[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ V. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ V     Наступна





ОСТАННІ РУХИ: ВІСТИ З ЧИГРИНЩИНИ, З РОМЕНЩИНИ. ЗАГАЛЬНА РАДА В КИЇВІ 9 Н. С. ВЕРЕСНЯ, ПОСОЛЬСТВО ДО КОРОЛЯ, КОМІСІЯ НА МАСЛОВІМ СТАВУ, ІМЕНОВАННЄ НОВОЇ СТАРШИНИ, ЇЇ ДОБІР, КОЗАЦЬКА ПОКОРА.



Капітуляція козаків на Старцї не заспокоїла від разу України. Але Потоцкий з своїм військом стояв далї над душею і пильно слїдячи за всякими симптомами „своєволї”, заздалегідь пильнував їй запобігти і пригасити. Не було се одначе й тяжко, коли величезна більшість козаччини по двох невдалих кампанїях зовсїм стратила всяку охоту до дальшої боротьби. З другого боку Потоцкий сим разом, здаєть ся, стримував ся від крівавих репресій. Може переконав ся з торішнього досвіду, що вони замість „заспокоєння” будять, тільки нове роздражненнє серед народу, і тому вживав більш здержливих способів.

Скоро по капітуляції 16 (26) серпня бувши в Київі, він одержав звістку, що серед реєстрової козаччини починаєть ся знову якийсь рух — армати не відставляють, раду якусь підозрену в Чигринї зложили. Потоцкий тодї вислав свого чоловіка до Чигрина, поручивши переказати полковникам, що здогадуючи ся причини замішки з арматою в недостачі коней, видав він унїверсал до Черкас і Медведївки, аби дали підводи під армату, „аби не росходило ся якихось поголосок що до вірности, статечности і чесноти їх і не родило ся яких небудь підозрінь через те поводженнє і проволїканнє”. Для скликання ради також знаходив прихильне поясненнє, що мабуть козаки хотїли вибрати послів до короля, і з свого боку обіцяв просити за них короля, аби показав їм усяку ласку. Нарештї остерігав їх, аби не допускали до козацтва людей з маєтностей приватних, бо ординація допускає козаків тільки в королївщинах.

На се посольство старшина відповіла також в такім згідливім тонї, що армату вже вислали, з виїмком двох більших гармат, які ще зістали ся в Чигринї за недостачею коней; раду мовляв збирали, щоб обміркувати, де визначити раду загальну, і визначили її на 9/IX н. с. в Київі. При тім заносили ріжні прошення до гетьмана в справі всяких кривд і утисків козаччини.

З відповіди, даної Потоцким на сї прошення, довідуємо ся, що розрухи йшли далї в Роменщинї 1). Вони почали ся під час козацької війни, і тодї люде Ад. Казановского, до котрого належала Роменщина, „їх громили, а декотрих мабуть і покарали смертю”. По капітуляції козацькій пішли там знову розрухи, погромлено фільварок, забрано запаси, а коли прийшла туди вислана на лежі нїмецька піхота, сї своєвільники заложили собі табор під Сулою і боронили ся від них. Потоцкий радив козакам не брати їх в оборону і взагалї не приймати до реєстру Роменцїв, а при тім розвинув дуже цїкаву теорію козацького аристократизму в дусї нової соймової ординації.

