Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ III. Стор. 10.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ III     Наступна





СЇВЕРСЬКА АРХІЕПИСКОПІЯ, ВИЗНАЧЕННЄ КОМІСАРІВ ДЛЯ ПОДЇЛУ ЦЕРКОВ, КОМІСАРСЬКІ ПРОТОКОЛИ, УНЇАТСЬКИЙ ТЕРОР В ХОЛМЩИНЇ, БЕЗПРАВСТВА М. ТЕРЛЕЦЬКОГО, АФЕРА ГУЛЕВИЧА, ТРУДНОЩІ ПРАВОСЛАВНИХ ВЛАДИКІВ.



Видані одного того самого дня (14/III), при закінченню сойму, сї грамоти не тільки в стилїзації проводили різку ріжницю між обома релїґіями, одною опікуючи ся, другій даючи тільки неохочу толєранцію, — але й творили для православної віри значно гірші обставини в порівнянню з „пунктами” 1632 р. Особливо характеристичний з сього боку привилей унїатський. Володислав починає його від оправдання з приводу зроблених православним уступок: „Для загального добра взяли ми на себе завести спокій між людьми грецької віри, а способи, того заспокоєння полишили до деклярації св. отця. Але св. отець затримав ся з своїм розсудом в сїй справі і нїякої виразної деклярації не дає, а на соймі инакше не могли прийти до оборони річипосполитої й иньших справ. Тому прийшло ся нам прийти до згоди з людьми, які не пробувають в унїї — що вчинили ми не на те, аби потверджувати права схізми, але для загального добра, а людям, що пробувають в унїї з св. церквою римською даємо отсе на свідоцтво нашої ласкавої опіки”. За унїатами потверджували ся крім митрополїї владицтва: полоцьке, володимирське, пинське і холмське; засновувало ся на ново смоленське. Признавав ся їм ряд монастирів і ґарантувало ся, що в Полоцьку, Витебську і Новгородку православні нїколи не будуть мати церков. На владичі катедри будуть подавати ся тільки монахи — василияне 1).

Привилей для православних має характер додаткових роспоряджень до „пунктів” коронаційного дипльому. Король згадує про ту відміну, що Почаповський зістав ся при владицтві до живота свого, і потверджує, що до смерти його мають ввійти в силу постанови пунктів що до луцького владицтва. В Перемишлї по смерти Крупецького владицтво з маєтностями перейде до православного владики, але дві церкви в Перемишлї (св. Спаса і св. Миколи) і село Шегинї зістануть ся для владики унїатського — се була новина! Городенський монастир віддавав ся унїатам, але на його місце православні діставали Видубицький монастир в Київі, і се мало для них ту приємну сторону, що унїатська єрархія зовсїм виходила з Київа. В тодїшнїх обставинах з Видубицького монастиря унїатам теж було не легко користати, але всеж був то виданий знак їх права на Київ.

В православних школах київських і виленських позволяло ся учити по латини і по грецьки, але humaniora, вищі науки не мали викладати ся далї діалєктики і льоґіки, — значить вищих кляс фільософії і теольоґії не мало бути 2).

Тогож самого дня король видав привилей на владицтво перемиське Гулевичу, і може тодїж — утворивши нову архіепископію смоленську, надав — відповідно до принціпу рівносильности — титул архіепископа сїверського заднїпрянського Ісайї Копинському. Принаймнї в листї королївськім, писанім в груднї тогож року до кн. Вишневецького, король називає Копинського сим титулом, і каже виразно, що він йому сей уряд надав, та поручає князеви наказати своїм підданим і духовенству своїх маєтностей, аби були Копинському як свому владицї у всїм послушні 3). Але, здаєть ся, Могила лїпше хотїв бачити сї заднїпрянські землї в своїй дієцезії, і якось ся новоявлена сїверська архіепископія скоренько заглухла 4).

Нарештї тогож самого знаменного дня король видав листи комісарам, визначеним для роздїлу церков між православними і унїатами. Вислано дві комісії, одну для земель коронних, другу для в. кн. Литовського, в кождій було по шість осіб, по половинї католиків (або унїатїв) і православних. Дня 1 червня кожда комісія мала зїхати ся і розпочати свою дїяльність: „довідавши ся про стан кождої релїґії під хвилю угоди 1632 р. і розваживши добре число церков і людей в унїі і поза унїєю, церкви аби подїлили і дїйсно роздали унїатам і не унїатам” 5).

