Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ IV. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ IV     Наступна





ПОВСТАННЄ ПАВЛЮКА: ЗАБРАННЄ АРМАТИ, СТАНОВИЩЕ ТОМИЛЕНКА, ДЕКЛЯРАЦЇЯ ПАВЛЮКА 17 ЧЕРВНЯ, ЙОГО ДОМАГАННЯ, ПРОЄКТ МОРСЬКОГО ПОХОДУ, НЕБЕЗПЕКА ТУРЕЦЬКОГО ПОХОДУ, КОНЄЦПОЛЬСКИЙ КЛИЧЕ КОЗАКІВ ДО ПОМОЧИ.



Як то часто бувало в такі критичні моменти, і сим разом, немов на те аби діскредитувати всяку льояльну полїтику статочної козаччини, польське правительство поставило ся як не можна більше неприязно і непривітно до козацьких прошень, внесених на сойм 1637 року. На козацькі жалї на старостинські кривди правительство заявило, що не бачить нїякого безправя в тих ріжних обмеженнях, які роблять ся козакам по містах, бо старости і державцї мусять пильнувати міських доходів і не можуть бути раді козакам, тому що з них нема нїякого доходу, і т. д. Відмовлено в ріжних прошенях в справі армати козацької, а питаннє про додаток для семої тисячі і армати відложено до будучого сойму 1).

Натомість не пожалувано ріжних докорів за допущені козаками своєвільства. Свому послови, що через Україну мав поїхати до Криму, в місяцї червнї, король поручив перевести переговори з військом Запорожським, добити ся видачі на покараннє провідників своєвільного нападу на ханських Татар, вчиненого зимою, а бранців татарських і здобичу Татарам щоб було повернено. Війську козацькому велено дати знати, що король не противить ся, аби козаки помагали ханови, навпаки наказує їм на перше прошеннє хана спішити йому в поміч „як найскорше, з людьми послушними і в справі рицарській досвідченими” 2). В Польщі ще не знали тодї, що днї Інаєта були вже пораховані.

Пікантне було, що разом з польським правительством за сей погром Інаєтових Татар з претенсіями до правлящої старшини звернув ся й Павлюк. Вернувши ся на весну з Криму, він пустив поголоску, що козацький напад на Крим наробив великої прикрости також і козакам, що були у Інаєта: мовляв, хан затримав двадцять кілька козаків у себе закладнями, а Павлюкови поручив добити ся від війська сатисфакції за сей напад, випущення забраних бранцїв, то що 3). Се був оден з тих аґітаційних мотивів, які Павлюківцї роспускали против правлящої старшини, доводячи її нездатність до правлїння. Вказували також на всякі утиски козацтва, від яких ся старшина не може його оборонити; на погану ролю, яку відограла вона в історії Сулими; на пониженнє, в якім опинило ся в останнїх лїтах козацьке військо через її нездарність.

Піднявши сею аґітацією Запороже, Павлюк десь при кінцї мая ст. ст. кинув ся з випищиками на волость, захопив армату в Корсунї й перетягнув її на Запороже.

Се зробило страшенне вражіннє. По козацьким традиціям армата була свого рода клейнотом, інсіґнїями військової власти і орґанїзації. Забираючи армаду, Павлюк скидав тим самим старшину з її позиції, позбавляв власти всїх сих мінїстро-послушних достойників і брав у свої руки провід військом. Повторяла ся з повною очевидністю історія 1630 року.

Але Томиленко не був пара Чорному. Він зовсїм не хотїв звязувати себе з польським режімом і брати на себе боротьбу з Павлюком і випищиками.

