[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VI. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ VI     Наступна





МИРОВА ПОЛЇТИКА ШЛЯХТИ, ВОНА ЛЇКВІДУЄ ВОЄННІ ПЛЯНИ КОР. ВОЛОДИСЛАВ, ПРЕТЕНСІЇ НА ЦАРСЬКУ КОРОНУ, ЛЇКВІДАЦІЯ ШВЕДСЬКИХ ПЛЯНІВ, ВАГАННЯ ВОЛОДИСЛАВА МІЖ ФРАНЦІЄЮ І ГАБСБУРҐАМИ, ПЕРСПЕКТИВИ ВІЙНИ З ТУРЕЧЧИНОЮ І КРИМОМ, ТРІВОГА 1637-8 Р., КОЗАКИ НА МОРЮ 1639 Р., НАПАД ОРДИ 1640 Р., АЗОВСЬКА ВІЙНА.



Мирова полїтика шляхти і капітуляція перед нею воєнних замислїв короля були головною причиною такого довгого козацького поневолення і тому в близшім розглядї сього десятилїтя ми повинні приглянути ся сим обставинам, о які розбивали ся пляни Володислава, даючи змогу правительству Річи-посполитої обходити ся без козаччини і її воєнних услуг протягом такого довгого часу „золотого спокою”, як називали його шляхецькі красномовцї. З другого боку, як відомо — проби короля вирвати ся з тяжких обіймів мирової полїтики шляхти послужили потім аґітаційним мотивом для великого повстання, що послужило її епільоґом. Тим також диктуєть ся та більша увага, яку присвячуємо тут польській полїтицї сього десятилїтя.

Коли сїдав на батьківськім престолї Володислав, здавало ся, що річ посполита вступає з ним в довгий період воєн, аґресивної екстензивної полїтики. Новий король, незвичайно амбітний і жадний слави, повний гордих замислів і плянів, воєвничий до того степня, що „тільки й дихав війною”, як його характеризував пізнїйший французький посол, аж горів жагою полїтичної й воєнної дїяльности, виступаючи на нову арену. Відсуваний від усякої активної ролї, від усякої самостійности, за житя свого батька, нелюдяного, холодного і замкненого в собі, він тепер „обертав цїлу величезну махіну гадок у своїй голові”, як висловлюєть ся сам у однім листї 1). Мріяв про те, щоб захопити провід в сучасній европейській полїтицї, стати її керманичем і рішителем. В проґрамовій промові перед папою 1633 р. його речник Осолїньский обіцяв за Володислава привести під папську руку „здичілих львів скандинавських” і схизматиків московських, підняти христіянських володарів на „своєволю безчестного грабителя”-Турка 2). Новий король мріяв взяти на себе роль посередника в великій релїґійній боротьбі, що роздирала Европу, і вінчати сю свою ролю миротворця найвищою честю — короною цїсаря Нїмецької імперії.

Війна на московськім війни вже розгорала ся, коли він засїдав на королївськім престолї. „Тридцять тисяч запорозьких козаків, перейшовши Днїпро, ішло по московських трупах” 3), щоб вернута Володиславу царську корону. Але сойм пожалував засобів на сю війну і поручив своїм комісарам приложити старання, щоб закінчити її як найскорше. Володислав, позбавлений всяких засобів на дальше веденнє сеї кампанїї, по смоленських тріумфах застрягши в довгу і безвиглядну війну, під натиском комісарів мусїв пожертвувати своїми претенсіями до московської корони за цїну укріплення за Польщею земель здобутих в попереднїх війнах. Мусїв згодити ся на такий ужиток з його особистих інтересів. Та на потїшеннє мав перспективу турецької війни, що несподївано вибухнула зимою 1633 р. 4). Але знов таки сойм замість ухвалити кредити на сю війну дав найгострійші інструкції Конєцпольскому, щоб не зачіпав ся, а кінчив дїло згодою, і війну загашено в самих початках і запечатано новим трактатом з Туреччиною. „Користний він для Поляків, але нерадо підписували його — тільки тому що за рік кінчить ся перемирє з Шведами і не було вигідним не залагодити з Турками”, писав королївський повірник П. Пясецкий 5).

