Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VI. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ VI     Наступна





VI. "Золотий спокій".


ДЕПРЕСІЯ ПІСЛЯ КРАХУ ПОВСТАННЯ 1637-8 РР., ТРІУМФ ШЛЯХЕЦЬКОГО РЕЖІМУ, УПАДОК ОПОЗИЦІЙНИХ ЕЛЄМЕНТІВ.



Перше виданнє сеї книги було випущене в 1916 р., в Київі, в невеликім числї (500 прим.), так що давно стало біблїоґрафичною рідкістю. В сїм виданню вона передруковуєть ся без значнїйших змін, тільки переносять ся до сеї частини ті примітки до сих глав, які в першім виданню були надруковані при III частинї тому (що в дїйсности в світ не вийшов).

1922, в червнї.


В історичній перспективі велике народнє повстаннє, підняте козаччиною в 1637-8 рр., було безпосередньою прелюдією чи прольоґом ще завзятійшої боротьби українського народу за визволеннє, поведеної під проводом Хмельницького. Ряд повстань, що йшли по собі, з більшими і меньшими перервами, від кінця XVI в. почавши, вправляли в рух все ширші народнї маси і розвивали в українськім елєментї все більшу рухову, кінетичну енерґію, котра мусїла кінець кінцем покінчити з тими перепонами, що вязали його житє. Десятилїтнїй антракт, що лежить між капітуляцією козаччини на Старцї і весняним повстаннєм 1648 р., нам уявляєть ся тільки моментом переходового значіння, павзою, чи затримкою в розвою сього поминучого історичного процесу.

Але сучасники, які його переживали, также мало здатні були оцїнити йото історичну перспективу, як ми ті подїї, котрі приходить ся переживати нам. Коли не всїм, то величезній більшости їх кидалась в очі не та невичерпана, невгавуча, непереможна енерґія народнього руху, котра вражає нас, — а тяжкість удару, заданого йому в кампанїї 1637-8 року. Не тільки польська маґнатерія, шляхта й її підголоски, але й українська інтелїґенція, котра готова була співати похвальні гімни маґнатам-переможцям „крнобрних козацьких ребелїзантів”, і козацькі верхи, котрі так послушно вправляли ся в ходженню під ігом ординації 1638 р., і ті маси козацькі та селянські, які кидаючи свої кровю і потом облиті розробки, мандрували на схід, за московську границю, — вони очевидно не ворожили собі скорої зміни того режіму, що запанував на Українї по капітуляції під Кумейками та на Старцї, того „золотого спокою”, котрий завели рицарі польської культури на костях сих ребелїзантів.

І нема чого бути й нам, по всїм пережитім тепер, дуже скорими в осудї такого заслїплення, такої короткозорости, такої легкодушности тих, що не вміли зрозуміти значіння подїй тодїшнїх. Видимість могла їх помилити. Результати осягнені польською стороною в кампанїї 1638 р. були не тільки показнїйші, але i певнїйші, трівкійші від попереднїх. Уряд зумів перевести в дїло постанови нової ординацїї в повнім обсягу. Козаччину, сю єдину інїцїативну силу українського житя справдї приборкано і задавлено так сильно, що минуло тих повних десять лїт, поки вона наважила ся знову підняти руку на шляхецьке панованнє, що так безоглядно, поконавши її, сковало по руках і ногах, і чуючи себе безпечним перед нею, розгостило ся на старих козацьких осїдках.

Шляхецький режім тріумфував, повний вдоволення не тільки з своїх успіхів, але і з свого державного розуму. Не тільки пізнїйше, по контрасту всїх бід які впали на польську річпосполиту по 1648 роцї, попереднє десятилїтє представляло ся золотим віком її — останнїм промінем сонця на польськім небозводї. — Сучасники також — та польсько-шляхецька суспільність, що переживала се десятилїтє, загалом беручи відчувала повне вдоволеннє „в тім солодкім відпочинку нашої вичини, який нам по трудах і клопотах воєнних справила ласка божа, щастє і заслуга в. кор. мил.” — як чемно писала вона в 1646 р. на адресу короля 1).

