Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VII. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ VII     Наступна





VII. Український кольонїзаційний похід на схід.


КОЛЬОНЇЗАЦІЯ СХІДНЬОЇ УКРАЇНИ В 1625-43-Х РР.: РОЗВІЙ УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ ЗА МОСКОВСЬКУ ГРАНИЦЮ В 1630-40-Х РР., ЗАГАЛЬНИЙ ОБРАЗ УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ НА СХОДЇ, СЛОБОДИ В СХІДНЇЙ УКРАЇНЇ ПРИНАЛЕЖНІЙ ДО ПОЛЬЩІ, МАҐНАТСЬКІ ЛАТІФУНДІЇ І КОЛЬОНЇЗАЦІЙНІ МОТИВИ ПОЛЬСЬКОЇ ПОЛЇТИКИ, ЗАІНТЕРЕСОВАНЇСТЬ ЇЇ ПРОВІДНИКІВ: КОНЄЦПОЛЬСКІ, ПОТОЦКІ, ВИШНЕВЕЦЬКІ, ЗАСЕЛЕННЄ ЗАДНЇПРОВЯ В ПЕРЕДДЕНЬ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ, МНОГОЛЮДНІСТЬ ЗАДНЇПРЯНСЬКИХ ОСАД, ВИШНЇВЕЧЧИНА, МОСКОВСЬКЕ ПОГРАНИЧЕ В 1640-Х РР., МАҐНАТСЬКІ ВІЙНИ ЗА ЛЯТІФУНДІЇ, СПРАВА ВИШНЕВЕЦЬКОГО З КОНЄЦПОЛЬСКИМ НА СОЙМІ.



Як бачимо, припадкові, розріжнені й уривкові відомости, які знаходимо в московських урядових реляціях сих років, в сумі складають досить виразистий образ козацької своєволї по за границями волости, який дає нам зрозуміти перед усїм, наскільки релятивне було те заспокоєннє, яке удало ся польському правительству і шляхетському режімови осягнути в 1638 р. і підтримувати протягом сього десятилїтя.

Придавлена була козаччина „на волости”. Обломані були її вістря, які входили в дорогу інтересам шляхетського господарства. Певними путами звязаний був своєвільний козацький елємент на Днїпровім Низу. Але задавлений зовсїм, не був. По всїх заходах, прийнятих польською адмінїстрацією, він далї вмів знаходити собі стежки і пристановища, вмів збирати ся в партиї, орґанїзувати експедиції сухопутнї і морські, хоч не в великих розмірах. А стиснений польськими залогами і заставами на Днїпрі, з тим більшою силою шукав собі виходу й поля своєї дїяльности на сходї, за границями Польської держави, поза доглядом польської адмінїстрації.

Він був придавлений, але він жив, шукав собі воєнного зайнятя далї — і готов був при першій відповідній хвилї розбити ті окови, які тяжіли на нїм доси на волости, та вернути собі давнїйшу „свободу”. Ті сотнї й тисячі своєвільного козацтва, котрі можна було без усякого труду, навіть під рукою польської адмінїстрації, зібрати у своєвільний похід на море, під Азов, або на розбиваннє чужоземних послів, становив готовий, як бачимо — зовсїм не знищений, тільки де що роспрошений контінґент для кождого повстання. І се висїло як погроза над „золотим спокоєм” шляхетського пановання.

Та не тільки се, а й ще иньше кажуть нам отсї зібрані разом, припадком переказані поголоски і факти з 1630-1640-х рр. Вони відкривають перед нами образ незрівняного своїм розмахом, своєю сміливістю й стихійною силою, нового походу українського народу на схід.

Сей саме момент, що на перший побіжний погляд здавав ся хвилею розбитя, безрадности, пониження і упокорення української стихії, був в дїйсности хвилею могутнього дерзновення її — в сфері кольонїзації. Програвши свою справу з шляхетським режімом на Українї надднїпрянській, в котрій український робочий нарід XVI і початків XVII в. сподївав ся утворити царство свободи і безпанського житя, — він береть ся творити нову Україну за границями польської держави, за межами шляхетського досягання.

