Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VII. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ VII     Наступна





УКРАЇНЦЇ ОСЇДАЮТЬ ЗА ЧЕРТОЮ. ”УХОЖАЇ“, РОЗДАЧА ”ПОМЂСТІЙ“, САМОВІЛЬНА ГОСПОДАРСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ. ЕМІҐРАЦІЯ ОСТРЯНИНЦЇВ: ОСТРЯНИН І ГУНЯ, ПОЯВА ОСТРЯНИНА В БІЛГОРОДЇ, ОСЕЛЕННЄ ЧУГУЇВА, ПРИКРОСТИ ПРОДОВОЛЬЧІ І СЛУЖЕБНІ, НЕВДОВОЛЕННЄ НА ОСТРЯНИНА, ПЕТІЦІЇ, ОСТРЯНИН В МОСКВІ, ”БУНТ“ ЧУГУЇВЦЇВ І СМЕРТЬ ОСТРЯНИНА — ЧУГУЇВЦЇ В РОЛЇ ”ВОРОВСЬКИХ ЧЕРКАС”. ЗНАЧІННЄ СЬОГО ЕПІЗОДУ І ВЗАГАЛЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІҐРАЦІЇ ЗА МОСКОВ. ГРАНИЦЕЮ.



З українних московських городів Українцї йшли далї на полудне або лєґально: розбираючи від московської адмінїстрації в державу, за певну оплату, бортні ухожаї та пасїки, якими вона завідувала, та земельні надання. Або нелєґально, без її контролї осїдаючи в ріжних степових місцях.

Подібно як старости поднїпрянських замків в XVI в., так воєводи українських московських городів роспоряжали роздачею всяким охочим людям бортних і всяких иньших „ухожаїв” і ріжних ужитковань за певну оплату. Завдяки писцовій книзї Путивльського повіту з 1620-х рр. 1) маємо кілька інтересних дат про сю їх адмінїстрацію. Бачимо, що в тім часї воєводи роздавали в держави 266 бортних ухожаїв, з котрих збирали звиш 1000 пудів меду і 75 р. грошима. Такі ухожаї в дїйсности були великими хуторами, що займали великі просторони землї, і в них проживало часом по кілька й кільканадцять людей, займаючи ся всяким хазяйством — рибальством, звіроловством і хлїборобством. Напр. оден такий ухожай описуєть ся так: він лежить на Пслї і горі Пслом до Прилїп і Біринської волости, на річцї Унї і Смердицї, по р. Суджі і „на проходах”. Книга доходів Білгородського повіту 1627 р. описує подобним чином тутешнї пасїки, майже при кождій пасїцї згадуєть ся орна земля, часом двори, рибні лови хмельники і т. и. Пасїк сих було тут дуже багато 2).

Правительство радо роздавало також землї в держави (помЂстья) в тих степових просторах пізнїйшої Слобідщини. При заснованню Царевоборисова, в наказї данім висланим воєводам поручало ся їм закликати до себе отаманів і козаків лучших з Донця і Осколу і їм оголосити, що цар дає їм сї ріки з усїми допливами, аби вони тими землями по тих ріках володїли, а цареви сторожеву і воєнну службу служили. Велїлось росписати ті землї („юрты”) за тими козаками і отаманами — хто якими землями володїтиме, і ті реєстри прислати до Моcкви 3). Таким чином тодї вже московському правительству уявляв ся плян роздачі тутешнїх земель. Тодї сей плян не здїйснив ся, і покинувши Царевоборисов — відступивши далї на північ, московська адмінїстрація мусїла зрікти ся того пляну широкої роздачі земель в порічях середнього Донця. Одначе охочим роздавали ся і далї землї в сих сторонах. В писцовій книзї Білгородського повіту стрічаємо ряд земельних надань в околицях теп. Харкова, Салтова, Печенїгів, Чугуєва, Ізюму, розданих в другім і третїм десятилїтю XVII в. ріжним монастирям, церквам 4). Miж ними білгородський Черкашенин Яцко Зарубин держав два „юрти” Баболинський і Тетлїзький, на р. Бабцї Тетлїзї недалеко Чугуєва.

