Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VII. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ VII     Наступна





МОСКОВСЬКА ОБОРОННА ОРҐАНЇЗАЦІЯ ТА ЇЇ ЗАПОТРІБОВАННЄ В ОБОРОННО-СЛУЖЕБНЇМ МАТЕРІАЛЇ, ФОРТИФІКАЦІЙНА СИСТЕМА, ОРҐАНЇЗАЦІЯ СТОРОЖЕВОЇ СЛУЖБИ В МОСКОВ. УКРАЇНЇ В 1550-1560-Х РР., РЕФОРМА 1571 Р. "ЧЕРКАСИ", БУДОВА НОВИХ ГОРОДІВ В 1580-1590-Х РР., ЗМІНИ ВНЕСЕНІ "СМУТНИМИ ЧАСАМИ", "БІЛГОРОДСЬКА ЧЕРТА" В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНЇ XVII В., БУДОВА ГОРОДІВ І УКРІПЛЕНЬ В 1630-Х РР., ЗАПОТРІБОВАННЄ В ВОЄННИХ ЛЮДЯХ. ПРИЛИВ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІҐРАЦІЇ В 1630-1640-Х РР.: МОСКОВСЬКІ ВІДОМОСТИ З 1637-1640 РР., ВІДНОСИНИ ДО НЕЇ МОСКОВ. УРЯДУ, ЖАЛУВАННЄ, ОРҐАНЇЗАЦІЯ УКР. КОЛЬОНЇЙ: М. КОРОЧА, ЯК ВЗІРЕЦЬ, ЗЕМЕЛЬНИЙ НАДЇЛ, ВОЄННИЙ УСТРІЙ, МОСКОВСЬКА РЕҐЛЯМЕНТАЦІЯ, МОСКОВСЬКА "ЖЕСТОЧ", ОБМЕЖЕННЯ В КОРИСТУВАННЮ ЗЕМЛЕЮ.



Щоб вияснити собі процес розвою сеї кольонїзації, яка починає так сильно поступати і тверднути власне з сього десятилїтя 1638-1648, мусимо трохи приглянути ся орґанїзації московської України, її кольонїзації й оборонї.

XVI в. становить епоху в походї Московської держави на полудне. З прилученнєм Рязанських земель і відібраннєм від в. кн. Литовського Сїверщини вона по цїлій лїнїї, від Днїпра до Поволжа стріла ся лицем з степовими просторами Чорноморя. Закінчивши протягом XV в. процес збирання великоруських земель на півночи, могла подумати про кольонїзаційні здобутки на полуднї. Тим більше що протягом тогож столїтя і потім XVI віку зазначив ся сильний рух людности з верхнього Поволжа, куди вона була загнана татарськими бурями, на полудне, в полудневі части басейна Оки і верхівя Дону. Отсї кольонїзаційні, а заразом і оборонні мотиви — супроти страшенних татарських спустошень, які від часу до часу спадають на московські землї, приводять до того, що московське правительство потиху і помалу, протягом всеї першої половини XVI в. робить заходи коло укріплення і оборони передстепової полоси, виробляючи охоронну систему, яка в другій половинї сього столїтя докладно розроблюєть ся, поволї посуваєть ся на полудне, прилучаючи все нові простори для оселої кольонїзації і перед завірюхою „смутного часу”, яка перервала сї заходи, осягає значні успіхи — сорозмірно з попереднїм.

Тепер, з непривички, навіть неймовірно собі представити, як глубоко на північ, в лїсові простори була загнана великоруська і всяка инша осела кольонїзація в попереднїх столїтях. По всїх заходах коло оборони східньої і полудневої границї ще в половинї XVI в. внутрішня оборонна лїнїя йде по над р. Окою — від Нижнього Новгорода на Муром, Рязань, Каширу і Серпухов. Друга лїнїя проходить в полудневій части басейна Оки - Пронськ, Михайлів, Тула. Крайня оборонна лїнїя іде з порічя Сури на вододїл Оки й Дону (Алатир, Темнїков, Ряжськ, Донков, Новосиль, Орел). Сїверські городи - се крайнїй редут на заходї, що далеко врізуєть ся на полудне в басейнї Десни й Сейма (Рильськ, Путивль, Новгород Сїверський) і служить опорною базою для дальшого руху на полудне. Сей полудневий пояс: Сура-Десна, Апатир-Новгород-Сїверський живе на воєнній нозї. Всї городи сильно укріплені, звязані між собою системою дрібнїйших фортифікацій, прикриті з полудня ланцюхом засїк, валів, сторожовень. Мають на поготові контінґенти всякого воєнного люду і неустанно стережуть степу своїми, сторожами і станицями, висилаючи їх далеко на полудне — підстерігати ворога і завчасу повідомляти про його наближеннє пограничні воєнні центри.

