[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VIII. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ VIII     Наступна





СТАНОВИЩЕ ЄРАРХІЇ СУПРОТИ ГРОМАДЯНСТВА, БАЙДУЖІСТЬ ДО БРАЦЬКОГО РУХУ, НЕПРИХИЛЬНІСТЬ ДО КОЗАЦТВА, ЛЄҐЕНДИ ПРО ЗВЯЗКИ МОГИЛИ З КОЗАЦЬКИМ ПОВСТАННЄМ. НА ЧІМ ЖЕ ОПИРАЛИ ТОЛКОВАННЄ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ ЯК БОРОТЬБИ ЗА ВІРУ? ЗАГАЛЬНІСТЬ ТАКОГО ТОЛКОВАННЯ.



Можна таким чином з усею рішучістю сказати, що доба Могили, або — правлїннє Володислава IV, була апоґеєм сили і значіння православної церкви в Польській державі, епохою великої самопевности, свідомости своєї сили і далекосяглих надїй православної єрархії.

Сї надїї свої вона будувала одначе не на збудженню громадської інїціативи, не на орґанїзації опозиційних сил серед українського громадянства, як представники українського відродження XVI в. і їх наступники в першій четвертинї XVII в., а на помочи і прихильности правительственних кругів. Як строгий канонїст, проповідник упорядковання православної церкви відповідно до її канонїв і віками усвячених практик, оборонець високого престіжу і сильної власти єрархії, Могила не був прихильним до тої широкої участи громадянства в церковних справах, яка витворила ся в попопередню епоху змагань.

Цїнячи напр. брацтва в теорії, або коли приходило ся обстоювати безпосередню залежність їх від митрополїї супротив претензїй владичих — бо се було в інтересах повноти і сили його власти 1), Могила різко виступав против участи світських членів брацтв в справах церковних. „Дивуємо ся, що милость ваша не тільки не віддаєте охотою того, що нам самим, архієреям божим, шафарям таємниць його власне належить, але й сурово видираєте — будучи простими ляіками, которим право боже в церкві і в справах її мовчати наказує, підноситесь і важитесь над самий церковний і духовний уряд митрополитанський і екзарший, не то що архимандричий' — писав Могила львівським братчикам, коли вони відставили ігумена Йосифа Кириловича від завідування онуфрейським монастирем. „Ви тих осіб, котрих ми властю Бога і найвищої зверхности церковної нам даною благословили, подали і настановили за вашим прошеннєм і причиною, — скидаєте з урядів духовних своєю безвладною якоюсь властю, щоб не сказати — сліпим поривом. Викидаєте з монастирів і з спокійного монашого мешкання, докучаєте словами неналежними і нешановними”, і т. д. 2).

Тим меньше міг Могила бути прихильником участи в церковних справах елєментів революційних, яким була українська козачина, до котрої опіки і участи звертали ся бувало його попередники. Не тільки мотиви тактичні — огляд на правительство — не дозволяли сього тепер, коли на ласку правительства так богато рахувало ся. По самому складу ідей і почувань сих „за ласкою божою шляхетно уроджених” і єрархічним консерватизмом перейнятих представників Могилянських кругів було їм противно входити в близькі зносини і солїдаризувати ся з козацьким елєментом. Оповідання пізнїйших письменників, що представляють Могилу прихильником Хмельниччини, опирають ся на очевиднім і повнім нерозумінню Могилиної доби, хоч перейшли навіть і в новійшу історіоґрафію 3).

Нї, Могила не був прихильником козаччини, від котрої прийшло ся йому зазнати таких болючих прикростей ще перед свої виступом на митрополїї. Її опіки і помочи шукав його противник Копинський, Могила натомість служив своєю помічю Кисїлеви, як треба було всякими хитрощами заспокоювати козаків 4). В могилянській лїтературі не знайдемо нїякого спочутя погромови козаків в 1637-8 рр. і тим бідам, які впали на них тодї, навпаки знайдено досить зневажливі відзови про сих „ребелїзантів”. В „Тературґімі” виданій могилянським кружком в 1638 р., в присвяті кн. Ілї Четвертинському з спочутєм і похвалою згадують ся його подвиги в рядах польського війська в кампанїях против козаків — куруківській, переяславській і кумейській, убійчі удари, що падали з його руки на козацькі голови, козацькі трупи, що стелили ся під кінські копита польського війська, і кріваві тріумфи гетьм. Потоцкого „над гордими ребелїзантами козацькими” 5). Але вее таки тут вирази ще досить здержливі в порівнянню з тими фарбами, якими описував козацько-польські конфлїкти київський ректор Оксенович-Старушич кілька лїт пізнїйше (1641) в надгробнім слові над тим же кн. Ілєю Четвертинським:

„Высоце славный богатирь нашъ князь Илія, будучи барзо лЂтъ молодыхъ гдЂ послышалъ, ижъ козацкій ребелизантъ Голіадъ, ласкою королевскою и волностю золотою утучоный, порвался на власного своєго пана руку подносячи — при иншихъ многихъ сердечныхъ милосникахъ отчизны, сынахъ коронныхъ... порвал ся з одважнымъ анимушомъ молодымъ на застарЂлыє въ бурдЂ и крнобрности козацкиє Голіады на Курукови, на которыхъ каркахъ первястки мужества своєго досыть славне милой принеслъ и офЂровалъ отчизнЂ. — А гды ребеллія своволныхъ козаковъ запорозскихъ межи БЂлозеромъ и Кумейками в немалую прибрали ся купу, тамъ... при боку ясновельможного є. м. пана Миколая Потоцкого... яко добрый ротмистръ станолъ и крнобрность днепровыхъ ребелизантовъ, дурную буту ушикованую, з сердечными кавалерами полскими, братією своєю помешалъ, стелючи поля на милю бездушнымъ трупомъ козацкимъ. А потымъ лЂтомъ тогожъ року в открытомъ полку людій власныхъ ясне освецоного родича прибылъ одважный тотъ богатыръ на Старецъ противъ своволному ребеллизанту Остренину, гдЂ пред очима ясне велм. є. м. п. гетмана полного досыть одважне и мужне ребеллизанты громилъ днЂпровыє и богатырскій свой анимушъ милой отчизнЂ ясне освЂдчилъ” 6).

Могилї й його товаришам могло зовсїм щиро здавати ся, що православна церква вже не буде потребовати тих днїпрових ребелїзантів і не повинна компромітувати своєї справи, поручаючи її козацькій опіцї. Без сумнїву такого погляду держав ся і наступник Могили, оден з найблизших йому людей Сильвестр Косів, з епископів білоруських вибраний на митрополїю з огляду „на значний і старинний його рід, високі прикмети, побожність і розумність, а також ревність і постійність в релїґії нашій” 7). Переговори в справі релїґійного компромісу, ведені з ним зараз по тім як вступив він на митрополичий престіл, зробили дуже приємне вражіннє в польських кругах 8).

Нїчим не виявив він свого спочутя і солїдарности з великим повстаннєм, котрого свідком судила йому доля бути: навпаки весь час до його помочи і поради звертаєть ся в козацьких справах Кисїль - як і до його попередника. Ся двозначна роля сього льояльного духовенства поясняє різкий викрик чигиринського полковника Вешняка підчас комісарських переговорів 1649 р.: „і ваші ксьондзи і наші попи — всї ... сини!” 9)

І не вважаючи на се все першим окликом, під котрим загреміло повстаннє і з котрим потім пішло воно в традицію — все таки був оклик „за віру!”

„B Польщі і Литві всїх Ляхів побити за те що віру християнську ламали і богато християн побивали та силоміць до лядської віри приводили”, описує проґраму повстання московський вістник Климів, на початку червня побувавши в таборі Хмельницького 10), і так переказує секретну місію від Хмельницького: „як будуть тебе роспитувати царські приказні люде, ти їм потайки скажи, що королеви смерть учинила ся від Ляхів: довідали ся Ляхи, що у короля з козаками зносини: послав король від себе грамоти на Запороже до попереднього гетьмана, щоб вони самі за віру християнського грецького закону стояли, а король їм буде на Ляхів помічник”...

Тут можна б бачити умисно для московського ужитку приготовлену лєґенду. Але про війну за віру говорять і иньші, зовсїм припадкові вістники. „Запорозькі Черкаси бють ся за віру”, оповідає в листї чоловік з Вязьми, побувавши за границею, на Білоруси. „Свара і бої з Поляками й Литвою у Черкас вийшла за віру”, толкує иньший, довідавши ся вістей з Вильна. „Ляхи бють ся з Запорожцями за віру”, поясняв якийсь Жид-митник в Дорогобужі. „Кажуть, що за віру у козаків з Поляками така війна, і перед тим була у них така війна”, пише з Ріґи Нїмець Вольмар свому знайомому до Пскова 11) і т. д..

Досить се несподївано по тім всїм, що ми бачили вище — але кінець кінцем не буде дивним, коли ми пригадаємо, з одного боку — цїлий ряд огнищ релїґійної боротьби, особливо на білоруській і західнїй українській теріторії — дрібної місцевої війни, яка місцями безпосередно перейшла в повстання і війну Хмельниччини. З другого — візьмемо на увагу те, що з ріжних мотивів роздражнень і невдоволень, які підіймали людність против польського режіму і шляхецького пановання, — релїґійний мотив був найбільш популярний, найбільш ідеальний, який найкраще міг служити для оправдання і усвячення повстання в очах своїх і чужих 12).








Примітки


1) Iakoż by nie ten kleynot stauropigiey zostawał w bractwach po te сzаsу, iubży dawno apostatowie z swoia unią wszędzie choragwie porozwiali, писав могила владицї білоруському Косову, боронячи незалежности могилївського брацтва від нього і своєї безпосередньої власти над брацтвом (П. Могила II дод. 42). Цїкава се кореспонденція між владикою і митрополитом, ведена по-польськи!