„Непослушна” людність, котру приборкували над Днїпром, Сулою або Ворсклою, шукала захисту над Донцем або Тихою Сосною: своєвільники, котрим Польша загорожувала „козацьку дорогу” Днїпрову, шукали і знаходили собі дороги через степи, через Донець і Дін „в мордовські і черемиські місця”, в басейн середньої й нижньої Волги, вказуючи дороги пізнїйшій хлїборобській українській кольонїзації.

Повторяєть ся більше меньше той самий процес, який ми свого часу (в т. VII) оглядали на протягу столїтя кольонїзовання Поднїпровя. Обставини відміннї, і супроти того й форми сього нового руху инакші — але основні моменти властиво ті ж самі.

На услугах правительства, в його орґанїзації охорони йдуть і осїдають все значнїйші кадри української воєннослужебної людности. Самовільне добичництво іде аванґардом, освоюючи степи, зганяючи з них Татарву, але серед галасу його погромів і розбоїв, лицарської боротьби з неприятелями ворога хреста святого і нелицарського промислу над всяким переїзжим людом тихо і непомітно розвивають ся господарські степові промисли, хазяйновита господарська людність. Те що дїяло ся в серединї й другій половинї XVI в. на середнїм і нижнїм Днїпрі, в заднїпрянських уходах, на порогах і на запорозькім Низу, повторюєть ся в отсїм широкім степовім поясї, що тягнеть ся басейном Дону між границями оселої великоруської кольонїзації — рязанської україни, і донським козачим Низом — также глибоко пересякненим українським козацьким елєментом. Місце литовсько-польських старост займають пограничні московські воєводи, служба в московських станицях. Воєнно-адмінїстративна схема, система замків-городів, острогів і сторожевих станиць, начеркнена московським правительством — що правда, далеко основнїйше і переводжена далеко зручнїйше і витривалїйше, нїж орґанїзація оборони України литовсько-польської, — заповняєть ся українським змістом, народньою українською стихією. Вона, з одного боку, витісняє і покриває завязки великоруської кольонїзації, насаджувані правительством, з другого зганяє степове „воровство” українських і всяких инших добичників і протягом другої половини XVII і початків XVIII вв. на тих старих, забутих попілищах Антів VI і VII вв. творить нову Україну, обшаром майже рівну поднїпрянській Українї XVI/XVII вв.

Польща XVII в., так як і пізнїйша, вміла „будити приспані сили українського народу”, і шляхецький режім XVII в. мав у сїм майже таку ж щасливу руку як і „народовий” режім XIX в. „Інтенсифікація” шляхецького господарства на правобічних українських землях густо залюднила в першій половинї XVII в. східнє і полуднево-східнє пограниче польської України. Успіхи польського господарства в сих сторонах і тріумфи над „непослушною” людністю в другій четвертинї XVII в. погнали українську людність далї на схід за межі Польської держави і дали почин до кольонїзації України московської, Слобідської. І з огляду, що як раз десятилїтє „золотого спокою” перед Хмельниччиною було епохою в сїм кольонїзаційним походї української людности на схід, і сей похід був незвичайно симптоматичним явищем сеї доби та своїми наслїдками немало заважив потім на розвою Хмельниччини, — мусимо саме тут спинити ся трохи близше на сїм заселенню польсько-московського погранича і московської території в другій четвертинї XVII в.

Десятилїтє се було апоґеєм кольонїзаційних здобутків польської шляхти, і вона дивила ся на них, як на свою велику заслугу — як на властиву і реальну прислугу свою державі, в противність еґоїстичним, династичним воєнним плянам свого короля. „Як багато прибуло границь нашій отчинї через свободи і нові осади, кождий то знає добре, або може переконати ся — не менше і в тім, яка з того користь і сила могла б вирости для Польщі, як би сей — так легкий спосіб розширення держави без крови і меча міг бути захований в порядку”, починає свій трактатець „о nowych osadach і słobodach ukrainnych” оден з горячих опозиціонїстів Володиславових, Кришт. Опалїньский 1).

