Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VII. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ VII     Наступна





АНТЕЦЕДЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ ЗА МОСКОВСЬКОЮ ГРАНИЦЕЮ: СПІЛЬНІ ОБОРОННІ ЗАХОДИ XVI В., ВОЄННЕ БРАЦТВО ДОНЦЇВ І ЗАПОРОЖЦЇВ — ПІСНЯ ПРО МИШКУ ЧЕРКАШЕНИНА, СВІДОЦТВО ОЛЕКСИ ШАФРАНА, УКРАЇНЦЇ В МОСКОВСЬКІЙ СЛУЖБІ В 2-Й ПОЛ. XVI В., "ВОРОВСЬКІ ЧЕРКАСИ", УКРАЇНСЬКЕ УХОДНИЦЬКЕ ГОСПОДАРСТВО, ЕМІҐРАЦІЯ З ПОЛЬСЬКОГО ПОГРАНИЧА В ПЕРШІЙ ПОЛ. XVI В.



Заселеннє східньої України, розумієть ся, не могло спинитись на польсько-московській границї. Ся зовсїм припадково проведена, змінна, довгий час вповнї теоретична, не закріплена якимись дїйсними знаками володїння тої чи сеї держави межа не могла служити реальним роздїлом на теріторії обєднаній спільними ґеоґрафічними, економічними і кольонїзаційними умовами. Ще далеко скорше нїж українське розселеннє заселило пограниче з польського боку трівко і густо, воно стало переливати ся за його межі, як буйна піна з далеко не наповненої ще чарки. Границя довгий час не істнувала для людности; вона розрізувала українську етноґрафічну територію й іґнорувала ся живою суцїльністю народнього житя.

Ми вже мали нагоду бачити, ще в першій половинї XVI в. як спільний нерв тутешнього житя — боротьба з татарською гідрою обєднував в спільних заходах против Орди обі половини української землї, розрізані московською границею. Козаки черкаські і канївські з козаками путивльськими 1), і так само потім з козаками донськими, виступали разом, чи то під проводом представників місцевої офіціальної адмінїстрації, чи то заходом власних вождів і ватажків козацьких. Бачили, як пляни боротьби з Кримом спільними силами обох Україн, литовсько-польської і московської, піднесені особливо виразно Дм. Вишневецьким, проходили потім червоною ниткою в дїяльности пізнїйших козацьких ватажків, що стояли на становищі оборони обох держав, обох Україн від спільного ворога, і на тій підставі настоювали на своїм праві вимагати підмоги, „жалування”, „жолду” від обох правительств 2). Скільки б не було тут простого „желанія къ жалованью”, але в усякім разї козацькі ватажки стояли на реальнїм ґрунтї спільного інтересу обох Україн, спільної боротьби їх силами, і московське правительство, приймаючи воєннї послуги козаків „короля його милости”, або й даючи їм ріжні воєнні поручення — як кн. Рожинським, або Кр. Косинському, — підчеркувало з цїлою силою сю службу „на дві сторони”.

Особливо царська грамота 1593 р. донським козакам, де поясняєть ся плян кампанїї, орґанїзованої против орди, являєть ся цїкавою ілюстрацією такої спільности в оборонї полудневої границї всїх тутешнїх сил. Донські козаки мають іти разом з московським військом, „з путивльськими і з запорозькими Черкасами, котрі приїдуть по нашому указу на Донець — велено Черкасам запорозьким, гетману Хриштофу Косицькому (sic) і всїм отаманам і Черкасам бути на Донцї на шляхах і за царем (ханом) іти на наші україни”, пише Донцям цар московський 3).

Воєнне брацтво Запорозцїв з Донцями, про яке говорив я вище в оглядї десятилїтя перед Хмельниччиною, вело ся здавна, від коли розвинули ся обидві козацькі громади. Правда, документальні наші дані не сягають так глибоко; але не тільки московські лїтописи а навіть народня память — великоруська поезія донесла імя донського отамана „Мишки Черкашенина”, що виступає в середнїх десятилїтях XVI в., як оден з найвизначнїйших проводирів донського війська 4), а смерть його оспівана піснею:


         За Зарайскомъ городомъ, за Рязанью за Старою

         Изъ далеча изъ чиста поля, изъ раздолья широкаго,

         Какъ бы гнЂдаго тура привезли убитаго,

         Привезли убитаго атамана польскаго 5),

         А по имени Михайла Черкашенина

         А птицы ластицы кругъ гнЂзда убиваются -

         Еще плачутъ малы его дЂти надъ бълымъ тЂломъ.