Але далеко більше нїж таких лєґальних державцїв промишляли всяким промислом і вели півоселе, або майже оселе житє в тутешнїх сторонах ріжні захожі закордонні українські люде самовільно, без відому і санкції московської адмінїстрації. Бачили ми таких заграничних Черкас, що промишляли на бортних ухожаях тутешнїх ще в XVI в., і ще більше маємо про них звісток з XVII. Звістки припадкові, уривкові, але їх досить, щоб з усею силою потвердити сказане вище, що й тут як над Днїпром поруч з добичництвом і „воровством”, уживаючи московського терміну, і під їх покровом розвивало ся хазяйство уходницьке, ширилась пів-осела, а далї й осела кольонїзація.

Коли московська адмінїстрація заходила ся ставити новий острог на валківськім городищу, на верхівях р. Можа, при польській границї (теп. Валки), і московський воєвода став на місцї робити для того приготовання (1646), перед ним ставило ся кілька чоловіка Черкасів, що проживали в пасїках на р. Можу й иньших сусїднїх річках. Вони оповідали, що в околицях нового острога було до 150 литовських пасїк, і в кождій жило 5-6 або й 10 чоловіка Черкасів 5). Виявило ся при тім, очевидно, що такі пасїки й хутори закордонних Українцїв істнують і по иньших місцях. На другий рік московське правительство нарядило слїдство в сїй справі в Вольнівськім повітї, в порічях Ворскли й її допливів. В сїм слїдстві дїйсно вольнівські люде подали до відомости, що по сусїднїм річкам — Рабини, Братенцї, Мерлу, Мерчику литовські люде тримають пасїки, і не тільки тут: між Вольним, Хотмижськом, Білгородом і Чугуєвим таких пасїк може бути більше трьохсот. Декотрі з них заведено вже лїт сїм тому, иньші останнїми часами. Литовські люде проживають там „безпрестанно”, чоловіка по 5-6, від них Вольнівцям приходить ся терпіти всякі прикрости: коней їм крадуть, бють і побивають, так що по дорогах проїзду нема.

Близші розслїди виявили, що сї литовські люде понаходили сюди з пограничних міст: Ахтирки, Миргорода, Гадяча, Полтави. Московське правительство велїло вислати їх всїх за границю „без бою і без задору” і наказати на будуче не входити у сї московські землї для нїякого промислу. Але сї українські хуторяне за кордон вертати не хотїли, і московське правительство кінець кінцем прийняло їх в підданство і лишило на їх займанщинах 6).

Так поволї і потиху, неофіціально і нелєґально оселювала ся поволї українськими осадниками пізнїйша Слобідщина. Сей економічно-кольонїзаційний процес розпочав ся, як ми бачили, ще в XVI в., поволї приготовляючи пізнїйшу масову еміґрацію в сї незахищені простори. Ся найширше розвинула ся по 1649 р. — але перша проба її, хоч і звихнена кінець кінцем, припадає знов таки на отсе десятилїтє 1638-47 рр. Розумію еміґрацію Острянина і його оселеннє на Чугуївськім городищі, за чертою, самостійною осадою. Як перший крок, або прецедент пізнїйших козацьких осад, сей факт здавна звертав на себе увагу і варт її дїйсно — не вважаючи, що ся перша проба скрахувала тав мізерно.