Особисто незаінтересований в сих слободах, він, признаючи сей доґмат шляхецької полїтики, проводить ту гадку, що закладаннє слобід повинно бути дїлом держави, котра боронить сих територій і тому повинна мати і користь з їx кольонїзації. В дїйсности ж, як се він розумів, виключно приватні матеріальні інтереси дїдичів-лятифундистів і доживотних, а навіть часто дїдичних державцїв-старостів кермували сею кольонїзацією і їй підпорядковували інтереси державної полїтики — приборканнє татарських нападів з одного боку, козацького „непослушенства” з другого. Станиславу Конєцпольский, що з сином своїм у двох держали староства барське, плоскировське, чигиринське, корсунське, переяславське, гадяцьке і миргородське, Николай Потоцкий — староста між ин. черкаський і нїжинський, Ярема Вишневецький звісний властитель Лубенщини, Прилуччини, Роменщини, з природи річи, з свого становища були головними героями на сїм полї кольонїзації, оборони і — приборкання своєвільства. І вони могли дїйсно перед Хмельниччиною похвалити ся не аби якими результатами.

Особливо Конєцпольский і Вишневецький славні своєю кольонїзаційною дїяльністю. Звісний Боплян, що прослужив при Конєцпольскім кільканадцять лїт, як його придворний інженєр, хвалить ся, що він бувши в його службі, сам положив фундаменти більш як пятдесяти визначних слобід — „справжнїх кольонїй, з котрих за недовгий час, з помноженнєм сеї нової людности, вийшло більше тисячи осад” (villages), і ся людність, „покладаючи свої старання для добра держави”, розширила далеко її границї, перетворила безплоднї пустинї в дивно родючі загони і зробила їх непереходним заборолом для турецьких і татарських нападів 2). Під зверхньою поволокою самохвальства і побільшення, в сих словах остаєть ся все таки багато правди, і на своїх звісних картах України Боплян закріпив результати сього кольонїзаційного зросту східньої України. тих розмірів, які вона осягнула, розумієть ся — не завдяки опіцї польських маґнатів і їх інженєрів, а зовсїм иншим, економичним і соціальним обставинам польського режіму, що наганяли тучі осадників у сї слободи.

Образ заселення Заднїпровя в переддень Хмельниччини, в порівнянню не тільки з тим, чим було воно пятдесять-шістьдесять лїт тому, коли казаки Лободи і Наливайки ішли в сї заднїпрянські пустинї від польського війська, а навіть і з тим як виглядали вони чверть віка перед Хмельниччиною, — справдї імпозантний.

Переглядаючи ґенеральну карту Бопляна ми бачимо в порічях Сули, Хорола, Псла, в сусїдстві східньої границї — цїлї десятки осад 3).

На сїверській границї — Конотоп, Слобідка, Камінь, Мутин, Заболотів, Ричів (sic), Любатів, Озоричі, Мелань (Мільна), Скакинки, Віревка, Поповка, Сосновка, Красне, Митченки, Батурин, Обмачів, Устє, Пальчики, Шаповалівка, Борзна, Кунашівка, Єдути, Берестовець, Бахмач, Плоська (Плиски), Красилівка, Загоровка, Демидівка.

В верхівях Остра; Кольчинівка, Іван-городище, Мартинівка, Умбич (Омбиш), Черняхівка і ин.

На горішнїм Удаю і в його порічю: Максимівка, Усівка (Гужівка), Ічня, Хаєнка, Кропиполе, Циловичі (теп. Шиловичі), Приномовка (sic), Дорогинка, Кропивна, Шидловцї, Монастирище, Гадиця, Обичів, Дівиця, Заїзд.

