Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ IV. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ IV     Наступна





IV. Козацькі справи 1632-1637 р.


КОЗАЧЧИНА ВІДХОДИТЬ ВІД ЦЕРКОВНОЇ СПРАВИ, ЧИСТО КОЗАЦЬКІ ІНТЕРЕСИ, МОБІЛЇЗАЦІЯ НА МОСКОВСЬКУ ВІЙНУ, ЗМІНИ НА ГЕТЬМАНСТВІ, КОЗАКИ В СЇВЕРЩИНЇ, МОБІЛЇЗАЦІЯ КОЗАЦТВА ДЛЯ ВИЗВОЛЕННЯ СМОЛЕНСЬКА, ОПОВІДАННЯ ПРО КОЗАКІВ ПІД СМОЛЕНСЬКОМ, ВІДОМОСТИ З МОСКОВСЬКОГО ТЕАТРУ ВІЙНИ 1634 Р.



Коли переходимо історію сеї боротьби за права руської віри, що червоною ниткою йде через усї отсї роки почавши від безкоролївя, вдаряє в очі одно — що по елєкції вже не видно козаків в сїй горячій боротьбі. Козацького елєменту вже не чути в справі „грецької релїґії”; на цїлий ряд лїт він входить в межі своїх клясових, чисто козацьких інтересів, і національні перспективи коли не сходять зовсїм з овиду козацького життя, то в усякім разї відходять на далекий плян.

При бідности звісток, які маємо з житя козаччини сих років. аж до повстання 1637 р., ми не можемо докладно ілюструвати сеї переміни. Але нема сумнїву, що тут поруч ріжних кампанїй, які займали козаччину, велике значіннє мав також новий курс українського церковного життя. З сього боку партизани Володислава могли дїйсно похвалити ся перед шляхетською річею посполитою результатами своєї релїґійної толєранційної полїтики. На чолї лєґалїзованої української церкви стали люде, які, пильнуючи інтересїв своєї церкви, чули себе горожанами шляхетської річи-посполитої, були їй вірні, і в мисли не мали шукати поправи православя в якійсь іредентї, як владики Теофанового ставлення. Свої очі вони обертали з надїєю до короля. Розвязаннє своїх прав шукали в двірських сферах, в маґнатських впливах, що найбільше — в посольській палатї. Втягати в свої заходи козаків вони вважали мабуть і нетактовним, і таки серце їх не лежало в сторону козацької демократії. Се треба сказати особливо про нового голову української церкви, що мав уже кілька дуже неприємних конфлїктів з козаччиною і чув доста різкі заяви недовіря її, — а за ним можна повторити те ж і про всю плеяду „птенцовъ гнЂзда Петрова”. Козаччина була чужа сим митрофорним і клобуконосним шляхтичам, єзуїтським вихованцям, — і вони були чужі козаччинї. І хоч козаки не виступили против них отверто в оборонї близших їм духом Ісаїних старцїв, — то все таки чуєть ся повний брак тїснїйших духовних звязків козаччини з сею відновленою, упривілєґіованною єрархією.

І енерґія козаччини, полишаючи на боцї церковні й національні (як їх тодї розуміли) інтереси, звертаєть ся виключно на добуваннє козацького хлїба, на розширеннє козацького володїння на Українї, на побільшеннє козацьких кадрів. Ряд війн, що наповняють перші роки пановання Володислава, давали на те все добру нагоду.