         Съ высокаго терема зазрЂла молодая жена,

         А плачетъ — убивается надъ его бЂлымъ тЂломъ

         Скрозь слезы свои она едва слова промолвила

         Жалобно причитаючи ко его бЂлу тЂлу

         „Козачья вольная 6) по здорову пріЂхали,

         „Тебя свЂта моего привели убитаго!”

         Привезли убитаго отамана польскаго,

         А по имени Михайла Черкашенина 7).


Для пізнїйшого часу класичне свідоцтво запорозького отамана Олекси Шафрана, з 1626 р.: „живе він Олексій на Дону 18 лїт, а иньші його товариші [з Запорожа] живуть лїт по 5 або по 6, а всїх їх на Дону буде з тисячу чоловіка, а на Запорожу донських козаків також багато — трохи не половина того, скільки їх [Запорозцїв], тільки живуть переходячи, одні йдуть на Дін, а з Дону козаки до нас, і живуть скільки і де хто хоче, і се повело ся у них з донськими козаками здавна, що сходять ся між собою і живуть укупі, в одних куренях” 8).

З другого боку, з давнього часу більші й менші ватаги українських козаків переходили границю і вступали в службу московського правительства, більше меньше на постійно, приймаючи на себе обовязок пограничної сторожі і оборони. Одні з них осїдали і „устрояли ся” при пограничних московських замках, діставали землю, заводили ся хазяйством. Иньші зіставали ся на воєнній нозї, несучи за московське жалованнє сторожову і степову службу.

Заховані накази московському дворянинови Зїновєву, завідателеви сторожової служби в 1580-х р. 9), знайомлять нас з одною такою значнїйшою ватагою, що вийшла з Запорожа з отаманом „Матвієм Федоровим” в 1589 р. Було їx коло 700 душ: лїтом 1589 р. посилали ся гроші від правительства для 50 душ старшин („отамани й осавули”) і 620 рядових козаків. Їм поручено було тримати сторожу на р. Донцї на татарських перевозах, а за се обіцяно жалованнє. Присилали їм муку, толокно, сукно для старшини і гроші для рядових козаків, але в розмірах досить невеликих 10), „велике жалуваннє” обіцяло ся на пізнїйше, коли вони певнїйше засвідчать свою вірність. Козаки скаржили ся, що їм жити нема з чого, мусять коней різати та траву їсти, а московське правительство все прислухало ся до ріжних підозрілих вістей про них і дивило ся досить невірним оком, приглядаючи ся, чи вони не пристають до „воровських Черкасів”, що ходили в краях донських і навіть над Волгу. Московське правительство очевидно не вміло розібрати, де тут „вірні” і „не вірні” ватаги; тому бояло ся звіряти ся їм, а на доказ вірности поручало громити і вішати „ворів Черкасів”. Але кінець кінцїв такі непевні відносини знеохочували і самих козаків, які хотїли „служити” цареви в сих степах.

Иньші осїдали в пограничних містах і подібно як московські „дїти боярські” (дворяне), козаки також служили станичну та сторожову службу. Так в московській кореспонденції того ж 1589 р. 11) згадуєть ся „Черкашенинь Василей АндрЂевъ”, що відстав від компанїї отамана „Степана Євлашова”, яка громила московських служебних козаків, і подав ся до Путивля „на государеве імя”. З поручення путивльських воєвод він „з путивльськими нововиїзжими Черкасами” їздив на „ворів Черкасів” і по сих доказах своєї вірности просить „о государе†жалованьЂ и о верстаньЂ” (зачисленнє в службу) 12).

Ще скорше вступили в московську пограничну службу „Черкаси Якуш Лисий і отаман Агій”. Їх теж посилають „з путивльськими Черкасами і охочими козаками” в степи „громити ворів Черкасів”. Воєвода визначив був їм ґрунти для осель, але вони дворів не ставлять, відмовляють ся, що не мають чим, просять царського жаловання, кажуть, що не мають що їсти і в що убрати ся. Місцевий воєвода рекомендує цареви служби їх і їх товаришів — головно їx „промишлюваннє” над ворами Черкасами, над їx розбійничими ватагами. Вони громили їх на Донцї і в „полї”, заганяли ся і за польську границю, над Сулу, „межи Сули і Хорола, женучи за черкаськими ворогами”, побивали їx і відбирали заграблену здобич. На їx прошеннє воєвода пустив Якуша просити у царя жаловання, а на його місце вислав його товариша Івана Ізюмського з товаришами його „новоприборними козаками” — нововзятими в службу. Але про Якуша у московської адмінїстрації були вісти не дуже похвальні, його підозрівали в воровстві, і в царській грамотї Зїновієву, коли б сї вісти справдили ся, поручаєть ся без церемонїї його бити і перевести з отаманства в „рядові Черкаси”.