Низше Удаєм і його порічєм: Прилуки, Жидовцї, Литва, Борчина, Валки, Масївка (Мацієвка), Густин монастир, Виська, Городня, Іваниця. Amtan, Рашки, Золочинцї, Мульки, Переволочна, Оконьки, Сокирин Сребне, Олексинцї, Березовцї, Юрківцї, Слобода Золотник, Новий Промисел, Гришковцї, Карпилівка, Харитонівка (Karyfinowka), Baboznow, Горбинцї, Ігнатівка, Рубинцї, Іванковцї, Коробії, Озорів (?), Краснени, Варва, Гнїдинцї, Кулажин, Журавка, Гаврилів. Злодіївка, Антонівка, Усівка, Каплинцї, Харківцї, Пирятин, Дейманівка, Пустинь (Повстин), Карпилівка, Куреньки, Сухоносівка, Піски, Постамовка (теп. Поставники).

В порічю р. Многи: Дашинки, Білоцерковцї, Ясинки (теп. Яцини), Бубни, Чернівка (теп. Чернухи?), Коваличі, Позняки (Pusenki), Воронькове, Мельків (теп. Мелехи), Многой городище.

На верхівях Сули: Дригайлів, Комани (Курмани), Коровинцї, Волче, Оксютинцї, Русиловка.

В порічю Сухого Ромна: городище Торговиця, городище Самбір, Holonka (теп. Толенки), Гайворон, Дмитрівка, Красне (Красний Колядин), Липове, Кропивна, Медвеже, Бубни, Дивне гор., Миколів, Ромен.

В порічях Олави і Рашевки: Репешинцї, Ненадовка, Солокобовка, Довгополовка, Лешенки (теп. Левченки?), Коржовка, Адриловка (теп. Гавриловка), Босмановка (Бацмани), Бубни, Letukai, Ярмолинцї.

На самій Сулї й її побережу: Лозова, Бобрик, Біловода, Москалївка, Глинськ, Гудим, Білагорілка, Лука, Ясковцї (Юсковцї), Лохвиця, Млин, Брисї, Токари, Піски, Бодавка (Bodokoi), Сенча (Sieca), Снятии, Шалавила, Берестовцї (Березоточ). Пісок, Мгар, Лубнї (далї не вичисляю).

В порічю Сулицї: Річні (теп. Риги?), Венславка, Гапоновка (Kapanowka), Юсківцї, Ждани 4), Окоп, Ісачки.

По Хоролу: Бересточка (Берестівка), Опанасівка. Липове, Рожанівка (Русанівка) або Куров брод, Розбий-коло (sic), Сергіївка, Петрова, Березова Лука, Комишня, Зуївцї. Черевки, Хомутець, Бакумівка, Долголівка. Сорочинцї, Зубова, Біликовцї, Миргород, Горкушинцї, Ірховцї, Ярмаки, Петрове, Мальцї, Безпалеч (чи Безпальче), Княжлука, Вергуни (Werwoni), Стайки, Аврамівка (Hawriniowka), Чичаки, Хорол, Вишня (Вишняки). Тошієвка (може Хвощівка?), Турубайловка (Трубайцї?), Єньки (Zaneki), Болбасівка, Купановка (sic), Зайчинцї, Голяки (sic), Родоловка, Зубанї (Zabaniowka), Горбасовка (larbasowka), Федорівка, Остранівка 5).

На Пслї і в його порічу далеко меньше: Городище на Ворожбі (погранична осада), Камінь городище, Плешинець, Книшівка, Гадяч. В порічю р. Груни: Шипушки (sic), Podolii (Подільські?), Тilіроszaka, Сватки (Szutki) Максимівка, Римарівка (Rzymanowka), Красна Лука. Низше Хоролом: Сары (Саrе), Рашівка, (Rzekuwka), Лютенька, Зіньків, Борок (Борки), Краснопіль (теп. Вел Сорочинцї), Шимонївка, Жиґмунтів (Устивиця), Богачка, Балаклїя, Остапє, Рішитилівка, Голтва, Манжалїя (Manzielicha), Омельник, Новий Потік (Потоки).