На жаль тільки, досї не маємо подробиць з розвою сеї еміґрації. Подібно як і ватаги, що в тім самім часї мандрували і осїдали ся в московських українних городах, виступають перед нами тільки пізнїйше на сих своїх нових оселях, і дуже рідко маємо при тім якісь ретроспективні пояснення, — так і тут не маємо близших звісток про сам перехід. По тім як Острянин — по словам польських свідків — в нещасливій битві під Жовнином 3 (13) червня з кінним військом втїк з козацького табору, слїд його пропадає. Бачили ми вище звістку, що він і багато иньших участників повстання вже наперед мостили собі стежку за московську границю, висилали туди свої родини і майно 7). З початків липня (3/VII) маємо звістку від путивльського воєводи, що до нього прийшли післанцї з листом від „гетьмана запорозького Яцка Острянина” для відшукання жінок своїх, і воєвода потім тих післанцїв відправив назад „в Литву”, за польську границю. З того б виходило, що по своїй сецесії з-під Жовнина Острянин ще пробував якийсь час на польській Українї, орґанїзуючи еміґрацію. На сїм пунктї видко, були певні непорозуміння між ним і новим козацьким правлїннєм бо від Гунї і війська Запорозького до того ж самого воєводи приходили коло тогож самого часу післанцї з остереженнєм, що ті Черкаси, які пішли до Путивля, забрали з собою „много добрыхъ людей, невинныхъ душъ и животовъ” (майна) — отже аби воєвода тих Черкасів арештував до дальших відомостей, а силоміць захоплених людей і чуже майно аби видав післанцям 8). Гуня тодї ще сидїв на Старцї і поки кампанїя не була програна безповоротно, мусїв кривим оком дивити ся, як на дезерцію, на отсї утечі за московський кордон. Переконавши ся, що справа програна вповнї, він потім, як знаємо, сам пішов слїдом Острянина.

Не далї як в серпнї 1638 р. 9) Острянин приїхав до Білгорода з сином, з старшиною і з військом і ставивши ся перед тутешнїм воєводою „биди чолом” цареви на тім, що „вони в литовській землї держали ся православної віри і Поляки та ,папіжане' хотячи їх неволею привести в ,папежську віру' почали їх самих і жінок та дїтей їх убивати, і багато вже їх братиї, жінок і дїтей і всяких ,родимцїв' побито, і вони — гетьман і Черкаси, тїкаючи від того смертного убивства і не хотячи бути в папежській вірі, з жінками і дїтьми прийшли на царську сторону” 10). Просили прийняти їх під царську державу і велїти „устроїти” на вічне житє на Чугуєвім. Мотивували се тим, що з собою вони вивезли за границю худобу і пчіл, і як їx пічнуть розсилати по ріжних українних городах, як то робила звичайно московська адмінїстрація, то худоба й пчоли пропадуть, і їх господарство піде прахом, а як їх посадять у Чугуєві, то вони тут своїм коштом побудують ся і грошей та збіжа у царя просити не будуть. Так принаймнї потім переказує сей пункт царська грамота.

Московське правительство прихилило ся до їx бажання, позволило їм селити ся на Чугуєвім городищі, на р. Донцї — в районї тих „черкаських промислів”, котрі, видно, і сїй Остряниновій компанїї зробили добре знайомою сю місцевість. Для „устроєння” її вислано від білгородського воєводи свого чоловіка, М. Лодиженского, аби зайняв ся будовою „острога” і визначеннєм ґрунтів для мешкання Остряниновим козакам. Всього їх зібрало ся тут тисяча чоловіка 11), цїлий полк, який і орґанїзував ся по полковому: було десять сотників, девять пятдесятників, 102 десятники, військовий осаул і писар 12), а ролю полковника сповняв сам Острянин, тільки далї заховує титул гетьмана, і московське правительство його в сїй ранзї признає 13). На перший початок велено дати їм по 5 четвертей жита і 5 рублїв грошима, відповідно до наведеної вище загальної норми, а старшині більше, відповідно до ранґи; жито одначе теж при видачі замінено на гроші. Ґрунти під оселї роздано зараз же, ще з осени, і за зиму козаки будували ся і ставили під доглядом Ладиженского острог, а на весну просили виміряти їм ґрунти під рілю і сїножати, і московське правительство велїло вимірити — простим козакам по 20 четей в полї, старшинї більше (сотникам по 35, Острянину по 120 четей) і видати їм на засїв жита і вівса.