2) П. Могила II дод. 23.

3) Ґрондский, нїби то з слів Виговського, оповідає, що Хмельницький прийняв гетманський уряд тільки з благословення митрополита, що не лише благословив козаків на повстаннє, але й загрозив анатемою всїм, хто маючи змогу чимсь помагати йому ухилив ся-б від участи (Historia belli c. 50). Енґель, переповідаючи се оповіданнє приложив його без усяких остережень до Могили (Geschichte der Ukraine. вид. 1796 ст. 152). У Срезневського в Запорожській Старинї Хмельницький розсилаючи унїверсали по Українї, пише до митрополита: „Настає час волї божої, молите ся за нас і за вітчину”, і „митроп. Петр положив церковну клятву на всїх хто не стане одностайно з Хмельницьким, і по всїх церквах звелїв молити ся Богови, аби спас православіє”, і по сїм завважаєть ся, що унїверсали Хм. мали скрізь успіх. Костомарів у своїм Б. Хмельницькім (1 вид. с. 237, вид. 1859 р. с. 177) повторив се оповіданнє в приложенню до Могили, з тою тільки поправкою, що Хмельницький, „конечно, совЂтовался съ нимъ еще въ 1646 году”. Пізнїйше він (вид. 1884 с. 249) висловляв здогад, що Хмельницький міг щось таке говорити на помершого для осмілення козаків, але в каждім разї вважає Могилу безсумнївним прихильником козаків („былъ къ нимъ благосклоненъ и постоянно находился съ ними въ пріязненныхъ отношеніяхъ”, с. 116). Такою вважає його репутацію у сучасників, а низше, говорячи про Косова (с. 361), противставляє його Могилї, кажучи, що Kociв не подїляв „православно руських ідей незалежности, які одушевляли його попередника”. На неправдоподїбнїсть сеї характеристики Могили дуже різко вказав Кулїш у своїй Исторії отпаденія, І с. 187.

4) Див. в ч. І с. 231, 1 вид.

5) Передмова л. СЗ.

6) „Казанє погребовоє над тЂлом ясне освецоного князя є. мл. п. Иліи Святополка на ЧетвертнЂ Четвертинского, ротмистра войска кварцяного єго крол. млти” і т. д. — виїмки в замітцї проф. Перетца: Къ характеристикЂ общественныхъ отношеній въ Малороссіи XVII в. (ИзвЂстія акад. отд. рус. яз. 1903).

7) Акт вибору з дня 25/II 1647 — в Архиві Ю. З. Р. II. І ч. 28, тамже (ч. 27) акт вибору на печерську архімандрію Йосифа Тризни, довершеного 25/I. Небезінтересно поглянути на світських участниках обох виборів, представників православних ще родів. Першим стоїть Адам Кисїль в чині каштеляна київського (одинокий православний сенатор), далї земські достойники: Максиміліан Бжозовський підстолїй київський, Семен Вигура городничий київ., Данило Воронич скарбник київ., Федір Сущанський Проскура писар зем. київ., Олександр Кисїль підстолїй чернигів., Самійло Воронич чашник черниг., Криштоф Кильчицякий скарбник черниг., Прокіп Верещака коморник черниг., Борис Грязной (з московських еміґрантів) ловчий новгород-сїверський, Григ. Четвертинський підкоморій луцький, Захар. Четвертинський підсудок луцький, Гаврило (Наurуłо) Коритинський бурґрабій луцький. Понадто члени таких шляхетських родів: Тиші Биковські, Ставецькі, Єрличі (Йоаким, звісний мемуарист, оден з кількох що й підписали ся по-руськи), Трипольскі, Виговські, Дублянські, Щеньовські, Невмирицькі, Олексичі, Павші, Третяки, Султани, Сурини, Скипори, Савицькі, Шанявські, Голубі, Липлянські, Филиповські, Стривязькі (sic), Ставецькі, Пеньковські, Важинські, Масальські, Черчицькі, Хлопецькі, Оболенські, Соколовські, Волковицькі, Кердеї, Мадаленські, Гладуновичі-Дубіські, Понорівські, Дмоховські, Ледуховські, Злотолинські, Городиські, Стрільницькі, Затиркевичі.

8) Див. низше, в останнїй главі.

9) Michalowsk. c. 373.

10) Акты Ю. З. Р. III с. 216.

11) Акты Ю. З. Р. III с. 212, 227, 229, 231, пор. тамже 213, 230, 237, Акты М. гос. II с. 222 й ин.

12) Досить влучно, під очевидним вражіннєм сучасних релїґійних війн, завважає з поводу релїґійної аґітації Хмельницького Коховский (с.27): sueto rebellis genu more, qui nunquam regionem invasit, nisi prius enthesi ustitata religionem obtenderet — не підійметь ся повстаннє, поки не ужиє собі за покров релїґії.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ VIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VIII. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.