І ще меньше, розумієть ся, на Ворсклї — тільки Вольне, Олешня, Ахтир (Ахтирка), Опішня (Opoczinsky), Більське городище Скальське гор., Глинськ, Полтава, Toduszka, Новий Санжарів, і Кобеляки.

Але сама статистика осад, хоч би й як деталїчна, не дає ще, розумієть ся, понятя про стан заселення. Щоб відповідно оцїнити його, треба пригадати наведені вище слова Бопляна про тутешнї слободи, „що значить так як кольонїї”. Пригадати оповіданнє Потоцкого про заднїпрянські осади, як головні розсадники бунту — „що містять в собі по кілька тисяч своєвільних людей, як обидві Кобиляки й иньші осади” 6). Пригадати реляцію Хшонстовского з кампанїї 1638 р., які засоби повстанські дало Острянинови московське пограниче — „найбільше Роменщина, з котрої пристало до нього до десятка тисяч хлопів” 7).

В світлї сих припадкових згадок сучасників, які власними очима бачили тутешнє заселеннє, не здають ся гіперболїчними цифри заселення Вишневеччини перед Хмельниччиною, подані свого часу з незвісного близше „манускрипту кн. Михайла Сервація Вишневецького” 8): Лубни 2646 господарів і 40 колес млинських. Хорол 1297 госп. і 8 колес 9). Горошин 107 госп. і 11 колес. Лукомль 524 госп. Оржиця 91 госп. Буромль 158 госп. і 6 кол. Вереміївка 327 госп. Жовнин 312 госп. і 9 кол. Пирятин 1749 госп. і 38 кол. Білошапки 374 госп. і 3 кол. Держикрай 318 госп. Золотоноша 273 госп. і 13 кол. Піщана 230 госп. і 8 кол. Домовтів 243 госп. і 5 кол. Прилука 366 госп. і 36 кол. Полтава 812 госп. і 11 кол. Монастирище 939 госп. і 42 кол. Галка 824 госп. і 6 кол. Жоравка 474 госп. і 16 кол. Городня 312 госп. і 12 кол. Гмировка 135 госп. і 2 кол. Ічня 1494 госп. і 3 кол. Іваниця 336 госп. і 3 кол. Голенка 304 госп. і 2 кол. Красне (Кр. Колядин) 995 госп. і 4 кол. Липове 381 госп. і 9 кол. Кропивна 184 госп. Самбір 198 госп. Глинськ 1264 госп. і 16 кол. Варва 2037 госп. і 21 кол. Переволочна 426 госп. і 10 кол. Сокіринцї 128 госп. і 12 кол. Сребне 1830 госп. і 11 кол. Чернухи 944 госп. і 9 кол. Снятинка 436 госп. і 14 кол. Вороньки 145 госп. i l кол. Многа 285 госп. і 3 кол. Куренька 348 госп. і 24 кол. Лохвиця 3325 госп. і 35 кол. Піски 349 госп. і 6 кол. Сенча 1403 госп. і 31 кол. Комишня і Ручинцї 1164 госп. і 9 кол. Хомутець 446 госп. і 9 кол. Сергіївка і Робишівка (?) 214 госп. Царів брод 104 госп. і 2 кол. Липова Долина 150 госп. і 2 кол. Райгород 137 госп. Опанасівка 17 госп. Талалаївка 60 госп. Ромен 6000 госп. Корибутів 600 госп. Кулигородище (?) 80 госп. 10).