Але тут трапила ся біда. Воєвода білгородський не приставив на час призначеного на засїв збіжа: писав до воєводи, визначеного в Чугуїв, аби прислав по збіже самих Чугуївців, а ті відмовили ся, що їм нїчим возити, і так час засїву пройшов, і поселенцї зістали ся без збіжа. Вислали чолобитну до царя, де описували свою біду: як вони стягали ся з останнього, попродали всячину, аби дотягнути до хлїба, зорали поле, і не мавши що посїяти тепер гинуть з голоду і всякої хороби, хотїли вже кидати город та йти куди инде „душі свої прогодувати”, тільки місцевий воєвода намовив їх зістати ся, запевняючи що правительство то все поправить. Весь сей інцидент виглядає взагалї як результат бюрократичного конфлїкту між білгородським воєводою, котрому були з початку поручені Остранинівцї, і новим воєводою, визначеним на Чугуїв спеціально, і скропило ся се, як звичайно буває, на Острянинівцях 14).

Дїйсно, збіже нарештї прийшло, козаки обсїяли ся, мали добрий врожай, і біда від голоду проминула їх. Але виникла иньші справи. Служба, котрою обложила їх московська адмінїстрація і її місцевий представник — воєвода чугуївський, була тяжка і на сїм ґрунтї між козаками і воєводою виникли непорозуміння. До того прилучили ся також ріжні суперечки за ґрунти. Осїдаючи на степу. „за чертою”, в центрі ріжних степових ухожаїв, Острянинівцї мабуть сподївали ся що матимуть бодай тут повне дозвілє, не так як під рукою московської адмінїстрації по українських городах. Але їм і тут не давали господарити, як хочуть, а скупенько вимірили рілю і огороди; коли ж вони хотїли свобідно використовувати сусїднї ухожаї, і тут стріли ся з ріжними обмеженнями і перешкодами з боку адмінїстрації. Одні землї вважали ся вже приналежними до білгородських поміщиків, в иньших місцях воєвода забороняв їм ставити млини, заводити пасїки і т. и. В усяких таких непослушностях воєвода московським звичаєм брав ся до всякого „наказанія”, але ся московська „жесточ” могла тільки гнївати козаків не більше. Кінець кінцем московське правительство забрало воєводу Щетінїна і прислало на його місце Кокорєва, наказавши йому не карати Черкас так остро як своїх людей, аби вони „отъ жестокаго наказанія въ сумненіе не пришли”, але відносини були вже попсовані.

До того очевидно, прилучила ся й аґітація, яку вела польська погранична адмінїстрація, намовляючи еміґрантів до повороту, підбурюючи против Острянина, лякаючи, що їх розведуть по українних московських городах.

В звязку з усїми неприємностями серед козаків розвивало ся недоволеннє на Острянина, що хотїв іти в лад московській адмінїстрації і таким чином не здавав ся на речника козацьких інтересів перед нею. Иньшого ж „гетьмана” козаки собі не могли вибрати, бо його московська царська санкція зробила нерухомим на сїм становищі 15). Острянин не вмів собі порадити з сею опозицією, скаржив ся цареви, шукав помочи у адмінїстрації, а се тільки ще гірше посувало відносини. Вже з початку 1639 р. маємо його донесеннє, що він не міг довести до кінця екскурсїї на Татар, бо сотник Розсоха збунтував козаків і вони вернули ся з дороги 16). 1640 р. тойже Розсоха з иньшими орґанїзували петицію на Острянина, обвинувачуючи його в „зрадї” — мабуть хотїли, аби його перемінили, але що слїдом той сам Розсоха втїк за границю, то петиція не мала успіху.

З початком 1641 р. козаки вислали нову петицію, підносячи ріжні кривди від Острянина (головно в земельних і господарських відносинах). Острянин поїхав сам на Москву, там переведено було слїдство на місцї, Острянин довів свою льояльнїсть і московське правительство вважало потрібним його підтримувати далї против опозиції. Прийнято його на царській авдієнції, і чугуївському воєводї дано знати, що „гетьману велено бути у чугуївських Черкасів по давньому”, і воєводї поручало ся їм наказати, „аби у всїм його слухали”. Але результат з сього був зовсїм противний: Острянинові козаки, переконавши ся, що повалити його їм таки не вдасть ся, по його поворотї з Москви збунтували ся, вбили його, били ся з воєводою і московською залогою, що була при нїм, і забравши своє майно, жінок і дїтей, пішли з усїм назад за польську границю, 26 квітня 1641 р.