Та невважаючи на ріжні уступки, зроблені королем коштом православних унїатам против пунктів 1632 р., католицька партія не мирила, ся з фактом. Вже перед виданнєм грамот і затвердженнєм конституцій біскупи і ряд світських сенаторів, послів і иньшої публїки занесли протестацію на „способи угоди і відданнє церков і маєтностей церковних”. (Цїкава тут особливо заява підканцлєра коронного Т. Замойского, що він мусїв припечатати акти тому, бо папська деклярація не прийшла, „рішення сойму не могли без того прийти до кінця, а неприятель стояв над карком отчини”) 6). Коли ж комісари розпочали передачу церков православним лїтом того року унїатсько-католицька партія робить все можливе, щоб зменьшити здобутки православних, звести їх до minimum-a, а й сей. minimum обставити всякими протестаціями і декляраціями, які могли-б віддати потім прислугу при змінї обставин. Призвичаєна до нетолєранції Жиґимонта, вона не могла помирити ся з новим курсом правительственної полїтики і дивила ся на неї як на ефемерний епізод, який ранїйше чи пізнїйше мусить дати місце правдивій католицькій полїтицї. А при тім ще виводила її з рівноваги також і та обставина, що сї нові комісарські обїзди, більш систематичні нїж попереднї, немов давали знак усяким приборканням і до унїї приведеним православним елєментам, і вони відпадали цїлими масами і вертали ся назад до батьківської віри.

В своїй інструкції, як ми бачили, король поручив мати на увазї такий стан обох конфесїй, в якім вони були в момент елєкційної угоди. Але се, розумієть ся, було дуже трудно сповнити, і такий принціп давав тільки привід до всяких спорів та нарікань. Даремно комісари силкували ся заховати супроти унїї всякі апаранси, відступаючи церкви унїатам де їх майже або й зовсїм не було, тільки „в надїї унїї” в будучности, або мотивуючи таке віддаваннє міркуваннями, які для сучасного читача звучать, як іронїя. Се все не ратувало комісарів від нарікання унїатської єрархії, роздражненої православним рухом, і вона закидала їм і хабарництво, і сторонничість, і всякі негарні мотиви 7), — а православних не спасало від ріжних репресій на пізнїйше.

Декотрі з комісарських протоколів дають нам досить інтересні образки сучасного житя: сього проблєматичного істновання унїї, сильного руху людности до православя і тих ріжних перепон, які ставили ся йому. Напр. приїхавши до Більська, де унїатське духовенство відобрало від православних церкви, як ми вже знаємо, комісари стріли ся з якоюсь деклярацією, вимученою від православних унїатським владикою під грозою ріжних процесів. На сїй деклярації унїатське духовенство опирало свій „стан володїння”, але комісари признали неважною сю деклярацію, на основі конституції 1635 р., що уневажнила всякі процеси і рішення судові в справі релїґійній, і приступила до розгляду реальних відносин. Тодї унїатське духовенство могло показати їм на очі лише кілька унїатів, і поза тим не можна було їх знайти більше, „не-унїатів же велика юрба людей, і реєстр всїх домів, які не хочуть бути в унїї, був нам предложений”. „Священики св. Воскресенія і св. Миколи з парафіянами своїми заявили, що вони в унїї бути не хочуть і нїколи не були під послухом унїатського владики, хіба за примусом”. Супроти сього, вглянувши ще в предложені православними документи, комісари присудили православним три церкви. „Унїатів хоч бачили ми таке маленечке число, що їх і одна церква могла вмісти ти, але в надїї на унїю і з огляду на тих, що відступали (від унїї, а очевидно — унїатсько-католицька сторона сподївала ся їх назад завернути), — присудили унїї все таки дві церкви 8).

В сусїднїм Дорогичинї, на Руськім містї, унїатів не знайшло ся зовсїм. Комісари „вчинили старанне слїдство про унїатів і неунїатів, але не могли побачити нї одного унїата на очі, анї розвідати не могли, а неунїатів — величезне число і множество, цїле містечко зване Руським”. „Видячи на власні очі, що вони однодушно стояли при своїй релїґії не-унїатській”, комісари присудили їм тутешню церкву 9). Так само вийшло і в Лосичах, і комісари теж передали тутешнї церкви, числим дві, православним, але вимовили, „що якби пізнїйше знайшов ся якийсь унїат, обиватель того міста, і потрібував церкви, то п. дізунїти повинні купити ґрунт придатний на збудованнє церкви і цвинтаря для унїатів” 10). У Грубешові комісари з особливим стараннєм питали за унїатами, але не знайшли більше понад попа Василя з зятем і з третім — міщанином Важинським. Сей піп Василь був при церкві св. Миколи, але що „всї парафіане відступили від нього”, комісари казали йому перейти до мурованої церкви Пречистої в ринку, „недавнїми часами фундованої на унїю і потвердженої привилеєм королївським з тої нагоди, що що її фундатори відступили від унїатської віри свого предка і вернули ся до не-унїї”. Вони її присудили унїатам, иньші церкви віддали православним 11).

