Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ V. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ V     Наступна





ОБЛОГА НА СТАРЦЇ І КАПІТУЛЯЦІЯ, ПЕРЕНЕСЕННЄ ТАБОРУ НА СТАРЕЦЬ, ВИГОДИ ПОЗИЦІЇ, ПРИХІД СКИДАНІВЦЇВ І ВІДНОВЛЕННЄ БОРОТЬБИ, ПЕРЕГОВОРИ, ПОЛЬСЬКА БЛЬОКАДА, ЛИСТИ ГУНЇ, НАДЇЇ ОБЛОЖЕНИХ НА ФИЛОНЕНКА, ЙОГО НЕЩАСТЄ, ОСТАННЇ ПЕРЕГОВОРИ, КАПІТУЛЯЦІЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА.



Погром Скидана і зближеннє Потоцкого підняло дух в польськім таборі і з подвоєним завзяттєм напирали Поляки на козаків, щоб їх знищити. Гуня ж зі Скиданової історії набрав переконання про потребу перевести свій табор в безпосереднє сусїдство Днїпра, щоб мати лекше полученнє з правим берегом і Днїпровою артерією. Серед неустанних приступів польських в ночи з 11 на 12 червня с. ст. змайстрував він якось міст на Сулї й рушив всїм військом на низ, на устє Сули до Днїпра і зайняв позицію в двох милях низше від дотеперішньої, на т. зв. урочищу Старець, себто над старим Днїпровим річищем. Се було місце знане в козацькій традиції. Козаки оповідали потім Полякам, що на сїм самім місцї стояв козацький обоз, коли козаки воювали (в попереднїм столїтю) з черкаським старостою Вишневецьким, і в землї знаходили старосвітську зброю 1). Вал стояв з тих часів ще цїлий. Місце було чудове. Від півночи боронили його болота і луги, від полудня — „вільний Днїпро”. Позиція була настільки безпечна, що козаки тримали браму свого обоза відкритою. При тім була всяка вигода — було подостатком дерева, води і паші для коней на сусїднїх низинах. Неприступність була така, що польській кіннотї, яка становила головну силу їх війська, попросту не було тут що робити. Треба було піхоти, котрої було дуже мало; треба було саперів. Забезпечена природою козацька позиція була чудесно. А сам табор так зручно укріплено, що він викликав здивованнє в інжінерах. „Не один інжінер дивував ся працї і добрій інвенції грубого хлопа, дивлячи ся на розклад валів, шанцїв, батерій, заслон; як би коронне військо пройшло їх ями, перекопи і дїри, зломило грудьми дубові палі і частоколи, пройшло привалки і вали, то ще більшої відваги треба було-б на те, щоб здобути їх в серединї” 2). Не диво, що в польських кругах під впливом сього утворило ся незвичайно високе понятє про нового козацького провідника і взагалї козацьких вождів. Козаки звичайно все зле валять на свою старшину, а все добре признають війську, завважає Окольский; „але хто приглянеть ся тій старшинї, мусить признати, що виберають вони не аби кого — а особливо коли підіймають руку на свого пана, на його гетьманів і ховнїрів 3).

На ту ж хвилю як козаки стали на устю Сули, надтягнули Днїпром нові ватаги — Скиданові люде, як ми догадували ся, вступили до табору. Поляки, що слїдом за Гунею наспіли під його нове таборище, не годні були тому перешкодити. Сили козаків скріпили ся на ново, і вони сміло вдарили на Поляків, коли ті зміцнені також новим полком гетьмана Потоцкого, приступили під новий табор. Потоцкий наспів саме під сю хвилю, коли військо польське приступило під нові козацькі позиції, і гірко пожалував, що не нагодив ся скорше, коли козаки ще стояли під Жовнином. „Неможливе місце!” доносив він Конєцпольскому, розглянувши ся в новій обстанові, по кількох днях, проведених в обостороннїх вилазках і битвах 4).