Система вповнї анальоґічна з українською системою Литовської України, з її великокняжими замками, оселями воєннослужебної людности, сторожами замковими, польними і шляховими. Анальоґія поясняєть ся не тільки однаковими ґеоґрафічними і кольонїзаційними обставинами, але і спільними традиціями — орґанїзації пограничної оборони в Київській державі, своєю дорогою теж приготовленої попереднїми столїтями пограничної практики в сусїдстві з степом і його кочівниками. Але те що в Польсько-литовській державі, при її дезорґанїзації, недостачі фінансів і незмірно слабій екзекутиві вело ся слабко і уривково, виходило хаотично і безтолково, — в Московській державі з її незмірно розвиненим бюрократизмом переводило ся систематично і пляново, виконувало ся досить точно і вірно. Тільки - коли вже повести до кінця сю паралєлю — в Польсько-литовській державі безсильність і непорадність державної машини виручала ся і нагорожала ся самопомічю, активнїстю народнїх мас, які кінець кінцем — хоч і цїною безконечних жертв — і оборону наладили і кольонїзацію сотворили. А в Московській державі менше було сеї активности — хоч би й тому, що запопадлива правительственна опіка лишала їй безконечно менше місця. І в результатї голий обрабований український демос упередив державну великоруську народність, в часи найбільших лихолїть своїх опанувавши простори московської України — перехопив у великоруської народности сї території, ґеоґрафічними і полїтичними обставинами властиво їй призначені до скольонїзовання.

Після того як московське правительство рішучо облишило пляни аґресивної боротьби з Ордою, якими на хвилю вмів його захопити Дмитро Вишневецький, воно з 1560-х рр. з тим більшою рішучістю звертає свою енерґію до плянової оборони і повільного розширення своїх границь. 1571 р. для можливо систематичного переведення оборонних заходів цар Іван визначив завідателем сторожевої і всякої степової служби одного з найвизначнїйших воєвод своїх кн. Воротинського, поручивши занята ся її можливо кращою орґанїзацією, а в помічники йому придав найкращих знавцїв відносин степових, між иншими і звісного нам дяка Ржевского, участника воєнних походів Вишневецького.

Воротинський свою дїяльність зачав докладним виясненнєм дотеперішньої оборонної практики. Зібрано попереднї розпорядження і кореспонденцію в сїй справі, скликано знавцїв еторожевої служби з місць, що знали її за останнїх 10-15 лїт, і на підставі зібраних таким чином відомостей насамперед описано докладно дотеперішню орґанїзацію сторожевої служби. З сеї інтересної „росписи” довідуємо ся, що вся степова московська границя в 1550-1560-х рр. подїляла ся на 12 районів („разрядів”), привязаних до пограничних городів. Путивль і Рильськ, найдальше висунені на полудень, обслугували своїми „дальними” і „ближними” сторожами пограниче з Польщею і порічя Донця; сї сторожі становили кілька катеґорій. Близшу сторожу служили люде з міст за повинність: по Сейму, на вододїлах Сейму, Псла і Ворскли, на півдня і день дороги від міст. Дальні сторожі „донецькі” служили наємні „севруки”, під наглядом служебних „дїтей боярських”, в три переміни, міняючи ся що два місяцї. Було тих сторожевих пунктів сїм і вони виступали далеко в степи, на чотири, пять і більше днїв дороги від своїх городів. Перша сторожа стояла недалеко польської границї, на вододїлї Можа і Коломака і мала пильнувати просторонь на пятьдесять верст, від польської границї до р. Водолаги — на право (себто на захід від свого становища) на 30 верст, на лїво на 25. Друга сторожа — на вододїлї Самари і Донця, коло Обишкинського перевозу на Донцї, доглядала просторони на 45 верст від того місця, де кінчив ся район коломацької сторожі. Третя сторожа — на Донцї, коло Балаклїйського перевозу (теп. ст. Балаклїя) доглядала побережа Донця на 30 верст. Четверта — Ізюмська, коло пізнїйшого Ізюма, стерігла порічя Донця від Савинського перевозу (теп. Савинцї) до устя Оскола. Пята — Святогорська, коло Святогорського монастиря, що стояв за Донцем; вона мала стерігти береги Дінця від устя Оскола до устя Тора (против теп. Словянська). Шеста, бахмутська — на устях р. Жеребця і Бахмутки, мала стерігти порічя Донця від Тора до Борової. Нарештї сема й остання — айдарська стояла на устю р. Айдара 1).

Таким чином в сїм часї Московська держава, своїми кріпостями не виступаючи далї порічя Сейма і полудневих допливів Оки, своїми сторожами захоплювала побережа Донця на полуднї. Але се була сторожа виключно вістова, яка мала підстерігати татарські наїзди на їх звичайних донських перевозах і давати вісти в пограничнї городи. Якої небудь відправи наїздникам сї дрібні пікети не могли дати: кождий складав ся з трьох севруків, під началом одного „боярського сина” і вони по двох їздили „в право і лїво” від свого становища і нїчого крім подавання вістей не могли зробити, та й сей обовязок наємні севруки сповняли лихо, „стояли на сторожах неусторожливо”. Весь сей степовий пограничний пояс від Донця і до пограничних городів був зданий на волю божу, і там всякі добичники і уходники з-за польського рубежа могли господарити зовсїм свобідно.