Ми знаємо вже, що мобілїзація козацького війська на московську війну розпочата була ще в 1631 р. 1), але смерть короля (тримала воєнні приготовання. Підчас безкоролївя Москва розпочала вже воєнну акцію в Смоленщинї і в Сїверщинї, і тут по словам урядових московських актів їx воєводи з кінцем 1632 р. повоювали Батурин, Ромен, Іван-городище, Борзну, Мену, Миргород 2). Новий король нетерпляче чекав покінчення всїх формальностей свого вибору, щоб прийняти сю вже накинену йому війну, а тим часом, для відтягнення сил московських, хотїв атакувати Сїверщину силами місцевими, козацькими головно. Дня 13/XI 1632, в сам день вибору королївського сенат уповажнив короля тим часом, „поки річпосполита обмислить відповідне військо”, взяти на службу козаків „якесь, число”, і дав порученнє підскарбію на одвічальність сенату виплатити козакам 20 тис. золотих для заохоти і для поправлення армати 3). А відправляючи послів козацьких кілька день пізнїйше, новий король передав через них лист, і в нїм, заявляючи козацтву свою ласку, вказуючи на полагодження релїґійної справи і т. и., наказував війську козацькому, щоб зовсїм було готове на війну московську, на кождий поклик козацького гетьмана 4). Головним начальником сього козацького війська сенат визначив каштеляна камінецького Александра Пісочинського: він як староста Новгорода-Сїверського і один з місцевих кольонїзаторів мав порученнє зайняти ся орґанїзацією пограничної війни. Крім нього таке ж порученнє одержав іменований підкоморієм чернигівським і старостою носівським Адам Кисїль, а крім них дїяльну участь в тутешнїх операціях брав також найбільший з пограничних маґнатів Єремія Вишневецький.

Про нього вістники московські доносили, що ще в жовтнї 1632 p. він рушив з Лубень „на поля”, з ним 10-15 тисяч війська, між ними „запорозькі Черкаси” щоб з „поля” ударити на пограничні московські городи 5). Але тодї се була вість передчасна, очевидно. До нового року 1633 козаки на пограничу нїде не показали ся, і московське правительство, вважаючи на донесення своїх аґентів про москвофільску аґітацію поміж козаччиною (з боку Ісайї і його старцїв) наказувало своїм військам не зачіпати українського погранича: „для того что Черкасы стоять за вЂру противъ еретиковъ, — и за то у нихъ съ польскими людьми за вЂру бои были великіе да и нынЂ есть — а изъ черкасскихъ городовъ Черкасы противъ нашихъ ратныхъ людей нигдЂ на бояръ не объявлялись” 6).

Але надїї московського правительства, що козаччина зістанеться нейтральною, або навіть стане по сторонї Москви з огляду на свої релїґійнї кривди і рахунки з Польщею, були марні. Козаччина взяла дуже дїяльну участь в московській війнї. На жаль тільки, не маємо нїяких близших подробиць про се з сфер козацьких.

На гетьманстві, видко, стала ся зміна. Діденко зникає, з осени 1632 р. нема про нього звісток. В сїверській кампанїї 1633 р. московські вістники називають „запорозьких Черкас і вільних людей гетьманів Дорошенка і Тимоша Одаренка” 7). Орендаренка-ж називають своїм гетьманом Запорожцї під Смоленьском з осени тогож року і в усїй пізнїйшій кампанїї, зимою і весною 1633/4 8). Згадка про Дорошенка, правдоподібно, опираєть ся на якімсь непорозумінню; більше він не згадуєть ся нїде, крім одного сього випадку. Натомість як „гетьмани” — очевидно, наказні або начальники осібних корпусів козацьких поруч Орендаренка згадують ся в кампанїї 1638/4 рр. Лавринко (під Черниговом в осени 1633 р.) 9), Іляш (під Сївськом в мартї 1634 р.) 10) і Тарас (веде корпус козацький з-під Путивля наУгру) 11). Полковників в 1634 р. знаємо таких: Грицько черкаський, Данило канївський, Юрко Латиш (sіс) чигиринський, Филоненко корсунський, Олифер Переяславський 12). В осени 1633 р. наложив головою полковник Пирський, лубенський очевидно 13). Полковником без назви полку називаєть ся ще Яцко Острянин, теж в ролї начальника більшого війська 14)

Звістки наші про участь козаків в сїверській і смоленській війнї 1633-4 рр. взагалї досить бідні, розріжнені й не дають нї чого особливого, такого щоб на нїм варто було особливо спинитись 15).