І справдї досить було їй подивити ся на те, що дїяло ся за західньою границею Польщі, аби у щерть наповнити ся повним вдоволеннєм від обставин свого житя. Там ярили ся далї бурі тридцятилїтньої війни, котрій все ще не видко було кінця, — над Польщею ж усміхало ся погідне небо спокою. Нїмецькі, західнословянські, балтийські землї були страшенним видовищем знищення, що знївечило їх економічний розцвіт, культурне житє, переполовинило їx людність і кинуло їх на довгі часи в руїну. Польська шляхта спокійно господарила серед незакаламученої тиші, не знаючи військових реквізіцій анї прикростей від незаплачених вояків. Розширяла свої шляхецькі фільварки все в нових українських лятифундіях і тїшила ся надїєю на поворот золотих часів шляхецького експорту з приєднаннєм Прусії і звільненнєм польського експорту від шведських поборів, яке соймові делєґати виторгували при відновленню перемиря в 1635 р., коштом особистих чи династичних претенсій Володислава.

Польські патріоти з утїхою констатували, як під перевагою шляхецького польського режіму, патріотично і клєрикально настроєного, никли і гинули всякі ворожі, опозиційні елєменти — литовська фронда і протестантські течії, козацька своєволя і православна іредента. І шляхецькі полїтики могли дїйсно з повним правом сказати, що всї сї успіхи були не дарунком слїпої фортуни, а результатом їx упертої і витрівалої полїтики, — тої запобігливости, з якою гальмували вони і убивали всякі плани воєн, що виникали у короля чи у иньших прихильників аґресивної полїтики; того завзятя, з яким вони давили всякі розбіжні течії в нутрі Річи-посполитої; тої безоглядности, з якою вони змагали до соціальної, національної й релїґійної одности її.

Так, се вони, представники шляхецького загалу, жадного спокою і безпеки за всяку цїну, загрузили в піску соймової опозиції всї ті високолетні воєнні й полїтичні пляни Володислава, з якими він виступав на полїтичну арену по смерти батька і пишав ся — хоч би в своїм звіснім інавґураційнім посольстві до папи. Вони вищіпали, перо за пером, всї крилаті надїї свого лицарського короля, з якими ширяв він по сучасній Европі, й звели до нешкідливого ловецького спорту його воєнні потяги і забаганки. Се вони загнали в тїсний кут ординації 1638 р. козацьку силу, оголотили полудневу границю держави й пильнували підтримання соромних данних відносин Річи-посполитої до Криму — аби тільки на дозвілї розширяти свої слободи і фільварки по обох сторонах Днїпра, не боячи ся опозиції покозачених непослушних. Се вони налягали на короля не церемонити ся з обіцянками даними при виборі його православним і дісідентам і при кождій нагодї обтинати дані їм уступки та нагинати під зверхність святого римського престолу. Се вони — під час того ж десятилїтнього свого золотого віку руйнували останнї захисти свобідної думки — раківську академію соцінїан (1638), їх школи в Киселинї й Березцї (1644), — не вважаючи на опозицію православних і дісідентів. 2)

Правда, все се були успіхи в своїх дальших наслїдках досить непевні. Через свою пасивність супроти подїй тридцятьлїтньої війни Польща втратила останню нагоду піднести своє становище на заходї. Можна було серіозно думати про приверненнє давно страченого Шлезка, про те щоб скріпити свою позицію на балтийськім побережі — в інтересах не тільки чисто полїтичних, але й економічних.

Але шляхта була глуха і нїма для таких резонів. Війна потягнула б за собою зброєннє всяких непевних елєментів, мобілїзацію козаччини, скасованнє мудрої ординації 1638 р. Сього шляхта не хотїла за цїну нїяких полїтичних успіхів. Не бажала свому королеви нїяких здобутків нї в Швеції, нї в Туреччинї, рахуючи так, що всякий успіх королївської династії зробить її меньше залежною від шляхецької ласки, захитає принціп виборности. За краще вважала тримати козаччину на короткім шнурі, нїж за її помічю робити які небудь здобутки. Хотїла розширити краще межі своїх шляхецьких займанщин, нїж границї Річипосполитої.

Закривала очі на те, що сї займанщини власне служили складами запального матеріалу, і кожда нова слобода давала новий контінґент повстанню, як констатував Потоцкий ще в своїх карательних експедиціях 1637-8 р., а кожде нове обмеженнє козаччини, її прав чи усвячених практикою претенсій збільшало вибухову силу для будучого повстання. Закривала очі на всю попередню історію козаччини, на ті реальні обставини, в яких жила Україна, й вірила в трівалість тої погодної тиші і її безконечне продовженнє, а всю увагу звертала на те тільки, щоб не дати її нїчим закаламутити.








Примітки


1) У Шайнохи І дод. с. 338

2) Див. про се в розвідцї Левицького в ч. І т. VI Архива Юго-Зап. Россіи с. 152 і д.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VI. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.