Нова адмінїстрація 1571 р. на підставі зібраних відомостей і ревізії переведеної на місцї зробила деякі зміни в розміщенню сторож (так айдарська сторожа була скасована зовсїм, тому що Татари перестали тудою ходити; сторожу коломацьку рішено було перенести вище Муравським шляхом, на вододїл Мерла і Уд, на ріку Олешенку, що тече в Уди, бо над Коломак раз у раз приходили „київські Черкаси” і громили сторожу: так само пересунено вище Муравським шляхом сторожу другу, з верху Орелї над р. Гомольшу). Але крім того рішила згустити взагалї сю сторожеву сїтку, та замінити непевний наємний елємент, з тих севруків-уходників, елєментом служебним. В сторожі на будуще рішено посилати самих „дїтей боярських”, приписавши для пограничної служби ще ріжні инші міста (між ин. Стародуб, Почеп, Новгород Сїверський). Крім того признано бажаним орґанїзувати для потреби пограничної служби козацькі контіґенти в Путивлю і Рильську, чоловіка з тисячу, або скільки землї стане для роздачі їм. Крім дотеперішнїх сторож заведено розїзжі „станицї” — одна така мала з Путивля приїздити вздовш польської границї на Донець і Донцем до Тора, а Тором до Самари. Друга їхала паралєльно до маршруту першої, приблизно на теп. Суми і Зміїв на верхівя Ворскли (Карпово городище) і відти на Валки на верх Орелї. Понадто заведено інститут так званих стоялих голов, котрі мали з своїх становищ розсилати патрулї, „разЂзды” в степах. Оден такий голова мав стояти на Муравськім шляху на р. Мерлї, другий на Ворсклї на Карповім сторожевищі (теп. Карпів-город), третїй на Муравськім шляху, четвертий на Водолазьких „ровнях” на Донцї, на устю р. Береки, коло теп. Ізюма. „Станицї”, котрі вони мали розсилати в ріжних напрямах, мали заразом доповняти систему сторож і станиць і служити їх контролем.

Таким чином просторонь між порічєм Сейма і Донця і саме порічє Донця по обох сторонах мали тепер в ріжних напрямках обїздити сторожеві станицї, вислїджуючи „воєнних людей”, і ся характеристична система сторож і розїздів далї потім розвиваєть ся, направляєть ся і доповняєть ся новими контіґентами 2). Але для сього всього треба було людей — особливо місцевих, призвичаєних до сеї тяжкої і прикрої степової служби. Без більших контіґентів вся ся складна система сторож і станиць ставала паутиною, серед котру проривалась безпардонно всяка сильнїйша ватага. В 1591 р. воєводи доносять про повну безрадність пограничних сторож супроти українських ватаг — „Черкасы во многихъ мЂстахъ ходять въ поля и путивльскіе большіе станицы и сторожевые всЂ погромили и проЂзду изъ Путивля большимъ станицамъ къ усть Айдару, а сторожевымъ къ усть Боровой нЂтъ” 3).

І от ми бачимо справдї, що московське правительство радо приймає еміґрантів, тихже Черкас, „верстає” їх в козаки, хоче надїлити ґрунтами і оселити при пограничних містах, щоб мати з них службу. Цар Федір, виставляючи свою кандидатуру на польську корону по смерти Баторія, між иншим виступав також з обіцянкою земельних надань маґнатам і шляхтї „коло нових городів в степу” 4).

Сї нові городи, що починають будувати ся на полудневій границї особливо з 1580-х рр., по інїціативі Бориса Годунова — з початку фактичного правителя держави при царі Федорі, а далї його наступника, — также потрібували великих засобів людности. Дуже жваве будованнє їх зачинаєть ся особливо з 1586 р. Того року ухвалено поставити город Ливни на Соснї і Воронїж на Дону і в них оснувати нові центри сторожевої служби в поміч давнїйшим. Кілька лїт пізнїйше являєть ся Єлец на Соснї, низше Ливен. 1593 р. датуєть ся заснованнє городів Білгорода на Донцї, Оскола на верхнїм Осколї і Валуйки на нижнім. Коло того-ж часу або трохи згодом зявляють ся Кроми на верхівях Оки і Курськ в порічю Сейма. Нарештї в останнї роки XVI в. поставлено крайнїй пункт сеї нової системи укріплень; город Цареборисов, недалеко устя Оскола в Донець, в сусїдстві теперішнього Ізюма, з великим накладом засобів, і обсаджено значною залогою.

Але ся нова система городів і звязаних з ними укріплень, засїк і т. и., не устояла ся. Налетїли бурхливі „смутні часи”, які заляли всякою вольницею се степове пограниче, розстроїли всю систему оборони, і коли по десятилїтнїй перерві нове правительство царя Михайла Федоровича взяло ся наново до реставровання полудневої оборонної лїнїї, воно зрікаєть ся такої великої і складної системи, яка була вироблена з кінцем XVI в. Цареборисівську кріпость залишено. Крайнїми кріпостями на степовім пограничу поруч старих Путивля і Рильська стають Курськ, Воронїж і перед ними найдальше висунені в степи Білгород, Оскол і Валуйка. Складну і дорогу систему далеких сторож і розїздів облишено. Бачимо тільки „близші” сторожі, по старій термінольоґії. Брак засобів по недавнїм розстрою держави змушував до здержливости і можливої ощадности. Та все ж таки в порівнянню з системою оборони Польщі погранична оборона Москви виглядала досить поважно й тепер.