Близших подробиць сього „бунту” не маємо, і про самий епізод знаємо тільки з урядової кореспонденції московської, зверненої на те, аби запобігти якійсь трівозї в українських кольонїях по иньших містах. Московське правительство, очевидно, боялось, щоб чугуївський епізод не викликав „сумнительства” і серед иньших українських еміґрантів і поспішило розіслати грамоти, наказуючи адмінїстрації запевняти їx, аби вони „не сомнялись”, служили вірно і були певні царської ласки. Заразом одначе поручено перевести слїдство і всякі елєменти непевні з поміж еміґрантів, за котрих иньші не схотїли ручити, висилано у внутрішнї міста 17).

З чугуївськими ж утїкачам слїдом стрічаємо ся в ролї „воровських Черкас”. Літом 1641 р. приходили на Тор „измЂнники чугуевскіе Черкасы” і взяті з них „язики” показали, що приходили вони з Полтави. Значить, вернули ся туди, куди накликали їх пограничні польські урядники 18). На Чугуїв на їx місце московське правительство вислало нові партиї „сведенців” з самих великоросийських служебних людей. В результатї, в Чугуїві дістала московська Україна другий, поруч Валуйки і ще більше висунений в степи аванпост своєї лїнїї городів і укріплень.

Взагалї скільки можна судити, чугуївський епізод не зіставив по собі прикрого вражіння в московських правительственних кругах, — і не повинен був зіставити. Проба кінець кінцем не вдала ся, але вона дала цїнний досвід, який научив, що з певними змінами такі „черкаські” городи в степах вповнї можливі. Перший український гетьман, прийнятий під царську руку, зістав ся льояльним супроти московського правительства до кінця — наложив навіть головою в своїй льояльности. „ИзмЂна” козацького війська знаходила для себе оправданнє і в намовах польських, і в ріжних помилках московської адмінїстрації, що боком вийшли сим еміґрантам. Тому московське правительство далї радо приймає українську еміґрацію, як ми бачили. Розсилає її, що правда — по своїх городах, але перехід Острянина став прецедентом для пізнїйших козацьких осель „за чертою”, які розвивають ся під час Хмельниччини. Не зістав він, можна думати, без значіння, як прецедент, і в переговорах московського правительства з самим Хмельницьким: в московських пропозиціях, щоб він перейшов на московську територію, і нарештї — в приймленню його під царську руку на території польській.

З українського боку еміґрація за московську границю також, певно, не зістала ся без значіння в розвою дальших подїй, перед усїм самої Хмельниччини. Еміґрація ся протягом десятилїтя утворила значні кадри воєнної людности, непридавленої шляхецьким ярмом, яка потім могла взяти участь в великім народнїм руху і сею участю його зміцнити. Се значіннє позитивне; але було і негативне, далеко важнійше.

Еміґрація ся, проробивши дороги на схід протягом отсього десятилїтя перед Хмельниччиною, виробила певну практику, певний досвід — і послужила прецедентом до масової утечі української людности по перших невдачах великого повстання 1648 р. По перших розчарованнях в нїм українські маси, замість приложити старань до реформовання козацької полїтики в бажанім напрямі, стали покидати арену боротьби, Польщу і польську Україну. Народнїй рух не дїйшов до повної інтенсивности — бо еміґрація відкрила инший вихід, і народня енерґія пішла в сторону меньшого супротивлення. Енерґія екстензивна ще раз взяла перевагу над інтензивною. Справа самостійности України була вбита — за цїну її територіального розширення. Справа прилучення України до Москви і пізнїйших компромісів з Польщею й Московщиною до повної міри була вже пересуджена отсим еміґраційним рухом, котрого перші стадії ми оглянули тут.