Сї розпорядження комісарів розбудили страшенний гнїв місцевого унїатського духовенства і його прихильників, - протести, закиди в підкупстві, скарги на тенденційність і всякі неправности. Сими скаргами удало ся вивести з рівноваги й самого короля так, що він висилає до комісарів лист, де докоряє їм, що вони поступають односторонно, на підставі заяв самих тільки православних, і тим заохочують людей відпадати від унїї, „так що виникає небезпека, аби унїя не вигасла зовсїм”. Він наказує вернути унїатам церкви, які були в їх реальнім володїнню, а православним полишити тільки „гірші церкви” (podleysze cerkwie) 12)!

Але не покладаючи ся на поміч короля енерґічнїйші особи між унїатським духовенством — як от владика холмський Методій Терлецький, що був, очевидно, головним привидцею і до сього листу, й иньші ще — завзято працювали на власну руку. Першу комісію, 1633 р., Терлецький в Холмі так обставив, що вона собі „з ласки божої шию зломила”, як писав він потім. І другій комісії він творив всякі трудности, так що комісари, як він сам хвалить ся, старали ся крадькома обїздити міста його дїєцезії. Передані православним церкви він відбирав силоміць і запечатував, або забирав під богослуженнє унїатське. В Холмі самім він стероризував людність так, що на перші розвіди комісарів нїхто не насмілив ся заявити, що він православний. Аж згодом удало ся їх осмілити, списано їх трохи на реєстр, і комісари призначили їм одну церкву на передмістю, успенську. Терлецький опротестував їх рішеннє, наказав духовним тої церкви не допускати до передачі, коли-ж комісари таки її відобрали й передали, владика зараз кинув ся туди з величезною товпою. Комісарів уже не було, православнї, побачивши свого мучителя, почали тїкати куди видко, а владика власноручно розбивши двери, назад відобрав церкву, а православних при тім побито, повиривано їм бороди, і всяко збезчещено 13).

Грубешівські і красноставські церкви Терлецький також відобрав від православних і попечатав, а коли православні потім осмілили ся ті печатки зірвати і церкви собі вернути, Терлецький при помочи прихильних йому маґістратів розпочав такі процеси за непошанованнє унїатських святощів, що настрашив православних до смерти. В Грубешові зараз по комісії райцї і лавники заявили (мабуть не без заохоти владики, котрому про се доносили), що вони не будуть терпіти між собою Русинів (з котрими засїдали досї яко з унїатами) „по тім явнім бунтї” — що вони вернули ся на православну віру 14). Коли православні забрали церкви, участників сього акту позасуджувано на смертні кари нїби за образу святощів, вчинену при тім захопленню церкви, инших — на тяжкі грошеві кари владицї, і тим способом їx змушено до того, що вони заявили охоту перейти на унїю. Тодї владика випросив їм помилуваннє, урядивши перед тим церемонїю покаяння. Всї ті нещасливцї були зібранї і з сїмями своїми в ратуші і відти парами, з свічками в руках, покриті веретами, пішли до церкви. Ставши на колїна перед архипресвитером, на його запитаннє назвали себе вівцями, пастиреви не послушними, що покаявши ся просять прийняти їх назад до унїї. Теж саме було і в Красноставі, де за приверненнє силоміць забраних церков православних позасуджувано теж на кари смерти, відрубаннє рук, виставленнє до стовпа, грошеві кари і т. д., і теж змушено тим чином до переходу на унїю 15).