З 1616 р. маємо інтересну роспись пограничних кріпостей і залог. В Путивлї було 1048 „всяких ратних людей”, в тим дворян і дїтей боярських путивльських 150, чернигівських 124, стрільцїв путивльських 100, чернигівських 200, козаків путивльських жилецьких 160. В Рильську 744 чол., в тім дїтей боярських рильських 132, курських 100, стрільцїв 100, козаків 253, та з Курська стрільцїв і козаків 100. В Курську 1320 чол. — дїтей боярських 753, козаків 300, стрільцїв 200. В Осколї 856 чол., в тім дїтей боярських 233, стрільцїв 100, козаків 275, з сотником. В Білгородї 813 чол., в тім дїтей боярських 136, козаків ріжних катеґорій („жилетцких”, „бЂломЂстных” й ин.) 167, стрільцїв 243. В Валуйцї 620 чол., в тім дїтей боярських нема, тільки козаків 270, стрільцїв 250, і ріжна иньша служба. Крім залог стояли по границї більші й меньші полки війська; загальне число його по всїй полудневій границї виносило тодї понад 6 тисяч 5).

Період нової експанзії починаєть ся з закінченнєм польської війни. Насамперед розпочато будову нових городів і всякого рода граничних укріплень на східнїй, волзькій частинї границї. Потім в 1637 р. вислано комісію в донські і донецькі місця, на Муравський шлях, на Ізюмську й Калміуську сакму (шлях), і згідно з предложеним сею комісією проєктом рішено поставити два городи на Калміуськім шляху, оден на Муравськім і цїлий ряд дрібнїйших укріплень і оборонних валів. Так зявили ся в 1637-8 рр. на р. Тихій Соснї Усерд, а на схід від нього на р. Холку, що тече в Оскол — Яблонів 6). Далї Короча на р. Корочі, при Ізюмськім шляху між Яблоновим і Білгородом. В рр. 1640-1 на схід від Білгорода стали Хотмижськ і Вольний. Над Ворсклою в рр. 1645-8 Ольшанськ і Коротояк, що виповнили прогалину між Усердом і Доном, Новий Оскол між Усердом і Корочею, над р. Осколом, Болховой і Карпів (над Ворсклою) між Білгородом і Хотмижськом 7), а крайнї на заходї городи — Олешня і Ахтирка були примежовані від Польщі при розмежованню 1645 р.

Таким чином Білгород, що перед тим стояв на передї, як оден в форпостів, був включений в цїлий ланцюх кріпостей, що тягнув ся неперервано від Дону до польської границї. Звязаний посереднїми укріпленнями — валами, засїками, острогами і сторожовнями, він творив славну „білгородську черту”, по імени Білгорода, що в XVII в. стає центром сеї оборонної орґанїзації, і взагалї всеї орґанїзаційної і кольонїзаційної дїяльности московського правительства в пізнїйшій Слобідщинї, перейнявши се значіннє від давнїйшого центра — Путивля. Поза сею „чертою”, перед нею, зістала ся тільки Валуйка, в ролї московського форпоста, центра станичної і вістової служби, ескортовання послів і гонцїв і т. и.

Се була велика робота, а при тодїшнїх технїчних засобах і в тих обставинах — просто таки ґрандіозна. Вона вимагала маси працї і матеріальних засобів і переводила ся з великим напруженнєм сил держави. Побудованнє напр. двох городів — Вольного і Хотмижська коштувало 13.532 рублїв, величезну суму, так що для будови „польських” городів було визначено спеціальне оподаткованнє. Палїсади — ріжні „надолбы”, „столбцї”, „частики”, „частоколи” — не кажучи про стїни і вежі робили ся незвичайно сильні і масивні. Засїки, котрими перегорожували ся дороги через лїси, представляли собою величезні маси зрубаного дерева, на кількадесять сажнїв широко (дерево надрубувало ся, а не зрубувало ся, щоб його не зсувано з місця). Такі засїки тягли ся через лїси: на прогалинах ставили ся укріплення, вали й палїсади, що боронили проходу. Від городів-кріпостей на кілька верст „на право і на лїво” в напрямі сусїднїх городів робили ся звичайно високі вали, укріплені палїсадом. Кінець кінцем ся „білгородська черта” утворила неперервану лїнїю укріплень, обсаджену сторожами, на протязї яких 300 верст — свого рода китайську стїну, тільки деревляну і земляну, а не камінну! Але до повної перфекції вона була доведена тільки в 1670-х рр. і почавши з 1630-х рр. яких сорок лїт ішла тяжка робота в сїм напрямі — поки розвій оселої української кольонїзації по за „чертою” зробив її властиво зайвою 8).

Будова сих нових городів, обсадженнє їх залогами, всякими служебними і сторожевими контінґентами викликає нове запотрібованнє в людях. В нові городи правительство „зводить” ріжний служебний нарід — дворян і дїтей боярських, стрільцїв, козаків і т. ин., з давнїйших городів. Набирає на доповненнє ріжних добровольцїв, і між ними знов і ще в більших розмірах нїж перед тим користуєть ся українськими еміґрантами, які власне в сїм часї — від повстання 1638 р. особливо — в великих масах ідуть за кордон. Два явища — фортифікаційні заходи московські і еміґраційний рух український, не тільки стрічають ся хронольоґічно, але безсумнїву й підтримують себе: московське правительство використовувало сей еміґраційний рух для укріплення своєї границї, і навпаки „устроюваннє” українських еміґрантів, наділюваннє ґрунтами, підмогами і постійною платою під умовою військової служби в сусїднїх московських городах вабило і притягало українську кольонїзацію.