Супроти того центрального значіння, яке для Володислава мало полагодженнє його шведських претенсій, він міг справдї потїшати себе, що тимчасове залагодженнє турецької справи користне для нього, бо дає можність усю енерґію скупити на заходах коло Швеції, — і дїйсно пустив в рух усю „махіну своїх гадок”. Він разом робив заходи до війни, манїфестував їх перед Шведами — і заводив мову про династичне полагодженнє справи. Давнїйше заявляв охоту женити ся з удовою Ґустава Адольфа, тепер проєктував шлюб Ґуставової доньки Христини з своїм братом. Пропонував, щоб Шведи взяли собі на короля його будучого сина, а тим часом його на опікуна до повнолїтности Христини. Підбивав до спільної воєнної акції против Швеції Австрію й Іспанїю і для сього показував охоту оженити ся з цїсарівною. Заразом підчеркував свій замір оженення з сестринницею анґлїйського короля, донькою нещасливого „зимового короля” чеського і в звязку з сим проєктував союз Анґлії, Швеції й Польщі — за цїну шведської корони для себе.

Все се одначе не тільки неособливо рекомендовало характерність і серіозність претендента, але й не забезпечувало нїяких користних результатів. Невичерпане богацтво сих суперечних помислів не заступало недостачі реадьної підстави, котрої бракувало Володиславовим змаганням, і без неї самі себе побивали його хитроумні замисли.

Сойм про око, щоб пострашити Шведів, ухвалив податок на війну, але знов дав комісарам найгострійші поручення не доводити до війни, а цїною претенсій Володислава купити приверненнє захоплених Шведом польських провінцій. Такий настрій польських кругів не був тайною, і тому всї зброєння Володислава робили дуже слабке вражіннє на противну сторону. Зреченнє Володислава з претенсій було на язиках під час сойму — доносив нунцій, і був певний, що тим скінчить ся справа. „Річ певна, що Поляки вимогли від нього під час елєкції, що він зречеть ся дїдичних прав до Швеції, і хоч се не включене в пункти pacta, але кажуть, що мають се на письмі так само як і зреченнє з претенсій до московської корони. Те все не може бути тайною для Шведів, і для того так уперто обстають вони при своїм і будуть обставати, поки дійдуть свого” 6). Австрія й Іспанїя заохочували Володислава до війни, але з свого боку не давали надїй на дуже енерґічну поміч, з донесень своїх аґентів знаючи про „брак охоти до війни і брак гроша” в самій Польщі 7), і таки не підтримали Володислава нїчим реальним. Соймові комісари цїлою силою напирали до згоди, і супроти того всї намагання Володислава дали тільки той результат, що за цїну його виречення з претенсій на шведську корону на час 26-лїтнього перемиря Шведи згодили ся звернути Польщі Прусію, і на тім стало те нове перемирє в Штумдорфі.

Було воно великим ударом Володиславови при тїм значінню, яке мали для нього сї мрії про шведську корону, в яких він виріс. Була невдоволена й Литва тим, що Поляки виторгували собі назад Прусію, а упустили Шведам Інфлянти, що для литовських провінцій мали таке ж важне торговельне значіннє, як пруські порти для провінцій польських. Але польська шляхта була вдоволена і такий фінал шведської справи тільки зміцнив загал польської шляхти в її мировій полїтицї. Підозріваючи, що Володислав буде шукати нових доріг для осягнення своїх плянів і взагалї маючи те переконаннє, як каже нунцій Вісконті — „що трапив ся їй король мудрійший нїж їй треба” 8), — вона окружала його пильним і підозріливим доглядом, і з сього часу починаєть ся та внутрішня нехіть між королем і шляхецьким загалом, яка ще більше паралїзувала всяку королївську полїтику.

Характеристичним прикладом була справа морського мита, яке хотїв завести Володислав на балтийським побережу — так як його побирала Швеція за час своєї окупації. Він сподївав ся обезпечити собі таким чином самостійне і незалежне від соймових ухвал джерело доходів і стати фінансово незалежним від шляхти. Але підозріливо настроєна шляхта, подражнена ще до того нетактовною поведїнкою короля, помішала всї його замисли, взявши сї сподївані доходи під свою контролю. Кінець кінцем Володислав зовсїм відступив від свого проєкту, а його проби перевести на практицї, без соймової ухвали, побираннє того мита привели до повної компромітації його королївської поваги і маєстату Річи-посполитої. Місто Ґданськ, на спілку з данським королем, безпардонно зломило його митну сторожу, половило й позабирало польські кораблї, покликало до вмішання постороннї держави і нарешті змусило Володислава зовсїм зрікти ся його плянів за цїну розмірно неважного викупу. А сойм 1638 р., до котрого він звернув ся за ратованнєм своєї поваги в сїм конфлїктї, своїм неприхильним і ворожим становищем супроти самовільних королївських вчинків, своєю повною неохотою ратувати перед світом престіж короля хоч би во імя престіжу держави, виразно показав цїлому полїтичному світови, що Володислав не може рахувати на нїяку підпору в своїй державі і що за його полїтичними ходами нема нїякої реальної сили. В таких обставинах на нїщо сходило все його дипльоматованнє.