Терлецькому всї сї безправства і насильства, крім судової писанини, не принесли нїяких особливих прикростей. Але як перемиський владика Гулевич, не можучи дїйти призначених йому королем монастиря св. Спаса і Онуфрія Лаврівського, поступив звичайним методом (ужитим і Могилою, як ми бачили) — відобрав його від Крупецького силоміць, се стягнуло велику біду не тільки на нього самого, але й на цїлу перемиську епархію. Правда, Гулевич був меньш обережний нїж Могила, і взяв сам участь у заїзді. Коли Крупецький не послухав королївського листу і монастиря не віддав, Гулевич з великою силою місцевої шляхти й міщан (противна сторона казала, що було там до 10 тисяч людей) обступив монастир, здобув приступом, вигнав Крупецького, забрав також иньші призначені йому монастирі, і кілька сел владичих. При тім самого Крупецького збезчещено, всаджено до льоху монастирського, а брата його поранено в бійцї.

За се Гулевича засуджено на інфамію, що значило страту владицтва.

Заходами місцевої шляхти і всїєї православної партії, правда, вдалось сю інфамію зняти, але дорогою цїною. Король поміняв маєтностями і правами православного владику з унїатським, і по смерти Гулевича владицтво православне призначене було на скасованнє, мала там зістатись лише архимандрія православна — тільки зміна полїтичних обставин, наслїдком Хмельниччини не допустила до сього 16).

Був се найбільш серіозний вилом в добутку православних сеї доби, але не одинокий. Майже кождий рік приносив в сїй сфері болючий удар і розчаровання в трівкости того „заспокоєння” і тих ґарантій, які вдало ся для нього здобути.

Коли новий владика мстиславський Сильвестр Kociв, обїздячи свою епархію, заїхав до Полоцька і Витебська, і унїатське духовенство підняло крик, тому що се дало початок до переходів на православє, король листом своїм, висланим до Косова, заборонив йому показувати ся туди (1636) 17).

Коли вмер унїатський владика луцький Почаповський і православний владика Пузина, згідно з своїм привилеєм, перейняв на себе владицтво луцьке (також заїздом), унїатське духовенство знову підняло протести, і король видав унїверсал, де назвав сей вчинок Пузини безправним (мовляв, без волї королївської то зробив) і віддав луцьку епархію в тимчасове завідуваннє володимирському унїатському владицї Мукосїю Баковецькому. Тільки на соймі 1638 р. удало ся випросити новий привилей Пузинї на се владицтво 18), та й то, здається, цїною спеціальної деклярації його на користь унїї.

Таке було се „заспокоєннє православних”.








Примітки


1) Привилей друковано багато разів — Археограф. сб. І ч. 138, II ч. 44 й ин.

2) Архивъ Ю. З. P. I. VI ч. 280; та ж грамота по латини, з иньшою датою у Петрова Кієвская академія во второй пол. XVIII в.

3) Архивъ Ю. З. P. I. VI ч. 285.

4) Досї, скільки знаю, ся ефемерна сїверська архіепископія не звертала уваги на себе — див. плутані пояснення ролї Ісаї в чернигівських землях у Филарета Опис. Черн. еп. І с. 33, Макарія Ист. р. ц. XI с. 502, Чистовича Очеркъ ист. западно-русск. церкви II с. 240. Вона звязуєть ся тут з апокрифічним смоленським епископством Копинського, мовляв ще з-перед 1632 р. Новійше юбилейне виданнє чернигівської епархії (1911) проминає сей епізод зовсїм (с. 56 і д.).

5) Архивъ Ю. З. P I. VI. ч. 279.

6) П. Могила II дод. 19.

7) Див. особливо лист холмського владики М. Терлецького — П. Могила II дод.

8) Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 291.

9) Архивъ Ю. З. P I VI ч. 90.

10) П. Могила II дод. с. 116.

11) Ibid. с. 115.

12) Листи Володислава вид. Ґрабовским ч. 230; варіанти з поправнїйшої копії у Ґолубєва II дод. с 119-120.

13) Лист Терлецького — П. Могила II ч. 26. Площанскій. Прошлое Холмской Руси II с. 18.

14) Ibid. c. 117.

15) Harasiewicz Annales ecclesiae ruthenae c. 324-5. Площанскій Прошлое Холмской Руси II с. 25 і далї.

16) Volum. legum IV с. 8, акти процесу за заїзд 1636 р. — П. Могила II ч. 31, про пізнїйшу боротьбу Гулевича з Крупецьким низше, ч. II с. 85-6 (2 вид.).

17) Витебская Старина V, І ч. 97.

18) П. Могила II дод. ч. 33. Архивъ Ю. З. P І. VI ч. 299.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ III. Стор. 10.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.