Проби переговорів теж не привели до нїчого. Потоцкий післав унїверсали і осібний лист до старшини: обіцяв їм помилуваннє, коли піддадуть ся добровільно. Йому донесли, що сї листи викликали велике занепокоєннє в козацькім таборі. „Чернь вся крикнула, що хоче покорити ся і нарікала на старшого: „поки їх буде таким голодом морити; але кінець кінцем взяла гopy старшина” 5). Гуня прислав Потоцкому лист, де докоряв, хоч і в здержливих виразах, що милосердний тон листів Потоцкого зовсїм не відповідає його . вчинкам. „Не можемо инакше розуміти”, писав він, — „тільки що ваша милость не для якоїсь згоди і порозуміння зволив зближити ся до війська Запорозького в ті плавнї з усїм військом своїм, а мабуть хотячи нас винищити до останнього, розпустив чати свої, що знущають ся над невинною християнською кровю гірше нїж вороги хреста. Нехай би вже воювали з нами, військом Запорозьким, що своїм житєм жертвуємо і віддаємо на волю божу наші кріваві заслуги і ту невинно проливану кров нашу, — а дали спокій невинним, бідним, поневоленим людям, котрих голос і кров невинна накликає до пімсти Бога і нас до неї побуджує”. Козаки, заявляв Гуня, готові краще наложити головами, нїж прийняти якийсь небудь такий трактат, як під Кумейками. Вони полишають Потоцкому до вибору — згоду під умовою заховання старих прав, або — війну, війну правдиву, „бо нас так дурно трудно взяти”. І просив скорої відповіди 6).

Потоцкий відповів, що старі вільности скасовані соймовою ухвалою і про них нема що зводити мову. Козаки на се повторяли своє — що хочуть мати старі права. В сих переговорах пройшло щось коло двох тижнїв. По сїм малім відпочинку Потоцкий останнього дня червня ст. ст. розпочав знову канонаду і дрібні підїзди. Гуня на другий день знову прислав лист, просячи старих прав і т. и. Потоцкий, щоб зняти з себе одвічальність, післав йому текст соймової постанови. Гуня зібрав раду, по серединї казав постелити сїна, на нїм посадив коло себе польських послів, приймав хлїбом, вареною рибою і горілкою — пив на здоровє гетьмана і рицарства польського. Але коли потім прочитано конституцію, козаки заявили своє невдоволеннє, почав ся великий рух між ними, і Гуня попросив полишити їм се ще під розвагу, обіцяючи дати відповідь, коли порозуміють ся між собою 7).

Поляки підозрівали, здаєть ся справедливо, що Гуня тими переговорами пильнував можливо протягнути час, щоб стомити польське військо і змусити до лекших умов порозуміння. Польське військо дїйсно не було в користних обставинах. Давала себе дуже відчувати недостача поживи; богато похорувало, знемогло ся. „Межи чужоземськими компанїями”, писав гетьм. Потоцкий, „ледви половина зістала ся здорових -одних зарубали в тих кількох битвах, иньші ранені — в обозї, тим знову дуже докучила невпинна праця, а ще більше — голод безмірний! Все військо нужденне, більша частина товариства вже три, або чотири тижнї не їдять хлїба. Нечувана річ, аби жито на Заднїпровю коштувало по тридцять і кілька золотих — і ще щоб тільки дістати! І на новий мала надїя. Вже кілька лїт не було урожаю в тих сторонах, а тепер і поготів-же вигоріло. Навіть тут в низинї коло Днїпра не мали паші коням і богато зістало ся без коней” 8). Панські полки, провівши вже цїлий місяць в обозї без значнїйшого результату, почали далї росходити ся від Потоцкого з огляду на сї недостатки.

Потоцкий брав ся на всякі способи, щоб змусити козаків до капітуляції. Старав ся перервати довіз припасу з правого берегу. Роспустив свої чати і велїв нищити сусїднї околицї, палити села - як на то скаржив ся Гуня; сподївав ся, що козаки, дивлючи ся на ті огнї пожеж наоколо, стануть податливійші. Та козаки скаржились і нарікали, але не піддавались. Сказав поставити високу редуту з дубових паль; набиту землею, і на ній умістивши гармати, протягом десяти днїв обстрілював середину козацького табору день і ніч, не вважаючи на всякі прошення і пропозиції переговорів. Чинив також атаки на козаків, і дрібні підїзди насилав, щоб змушувати козацьке військо до стрілянини — аби скорше пороху і всякого припасу у них забракло. Козаки терпіли від того всього справдї; не ставало довозу, бракувало борошна і припасу; прикро було бачити, що Поляки перехоплюють транспорти і ватаги війська, що йшли до козаків; докучала й стрільба. Але тримали ся далї.