Після шведських конференцій 1635 р., переконавши ся, що впливи Анґлії, з котрою пробував він війти в тїснїйше порозуміннє, не можуть йому дати нїчого важного в його головній справі — шведської корони, Володислав якийсь час вагав ся між союзною з Швецією Францією, і непримиреним ворогом її, традиційним союзником свого дому — Австрією. Франція манила його обіцянками — Шлезка для Польщі, цїсарської корони для самого Володислава, грошевої субсідїї за цїну війни з Австрією. Але в Швеції вона нїчого не могла обіцяти йому, а перспективи війни з Австрією — сею єдиною безпечною сусїдкою, очевидно, лякали Володислава, і по недовгих ваганнях він вертаєть ся до традиційної полїтики свого дому і королївського польского двору взагалї — союзу з Габсбурґами. Справа вибору нового цїсаря на місце Фердинанда II, що доживав свої останнї днї, давала нагоду вмішати ся у внутрішнї відносини цїсарства і за цїну своїх впливів пробувати виторгувати щось користне для себе. При виборі нового цїсаря Володислав виступив рішучим сторонником Фердинандового сина (1636) і заразом уложив умову про свою женячку з донькою цїсаря і тайний фамілїйний трактат (1637), котрим Габсбурґи обовязували ся підтримувати родину Володислава, помагати їй доходити своїх претенсій на шведську корону, а на випадок щасливої війни з Турцією помогти з здобутих від неї провінцій утворити дїдичне володїннє для родини Володислава 9).

Трудно сказати, скільки реального значіння на найблизшу будучність мав сей останнїй трактат в очах Володислава. Підписаннє умови припадало на момент незвичайно відповідний для війни з Туреччиною. Конфлїкт Інаєт-ґерая з Туреччиною, погром Кантеміра, заходи хана коло козацької і польської помочи давали незвичайно добру нагоду для того, щоб вмішавши ся в сї справи, роздмухати велику війну з Туреччиною. По словам французького посла король і Конєцпольский дуже рвали ся до війни, і в листах Конєцпольского справдї знаходимо потім гіркі жалї, що сей момент був так мізерно упущений. Але що до короля, то сим разом він був, здаєть ся, більш занятий своєю женячкою, а до того таки й не мав змоги відповідно сей момент використати.

Австрія, занята на північнім театрі, не могла дати нїякої реальної помочи. З огляду на непевну поставу Семигороду (Юрия Ракочія) вона рада була б, якби Польща заатакувала Туреччину, але сама сього не могла зробити. У себе-ж дома Володислав також не міг рахувати на нїякі ресурси. Шляхта, як звичайно, стерегла ся всякої тїни жертв на війну і пускала залюбки поголоски, що сї розмови про бісурменську небезпеку — тільки штучка обчислена на те, аби витягнути гроші від шляхти 10). Спеціальних кредитів на можливий конфлїкт з Туреччиною сойм не признав, а дозволивши на збільшеннє війська, роспорядив, як ми знаємо, відправити частину його зараз же з кінцем року (1 грудня).

Союз короля з Габсбурґами — не звісний в своїм дїйснім змістї, але явно задокументований женячкою Володислава, взагалї тільки побільшив підозріливість шляхти супроти короля. Як традиційний був сей союз для королївського двору, ще з часів Ягайлонських, так традиційна була і нехіть всїх прихильників шляхецької свободи до сього союзу. В Габсбурґах, з їх культом своєї поваги і престіжу, бачили злих духів польського двору, які підюджують королївську власть до самовластя і обмеження шляхецьких вільностей. Тому що дїйсний зміст порозуміння зіставав ся незвістний, всякі здогади і підозріння виростали на сїм ґрунтї. Напр. королївський конфлїкт з Ґданськом за морське мито, подиктований чисто фіскальними мотивами, вважав ся наслїдком габсбурської інтриґи — іспанською видумкою видуманою на те, щоб силоміць втягнути Польщу в війну з Шведами. Викликав отже тим гіршу опозицію, яка так міцно скомпромітувала короля в сїм інцидентї. Так союз з Габсбурґами для полїтичних плянів Володислава показав ся безвартїсним, і пересварений з шляхтою за її ворожі виступи, огірчений сильно на сенаторів, що вони з свого боку не підтримують його скільки небудь рішучо против шляхецької ворожнечі, позбавлений всяких засобів до тої міри, що на самім дворі доходило до скандальних недостатків навіть на королївській кухнї. — Володислав на якийсь час потонув в дрібних двірських інтриґах і торгах з упертими Ґданьщанами, тим часом як воєнні круги святкували свої тріумфи над розбитою козаччиною.