Вперше про Запорозьке військо на московськім театрі війни зачуваємо в розмові польського аґента з маріенбурським старостою в перших днях лютого с. ст. 1633 р; він говорить про тридцять тисяч Запорожцїв, що перейшовши за Днїпро, все далї поступають на півнїч 16). В мартї 1633 р. під проводом свого гетьмана разом з Пісочинським і польським військом приступали вони під Путивль; всього сього війська раховано на 5 тис. Напад не удав ся, і військо розійшло ся по своїх городах, як доносили московські воєводи 17). Потім в маю повторив ся козацький похід на Путивль в більших розмірах. Путивльські воєводи рахували всього війська козацького і всякого иньшого, приведеного Пісочинським і Вишневецьким, на 50 тис., хоч се виглядає на рішуче прибільшенє, як і весь сей рапорт. Козаки з „литовськими людьми” добували Путивль 4 тижнї (14/V-9/VI), зводили великі бої й приступи чинили, але Путивля не здобули й понесли великі страти: вбито двох полковників черкаських „Сорока та Самошка” і „письменних Черкасъ и охочихъ всякихъ людей” побито тисячі чотири або й більше, і після сеї другої невдалої облоги знову розійшли ся вони „по своїх городах” 18). По тім звісна нам тільки дрібнїйша екскурсїя козацька під проводом Острянина. В липнї він узяв Валуйку і приступив був під Білгород, але тутешнї воєводи відборонили ся 19).

По сїм, в другій половинї 1633 р. на сїверськім пограничу йшла дрібна війна, головним героєм котрої виступає в перехованій кореспонденції Кисїль. Козаків було небогато, і ті що зістали ся для сторожі границь, по його словам, „зійшовши з границь, тратили весь час на чатах” 20). Конєцпольский мав прислати частину свого війська, але держав його на полудневій границї з огляду на турецьку небезпеку, і Кисїлеви з тяжкою бідою приходилось відбивати ся від московських воєвод. Яка причина була, що козаки так скоро розійшли ся, не знати. Мобілїзувати їх наново заходили ся уже під Смоленськ — виручати його від московської облоги. Туди рушив лїтом сам король, а виручати короля треба було козакам. В мобілїзації сїй також головну ролю відіграв Кисїль: очевидно сї переговори його з козаками описує реляція служебника Конєцпольского, підстарости черкаського, Павловського на імя:

„Військо Запорозьке застав в обозї, в двох милях за Переяславом на урочищу Булащик, і там з ними пробув чотири днї, чекаючи ради. День перед радою приїхав до них п. Кисїль від короля, також з королївською інструкцією. Другого дня дано нам авдієнцію. Наперед закликано п. Кисїля; ставши на радї, він досить широко намовляв їх і серіозно наказував, аби як найскорше поспішали з військом своїм за королем. Против сього з початку дуже пручали ся, але вислухали і сказали йому уступитись, а мене закликали. Я прийшовши наперед, як звичайно, сказав їм про ласку королївську, а потїм взявши в руки інструкцію, котрої і на память навчив ся дуже добре; почав їм докладно ,правити', толкуючи чисто кожде слово, аби краще могли розуміти — бо то простаки. І коли прийшло до того місця: ,пан в обозї, а ви по хуторах та по пасїках', почало хлопство дуже сміяти ся, кажучи однї до одних, що нам його м. пан краківський наш мил. п. всю правду пише'. Потім попросили, щоб їм іще їх писар прочитав, аби краще зрозуміти, і я згодив ся, а прочитавши не хотїли менї її назад вернути, казали: ,нам дуже потрібно, бо підемо без грошей, а прийшовши на границю тим будемо хвалити ся, що нам тут король гроші обіцяв — бо ми нїкому иньшому не віримо, тільки самому й. м. пану краківському, нашому ласк. панови'. Бо пан Кисїль їм також на границї обіцяв гроші, але на те не дали й слова сказати, а як я по нїм прийшов з інструкцією й. м. — зараз повірили і вже не мали ми нїякої суперечки з ними про гроші”.