Та нарештї, маємо іще иньший, вповнї певний, хоч і посереднїй тільки показчик залюднення Заднїпровя перед Хмельниччиною — се реєстр, споряджений в осени 1649 р., себто в момент, коли пізнїйший рух з правого берега на лївий не встиг ще себе проявити. На території заднїпрянської Київщини (заднїпрянської части і Київського воєводства) маємо тут шість полків: нїжинський, прилуцький, переяславський, кропивенський, миргородський і полтавський і в них вписано в реєстр 13 тисяч козаків. Коло трьох тисяч припадає на територію Вишневеччини. Се дає досить високе свідоцтво її залюдненню в момент повстання. Звертають на себе увагу декотрі міста, до котрих приписано особливо багато козацької людности. Так до Прилук тягне аж чотири козацькі сотнї, в них 400 козаків; до Варви дві сотнї, 200 козаків; до Ічнї дві, 200 козаків; до Лубень дві, 400 козаків; до Пирятина дві, 300 козаків; до Чернух дві, 230 козаків; в Ірклїїві три, звиш 600 козаків. Визначні центри козаччини стрічаємо і на східнїй границї старої Річи-посполитої. Роменська сотня має 300 козаків; лохвицька 300; гадяцька 235: до сеї ж волости належать ще дві, 164 козаків, і тут же в сусїдстві ще сотня в Лютеньцї, 157 козаків, в Рашівцї також, 144 козаків, в Борках дві сотнї, 158 козаків. В пограничнім Зінькові велика сотня, 281 козаків, в Опішнї друга, 159 козаків, в Полтаві три сотнї, 556 козаків 11).

Деякі інтересні ілюстрації тодїшнього заселення східньої границї дає переведене тут 1647 р. розмежованнє Польщі і Московщини 12); при тім примежовано до московських земель пограничну смугу від сїверської границї до степів і докладно описано в межевім протоколї сї прилучені осади, а що вони, розумієть ся, попали в сю позицію зовсїм припадково, то ся опись має певну типову вартість.

На горішнїй Сулї город Недригайлів, з деревляним рубленим замком, шістьма вежами; навколо місто, обведене валом, звиш верстви навколо, в сїм містї було 145 домів і церква 13), та поза валом, на передмістях було 306 домів. Під містом став і на нїм „млин нїмецький”. Дві верстви від Недригайлова, на Сулї „деревня” Кормишівка, в нїй було 73 двори, а в пяти верствах друга -Цибулино, 41 двір. На р. Малій Уси, що тече до Сули, на границї млин з жорнами і пятьма ступами. На устю р. Ольшанки над Сулою городець Ольшаний, 91 двір. На р. Пслї „городище Камінне'”, під ним пасїка, трохи вище слобода Камінна, в нїй 68 дворів, винокурня, великий млин з 4 жорнами і 10 ступами: в сусїднїм лїсї багато пасїк; на ріцї рибні лови. По другім боцї Псла, над р. Бобриком город Бобрик, в нїм два укріплення („остроги”), більший на 4 верстви навколо, з церквою навколо місто і передмістя, в них 349 дворів, девять лавок, кузня, дві винокурнї, два бровари і солодовня, під містом млин, валило і 4 ступи. На устю р. Будилівки, над Пслом „деревня” Будилівка, 18 дворів і млин.

„Городище Ольшанське” над р. Ольшаною, що тече з лївого боку до Ворскли (теп. Олешня) — по обох боках річки два „остроги” дубові, получені мостом, обведені ровом і палїсадом („надолобы”), В більшім острогу, що має навколо 860 сажнїв, було 530 дворів. 36 криниць, 4 кузнї, 30 винокурень і броварів. Меньший острог не мав в собі приватних дворів. Під містом були три млини з ступами, але вони всї спустошені при передачі в нове володїннє, „зелїзні снасти всї зняті і обломані”.

Над самою Ворсклою „городище Ахтирське” (теп. Ахтирка), на нїм, на горі „острог” з 10 вежами „глухими”, одинадцята над брамою з проїздом, „під городищем 48 дворів, в лїсу багато пасїк, на ріцї рибні лови.

Ріжна кореспонденція, яка вивязала ся в звязку з сим розмежованнєм між пограничною адмінїстрацією з обох боків, доповняє ріжними подробицями сей образ пограничної кольонїзації. Ярема Вишневецький просить продовжити час на виселеннє його підданим з Недригайлова, бо вони не встигли на визначений час перевезти збіже і сїно, пчоли і всякий припас з пасїк і буд. Так само ішла кореспонденція про буди і пасїки, не звезені на час з-під Олешнї й Ахтирки, про пасїки, заведені Українцями з польської території над Мерлом, Можом, Коломаком за граничною лїнїєю, котрі згоняла по розмежованню московська адмінїстрація, і т. под. 14).