Справа війни з Туреччиною й Кримом все таки не сходила з овиду польської, чи королївської полїтики. Уже з початком 1639 р. в кореспонденції гетьманів починає звучати як провідний мотив — небезпека конфлїкту з Кримом і Туреччиною і потреба спеціальних ухвал з огляду на можливу війну. Вже в сїчнї читаємо в листах обох гетьманів, великого і польного, про невдоволеннє хана з приводу невиплачених упоминків і затримання послїв — котрим не було чого дати, — і про небезпеку татарського походу, котру піддавали татарські ватаги, що крутили ся коло границь. Туркам Конєцпольсквй грозить, що як Татари нападуть на польські землї, — він випустить козаків на море. Татари не напали, але якісь своєвільні козаки — з тих очевидно, що повтїкали на Запороже після кампанїї 1638 р. — дїйсно пустили ся на море. Після сього перспективи конфлїкту з Туреччиною підскочили ще вище, тим більше, що про війну на перськім театрі, де пробував і сам султан, приходили утїшнї для Турків відомости, і в польських правлящих кругах думали, що упоравши ся з Персами, султан зараз обернеть ся проти Польщі. В такім же тонї трівожити польське правительство його кореспонденти з Молдавії й турецьких земель 11).

Конєцпольский наглив скликати новий сойм як найскорше супроти сеї небезпеки — тим більше, що зіставали ся далї величезні незаплачені суми війську й козакам, потрібні були гроші на відбудованнє Кодака, що все ще лежав в руїнах, і т. д. 12). Сойм дїйсно був визначений на осїнь. Але рік тим часом пройшов досить спокійно, татарську орду підстерігли вчас і змусили вернути ся: Конєцпольский, бувши на будові Кодака, кинув ся за нею над Ворсклу і там сполошив 13). Турецький посол, прибувши до Польщі під осїнь, нїяких страхів не принїс, отже шляхта знов таки досить скептично прийняла собі всї пострахи короля і гетьманів, з котрими вони виступали перед соймом 14). Навіть перспективи розрухів незаплаченого жовнїрства її не зрушили, і сойм зійшов на нїчім: був зірваний через сварки шляхти з підканцлєром Осолїньским.

Тим часом ріжний трівожний матеріал напливав далї. Польський посол, висланий до Криму, — Дзєржек, відти остерігав ще з осени, щоб сподївали ся татарського нападу, навіть „не чекаючи ледів”, і дїйсно в сїчнї 1640 р. Орда рушила ся, під проводом калґи. 1 лютого н. ст. перейшла Днїпро під Таванею і пустила ся „Чорним шляхом” на Волинь і Полїсє. Конєцпольский, на підставі відомостей, які потім зібрав, оповідав, що кошем орда мала стати під Старим Константиновим і роспустити загони по Волини, Полїсю, Поділю й Галичинї. Але що польське й козацьке військо стерігло весь час, то й сим разом з нападу не вийшло нїчого: стрінувши ся в кількох місцях з козацькими й польськими сторожами, Татари кілька разів зміняли напрям, але в-кінець пересвідчивши ся, що їx стережуть пильно, завернули ся й пустили ся назад за Днїпро 15).

Але за те далї йшли трівожні вісти про Турків. Доносили, що вони дуже ображені відновленнєм Кодака, вважаючи, що його поставлено на ґрунтї турецькім: що Татари тримають Дзержка за виразним наказом султанським, і що з поворотом турецьких військ з Персії по закінченій згодї (17. V. 1639) треба чекати напевно походу на Польшу. Ракочій ще з осени давав „три певні знаки” тих замислів Туреччини, і Конєцпольский вважав, що всї його остороги оправдують ся дїйсно 16). Король, подїляючи вповнї його побоювання, в мартї розписав листи на соймики, поручаючи шляхтї вислати на сойм своїх делєґатів з повновластю ухвалення загального походу і кредитів на заплаченнє війська і козаків і неминучу війну з Турками. По словам короля про замисли турецькі остерігали Польщу не тільки посли перські і московські, але і „i з самих поган деякі переднїйші особи”, а Конєцпольский в своїх листах до шляхти давав знати, що вже в Туреччинї „війна проголошена морем і землею”. Румелїйський беґлєрбеґ веде свої війська над Дунай і „короткий час покаже, коли та війна загремить і вибухне” 17).