Жаданнє Конєцпольского, щоб козаки пройшли заграничними землями не захоплюючи земель литовських, козаки нїяк не схотїли прийняти, „сказали одначе: ,ми підемо близько границї, захоплюючи Білу Русь, і будемо вважати, аби не було від нас людям нїякої кривди і заборону між собою вчинимо ,під горлом' — не брати нїчого, тільки аби чим могли проживитись”. Так само рішучо відкинули проєкт Конєцпольского — на час їх походу, мовляв для безпечности заднїпрянської, ввести туди трохи польського війська”. „Не дали на то сказати і слова, пояснюючи тим: ,ми будемо в Москві, а жовнїри прийшовши будуть тут наших жінок кривдити! нехай уже й. м. скаже людям своїм пильнувати ворога на тій сторонї Днїпра, а ми тут за Днїпром зіставимо людей кілька тисяч для кращої безпечности'. І зіставили зараз Лавників 21) полк — а в тім полку, як були під Путивлем, було їх дванадцять тисяч”.

„В обозі їх тепер ледви чотири тисячі”, завважає пан підстароста, „але як рушать з того місця, — готують ся всї йти за військом і так нас запевняли по довгих; суперечках, що зараз як найскорше підуть під Смоленськ, і постарають ся добре поправити своє перше упущеннє” 22). Справдї, за тиждень перед Успенієм гетьман Орендаренко рушив з українських городів з двадцятитисячним козацьким військом 23) і в серединї вересня прилучив ся до війська королевича під Смоленськом.

Очевидець посол пруський Вайнбер описує се військо так „се немолодї, хоробрі люде, на добрих конях, кождий з довгою рушницею, в родї шотляндських; мають з собою десять польних гармат (декотрі від цїсарів Фердинанда III і Рудольфа II); цїлим серцем бажають бою, забрали вже у ворогів кілька невільників і велике стадо худоби в шести милях за Смоленськом” 24). Очевидець кс. Колудзкий описує їх менш прихильно: „Бачив величезну товпу, яку не можна було-б і порахувати; того дня, як прийшли до обозу, тягнули ся по кільканадцять хоругов у купі, без ладу і — всього тільки порядку, що хорогви були вкупі; се товпа, на яку не можна числити на війнї, подібна більше на сатирів, як на цивілїзованих людей: хлопи всї однакові, в сїрій одежі, рідко котрий в синїй або червоній; шкіра на тїлї як кора на дереві; зневага житя незвичайна — більше жури про горілку як про житє; взагалї є що бачити”. Але зараз додає історії про козацьку відвагу:

„Зараз походили-поміж неприятелем, зловили трьох визначних офіцерів і привели їх під руки до короля; орацій не казали, тільки: ,Королю, ось маєш Нїмцїв' (а були то Французи); дано їм два цебри меду і 20 талярів — були вдоволені”. Далї, згадавши що військо розділене на три позиції, додає: „На всїх трьох місцях сповняють надїї, на них ложені. Кількадесять, роздягши ся на голо, переплили Днїпро з голими шаблями під неприятельські шанці і багато там побили народу. А оден з них таку відвагу показав: коли треба було дістати язика на другім боцї, пустив ся плисти через ріку (Днїпро) й притаїв ся в водї при березі; коли якийсь Москвитин прийшов до води, він його вхопив за волосє, вкинув в воду і так з ним переплинув назад; дуже смішно оповідав сю траґедію козак той королеви, як він його підстерігав і як з ним плинув — нагородив його за працю кількома ортами 25).

Взагалї в цїлїй кампанїї аж до капітуляції московського війська (лютий 1634) козацьке військо відогравало дуже важну ролю як по числу свому (король мав всього 9 тис. війська), так і по своїм воєнним прикметам. Ми не раз стрічаємо похвали козацькій відвазї в битвах, в приступах, і заразом на козаках лежала підїздова партизанська війна 26).