На радї козацькій, що відбула ся в останнїх днях мая с. ст., на вість про Павлюків похід, Томиленко зложив булаву. Булави від нього не прийняли, змусили взяти назад, але він ухилив ся від всяких ворожих кроків проти Павлюківцїв. Старшина устно переказала до польських гетьманів своє прошеннє, щоб військо польське рушило під Черкаси і Чигирин, щоб пострашити Павлюківцїв репресіями над їх сїмями і домами. Офіціяльно-ж посольство до Конєцпольского — лист пересланий послами Федором Леськовичем і Дмитром Марковичем — мало тільки виправдати старшину, що вона не станула до бою з Павлюківцями, не уберегла від нього армати, та запевнити в її льояльности 4).

Павлюкови теж післано лист з докорами за довершене ним насильство. На се відповів він листом „з коша против Микитиного рогу”, що має в нашій копії дату 16 червня (мабуть старого стилю). Лист писаний дуже широко, закриваючи масою слів властиву мисль і представляючи в можливо невиннім видї довершений акт.

„Зволите писати до нас, товаришів своїх, нарікаючи за військові клейноти, себто за армату. Отже бувши на службі у кримського хана з військом Запорозьким і в щасливім здоровю повернувши ся на звичайні місця свої, побачили ми великі непорядки, а прочувши про таку неславу нашої військової армати, що їй уже на волости й місця нема, мусїли ми з жалю нашого великого вийти і взяти її. Богу дякувати, нїкому ми при тім не вчиняли нїякої кривди і утиску — анї товаришам нашим, анї урядам, нїкому не зробивши прикрости, взяли ми її як свій власний клейнот і скарб військовий і поставили на звичайнім місцї, там звідки й пішла вона за предків наших, славної памяти старинних, добрих молодцїв війська Запорозького.

„Ті предки наші, добрі молодцї старинні за неї груди свої наставляли і кров проливали на ріжних послугах королївських і з тою арматою виходячи в Запорожа на славу королїв панів наших, при боку їx здобували славу і користи війську Запорозькому, а на волости нїколи не лежали і кривд нїяких не чинили підданим королївським анї в маєтностях шляхетських. Бувши з військом Запорожським де небудь на службі королївський, взявши плату за кріваві заслуги свої, звичайно ставили знову армату на Запорожу, і добре так бувало — без плачу і жалїв до короля і панів урядів українних, а з доброю славою і користю предків наших. А тепер бозна що дієть ся з тим. Старші наші не дивлять ся на предків наших, не йдуть за прикладом тих панів гетьманів запорозьких, що добру славу здобували та з арматою і клейнотами військовими на Запорожу з військом завсїди пробували. Від кількох лїт, запровадивши армату і скарб військовий на волость, не могли якось вибрати ся на Запороже, і так її — немов медвідя з лоз — анї кіньми зірвати назад, на звичайні місця.

„Мабуть отяжіла, і через той великий тягар навіть місця не мала на волости. Поставило було військо армату в Корсунї, так панове жовнїри її відти вигнали, а щоб до Київа та Білої Церкви — про те анї мислити, хоч звідти й бувало арматї виживленнє. Забулисьте куруківську комісію, що по Київ та Білу Церкву жовнїри в сей бік анї ногою не мали ступити. Змінили присягу нашим і на вихованнє нашої армати подали нам тільки Черкаси, Чигирин та Крилів, де вже й людей нема, у котрих би армата могла мати вихованнє, — та і звідти вигнали її панове уряди!

„Не майте отже нам за зле, що ми забравши армату, поставили її на звичайнім місцї. Мусите признати самі, що поки армата стояла на волости, то й виписка була з часта, — бо панове уряди безневинно обмовляли нас перед королем, і через те перестали нас шанувати, повиганяли товаришів наших з маєтностей шляхетських, чіпали ся заслужених і під свої права підтягали, вдов пошарпали. А через що? Через те що часті і незносні стації на армату збирано на волости, в маєтностях шляхетських, і панове старші то на свою користь обертали, а товаришів наших за те з шляхетських маєтностей вигонювано, маєтности їx пошарпано. Бо пп. уряди, як хтось завинив — хоч би й не товариш наш, зараз обжаловують цїле військо перед гетьманом коронним, а гетьман перед королем, і так спадає на військо незаслужена обмова завадияк, а затим неласка королївська, і заслужена плата через те не доходить до самого війська.