В тих же наказах Зїновієву згадуєть ся про висилку „жалованія” Черкасам Федору Городському з товаришами і донецьким отаманам Юшку Лопаткину, Івашкови Розмазнї, Трушеви Черкашенинови, Гришкови Деменькову, Федьку Жулидорови, іванкови Білоусови 13).

Як провідник „воровських Черкасів”, що ходили на московську територію в сїм часї виступає отаман Мишук. Судячи з згадки грамоти він теж давнїйше служив в путивльських козаках, потім пустив ся „на воровство”, загнїздив ся з своїми товаришами на Донцї й на Осколї 14), громив московських станичників, і московське правительство особливо наказувало своїм людям виловити і вивішати сю ватагу 15). Згаданий вище отаман Степан Євлашов промишляв на Донцї і Камяній. У отамана Лазаря, що його погромив Якуш Лисий „в Княжих Горах”, відібрано заграблене ним майно путивльських севруків (уходників), „рухлядь и борошна и рушницы”. Тойже Якуш відгромив „кіш” у отамана Лукяна Карнауха і погромив отамана Берчуна на р. Батакві в Путивльськім повітї, і забрав у нього борошна і рушницї путивльських севруків. А отаман Агій, шукаючи між Сулою і Хоролом Черкасів, що ходять в московську землю „на бортні ухожаї”, придибав отамана Колошу на Рополотї, а на Сулі „коло Нятина перевозу” погромив якусь иньшу черкаську ватагу 16). Иньші „вори Черкаси” разом з донськими козаками ходять на Дону і Волзї і їх громлять царські люде „з Шацького і Ряжського” і т. и. 17).

Се все вичислене з одного — двох лът. Як бачимо, було того черкаського народу за московською границею досить.

Бачимо при тім що крім промислів над Черкасами добичниками „путивлські козаки” з Черкасів промишляли і над більш скромною закордонною уходницькою братією, зганяючи її з московської території. Був се промисел против промисла: против „воровських Черкасів”, які промишляли на московській території уходництвом і добичництвом, ішли Черкаси путивльські, які з московської руки і в московських інтересах громили на московській території заграничних добичників і уходників, що йшли за московський рубеж, „в бортні уходи”, на лови, на сіль, і т. п.

Я вже піднїс се явище — сей розвій українського уходництва під охороною добичницьких ватаг, під загальною фірмою „воровства”. Варто одмітити вказївки джерел XVI в. про Черкасів, що йдуть зза польської границї в землї московські „в бортные ухожаи”, і поставити поруч пізнїйші нарікання московського правительства, на соборі 1621 р., на литовських людей, що вони переходять границю, будують ся, захоплюють лїси і води, і в Путивльськім повітї в сїмдесяти місцях промишляють ріжними промислами, варять селїтру, палять лїси на попіл, ловлять рибу і звіря і побивають людей 18).

Так було в XVI в., і ще більше потім в XVII. В міру того як українська кольонїзація все більше присувала ся до московської границї, а за нею слїдом ішла шляхта, своїми претенсіями викликаючи сильне роздражненнє і конфлїкти з боку сеї української людности, рух її за московську границю мусїв усе зростати. Я поясняв на своїм місцї 19) псіхольоґію сього українського люду, який чим далї забирав ся в глубину польської України, шукаючи вільної безпанської землї, тим дражливійший мусїв бути на всякі, хоч би й найменьші прояви панських претенсій до його свободи і працї. Людність Лївобережа, сеї „останньої України” польської, природно, була особливо дражливою з сього погляду. Через те нас зовсїм не повинні дивувати оповідання лубенської людности в 1618 р., що „трохи не половина” тутешнїх осадників покинула свої осади й розійшла ся, коли кн. Юрий Вишневецький почав заводити тут „неслиханые податки пЂнежныє, быдлячиє, медов накиданє, горелки и селитры” 20). Переводячи на меньше траґічну мову, він, мабуть, почав заводити перші початки чиншів, поволовщини і примусову продажу меду, горілки і селїтри — перші і найлекші, з погляду шляхецького господарства, початки експльоатації підданської людности, а люде з плачем скаржили ся, що князь їx тим „зубожил велми”, і вони з початку платили, але „на остаток, же внивец зубожено і знищено” їх тим, почали тїкати.