„Маєте то в своїй памяти”, писав він, як самі ви на попереднїх пописах того допевняли ся, аби нїкого з Роменцїв не брати в реєстр з тої причини, що козаками мають бути тільки люде, котрі близші до Днїпра, аби була вигода потребам річи-посполитої і службі королївській: як неприятель хреста св. нападе, то поки б з Ромна прийшла якась поміч, то тут иньший і зогнив би. Отже вони несправедливо добивають ся того, і вам не випадає брати їx під свої крила. Бо як в нашім шляхецькім станї до вільности і прероґатив шляхетських доходить тільки той, хто їx і кровю своєю обілє і майном своїм служить довго королеви і отчинї, так і ви подумайте, чи то справедлива і відповідна річ, аби ви припускали яких небудь пастухів до стану свого і вільностей лицарських, котрі предки ваші і ви самі житєм своїм здобували? Вони-ж то вас і до неласки короля і річи-посполитої приводять так часто. Збереть ся кількадесять або кількасот гультяїв, пограбують або пошарпають де небудь, то не йде поголоска, що то вчинили хлопи, — але козаки. А ви потім до них мішаєте ся і з того мусить серце королївське ятрити ся на вас. Сеж бо й перший обовязок вашої присяги, що ви не будете уймати ся за тими, котрих від себе відправили і котрі всї козаками нїяк не можуть бути, а хоч би й могли, то не тою дорогою мають того доходити, аби добути ласку королївську і зрівняти ся з вами в вільностях; тільки мають іти тими дорогами, котрими йшли предки ваші, вислужуючи то собі кровю і майном своїм у короля і річи-посполитої. Тому-ж і в тих містах по-над Днїпром більші поробили ся полки, і нехай уже до них Роменцї не мішали ся б” 2).

Загальна рада справдї відбула ся в Київі, 9 н. с. вересня, в присутности гетьмана Потоцкого, як він того собі бажав — „для більшої поваги і оздоби”. Але саме через сю присутність і участь гетьмана, мусїла вона набрати дуже офіціального характеру. Та й старшина за сей час, правдоподібно, встигла переконати ся до решти в безвиглядности всяких мрій - коли хто ще які мав — що нїби можна ще щось змінити якимись депутаціями до короля. Саме місце в Київі було очевидно вибрано з такою гадкою, щоб наради набрали як найбільше офіціозного характера, і склад ради, здаєть ся, був дібраний умисно: Потоцкий просив старшину прибувати до Київа, взявши по кількадесять чоловіка з полку — на вибір значить.

Отже на радї вибрано депутацію до короля і уложено для неї інструкцію; вислано на заставу, щоб не пускати людей на Запороже, одного з старшин, Андрія Муху з вибраними з полків козаками; армату порішено поставити в Каневі і коло неї не тримати нїкого крім пушкарів і гармашів, чоловіка з двадцять, не більш, а иньшим розійти ся по домах. Тому що прийшла вість про якісь своєвільні купи коло Гадяча, рішено післати туди полковника Ів. Боярина з вибраними козаками: провідників скарати смертю, а иншим наказати розійти ся. З огляду що між вірними реєстровцями і бувшими повстанцями ще помітне було дальше ворогованнє і недовірє, на далї звелено пильнувати справедливости однаково для всїх; заборонено під карою смерти робити якісь докори, козакам з одного полку сказано не переходити до другого полковника і не удавати ся до суду чужого полковника (се очевидно виникало з того, що в одних полках були полковниками вірні, в иньших повстанцї, і кождий тягнув до свого).

Депутатами до короля вибрано Романа Половця, Богдана Хмельницького, Івана Боярина й Івана Волченка. Вони мали доручити королеви лист від козацького війська, де козаки вірні і бувші повстанцї засвідчали свою покору, вірність і повний послух на будуче всьому, що король повелить і річ-посполита ухвалить чи вже ухвалила.

Сим листом — продиктованим чи проредактованим мабуть самим гетьм. Потоцким, властиво зводили ся на нїщо попереднї пляни — добивати ся зміни ординації 1638 р. в напрямі привернення давнїх вільностей. Ми бачили, як се домаганнє старих прав, що було провідною ідеєю повстання, поволї слабло в переговорах з Потоцким, мабуть зустрівши ся з твердим nоn possumus його і иньших представників правительства. Воно поновляло ся все в слабших формах, немов на те тільки, щоб укрити капітуляцію і відреченнє від свого домагання перед публикою — перед ширшою масою козацькою. Жаданнє привернення прав заступлено застереженнєм права петиції до короля і відложеннєм до його рішення переведення нових порядків — бо перед очами козацького війська, всїх отсих тисяч своєвільних, всеї козацької маси, дїйсно треба було зіставити бодай щось, вказати якусь надію. Треба було показувати її, бодай поки розійдуть ся сї своєвільні купи. А коли тих своєвільних куп не стало, місяць пізнїйше, при укладанню тої застереженої петиції до короля вже навіть нема мови про домаганнє старих прав і скасованнє соймової ординації. Козаччина обіцяє абсолютний послух вже виданим соймовим постановам і будучим. Жаданнє давнїх вільностей заміняєть ся в прошеннє про захованнє ґрунтів і володїнь козацьких:

„Унижено упадати до ніг й. кор. мил. будуть посли наші” — читаємо в інструкції для депутації — „аби ми [були полишені] при вільностях наших, себто при ґрунтах і достатках наших — не включаючи до того давнїх вільностей і старшинства, які давнїйше бували у нас, а тепер волею короля і річи посполитої надані і споряджені иньші — щоб комісар був і иньші начальники, котрих ми з руки королївської собі бажаємо і обовязуємо ся їм послушність віддавати”.

Військо козацьке таким чином вповнї приймало ординацію 1638 р. і навіть „прагнуло” визначення нового начальства, іменованого, замість старого виборного. Просило заховання маєтків і скасовання кадуків — надань стороннїм людям ріжних маєтків козаків замішаних в повстаннє, привернення Терехтемирова відданого Лащеви, відновлення платнї війську; заховання при козацьких правах вдов по тих козаках, „що потянули при вождах коронних на службі королеви і річи-посполитій”. Все посольство до короля таким чином затрачувало своє первісне значіннє і призначеннє, ставало актом льояльности, „субмісії”, а не способом до виборення кращих умов і давнїх вільностей.

Правдоподібно, гетьман Потоцкий встиг таки витолкувати старшинї, що всяке домаганнє скасовання соймової конституції буде не тільки даремне — бо своєю властю король її скасувати не може, але й шкідливе — бо зробить неприємне вражіннє в правительственних кругах, що ждуть від козацького війська тільки покори і каятя по всїх содїяних гріхах. І рада зібрана під його впливами і наглядом, очевидно, покірно чинила його волю і посилала королеви депутацію не на те, аби добивати ся скасовання соймової ухвали, а щоб заявити свою покору і навіть — просити сповнення соймових ухвал.

Подробиць з подорожі сеї депутації не знаємо. Королївської відповіди не маємо, — але судячи з пізнїйших згадок, вона не містила в собі нїчого замітного. Король обіцяв свою ласку козакам, коли будуть вірно служити, а сповненнє їx прошень відкладав до будучого сойму 3). На те щоб увести в житє соймові постанови, визначені були комісари. Комісія мала бути переведена в перших днях грудня на урочищу Маслїв Став над Расавою (де теп. село Маслївка, при великім ставі, що й тепер стоїть).

З визначених королем до комісії визначнїйших осіб крім гетьмана Потоцкого ставив ся тільки камінецький каштелян Миколай Гербурт, а поза тим ріжна воєнна братія, від коронного стражника Лаща почавши. З ним Потоцкий зїхав ся в Білій Церкві і виїхав до козацького війська, зібраного на Масловім Ставі під началом Станїслава Потоцкого, брата гетьманового, котрому гетьман перед тим був передав зверхню власть над військом козацьким. Приставши в півтори милї від Маслового Ставу в с. Микитинцях, гетьм. Потоцкий для більшої поваги казав козацькому війську прибути до себе, і воно послушно ставило ся під проводом Стан. Потоцкого. Потім на його команду спішивши ся, зійшло ся на раду. „Зробили се так охочо, що з такої одміни серце мусїло рости”, з вдоволеннєм зазначає Потоцкий в своїй реляції до Конєцпольского, з котрої беремо опись сеї комісії 4).