„А ще краще-б і користнїйше було, як би одно було у нас товариство, одно військо і оден провідник, а не два! Разом пробували-б при скарбі військовім, брат за братом, в боязни божій чесноті й вірі, оден одного шануючи, так як попередники наші жили, ворогів своїх не тїшачи, а під ноги топчучи! Що ви нам пишете, називаючи зрадниками, та лякаєте жовнїрами, аби назад її (армату) вернули — то як мертвий з гробу не встає, так і ми про се анї думаємо! Будьте до нас добрі і доброю охотою прибувайте до нас з рештою військових клейнотів, щоб разом при скарбі військовім пробувати. Як трапить ся королеви в війську потреба, то й тут нас потрапить знайти; а звелить нам ласкавим писаннєм своїм іти на неприятеля, то й лекше нам буде йти з звичайних своїх місць, як попередники наші з Запорожа на службу королївську ходили. Аби лиш була до нас ласка королївська, а він хоч морем хоч полем накаже йти, готові будемо. А буде земля наша в покою, і не велено буде нам іти анї морем анї полем, то будемо одностайно всї мешкати тут на звичайних місцях при війсковім скарбі, і того будемо пильнувати й иньшого не допускати. Бо з города ватажка вирветь ся хоч на море хоч на поле — на все військо з того неслава і неласка королївська йде. З того то загораєть ся огонь розжарений.

„Ви пишете до нас, що від нас він розжарюєть ся, — але ми в тім неповинні! Зійдїмось в одно товариство і той огонь погасїм! Посилаймо спільно послів до короля і вияснїм, що арматї на волости місця не було. Хто мав би бояти ся війська за вчинки свої, нехай не боїть ся: військо на тім присягло, щоб братови за брата стояти і що стало ся, того не споминати. Але як би ви, боронь Боже, хотїли бути нам ворогами і разом з п. жовнїрами наступати на худоби наші, жінки і дїти, то певно наперед вашим жінкам і дїтям і худобі достанеть ся! Ми як товариші ваші анї собі анї вам того не бажаємо дочекати, бо і нам ваша земля так само рідна і мила, як і вам, — тільки що не хочете до нас пристати і з нами в одности і добрій згодї жити.

„Чули ми що в. м., пане гетьмане, хотїв єси на Запороже йти, тільки дорадники вашої мил. вас не пустили — а саме пан Онишкевич, такий мудрий писар! Був отакий теж мудрий писар в війську Вовк, що військо зводив нї нащо — та й йому кінець прийшов. От і сьому мудрому писареви тамже бути, що військо на нїщо зводить. А вам дай Боже сюди на Запороже з рештою клейнотів прибувати” 5)!

Короткий зміст сеї довгої і не дуже зручної козацької дипльоматії був той, що городова старшина мусить піддати ся під власть запорозької старшини і прилучити ся до неї, инакше Запорожцї виступлять против неї. При тім, як бачимо, виступає теорія першинства Запорожа, сим разом приодягнена в дуже льояльну шату — що через мешканнє війська і армати на волости виникають ріжнї кривди панам шляхтї, старостам, і т. п.

Лист сей, пересланий через запорозьких післанцїв Корнїя Кудру й Івана Степановича, був вислуханий на радї, скликаній на день 3 липня (н. ст.) в Каневі. Відповідь мала бути дана така, що військо нїчого не буде робити без волї короля і гетьмана коронного; чекає відомостей від них через своїх послів, котрі ще не вернули ся — по їх поворотї буде повна рада і тодї що буде рішено, дасться про се знати на Запороже. Велика частина війська одначе була за тим, щоб іти на Запороже, і сам гетьман Томиленко до того прихиляв ся 6). Пересланий був польським властям лист його, з датою 26/VI, де він наказував полковнику переяславському, а так само мабуть і иньшим, аби вони згідно з постановою черкаської ради були готові до походу і готові були рушати на перший приказ. Підозрівали, що то приготовляв ся похід на Запороже 7).