Тим часом як частина їх брала участь в бльокадї московської армії, що облягала Смоленськ, друга частина з самим гетьманом Орендаренком, разом з польським гетьманом польним Казановским в груднї, сїчнї, лютім, мартї воювала в околицї Дорогобужа, нищила пограничний пояс коло Білої, Вязьми, Ржева, Калуги. По словам „язиків”, з Орендаренком було козаків, по ріжним відомостям, 8-10 тисяч; оден „язик” оповідав, що з Орендаренком шість полків, а в тих полках тисяч з десять і десять гармат „полкових” 27). З початком 1634 р. прийшов до нього козацький полк з-під Путивля, під проводом Тараса і зійшов ся з Орендаренком за Угрою 28).

Московська армія Шеіна вже перед тим була відтята від Москви і се кінець кінцем змусило його капітулювати. Але воєнні операції з польської сторони далї концентрували ся на смоленськім театрі. Сюди наглили козаків, але вони не дуже спішили, і навіть відмовляли ся від сього походу та зіставали ся в Сїверщинї, як доносили московські вістники 29). Найбільш визначним епізодом сеї сїверської кампанїї 1634 р. була облога Сївська (І/III) 30), але вона не вдала ся, і так ся друга кампанїя пройшла теж без особливих результатів. Козацьким військом проводив „гетьман” Іляш і з ним пять чи шість полків, коло 6 тис. козацького війська. Польським військом проводив Вишневецький і Лукаш Жолкєвский. Полянівська угода, уложена в червнї 1634 р., перервала операції.








Примітки


1) Див. с. 135-6.

2) Разрядная книга II с. 615.

3) Рукоп. бібл. Чорторийських.

4) П. Могила I ч. 82, лист тут з датою 18/XII, але мусить бути 18/XI.

5) Акты Московск. госуд. І ч. 432 і 435.

6) Акты Московск. госуд. 1 ч. 486, рапорт з 30/1

7) Акты Московск. госуд. І ч. 529, пор. 646.

8) Ibid. 610, 645, 647, 649, 657.

9) Pułaski Szkice c. 254.

10) Акты Московск. госуд. 636.

11) Ibid. c. 595

12) Акты Моск. госуд. ч. 636; Олифер — ч. 657, що він був дїйсно переяславський полковник — пор. ч. 436.

13) Ч. 646.

14) Ibid. ч 538, 635, 636.

15) З московської сторони головно урядові реляції зібрані в І т. Актів Московського госуд., з польської — кореспонденція з Кисїлем 1633 р. у Пулаского Szkice I, а поза тим головно дневники Смоленської війни, в Biblioteka Ossolińskich Xl (1868), Biblioteka ordyn. Krasińskich XIII; відомости зібрані в статї у Целевича в Записках львівських т. XXVIII; тамже вказані иньші менш важні матеріали.

16) Реляція маріенбурського старости Пфенїнґа в держ. архиві в Берлїнї, використана у Шельонґовского Rozkład Rzeszy c. 58 (пор. 43),

17) Акты Моск. госуд. ч. 547.

18) Ibid. ч. 529 і 597.

19) Ibid. ч. 538.

20) Лист до місцевої шляхти з 20. X — у Пулаского с. 223.

21) Так в копії — може Лавринків.

22) Реляція без дати в теках Нарушевича бібл. Чорторийських 141 с. 601.

23) Акты Моск. госуд. ч. 610 і 658; стільки-ж рахує їх Васенберґ (Gestorum Vladislai IV); инші рахують тільки 15 тис. (Москожовский, Альбр. і Криштоф Радивили); Вайнбер записує під 18/IX прихід 12 тис. козаків і додає, що має ще їх більше прийти.

24) Вайнбер (вид. Лїске) с. 22.

25) Віbl. ordyn. Krasińskich XIII с. 31.

26) Крім цитованої працї Целевича ще (Kutłubaj) Odsiecz Smoleńska i pokoj polanowski, 1858, Liske Przyczynki do historii wojny moskiewskiej 1633-4 (Biblioteka Ossolińskich, XI, 1686), Czermak Wojna smoleńska (Kw. hist. 1896).

27) Акты Моск. гос. ч. 654, пор. 657.

28) Ibid. ч. 645.

29) Акты Моск. госуд. I ч. 673.

30) Акты Моск. госуд. I ч. 635, 636, 637.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ IV. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.