По вступній промові Потоцкого, вислуханій з великою увагою, наступала церемонїя віддавання армати, поставленої серед ради, і клейнотів. Тяжко зітхали козаки, коли корогви козацькі, булави й иньші знаки військові складали ся до ніг комісарів. По сїй церемонїї Потоцкий з комісарами заповів іменованнє комісара і полковників. Коли козаки згідно і одностайно заявили, що їх приймають, проголошено комісаром Петра Коморовского, передано йому королївський привилей на сей уряд і зараз потім військо зложило присягу на послушність. Потім подібним же чином іменовано полковників. Черкаським полковником визначено ротмістра Яна Ґіжицкого, переяславським Станїслава Олдаковского, „товариша” одної з хоругов; канївським Амброжія Сєкєжіньского, якогось Лащевого повірника — Потоцкий одначе ручив перед Конєцпольским, що він буде порядно справуватись. Корсунським полковником став Кирик Чиж, очевидно Русин, „чоловік рицарський і статечний, з котрого козаки були дуже вдоволені”, як вірити Потоцкому — подібне він одначе каже й про багатьох иньших. На білоцерківське полковництво постановлено Станїслава Каленского, бо за нього „іменем п. воєводи (мб. київського) просив оден з комісарів, київський підстолїй, Бжозовский”. Чигринське дано Янови Закжевскому. З виїмком Ґіжицкого все се були жовнїри коронних військ. Поляки коли не родом, то всїм своїм складом, „шляхта родовита, в справах рицарських досвідчена”. По своїм іменованню вони зложили присягу.

Потім визначено на низші уряди — вже козаків 5). Осавулами військовими іменовано найбільш випробованих і заслужених реєстровиків — Левка Бубнівського й Іляша Караімовича, й їм визначено до 600 зол. річної платнї. Осавулами полковими, з платнею по 250 зол., стали: в Черкаськім Каленик Прокопович, в Переяславськім Левко 6) Мокієвський, в Канівськім Яков Андрієвич, в Корсунськім Іван Нестеренко Бут 7), в Білоцерківськім Мойсей Коробченко, в Чигринськім Роман Пешта 8). Сотниками настановлені (по десять в кождім полку): в Черкаськім Григорий Себастянович, Ячук Савич, Мартин Грицькович 9), Онисько Заяць, Богуш Барабаш, Прокіп Лященко, Данило Городчаня, Мойсей Опара, Богдан Топига, Себастян Богуславський. В Переяславськім Михайло Ворона, Фесько Лютай, Грицько Ворона, Михайло Залеський, Захар Яготинський, Дмитро Перехриста, Михайло Каша, Северин Мокієвський, Мисько Пашкевич, Остап Литовець. В Канівськім: Іван Іванович Боярин, Андрій Лагода, Лукаш Криштофович. Петро Маркович, Матвій Козаченко, Данило Дробищенко, Андрій Гунька, Ілько Бут, Яцко Костенко, Федір Дукаренко 10). В Корсунськім: Михайло Мануйлович, Максим Нестеренко, Павел Гайдученко, Іван Ющенко, Андрушко Балакиєнко, Микола Вояновський 11), Яцко Якубенко, Сасько Димидович, Богдан Щигловський, Мисько Іваниченко 12). В Білоцерківськім: Яцко Клїша, Яцина Лютеренко, Яцко Сверщенко, Сахно Куниченко, Данило Гича, Стефан Шевченко, Савка Москаленко, Матяш Половський, Гаврило Хроленко, Тишко Клїша. В Чигринськім: Богдан Хмельницький, Федір Якубович, Дорош Куцкович, Павло Смитка, Стефан Якимович, Василь Мацкович, Грицько Нужний, Андрій Муха, Федір Якубович Вешняк, Семен Василенко. Сотникам визначено по 200 зол. платнї. Нарештї настановлено також отаманів сотенних („поручники, їх назвиском ватамани, аби при кождім сотнику були”) — по одному в сотнї, з платою по 60 зол. 13).

Як бачимо, на сї низші уряди визначено в переважнїй більшости самих козаків — Українцїв, не шляхетських родів, хоч шляхетські елєменти в козаччинї були все ще досить значні і при охотї можна було набрати з них всю низшу старшину. Але сього, мабуть, умисно не хотїли робити, щоб бодай такими низшими урядами нагородити льояльних.