Про Запороже польському кореспондентови, підстаростї білоцерківському оповідали, що там згромадило ся народу сила, але не оружного: чи не більше такого, що не мають нї самопала, нї жадної зброї, тільки поприходили на вість, що йтимуть на море. Хотїв Павлюк їx перебрати, і тих безоружних з Запорожа прогнати, але не міг нїчого вдїяти, бо зараз усї підняли крик: ,як що ти хочеш тих збувати, то ми тебе утопимо і тодї розійдемо ся'! Дорожнеча між ними велика: бочка муки була по 10 кіп, а ще з дня на день все більше прибуває народу 8).

На дану з ради відповідь Павлюк знову відповів широким і дуже миролюбивим писаннєм. Запевняв в своїй льояльности і висловляв жаль, що старшина в своїй відповіди трактує його самого й його товаришів немов якихось ворогів і зрадників. Покликав далї до одности — аби прибували до нього на Запороже, і виправдував забраннє армати інтересами війська:

„Вчинили ми то для кращого порядку військового, для приборкання і утихомирення своєвільства, аби не ширило ся далї. Бо вже на волости сила старшини настало і не знати кого слухати. Виривають ся з городів ватаги землею і морем і нападами своїми порушують перемирє з цїсарем турецьким, а нас перед королем невинно обмовляють, і за-для тих своєвільних куп все військо в неласку у короля попадає”.

„Як би п. жовнїри ображали ся на нас за армату, що ми її взяли, та стали воєнним способом на вас наступати, то дайте нам знати, а ми поспішимо днем і в ночи і за себе і за вільности наші головами постоїмо. Але краще було-б, як би ви з рештою клейнотів до нас прибули - і пп. жовнїри тодї не сміли-б чинити того, а тепер зачуваємо, що товариству нашому великі утиски дїють ся в Корсунї й Стеблеві. Просимо унижено вас, пане гетьмане, не оддавайте товаришів заслужених і вдів у вдасть пп. старостів і жовнїрів, аби не плакали на нас. І тому товариству, що тепер на коші при клейнотах військових, не давайте чинити кривду в худобах їх” 9).

Все се дуже було не на руку і не до смаку правительству, бо йому треба було козацького війська против Турок. Турецькі сили мобілїзували ся. Галєри пішли на Чорне море, сухопутне військо стягало ся над Дунай. З початку можна було се толкувати кримськими справами, але далї вони й закінчили ся, а мобілїзація турецька таки не переставала. Польські повірники і кореспонденти доносили, що Туреччина, очевидно, вичікує хвилї, щоб ударити на Польщу. Се викликало велику трівогу в польських воєнних і полїтичних кругах 10). Конєцпольский, не вважаючи на хоробу, виїхав в серпнї на Україну, до Бару, змобілїзував військо і з кінцем серпня н. с. розложив його при молдавській границї під Лучинцем на Поділю, коло Могилева. Закликав і козацьке військо, аби було готове до походу 11).

Але старшина не вважала можливим мобілїзувати ся з огляду на Павлюків рух. Томиленко держав ся по давньому пасивно, але старшина непокоїла ся в міру того, як Павлюк повисшав свій тон і все більше поширював свої впливи на Українї. На нову раду козацьку, що відбувала ся на Расаві десь в другій половинї липня, він, по словам старшини, прислав листи „суворо приказуючи” прибувати до нього. Розіслав свої унїверсали до міст і місточок з якимсь претенсіозним титулом очевидно, під якоюсь „видуманою печатею”, закликаючи всїх охочих приставати до війська, в козаки, а панам і урядникам старостинським „суворо наказував”, аби не претендували на нїяку власть і юрисдикцію над тими людьми, котрі б називали себе козаками, все одно чи були вони в реєстрі, чи нї. Заразом вів якусь аґітацію против польського жовнїрства — правдоподібно наказував не пускати їх на лежі на козацьку територію 12).