В сумі, як бачимо, сї звістки дають нам образ (розмірно) досить значного залюднення і загосподаровання сього крайнього погранича, яке півстолїтя тому представляло ся землею незнаємою, і ще більше, розумієть ся, обіцювали собі властителї й державцї в будуччинї, з дальшим утриманнєм „золотого спокою”, коли почнуть виходити терміни ріжних свобід, признаних мешканцям.

Се поясняє там той азарт, той запал, який вносили в усякі заходи і забіги коло тутешнїх лятіфундій місцеві королевята. В їх очах ся нова Україна малювала ся золотою копальнею в будучности, країною нових, велетенських фортун, яких іще не знала Польща

Сучасні записки заховали нам память завзятої боротьби за тутешнї землї, зведеної Яремою Вишневецьким в сам переддень катастрофи. В малолїтство Яреми відірвана була від його лубенських маєтностей Роменська волость. З початку володїв нею Калїновский, а потім король дав її свому улюбленцеви маршалку Казановскому. Ярема довго терпів се, щоб не зачіпати ся з королем і його маршалком, і тільки з тої нагоди що пішла чутка про смерть Казановского, наслав своїх людей і захопив Роменщину збройною силою. Вражений тим Казановский підняв справу за таке насильство і добув на Ярему засуд на банїцію. Тодї Вишневецький звернув ся до своїх земляків, волинської шляхти; на соймику в Луцьку він виложив свою справу, подав документи, що потверджували його права на Роменщину, і шляхта луцька поручила своїм послам на сойм, аби всїми силами доходили привернення Вишневецькому його маєтности, не допускаючи до нїяких ухвал — то значить грозячи розірваннєм сойму, коли його претенсії не будуть задоволені. Вишневецький теж був вибраний послом і міг допильнувати своєї справи. Король мусїв присудити йому підчас сойму Роменщину, а Казановский зірвав серце, солоно порахувавши собі всякі шкоди і кошти — на 100 тис. золотих: їх Вишневецький заплатив, як відступного.

Вигравши сю справу (1645), Вишневецький заїхав слїдом у свого швагра Олекс. Конєцпольского його Гадяцьку королївщину, випросивши собі у короля якийсь привилей на неї. Конєцпольский позвав Вишневецького до суду соймового, а як Вишневецький попросив відложення справи з причини хороби — Конєцпольский на другім соймі зажадав, аби Вишневецький присяг, що справдї був хорий. Ярема страшенно образив ся таким прикрим недовірєм, і як оповідає оден з слуг його — приготовив був кріваву баню цїлому сенатови і самому королеви, як би ті підтримали жаданнє Конєцпольского. „З вечера перед справою кн. Вишневецький зібрав людей, котрі були з ним — окрім тільки піхоти і дрібнїйшого люду (а всього люду було близько 4000) і держав до них промову, просячи, аби всї за нього постояли, а дивили ся на нього, що він почне, і що він пічне, аби то кінчили, а казав так, що як тільки присягне, зараз уставши буде рубати шаблею її хорунжого (Конєцпольского) і всїх тих, хто буде тримати його сторону, хоч би й самого короля, а ви — каже — двірські слуги і молодіж, усї до одного втіснїть ся до сенаторської палати і помагайте менї. І так було б, як би присягав; та сам король Володислав з сенаторами добив ся того, що п. хорунжий відступив від жадання присяги.” Миргородську і Гадяцьку волость присуджено Конєцпольскому, але за Хорольску волость, до котрої Вишневецький мав спеціальні претенсії, мусїв Конєцпольский заплатити йому 100 тис. золотих 15).

Так чубили ся королевята за лївобічні землї, не передчуваючи близького кінця свого пановання в них.








