх церквах. Православним без ріжницї, як і католикам, має бути вільний приступ до міських урядів (про иньші уряди не згадано).

Митрополит київський буде вибирати ся по старим правам духовенством і світськими людьми Корони і в. кн. Литовського, не унїатами, а осіб шляхетських, і буде потверджувати ся королем; так само всї владики і архимандрити печерський і унївський. Митрополит дістає Софійську катедру з її ґрунтами, але митрополичі маєтности зістають ся при теперішнїм унїатськім митрополитї до віку його, а по смерти маєтности в Київськім воєводстві переходять до православного, або заміняють ся иньшими рівновартними; иньші маєтности зістають ся при унїатськім митрополитї. В Київі за унїатським митрополитом зістаєть ся Видубицький монастир.

На перемиське владицтво православні можуть вибрати зараз свого владику і він на найблизшім соймі (коронаційнім) дістане від короля привилей. Але маєтности до житя владики Крупецького (унїатського), або до перенесення його на иньшу бенефіцію, зістануть ся за ним, а православний владика діставатиме пенсію 2 тис. зол., а на пробуток матиме монастирі: Спаса, Онуфрія і Смольницький.

Луцький владика унїатський теперішнїй буде до віку іменувати ся тим титулом, але відступить всї маєтности, зіставши ся тільки при жидичинськім монастирі (як проєктували і православні), а його наступники вже нїколи не уживатимуть титулу епископа луцького.

Білоруський владика буде звати ся мстиславським, оршанським і могилївським, буде пробувати в монастирі могилївськім, з пенсією, а всї маєтности зістають ся за унїатським владикою полоцьким і витебським.

Виленське православне братство може докінчити свою церкву, і крім того взаміну захопленої унїатами церкви св. Тройцї православні дістануть три церкви в Вильнї. Вичисляв ся також ряд церков і монастирів по ріжних містах (в Берестї, Кобринї, Камінцї Литовськім, Більську, Белзї, Сокалї, Стоянові, Подтеличі, й ин.), які мали бути передані православним, і т. п.

Юрисдикція владиків має означати ся добровільною приналежністю: хто не схоче бути під унїатським владикою, піддаєть ся під власть найблизшого православного і навпаки. Маєтности і церкви, які зістануть ся при унїатах, не можуть обертати на католицькі і т. и. 3)

З невеликими змінами сей проєкт був прийнятий і потверджений королевичем — бож і дуже недалеко відходив від його проєкту. Найбільш важною відміною було те, що замість вичисляти всї церкви і монастирі, які мали бути передані православним — а сей реєстр уставити буде дуже тяжко — вставлено постанову, що для розбору спірних монастирів і церков буде визначена на коронаційнім соймі комісія, з двох католиків і двох православних, і вона переведе сей подїл рішучо і безапеляційно.

Довідавши ся про нові уступки православним і про заміри королевича затвердити сей законопроєкт, панський лєґат поспішив ся до Володислава з своїми представленнями, силкуючи ся відвести його від затвердження законопроєкту. Але Володислав відповів уже звісними нам арґументами, про тї мотиви, які змушують його задовольняти православних. На потїху лєґатови він сказав, що після коронації вишле посольство до папи і вияснить йому мотиви, які водили ним, а згодом надаєть ся перевести загальну унїю православних з католицькою церквою 4). Рішеннє його було непохитне, і другого дня, 3/XI н. ст., він затвердив формально, з тими невеликими, більш стилїстичними поправками 5), сї „пункти заспокоєння обивателїв грецької віри”, як їx названо, і зараз же, другого дня з наказу королевича оден з комісарів, Осолїньский 6), казав вписати їх до книг варшавського ґроду 7). Потім, коли сойм приступив до справи вибору короля, сї пункти включено в pacta conventa, що мали обовязувати будучого короля.

Коли всї заходи і впливи, вчинені на королевича з ріжних боків, щоб він сї пункти відкинув; зістали ся без успіху, унїатські владики занесли іменем всього клиру свого протест против них (8/XI); заявили, що вони апелюють у сїй справі до папської курії, і поки її згоди на сї постанови не буде, доти й вони на них не згодять ся.