Нарештї старшина рішила іти на конфлїкт. Томиленка вона з старшинства скинула, а на його місце вибрала переяславського полковника Саву Кононовича. Подробиць не знаємо. В пізнїйшій „субмісії” козацькій, продиктованій Потоцьким, згадуєть ся, що нова старшина була надана (себто затверджена) комісарами Кисїлем і Станїславом Потоцким на радї на Расаві 13). В листї до Конєцпольского 28/VII старшина виправдувала ся з такого самовільного вчинку — що перемінила старшого без дозволу правительства: „Мусїли ми то доконче вчинити, бо бачим, що він двоєдушний і брав ся до недобрих справ”, писали ми, — а більше, на жаль, мали в тій справі устно росповісти Конєцпольскому їх післанцї, Левко Іванович і Гаврило Кулещенко. Заразом просили його звернути увагу „на ту нещасливу своєволю”, видати унїверсали до старостів, аби не пускали борошна на Запороже і підданих своїх пильнували. „Бо зовсїм певно вийде з Запорожа і почнеть ся зле дїло...”

Се звучало як поклик до оружного вмішання. Чомусь старшина не хотїла договорити ся до сих останнїх слів, зіставляючи їx догадливости гетьманів; але гетьмани не вважали потрібним догадувати ся, бо власне не могли послужити оружною помічю, не могли роздїлити сил, скуплених на Турка, і навпаки хотїли козаків витягнути до себе. Против самовільної зміни гетьмана Конєцпольський не протестував. „Зганив” козакам се самовільство для форми, але кінець кінцем просив короля вибачити їм, бо вважав нового старшого за „чоловіка доброго, спокійного, а при тім рицарського”. Наказував старшинї помагати старшому тримати військо в порядку і спішити на службу королївську на Бог, близше до війська польського. Щоб побудити до походу, посилав комісара, аби був при мобілїзації й охороняв людей від тих бід, з якими була звязана для людности козацька мобілїзація 14).

Та се все було тепер нї на що. Не підтримавши оружною помічю льояльну старшину, Конєцпольский засудив її на погибіль. Хвиля нового руху захлиснула її, і тодї як писали ся сї інструкції старшинї, було вже по нїй.








Примітки


1) ркп. 94 с. 235, respons na instructia kozacka. пор. c. l64 — odprawa kozakow zaporoskich.

2) ркп. 94 с. 178-180.

3) ркп. 94 с. 169, лист Конєцпольского з 22/VI н. с. Пор. оповіданнє Голіньского про початок повстання 1637 р.: skoro wisli [z] Zaporoza ktorzi tatarskiemu hanowi sluzeli przeciw Moskwie, kiedy woyna trwala pod Ozowem... skąd te woyne skoncywsi, na Zароrоzu kocuiac, wnet zwadę wscęli z regestrowymi kozakami (c. 447).

4) Ркп. 94 с. 144, 154, 155, 169.

5) ркп. 94 c. 185 (переповідаючи місцями трохи покорочую).

6) Ркп.94 с. 183.

7) У Окольського Dyaryusz transakcyi wojennej miedzy wojskiem koronnem i zaporoskiem, вид. 1858 р. c. 11.

8) ркп. 94 с. 183

9) ркп. 94 с. 293.

10) ркп. 94 с. 172 і далї.

11) ркп. 94 с. 189.

12) ркп. 94 с. 290, козацька реляція з 28/VII, пор. лист Конєцпольского до короля тамже с. 298.

13) У Окольського с. 66.

14) ркп. 94 с. 298.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ IV. Стор. 8.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.