На атаки відповідали сміливими вилазками. В одній з них Гуня був в великій небезпецї; Потоцкий велїв стріляти з гармат до знаків, що носили при нїм, і пуля вцїлила бунчужного; але Гуня вхопив бунчук і сам понїс його. А на сей салют велїв відповісти потім салютом на знаки гетьмана Потоцкого.

Пробували нічною вилазкою знищити ту прикру редуту, і одного разу за помічю звичайних своїх фортелїв: удаючи з себе реєстрових, стріляючи нїби в свій бік і т. ин., їм удало ся пройти на сю редуту на сам верх. Але зачувши гук, польські вартові сполошили військо, і козаки мусїли тїкати.

Серед сих воєнних операцій, що зайняли кілька тижнїв. Гуня не переставав переговорювати з Потоцким. Прийняти соймову ординацію він нїяк не згоджував ся. В листї писанім 15/VII (н. с.) добиваєть ся він привернення куруківських порядків з їх переяславськими доповненнями, надання клейнотів, забезпечення повної амнестії; пригадує і про „заспокоєннє релїґії нашої грецької”, про що вже давно не було згадки в тих козацьких переговорах. З докором згадує про торішнї репресії — „щоб нам по теперішнїй згодї не попасти під таку зраду і такі мордерства як по Боровицї дізнали — хоч самі при тім не були, але чули і богато голов невинних товаришів наших застали на колах навколо всїх міст українних” 9).

В иньшім листї, без дня, він висловлює жаль з причини проливання крови невинних душ (українських очевидно), радить не вірити реєстровикам і не ставити тяжких умов повстанцям, а військо заховати при давнїх правах. Третїй, датований у Окольского 2 серпнем, повторює о незмінне рішеннє козаків тримати ся куруківсьтої ординації — „вже то ми всї, старші й меньші постановили: нїчого більше понад куруківську комісію не витягаємо, анї теж призволяти не призволяємо”. Але заразом відкриває новий вихід: Гуня просить заховати козацьке військо при куруківських постановах тільки до найближшого сойму, поки вернуть ся посли, котрих воно пішле до короля. А тодї, довідавши ся самі про королївську волю, вони приймуть її вповнї: „не тільки комісара, але й хлопця його приймемо і признавати будемо, а волї королївській перечити нї трохи не будемо”. І на закінченнє благаннє — не мордувати їх більше 10).

Не знати, як розуміти отсю формулу розвязання конфлїкту, подану в останнїм листї і пізнїйше дійсно прийняту за підставу порозуміння. При звісній традиції козацькій — віддавати всякі суперечні справи на особистий розсуд монарха. Гуня з старшиною міг покладати на те, що козаки приймуть таку формулу. Чи сам він рахував на можливість якоїсь полекші від короля, або на те, що заховавши status quo принаймнї на якийсь час, потім можна буде знайти способи і до дальшого його заховання, — се тяжше сказати. Потоцкий одначе такої пропозиції не прийняв, і другого дня (4/VIII) припустив великий штурм до козацького табору. Стала ся велика битва, де дуже велику охоту показували реєстрові, а повстанцї дивували Поляків ріжними штуками, удаючи з себе реєстровцїв, і так вганяючи ся між вороже військо. Окольский поясняє, що ся битва була вчинена, аби козакам не дати вийти на зустріч помічному полкови і транспортам, що йшли до них під проводом полковника Филоненка. Можливо крім того, що Потоцкий хотїв використати помічні свої полки, поки ще не розійшли ся.