Иньших справ козацького устрою і побуту комісари майже не зачепили. Справу усталення козацьких маєтностей і означення їх границь — незвичайно складну і тяжку, яка вимагала кількалїтньої роботи, відложено з приводу невідповідної пори, тому що снїг покривав границї і т. ин. Справу Терехтемирова, на котрий випросив собі королївський привилей стражник Лащ, відложено теж, а кватиру комісара і армати визначено тим часом в Корсунї.

В списанім протоколї комісії насамперед згадано в різких виразах про попередні бунти козацькі і понесені за них нещастя і кари — як „одні полягли під шаблею рицарства війська й. кор. мил., иньші під мечем справедливим (катівським), декотрі на палях зради свої повтикали” — нарештї „на устю Старця обложені і зголоднїлі, а до того ще в великій части трупом положені, мусїли відступити своїх злих ґенїїв”.

„Задним числом” представлено справу так, що вже при капітуляції над Старцем військо козацьке присягло прийняти „уставу соймову”, і констатовано повний послух і покору, з котрою воно „армату й иньші знаки свої воєнні положило під ноги” комісії і прийняло уставу й визначену на її основі старшину.

Тепер се була правда; покора була!








Примітки


1) У виданню Окольского хибно Kumno, kumenska.

2) Окольский с 183-5.

3) Див. особливо лист комісара козацького з 14/IX 1639 ркп. 94 с.699.

4) Ркп. 94 с. 648.

5) До означення імен часто попсованих, окрім першого вид. Окольского уживаю текст ркп. 94, її варіанти значу ркп.

6) Ркп Lesko.

7) Ок. і ркп Buto. Butho.

8) Тут і далї при сотниках і отаманах протокол уживає слова obrаli, obrani, але їх не можна розуміти в значінню вибору самими козаками, „вибирали” їх комісари — так само як obrali перед тим полковників. Погляд, що низших урядників по ординації 1638 р. вибирали собі самі козаки (напр. у Кубалї Jerzy Ossoliński II c. 134), безсумнївно хибний.

9) ркп. Hrehorowic.

10) ркп. Budarenko.

11) Ркп. Boianowski.

12) Iwatchcenko.

13) Наводжу й їх імення: в Черкаськім полку Гаврило Ганус, Андрій Лясота (ркп. Lahuta), Дмитро Трохимович, Ференс Золотоноський, Мисько Петровський (ркп. Petrovic), Гринець Шугач, Семен Pulwika (ркп. Sulwika), Олихвір Дзьоболда, Ясько Перехриста, Іван Лобаченко. В Переяславськім: Іван Гладкий, Михайло Болдко, Іван Зборовський, Яцко Куляниця (ркп. Kuianica). Льонецький, Мисько Бут Хорунжий, Михайло Яненко. Гаврило Кулашенко (ркп. Каluszenko), Невгад з Бережани. В Канївським: Грицько Щербиненко, Тарас Онуфрієвич, Гаврило Грудина, Яцко Борисенко, Олексій Гриськович, Харлам Грушович, Андрій Станкевич, Ігнат Тичина, Матвій Глуд, Борис Онощенко. В Корсунськім: Лесько Ганчевич, Семен Москаль, Процик Униченко, Яцко Голубицький, Нестор Костенко, Яхно Старий Лївинський (ркп. Liszanski), Михайло Скиба, Фесько Брасуленко, Федір Жолудь, Кузьма Череваненко. В Білоцерківськім: Мисько Голедуха, Грицько Куриленко, Данило Писаренко, Іван Селивон, Стецько Грушенко, Іван Голенник, Харько Нераденко, Васько Путивлець, Іван Кривда, Васько Блябля. В Чигринськім: Онисько Бут, Костин Занькович, Васько Гайдук, Конрад Бурлюй, Михайло (ркп. Микола) Потерацький, Трохим Боровицький, Бужан Казарченко, Яцко (ркп. Харько) Тироненко, Стасько Медведівський, Старий Іванишовський.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ V. Стор. 8.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.