Пізнїйше, в третїм, четвертім і особливо пятім десятилїтю — в часах славного заспокоєння і приборкання „непослушних” елєментів, се оподаткованнє поступило значно далї і появили ся вже перші початки панщини. В гадяцькій королївщинї, то значить на території останнього заселення, в аренднім контрактї, списанїм в 1643 р., бачимо не тільки доходи з панських реґалїй — горілки, тютюну, млинів, судових доходів, „викидщину” і „заруки”, „відумерщину” і „одбігщину”, не тільки поволовщину і пчільну десятину, але і пільну роботу і підводи — „нажати дві копи якого небудь збіжа, звезти то, змолитити по дві копи, сїно косити оден день, покошене зібрати, звезти і скидати на скирти, або замість того дати готове сїно, або грошима по 15 гр.,” привезти по два вози дерева, возити поташ з гадяцьких буд. Навіть гадяцькі міщане мають ходити з підводами, робити ріжну роботу, шарварки і т. ин. 21). Се все для людности, яка йшла на край хрещеного світа, щоб позбути ся панів, — були річи незносні, і се поясняє нам, чому вже під час повстань 1637-8 рр. Заднїпровє з своїми слободами, як свідчив гетьм. Потоцкий, стало головним резервоаром непослушних, повстанських елєментів. В парі з тим мусїло йти відси також і сильне переселеннє за московську границю, за межу панських претенсій шляхти.

По всїх дотеперішнїх марних силкуваннях сих пересельцїв — знайти собі вільну від панів землю, така можність відгородити себе від них непереходимою державною границею мусїла дуже сильно вабити тутешнє селянство, і мандрівка йшла, без сумнїву, невпинно, збільшаючись до розмірів масових в моменти особливого напруження, невдалих конфлїктів з панським правом, панських нагінок і т. и. Так лїтом 1638 р. урядник лубенський в листї до Путивльського воєводи рахував на кілька тисяч підданих кн. Вишневецького „отъ мЂста Гадятского”, що вийшла за границю в Путивль „в нинїшню свою козацьку війну” 22).

Допоминаючи ся видачі Острянина і Гунї з иньшими еміґрантами, польські посли перед московським правительством рахували сеї козацької еміґрації на тисяч двадцять „або й більше”. По їx словам сї еміґранти поставили собі слободи в ріжних місцях на степах „на Усерди, під Ливнами, Яблоновим, Новосилем, Мценськом, Осколом, Валуйками, Воронїжом, Михайловим, Дїдиловим, Гремячим, Дудинськом, рильськом, Курськом, Путивлем, Сївськом, й иньшими старими городами царського величества” 23).

Коли та цифра „тисяч 20 і більше” була може пущена без докладнійшого обчислення, то без сумнїву в польських кругах здавали таки собі справу з великих розмірів сього переселення і непокоїли ся ним серіозно, як ми бачили з наведеного вище листу Потоцкого в сїй справі. Не тільки безпосередно по погромі козаків 1638 р., але й далї українська людність ішла за московську границю, осїдала при московських замках, наповняла собою степові уходи і творила завязки нової української кольонїзації в басейнї Дону.








Примітки


1) Див т. VII c 117.

2) Т. VII c. 169 i 191.

3) Собраніе госуд. грамотъ II с. 62.

4) Про нього Соловйов. VI с. 314-5, Платоновъ Очерки по исторіи смуты с. 118

5) степового.

6) Себ то „козачье вольное”.

7) КирЂевский II вип. 7 с. 163-4.

8) Матеріали Кулїша с. 290.

9) Вивліоθика русская Полевого, 1834 с. 266 і далї.

10) Так лїтом 1589 р. наказано їм видати коло 230 четей ржавої муки, 25 четей толокна, самому старшому пять рублїв грошима, портище сукна, панцир, шолом, тулумбас (рід барабана, свого рода „клейноти”), отаманам і осаулам по сукну доброму, а на всїх козаків разом 100 рублїв грошима (с. 287).

11) Акты Историческіе І ч. 228: Вивліоθика I c.

12) Акты Иcтор. с. 433.

13) Рус. Вивл. с. 283, 293.

14) В друкованім текстї Рус. Вивл. (с. 271) виступають наче б то „двори” сих ворів („Афанасью промышляти надъ дворы надъ Черкасы, которые нынЂ на ДонцЂ и на ОсколЂ и на Сети живуть и ворують, Мишукъ съ товарищи, а бывалъ Путивлецъ козакъ”, і Багалїй приймає такул oceлy кольонїзацію. Але се очевидно похибка: „надъ дворы” замість „надъ воры”.

15) Русска Вивліоθика с. 271-2.

16) Акты Истор. І с. 434.

17) Рус. Вивл. І с. 292.

18) Книги Разрядныя т. І с. 774.

19) Див. т. VII с. 260 і далї.

20) Київ. центр. архив кн. 13 л.1035.

21) Див. мою статю в Записках київських т. І Господарство польського маґната на Заднїпровю (тамже самий котракт).

22) Акты Ю. З. Р. III с. 16.

23) У Соловьова с. 1231.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VII. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.