Козаки богато покладали на горячо сподївану поміч, яку мав їм привести Филоненко. Поляки, довідавши ся про се, робили всякі заходи, щоб не дати їй прийти в табор Гунї. Від сього, очевидно, залежала дальша доля кампанїї: така чи иньша доля Филоненкових транспортів мала рішучо перехилити шанси в ту або сю сторону. І козакам і Полякам рівно тяжко було тягнути далї облогу. Якби козаки дістали припаси і поміч, Потоцкому не було що робити на Старцї; без них — козакам далї не було як тримати ся.

Тому діставши відомість, що Филоненко має прийти 27/VII с. с. Днїпром човнами, де містить ся дві тисячі оружного люда, вийшли против нього реєстровцї, Лащ з своїм полком та відділ війська гетьманського і прийняли його гарматною і рушничною стрільбою, коли він наближив ся. Ся засїдка богато урвала Филоненку — „богато потратив, поживу розсипав, порохів немало надвередив”. „Вислизнув одначе, хоч і з великими утратами, і закрутами Днїпровими, під охороною болот і островів о півночи підійшов під табор козацький.

Тоді військо Гунї одною частиною, вчинивши підїзд, постарало ся забавити Поляків, щоб вони не перешкодили Филоненку пройти в табор, друга частина вийшла йому на зустріч, щоб охоронити транспорта. Пустили ся на ріжнї „стратеґеми” свої, описані Окольским: умисно полишили браму без сторожі, щоб звабити Поляків в середину табору; положили ся „мостом” попід окопами і так стріляли в Поляків — „так що приходило ся їх або шаблею рубати, або кіньми топтати”. Але Поляки приложили також всї старання, щоб не допустити Филоненкових транспортів, і се їм в значній мірі удало ся: Филоненко прорвав ся в табор всього тільки з кількома сотнями і привіз з собою живности лише маленьку частину, ледви на яких небудь два днї.

Страшенно се збентежило козаків. Гнїв їх звернув ся на неповинного Филоненка; „з великим трудом пробивши ся, принїсши хлїба з правдивим пожертвованєм житя, не дістав і доброго слова, а тільки лайку, кий і вязницю”, жалкує над ним Окольский. Обжаловували його в зрадї, „скарали явно комишиною і ланцюх на шию йому наложили”. І стративши по сїм енерґію і охоту до дальшої війни, ухвалили мирити ся з Поляками. Післали до Потоцкого, просячи, щоб прислав їм своїх відпоручників на раду для переговорів. Але тепер і Потоцкий змінив тон, почуваючи зміну в їх настрою. „Victor dat leges”, побідник диктує свою волю; відповів він козацьким післанцям — коли хочуть милосердія, нехай значнїйші козаки прийдуть самі до нього. Дуже се не сподобало ся козакам, але кінець кінцем вислали вони своїх старшин — Романа Пешту й иньших 11). Гуня з сього моменту перестає зовсїм фіґурувати (практика звичайна при воєнних капітуляціях козацьких). Не знати, чи виїхав він з табора, щоб не було спокуси Полякам жадати його видачі, чи справа загальної амнестії була мовчки порішена, тільки справа його видачі не порушувала ся нї разу нї тепер, нї потім 12).

Коли козацькі посли поїхали до Потоцкого, тут стала ся пригода, яка зробила дуже приємне вражіннє на Поляків, — певно й на самого Потоцкого: Пешта, входячи в гетьманський намет, упав непритомний і ледве його очутили. Прийшовши до себе, „лагідиою мовою” просив милосердя у Потоцкого. Умови ставив нїби ті самі: аби соймова конституція про козаків була змінена, або принаймнї не прикладала ся до них, поки би козацькі посли не вернули ся від короля, з рішеннєм в сїй справі. Але судячи по тому, як се жаданнє привернення старих прав, себто скасовання конституції 1638 р. поволї сходило на нїщо, можна думати, що й тут воно ставило ся вже більше про око. Потоцкий, бажаючи як найскорше скінчити війну, не протививсь тому другому жаданню — відложення справи до королївського рішення, бувши зовсїм певним, що король иньшого рішення проти соймової конституції однаково не дасть. Зажадав тільки, що перше нїж вийти з свого обложеного табору; козаки видали армату і зложили присягу на ту умову.