Се ж було більше меньше те саме, чого шукали українські маси в козаччинї і чого позбавила їх катастрофа 1638 р. дома, викинувши з козацьких прав десятки тисяч покозаченої людности і замкнувши козацький реєстр на розмірно невеликім числї старих козацьких родин. За московською границею їм обіцювано користаннє з землї без панщини і повиностей, свободу від панського права, з одиноким обовязком воєнної служби. Правда, з часом приходило ся познайомитись з тїневими сторонами тутешнїх відносин: тяжкою властю адмінїстрації, прикрою, дрібязковою реґляментацією житя, і „жесточею” на випадок її переступлення. Тому не рідко потім чуємо про „зраду” і утечу сих українських еміґрантів, і пізнїйше, замість осїдати по московських городах, вони волять оселяти ся на свободї, поза „чертою”, в Слобідщинї. Але в кождім разї в 1630-1640 рр. українська еміґращя в степові городи московської України розвиваєть ся значно

Певні служебні контінґенти українські позіставали ся в московських українних городах ще з смутних часів, з тих українських ватаг, що ходили тут. В другім і третїм десятилїтю в ріжних городах і по цїлому пограничу, гень аж у Сибір бачимо віддїли „Литви і Черкас”, переважно невеликі, по кільканадцять і кількадесять чоловіка 9). Але напливає „черкаська” людність в московські городи головно з кінця 1630-х рр., очевидно наслїдком програних війн 1637-8 рр. У нас нема якої небудь реґістрації самого приходу її, але раптом починаючи в 1637-9 рр., і потім в 1640-х рр. виступає в московській урядовій кореспонденції ся українська повінь, що заливає московське пограниче 10. В Путивлю, Курську, Осколї, Воронїжі, Костенську, Коротояку, Усердї, Яблонові, Корочі, Хотмижську, Білгородї, Валуйцї, і в подальших городах як Єлець, Ливни, Орел, Кроми, Новосиль, Чернь, Серпейськ — скрізь адмінїстрація заходить ся в сїм часї коло українських еміґрантів. Величезна маса московських роспоряджень і місцевих одписок з тих років присвячена справам „устроєнія Черкасів” по всїх отих українних містах: надїлення їх „жалуваннєм”, ґрунтами, підмогами для загосподарення, зачисленнєм в службу і реґляментацією сеї служби, відносинами їx до місцевої адмінїстрації й иньших верств людности, їх внутрішнїми сварами і ріжними „измЂнами” 11).

Московське правительство, очевидно, відповідно оцїнювало сю еміґрацїйну хвилю, яку гнав в її границї польський режім. Воно не жалувало засобів і заходів, щоб заохотити до нових осель сих людей, і вважало до того першою умовою щоб вони тут осїлись, загосподарились і привязали ся до землї; тому цїнило особливо людей „семянистих”, „прожиточних”. В загальній інструкції, ввиданій воєводам, наказувано пильнувати, щоб Черкасам-пересельцям „не було нї од кого нїяких кривд і шкід, — аби коней і всякої худоби у них нїхто не крав і не відбирав, і сам воєвода аби був до них ласкавий і привітний, аби жесточю не привести в сумнїв”. Тих котрі б хотїли вернути ся потїм назад в Литву, пускати свобідно зо всїм („совсЂмъ вцЂлЂ”). Черкасів „добрих, семянистих і прожиточних” записувати в службу, надїляти їх рілями, сїножатями і всякими, вигодами, а „одиноких, худих” (незаможних) в службу не приймати 12). Прихильно ставить ся уряд і до „білоруських попів”, що приходять разом з козаками 13), і т. и.

Під час великої еміґрації 1638 р. на підставі царського указу „Запорозьким Черкасам, котрі минулого року 1638 і нинїшнього 1639 14) приїхали з польської сторони в степові і українні городи на государеве імя і на вічну службу, і по городах устроєні на житє з жінками і дїтьми — дано государевого жалуваная ,за вихід' по 5 руб. чоловікови, матерям черкаським і жінкам по півтора рубля, дїтям більшим — по 15 лїт і більше - по рублю, меньшим по полтинї; кормового жалування по городах дано Черкасам ,семянистим' по 5 четвертей жита і 2 пуди соли, одиноким по 3 четв. жита і 1 пудови соли; по городах велено воєводам надїляти Черкасів грунтами з порожнїх і пустових земель: дати їм велено по 3 десятини в однім полї, а в иньших двох по стільки ж; жалування їм [на посїв] велено дати по 2 четверти жита та по 5 вівса на чоловіка; а на нинїшнїй рік 1639 дано їм царського річного жалування отаманам по 7 рублїв, осаулам по 6 р., рядовим по 5 руб., а поденного корму Черкасам, їх жінкам і дїтям по городах давати не велено” 15).

Взірцем української кольонїї в „українних” московських городах сього часу може служити Короча, для котрої маємо з 1640 до 1646 рр. кількадесять актів, присвячених власне тутешнїй черкаській кольонїї. „Черкаси” приходили партиями і „устрояли ся” згідно з вище поданою інструкцією. Напр. 1639 р. прийшло 17 чоловіка семянистих і 3 одиноких і їм дано „за вихід і на дворове строєннє по 8 руб., а одиноким по 5, жита мали давати більшим сїмям по 5 четвертей, меншим по 4, одиноким по 3 — але за жито давали грошима. В 1640 р. назбирало ся Черкас 466 чоловіка — того року роздано їм 2208 р., 734 четв. жита і стільки ж вівса 16. В 1643-4 рр. було їх „440 чоловіка” — себто 440 родин. Мешкали вони осібною слободою під самим „острогом” корочанським 17). З описи „пустих дворів” декотрих Черкас-утїкачів 1643 р., бачимо, що вони встигли побудувати ся, мешкали в дворах, обгорожених „тином”, мали крім хат комори, стайнї, льохи 18).