Але, як свідчить сучасник, і сим разом сї пострахи не робили особливого вражіння. В тім усїм підозрівали тільки королївську інтриґу. А коли прийшла під ті часи відомість про смерть воєничого і суворого султана Мурада, а його наступник Ібрагім мав репутацію пещеного бабія, - се також заспокоїло ще більше шляхту, що війни мабуть нема чого бояти ся. Даремно Конєцпольский страшив, що новий султан мабуть схоче пошукати собі слави походом на Польщу 18). Не вважаючи на всї пригадки короля, нові шляхецькі посли виявили не більше уважливости для королївських осторог і що ледви з тяжкою бідою вдало ся витягнути від сього сойму — се був податок на заплаченнє довгів війську. Та й то в таких розмірах, як він був ухвалений, далеко не міг покрити всього довгу. По рахунку Конєцпольского 1 мая 1640 р. було не заплачених 6 чвертьроків, і се разом з незаплаченою платнею козакам і „трактаментами” старшини виносило по над мілїон золотих. Тому справа незаплачення війську і військових розрухів, разом з турецькою небезпекою зістаєть ся і далї головною темою соймової полїтики короля. 19). Заповідаючи новий сойм скорше від принятого часу, король так мотивував потреби сього приспішення:

„Найперша до того побудка — турецька експедиція на Азак. Чи не криєть ся під тим зрадливий підступ і потайний замисл на шкоду Річи-посполитої, легко зміркувати. А хоч би той замисл поганський на Азак був і реальний, то самий вже похід конних турецьких військ через степи, попід границю Річи-посполитої, який страшний для Річи-посполитої і якої великої уважности і готовности вимагає! А хоч би поганський апарат обернув ся на Угрів, при теперішнїй безоборонности Угорських земель і близькости їх від нашої держави, перспектива такої небезпеки повинна бути ще більш страшною для всїх станів. Великої розваги вимагає також і посольство хана татарського, що не вдоволяєть ся звичайними упоминками, згідно з давнїйшими умовами, домагаєть ся подвійних, і в грошах, і в сукнах, і грозить війною, а чинить то певно ,турецьким духом', шукаючи приключки, аби розірвати перемирє” 20).








Примітки


1) Лист до кард. Барберінї з осени 1634 р. — у Чермака Plany c. 28.

2) Промова Осолїньского у Кубалї ор. с. І с. 87.

3) Див. попередню частину, с. 201 1 вид.

4) Тамже с. 207-8.

5) Relacye nuncyuszów II с. 187.

6) Relacye nuncyuszów II c. 230.

7) Реляції цїсарського посла у Шельонґовского с. 88-9.

8) Rеlасуе II с. 192.

9) Сей трактат (16. III. 1637) відшукано в тайнїм архиві іспанськім і видано у Шельонґовского Rozkład rzeszy s. 26.

10) Депеші французького посла в виписках Люкаса II с. 188, 191, 192.

11) Див. ркп. Публичної бібл. Пол. № 94 с. 662, 664, 674.

12) Разнояз. 61 с. 262 і 272.

13) Пол. 94 с. 692 і 696.

14) Na ciękim włosie za powrotem cesarza tureckiego z Aziey y dawnym poganstwa tego przeciw panstwom naszym zawziętosci salus publica zawisła, характеризував король полїтичну ситуацію — іb. с. 743.

15) Разнояз. 61 с. 309-401, 410 (реляції Потоцкого) і с. 413 (лист Конєцпольського на прошовський соймик). Инакше оповідає про сей напад Радивил, з нагоди турецького посольства 1641 р. і його запевнень, що султан наказав ханови не допускати нападів на Польщу: quod ex parte verum fuit — coacti enim Tartari recedere a confinibus nostris, quibus imminebant, post discessum nostrorum militum repente 18 mіlіа in Ukrainam irruerunt et praedam insignem nacti aliquot etiam nobilibus captis incolumes ad suos redierunt: licet castellanus cracoviensis illos persequi animo se constituisset, celeritate conductore evaserant ultionem (в друкованім сього нема, мова очевидно про напад 1640 р.).

16) Польськ. No. 94 с. 738 (лист Конєцпольского до короля, 30 XI. 1639).

17) Разнояз. 61 с. 410 і 413 (інструкція на соймики і лист Конєцпольского на прошовський соймик).

18) Радивил — Nо. 116 с. 231-2, і цитований лист на прошовський соймик.

19) Я спинив ся над нею трохи ширше, бо в моноґрафії Кубалї про Осолїньского антитурецька полїтика Володислава датуєть ся тільки від р. 1640 (II с. 4), а і Чермак в своїй новійшій працї не багато докидає до історії тих замислів Володислава на Туреччину в тих роках.

20) Публ. бібл., автоґрафи No. 64 с. 90, пор. с. 131.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VI. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.