Кінець кінцем рішено було, що реєстрові і повстанцї дадуть одні одним згоду і пробаченнє і 9 вересня н. ст. спільно вчинять в Корсунї раду, на якій вишлють до короля своїх послїв з петицією, а тим часом, поки король дасть свою резолюцію, військо козацьке буде зіставати ся під безпосередньою властю самого гетьмана Потоцкого і визначених ним полковників. Зараз потім реєстрове військо через своїх делєґатів: Саву Івановича, Каленика Прокоповича і Михайла Мануйловича 13) зложило присягу обіцяючи не ворогувати і не кривдити „товаришів реєстрових, що були обложені на Старцї”, а іменем війська обложеного на Старцї” таку-ж присягу зложили полковники Р. Пешта, Іван Боярин і Василий Сакун, обіцюючи при тім піддати ся волї королївській і відправити від себе нереєстрових. Потім і „своєвільна чернь” зложила присягу на подану їй „роту”i обіцяючи послух тимчасовій старшинї і будучому комісару, коли на те буде воля королївська. Доложила одначе до того свої дезідерати — „обіцюючи то собі від королївської ласки, що ми зістанемо ся при давнїх вільностях війська Запорозького, і вдови, які зістали ся по старинних козаках, не будуть нести нїякої тяготи. Просимо ще при тім яснов. п. гетьмана, аби він з свого боку причинив ся за терехтемирівськими чернцями, аби їх полишено при давнїх володїннях, і звелїв вернути монастирський скарб, що тепер у Іляша. Просимо покірно не забороняти ходити в річки на рибу і в степ на звіря — тільки не на море і не на своєволю, за позволеннєм старших” 14)...

Сим скінчила ся, дня 28/VII с. с. облога і кампанїя. Другого дня вже воєнні відносини були забуті, козаки приходили до польського обозу, Поляки до козацьких окопів, оглядаючи їх „фортелі, оборони, засїдки і уходи”. Знавцї висловляли своє переконаннє, що сї козацькі окопи не могли бути здобуті нїяким приступом, тільки бльокадою; такої гадки був і Потоцкий.

Висловляли здивовання для козацької працевитости і витрівалости і т. д.

На другий день військо коронне рушило на визначені йому становища. Потоцкий поїхав в свою нїжинську державу. Військо козацьке мало відставити армату до Канева, під нагляд тимчасових полковників визначених Потоцким, і розійти ся.

Тимчасовими полковниками були настановлені: Левко Іванович Бубнівський, Роман Пешта, Каленик Прокопович, Михайло Мануйлович 15), Василь Сакун, Іван Боярин — по половинї з реєстровцїв вірних і повстанцїв.








Примітки


1) Окольский с. 140.

2) Ibid. c. 141.

3) Ibid. c. 143.

4) ркп. Разнояз. 61 с. 216, пор. реляцію Потоцкого в ркп. 94 с. 602.

5) ркп. 61 с. 216.

6) Окольский с. 151-2.

7) Ibid. с. 152-3.

8) Ркп. Разнояз. 61 c. 216.

9) Ркп. Разнояз. 61 с. 219, лист з 15/VII.

10) Окольский с. 159 і 163.

11) У Окольского імена тих иньших старшин пропущені (лишене порожне місце), мабуть були се Ів Боярин і Василь Сакун, що присягали потім разом з Пештою.

12) Костомаров здогадував ся, що він з Филоненком утїк тодї з табора і подав ся в Московщину (І с. 176). Але з листа Конєцпольского з 19/IX 1639 знаємо, що Гуня тільки тодї пішов за границю і то przez wszelkiej рrzyczynу — ркп. 94 с. 705.

13) Се імя попсоване на ріжних місцях, правдиву форму маємо в вид. 1638 р., в актї Маслоставськім: Mychayło Manuilowick.

14) Окольский 176-8; останнїй лист контрасіґнував писар Мартин Ненанський.

15) В вид. 1638 р.: Manuyłowicz.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ V. Стор. 7.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.