Розміру ґрунтів, вимірених тутешнїм Черкасам, в актах не показано; чи обмежили ся вище поданою нормою — по 3 десятини в полї, можна сумнївати ся. Для анальоґії можна вказати, що в селї Старикові, яке причислене було до Корочі, козаки мали, ще з 1620-х рр., по „20 четей” орної землї в кожде поле (разом 30 десятин) 19), а отаман 30 четей. Так само в сусїднїм Усердї козакам в 1630-х рр. міряли по „20 четей”; чугуївським Черкасам також велено виміряти по 20 четей 20). Супроти сього можна думати, що і корочанським і иншим Черкасам в нових українних городах також давали по 20 четей, бо взагалї Черкаси тутешнї трактують ся на однїй лїнїї з козаками („Черкасы и полковые козаки” — досить частий вираз). Тільки ріжна старшина черкаська мала більші ґрунти, або попадаючи на службу „дїтей боярських” діставали вони більші надїли (так стариківські козаки, перечислені на службу дїтей боярських, дістали по 60 і 75 четей). Крім орної землї діставали сїножати і ріжні инші ужитковання, котрими користували ся спільно.

На прогодованнє і посїв діставали підмогу від держави, мабуть і не раз. Так ще в 1643 р. цар наказує корочанському воєводї, аби тим корочанським „русским людям і Черкасам”, котрі не мають чим посїяти і взагалї того потрібують — роздав „проса по четверику, и смотря по их землямъ, чЂмъ имъ земли свои обсЂменить, чтобы имъ на КарочЂ хлЂбомъ обзаветись”. При тім воєводї поручалось допильнувати, щоб ті Черкаси і „русскі люде” свої ґрунти („указныя свои земли”) зорали і засїяли доконче. Коли попереднього року деякі не зробили того з бідности своєї, то щоб сього року вони обробили і засїяли їх доконче — а котрі б почали „изгиляться”, то їм аби велїв обробити і засїяти землї „съ наказаніемъ”. Так само при роздаванню „жалованія” того року велено воєводї брати за кождого „Черкаса” поруку, що він в Корочі побудуєть ся, виміряну йому землю буде обробляти і засївати, „чтобы имъ впредь безхлЂбнымъ не быть”. А пізнїйших років при роздачі грошового жалування поручало ся нагадувати, що сї гроші дають ся на те, аби вони службу служили, „на вічне житє уряджували ся, рілю орали і збіже сїяли”. При роздачі мала бути черкаська старшина і статочні люде („рядовые лучшіе Черкасы”), і мали казати воєводї поправдї: котрі досі на Корочі на вічне житє не урядились, землї не орють, хлїба не сїють і нїякого добра від них не надїятись — котрі піячать, царське жалуваннє пропивають, „в зернь” програвають, або якимсь воровством промишляють — таким грошей не давати 21).

„Жалуваннє” діставали Черкаси розмірно велике відповідно до вищенаведеної інструкції. Як я вже сказав, вони рахували ся на лінїї місцевих козаків „полкових” і служили однакову службу з ними, але „для ихъ иноземства” їх гонорували вище, і платню більшу давали: у всяких перечислениях місцевих служебних людей їx звичайно називають після дїтей боярських, а перед козаками („дЂти боярскія, Черкасы и козаки”) 22). Жалування грошового їм давали — рядовим козакам по 5 рублїв, сотникам, осаулам і прапорникам по 6 р., отаманови 7 р., тим часом як козаки „полкові”, звичайні діставали тодї по два рублї з четв. Удержаннє Черкас таким чином коштувало державу величезні для тих часів суми, одна корочанська кольонїя коштувала 2215 рублїв на рік.

Всї ті 440 корочанських Черкас становили оден дівізіон з чотирох сотень, на чолї котрого стояв отаман, на чолї сотнї сотник, сотня подїляла ся на десять десятків, в кождім десятник. В кождій сотнї була своя корогва і хорунжий 23). Так само були орґанїзовані „козаки русскіе”, або полкові, і серед них теж знаходимо дуже багато Українцїв, як показують їх деякі імення як Пожаренко, Волковицький, Полтавченко, Левченко, Мельниченко, Дубовиченко, Лагайденко. Єфимка Свиридов, Гришка Білашенко, Стенька Новицький 24) і т. и. (Було їх, безперечно, далеко більше, як би московські канцелярії не зміняли всїх імен на великоруський лад). Були се мабуть українські виходцї старшої дати, поверстанї в звичайні козаки, тим часом як тих 440 були новоприхожі. Таким чином місцева українська людність зовсїм не кінчила ся на тих офіціальних Черкасах, а була значно більша, в самій чертї, і ще більше - поза нею.