Примітки


1) Juvenalis redivivus to jest satyry albo przestrogi do naprawy rządu i obyczaiow w Pocszcze należących c. 267 (книжечка носить дату: в Венеції 1698).

2) Description de l'Ukraine, присвята.

3) На жаль, деякі назви, перейшовши через руки Бопляна і його гравера, очевидно попсовані так, що трудно поправити або відгадати їх давню форму.

4) Так поправлено на ґенер. мапі Izdany.

5) Очевидно память від Острянинової війни.

6) Див. ч. І с. 276.

7) Тамже с. 295.

8) Сей реєстр, з заголовком Gospodarzow samych osiadłych poddanych xiecia Hieremiego, ex originali inventario. Z Mss. x. Michała Wiśniowieckiego k. w. w. x. L. w. w. z biblioteki czarnoostrowskiej, видав в 1841 р. Пшездєцкий (Podole, Wolyn, Ukrainа, I с. 41-4), відси, очевидво, повторив його потім Кулїш (Исторія возсоединенія І. с. 26), не вказавши одначе джерела. Яблоновский і В.-Буданов користували ся ним без застережень. Над вірогідністю сього реєстру застановляв ся тільки пок. Лазаревський в своїй статї „Лубенщина и кн. Вишневецкіе” (с. 343 і д.); він вказав на ріжні недокладности його: що сюди включені деякі осади, які Вишневецькому не належали, а декотрих знов бракує, і що цифри людности деяких місць занадто високі. Сю другу справу сам Л. розвязує одначе здогадом, що тут при деяких містах порахована людність цїлої волости (сим може поясняти ся і недостача в. реєстрі ріжних осад, які тодї істнували), що до зачислення в реєстр постороннїх маєтків, то се можна пояснити, що виберав їх чоловік, який уже не мав ясного понята про склад Вишневеччини — може якийсь сучасник Михайла-Сервація, останнього з Вишневецьких (ум. 1743 р.), але нема причини думати, щоб він фальшував чи видумував сї цифри: нїякого в тим інтересу не могло бути. Тому хоч пок. Молчановський по замітках Лазавевського признав дані сього реєстру безвартісними (К. Старина 1896, VI), одначе сам Лазаревський в своїх пізнїйших працях користував ся сими даними без особливих застережень (Опис. Ст. Малороссіи, Прилуцький полк c. 4 і далї, passim), і думаю, що так і треба було.

9) Хорол фактично не належав Вишневецьким, хіба дуже коротко, але і його і иньші маєтности, котрі Вишневецьким не належали, не виключаю звідси, бо нам інтересна не статистика маєтностей Вишневецького, а загальний образ заселення.

10) До сього загальна примітка — мабуть якась пізнїйша ремінїсценція: кождий господар за панщину платив 5 талярів (неімовірно), млинарі від колеса по 2 червоні, „кабак” був на пана, і були фільварки видїлені.

11) Реєстра всего войска запорожскаго, вид. Бодянським, підрахунок сотень тамже і в передмові. Див. ще в частинї III сього тому, с. 278 дд.

12) Акты относящіеся къ Малороссіи, подав Холмогоров — Чтенія московські 1885, II.

13) Кажу в часї минулїм, бо підчас списання протокола частина дворів була вже забрана їх господарами, що переходили за границю.

14) Акты Ю. З. Р III ч. 102, 108, 116, 174, 189 й ин.

15) Записки Радивила — ркп. Осолїньских No. 117 с. 23, 29, 73, 82, 88 (переклад II с. 156, 164, 247, 264, 273), записки Б. Машкевича — Zbiór pam. V c. 83-4, акт процесів — Чтенія київські XIV ч. 30 і далї, інструкція луцького соймику — Архивъ Ю. З. Р. II. І. с. 289 і д. В теках Нарушевича (141 с. 331) лист з Варшави 12. XII (з архиву Вишневецького) про загальне спочутє до Конєцпольского — stratу оуса у Hadyacza — wygrał Choroł rzękę na dwadziescia mil i Orzyce na piętnascit mil idace.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VII. Стор. 1.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.