Примітки


1) Книга писцовая оброчныхъ, монастырскихъ и помЂстныхъ ухожаевъ въ Моск. Архиві юстиції, використана у Миклашевского с. 119 і д.

2) Оглоблин, op. c. с. 386-7.

3) Матеріали багалїя І с. 10.

4) Факти зібрані у Багалїя с. 121-3.

5) Білгор. стола ст. 268 с. 206, і у Альбовского с. 27.

6) Білгород. стола столб. 242 с. 69, Миклашевський op. c. с. 128-9.

7) Див. с. 299.

8) Акти Ю. З. Р. III. с. 13.

9) Виходить се з того, що вихід Острянина в московських актах все датуєть ся 7146 роком, що по тодїшньому численню кінчив ся 31 серпня 1638 р. Близшої дати його приїзду не знайшло ся.

10) Матеріали Багалїя. В царській оповістцї вірним Черкасам про утечу Черкасів чугуївських (1641) сї мотиви еміґрації росписують ся ще крикливійшими фарбами: „гетманъ Ятцко Острянинъ, а съ нимъ сотники и рядовые Черкасы и били намъ чоломъ, что они изъ Литовские стороны въ наше Московское государство пришли для того, что польские и литовские люди іхъ крестьянскую вЂpy нарушали и церкви божіи разоряютъ і ихъ побиваютъ і жонъ ихъ и детей збирая в хоромы пожигають і пищальное зелье насыпавъ имъ в пазухи зажигають і сосцы у жонъ ихъ рЂзали и дворы ихъ і всякое строеные разорили и пограбили” — Воронежскіе акты І с. 100.

11) Точнїйше — 1012 козаків і 2 попи, Багалїй Очерки с. 181

12) Наводжу з реєстра — на жаль дефектного (з Білгор. ст. N 108 л. 268 і д.) імена Острянинової старшини, хоч вони й покалїчені немилосердно московським звичаєм: осаул Іван Гордїїв, військовий дячок (писар) Филон Юріїв, сотники: Михайло Браславець, Корнїй Кудря, Богдан Матюшенко, Василь Бублик, Мокій Володимирів, Пятдесятники: Петро Таланний, Гаврило Іляшів, Кіндрат Іванів, Федір Харітонів, Тимофій Богданів. Між десятниками Семен Острянинів. Після реєстру козаків — „вдови бЂдные й разорение”, і серед них Михайло Путник „спЂвакъ”.

13) Видумка „Історії Русов”, що гетьмана „Стефана Остряницу” разом з Гунею усмертили в Варшаві (с. 56), наробила великого замішання пізнїйшим авторам, котрі в Слобідщині стрічали ся з гетьманом „Яцком Острянином”. Філарет здогадував ся, що сей Яцко був свояк проводиря повстання Стефана Остряницї. Соловйов думав, що Яцко проводив повстаннєм, а скарали в Варшаві його батька, і до сеї гадки прихилив ся і Багалїй, не відважаючи ся відкинути звістки про скараннє в Варшаві проводирів повстання 1638 р. Хоч уже видавцї Воронїжських актів (І с. 133 і д.) досить захитали її, а потїм Кулїш в Основі 1862 і за ним Головинскій (ор с. 23-4) рішучо заговорили про вихід Острянина до Слобідщини, власть „Історії Русов” ще раз проявила себе.

14) Матеріали Багалїя с. 13-16 і відомости невиданих актів у нього ж, Очерки с. 181 і д.

15) Козаки при одній нагодї кричали: „гетьманом тебе на Литві не вибрали, пожалував (іменував) тебе гетьманом государ цар!” (у Філарета с. 31).

16) Матеріали Багалїя с. 16.

17) Чугуївські акти — Опісь білгород. стола с. 107-8, 132-3, вибірки з иньших у Філарета IV с. 25 і д., Миклашевського op. c. с. 308, Багалїя Матеріалы с. 17 і Очерки с. 187 і д. Про долю Острянинової жінки, що зістала ся въ Московщинї і постригла ся въ Москві царським коштом — моя замітка в київських Записках.

18) Донскія дЂла II с. 241.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VII. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.