Наскільки автономна була в своїм житю українська кольонїя Корочі, її акти сього не поясняють: чи був тутешнїй отаман і сотники виборнї, чи іменовані, про се не згадуєть ся. Для декотрих инших кольонїй є звістки про отаманів вибираних самими Черкасами 25). Але в кождім разі житє і відносини таких черкаських кольонїй підлягали незвичайно пильній і детальній реґляментації — не тільки місцевій, а навіть центрального правительства. Московська адмінїстрація напр. забороняла місцевим воєводам приймати в служилі Черкаси на вакансії навіть найблизших свояків: синів, братів і т. д. служилих Черкас, не то щоб сама черкаська старшина мала сим завідувати; щоб зайняти спорожнене місце, треба було подавати ся з чолобитною до самого царя 26), і т. и.

Як я вже завважив, ся тїсна реґляментація, яка випливала з духу московського бюрократизму й так глубоко переймала весь московський устрій, що на кождїм кроцї мусїла давати себе відчувати українським еміґрантам, безперечно, дуже докучала їй, бо глубоко противна була тим звичкам і поглядам, які сї українські еміґранти приносили з своїх заднїпрянських слобід 27). Далї, при всїм бажанню московського правительства бути не тільки прихильним, але й спеціально вирозумілим і ласкавим для українських еміґрантів — легко пускаючи їм навіть таке, за що немилосердно карало своїх людей 28), воно попросту не вміло відчути тих прикрих сторін своєї полїтики, котрі мусїли давати себе болїзно відчувати Українцям-еміґрантам, — не могло переробити всеї адмінїстраційної практики з огляду на сю українську еміґрацію.

Як дико напр. се мусїло здавати ся Українцеви вихованому в понятях козацької „свободи”, коли він довідував ся, що він не мав права свобідно роспорядити ся виданою йому з державної казни платою, не сміє її пропити або прогуляти і мусить відповідати перед властю за невідповідний ужиток сих грошей, які він вважав заслуженими своєю службою. Тим часом от напр. доносить білгородський воєвода, що йому білгородські Черкаси Лаврин Бережанський з товаришами (уже, видно, натаскані на московський порядок) донесли на „переїзжих Черкас” Петра Данчура з товаришами (також очевидно білгородських служебних), що вони бувши в Білгородї „пропились і зерню погрались, пашнї не завели, дворами не побудувались і служби від них наперед не сподївати ся”. Він, воєвода, супроти того не важить ся їм далї давати жалування і запитує правительство як йому бути, а з Москви наказ: Петрови Данчурови з товаришами за їх воровство „учинити наказанє, бить батоги нещадно, і учиня наказанє дати жалованє по нашому указу сполна”, та ще дати на поруки, „що на будуче їм не бражничати і нїяким воровством не воровать, на дачах своїх будувати ся і землю орати” 29). Не дуже мабуть смакувало і „жалуваннє” з такими присмаками!

А от напр. „державний” процес з приводу „непригожих слів”, котрі говорила „короченского Черкашенина жена Федьки Лободы Оринка АлексЂева дочь” в Корочі на забаві (на бесЂдЂ) у свого земляка „Черкашенина Якушки Ткачева”. Не було в тих словах нїчого такого дуже страшного 30), але корочанські Черкаси, що були на тій бесїдї, не залишили їх донести (може з огляду на присутного стрільця Нечаєва, що в противнїм випадку міг би донести не тільки на ту нещасливу Оринку, але і на їх, яко укривателів). Даремно Оринка випрошувала ся, що говорила ті слова „забывся умомъ, потому больна падучею болЂзнью”, і подала чолобитє на царське імя. Московське правительство поручило воєводї розслїдити „накрЂпко”, чи дїйсно та жінка хора падучею болїзнею і говорить „завираючи” з хороби — в такім разї воєводї поручало ся скористати з такого часу, коли вона не буде хора падачкою і бити її кнутом у приказної ізби при собі і при людях. Коли ж слїдство не потвердить її хороби, і виявить ся, що ті „непригожі слова” вона говорила „в цїлім умі”, в такім разї бити її „кнутомъ нещадно, только бъ чуть жива была”. На слїдстві місцевий священик, духовник Оринчин, і корочанські Черкаси під присягою показали, що Оринка здавна хора падучою хоробою, і воєвода поступив по указу. Він велїв ту хору падачкою, морально зломану утратою сина стару жінку коло росправи при собі і при иньших людях бити кнутом, „і бивши віддав її чоловікови Федькови Лободї” 31). Можна собі представити, яке вражіннє робили такі епізоди на Українцїв — до чого-чого, а вже зовсїм не звичайних до таких екзекуцій, та ще і з такого благого приводу.

Вкажу також іще на одну обставину житя „на чертї”, яка теж не могла бути приємна українським еміґрантам — се земельна тїснота. Землеволодїннє стояло під пильною реґляментацією, адмінїстрація нарізувала ґрунти на основі роспоряджень центрального правительства, і в розмірах не дуже щедрих. Тридцять десятин, хоч би з придатком сїножатей і ужитків, се було дуже небагато для еміґрантів, які прибували з лївобічних свобід і за московською границею шукали свободи, дозвілля, простору. А їм і такого скупого надїлу треба було допрошувати ся, щоб володїти ним лєґально. Московське правительство, виховане в практицї й традиціях своїх тїсно засиджених центральних областей, не розуміло психольоґії своїх „новоприбилих” підданих, і се було причиною, чому так часто виникають невдоволення, сварки між ними самими і з адмінїстрацією, і кінець кінцем — черкаська „измЂна” й утечі.