Такі ж самі протести внесли потім (10/XI) біскупи і деякі світські сенатори і посли Корони, а осібно — сенатори і посли в. кн. Литовського, коли не удало ся добити ся, щоб в текстї було додане остереженнє, яке-б ставило сповненнє обіцянок в залежність від згоди папи: православні депутати рішучо спротивили ся такому остереженню 8). Се все, що тим часом міг осягнути папський лєґат і домашнї клєрикали супроти ударів, які задавав унїї новий закон; розумієть ся — не багато. Ахілєвою пятою православних здобутків було те, що вони не були переведені через соймову ухвалу, і трудно вгадати, чи стало ся се з простого браку часу, чи може тут полишено фірточку на будуче, з клєрикальної сторони. Православні, чи не доцїнуючи ваги сеї обставини, чи попросту не можучи тут нїчого змінити, лишили се так. Текстом pacta conventa вважали вони сповненою свою Ганїбалеву присягу дану по погромі 1623 р. — підчас безкоролївя підняти ся всїми силами і дати рішучу битву унїї 9). Старий вожд українських парляментаристів Лавр. Древинський мав щастє сповнити сю обітницю, висловлену тодї його устами. Проґраму 1620 р. здїйснено — хоч в значно зменьшеній, переполовиненій формі: з унїатською церквою прийшло ся передїлити ся по половинї катедрами, а в бенефіціях понести ще й більші утрати. Але в тодїшнїх обставинах і се був великий успіх, яким православні могли справдї повеличати ся, тим більше що він справдї не був тільки дарунком обставин та релїґійної толєранції нового короля, але і результатом дуже серіозного, рішучого їх поступовання, їх відваги і посвячення. Бо нема сумнїву, що свою енерґію і впливи соймові вони могли б розміняти на ріжнї гонори й інтрати, випрошувані за кулїсами у нового короля, — але віддали їх національній справі.

Щирою справдї утїхою і тріумфом звучали слова промови, котрими другий український перебієць Михайло Кропивницький дякував королевичови по скінченню праць комісїї за його труд і участь: „З великою утїхою вернемо ся до домів і братів наших, велику принесемо їм радість, а як ще ті церкви святї, досї позамикані, справдї відчинені будуть, тодї всї люде народу і релїґії нашої з невимовною утїхою заспівають: ,Тебе Бога хвалимо', і всї тодї, старі й молоді, з дїточками своїми в тих домах божих відкритих молитви й зітхання від серця свого виливатимуть за добре здоровлє і щасливе панованнє вашої кор. милости і всього дому королївського” 10).

Як бачимо, заразом містило ся тут припімненнє — щоб ті постанови справдї були переведені в дїло. Припімненнє зовсїм не зайве.








Примітки


1) Ґолубєв вважав її проєктом „латино-унїатської партиї” (ор. с. II с. 3), але зовсїм неймовірно, щоб ся партія так далеко пішла в уступках.

2) П. Могила II дод. с. 4-5.

3) П. Могила II дод. с. 5

4) Theiner III с. 399.

5) Декотрі з них одначе мали свою вагу Haпp. на місце „апробовання” митрополита королем поставлено уприввілюваннє (od krola i. m uprzywlieiowany). В постанову про свободу релїґії вставлено, що нові церкви православні можуть ставити тільки за виразним дозволом королївським, і се мусїло розуміти ся, очевидно, також про нові школи, друкарнї і т. ин., хоч, думаю, се і в попереднїй редакції само собою розуміло ся, як принята вже норма.

6) Так казали православні — Supplemеntum с. 166; Осолїньский заперечував се — ibid. c. 168.

7) Supplementum ad hist. Russiae mon. с. 160. Архивъ Ю. З. Р. II т. І с. 208. Theiner III с. 399 (латин. переклад, висланий нунцієм).

8) Theiner III c. 402. Записки Радивила с. 45-6. Pam. I c. 101.

9) Див. т. VII с. 508.

10) П. Могила II дод. с 27-8.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ III. Стор. 5.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.