Вони були причиною, чому українські еміґранти не укладали ся в рамки житя „в чертї!”, а йшли „за черту”, в ті неосвоєні порожнї простори, що стелили ся по-за її межами на полуднє, й осїдали тут, більшими й меньшими ґрупами, зрікаючи ся і більшої безпечности, і навіть московського жалування, аби за те мешкати свобіднїйше і просторнїйше, не знати прикрої реґляментації й тїсности московського укладу.








Примітки


1) БЂляева О сторожевой службЂ — матеріалы с. 7 і далї, тамже і мапка, ґеоґрафічний коментар і мапка також у Багалїя Очерки с. 92 і далї.

2) Див. у Беляєва ст. 24 і д. і матеріали тамже с 14-28.

3) Матеріали Бєляєва с. 38.

4) Соловйов т. VII (II) с. 565.

5) Матеріали Бєляєва с. 42-50.

6) Тепер нема сього города, стояв мабуть коло теп. Великого Яблунова на верхівю Холка, недалеко Корочі.

7) Дати засновання в „росписи городів” 1678 р. (тамже і докладна опись їх всїх — Дополненіе къ Актамъ Историческимъ IX ч. 186.

8) Докладний опис сеї лїнїї в цитованій вище „росписи городів” 1678 р. Про фортифікаційну технїку в цитованих працях Ласковского і Багалїя, рисунки в атлясї Ласковского.

9) Вибірка з розрядних книг у Багалїя с. 756.

10) Як илюстрація невпинного руху еміґрантських „черкаських” ватаг в сїм часї нехай послужить отся реляція з Білгорода: 6 жовтня прийшов з Литовської сторони отаман Матюш з товаришами, жонами і дїтьми, 9 чоловіка; 29 грудня Тимошка Витяків і з ним 20 чоловіка з жінками і дїтьми та „одиноких” 19 чол.; 8 сїчня 14 чоловіка з жінками та 26 одиноких — оповідали, що ще багато збираєть ся в московську сторону, і т. ин. (Білгор. ст. 82 л. 113.)

11) Див. Описаніе документовъ и бумагъ архива юстиціи, акти „Білгородського стола”, т. XII c. 202-3, 248-9, 262-3, XIII с. І й ин.

12) У Миклашевського с. 169 (ст. N 4058).

13) „Білоруські попи” з Черкасами в Воронїжчині — грамота 1641 р., Второвъ и Александровъ І с. 120. Нагадаю ще раз, що „білоруський” — се в тодїшнїй московській термінольоґії не тільки білоруський, але і український.

14) Московський рік починаєть ся від 1 вересня.

15) Акты Москов. госуд. II с. 108-9.

16) У Миклашевського с. 168.

17) Грамоти корочанські в Чтеніях моск. с. 12, 30, 54, 201.

18) Матеріали Багалїя 1 с. 187.

19) Володїння московських служебних людей (помЂстья) рахували ся на „чети”, при чім четь відповідала пів десятинї, десятина відповідає майже двом морґам, так що четь майже відповідає морґови; при тім рахуєть ся число четей в однім полї (при трохпільнім хозяйстві), отже 20 четей в однім полї, 60 четей в усїх трьох полях разом. На скільки одначе „четь”, що означає четверть висїваного збіжа, була вже тодї ґеометрично сталою мірою і справдї відповідала півдесятинї, се питаннє і тепер не зовсїм ясне. Див. у Миклашевського с. 31 і д.

20) Миклашевський с. 77, Оглоблин с. 236, Багалїя Матеріали І с. 15-6.

21) Корочанські акти с. 1, 12-3, 30-1, 55.

22) Напр. с. 44, 68, 212. 240.

23) Ibid. c. 30, 34, пор 244.

24) Корочанські акти с. 247 і д.

25) Проф. Багалїй вказує на такий факт для Кромів — с. 162.

26) Корочанські акти с с. 248, — пор. с. 30 й ин.

27) Порівняти низше докори Острянинови від його козаків, що він править ними не з вибору, а з волї правительства.

28) Характеристичний приклад такої ріжницї яку московське правительство робило між своїми і Черкасами в своїх відносинах, наводить Миклашевський (ор. с. с 128-30). Своїм людям забороняло ся нищити т. зв. „заповіднї лїси”, які полишали ся для оборони границь, під карою смерти, і дїйсно за рубаннє таких лїсїв велїли бити немилосердно „кнутіємъ и батоги”. Коли ж таке нищеннє лїсїв виявило ся за Черкасами, правительство велїло тільки привести до присяги на росийське підданство тих Черкасів, які ще не були росийськими підданими і заборонити їм робити з того заповідного дерева вироби на продаж (1650).

29) Білгор. стовб. 82 л. 342.

30) „Только де государь не выкупить изъ полону изъ Крыму сына моего Ромашка — какъ де язъ не вижу сына своего передъ собою, так бы де государь не видЂлъ свЂта сего”. Сина Оринки, очевидно, взяли Татари на царській службі, і вона закликала, як що цар його не викупить.

31) Корочанські акти с. 52 (1646), новійше у Новомбергского, Слово й дЂло, І с. 537-8.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VII. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.