Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VIII. Стор. 6.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ VIII     Наступна





НАЦІОНАЛЬНИЙ МОТИВ В ХМЕЛЬНИЧЧИНЇ: НАЦІОНАЛЬНИЙ СІНТЕЗ АНОМАЛЇЙ УСТРОЮ РІЧИ-ПОСПОЛИТОЇ, ПАНСЬКЕ ЛЯДСЬКЕ, ПІДОЗРІННЯ НА ВЛАДИКІВ, ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИЗВОЛЕННЯ.



Заразом, як я вже сказав, — споза сих найбільш різких і дражливих, підхоплених аґітацією анормальностей соціальних і релїґійних, з повною виразністю вирисовуєть ся мотив національного поневолення, національної кривди. В чистій, абстрактній формі сей національний момент як причина повстання, як аґітаційний його мотив майже не виступає. Але він переходить через всї отсї моменти пониження і покривдження українського елєменту на ріжних полях і з ріжних поглядів, — загострює їх прикрість і болючість та звязує в оден ланцюх, в оден образ гіркого, до пімсти вопіющого поневолення Українського народу.

Кінець кінцем до кождого з тих оскаржень, тих аномалїй, які витикали ся в тій чи иньшій сфері українського житя, можна було б навести анальоґію з відносин чисто польських — Поляків между собою, і толкувати все те як аномалїї польського устрою, які мовляв давали ся в знаки Полякам так само як і Українцям. На се звичайно і кладуть натиск новійші польскі історики. Дісіденти Поляки підпадали в той час ріжним переслїдуванням, які змушували їх переходити навіть на сторону ворожих Польщі держав. Польський хлоп угинав ся так само або й ще гірше під ярмом панщинної неволї, як і український. Польський міщанин терпів безправє і всякі недогоди економічної анархії Польщі, нарікав на жидівську язву, підтримувану можними панами і адмінїстрацією. Жовнїрські лежі були так самою „пляґою житя” чисто польських земель. Се вірно. Але в українськім житю, в почутю Українцїв, в їх відносинах до Поляків і Польщі всї сї гріхи польського соціального і полїтичного устрою, польської полїтики, польскої адмінїстрації звязували ся в оден національний сінтез, незвичайно дражливий і болючий.

Релїґійні конфлїкти реалїзували ся в утиску „руської віри” „лядською вірою”. Унїя була лядською інтриґою против руського благочестя. Всякі прогріхи і своєвільства адмінїстрації були паношеннєм і знущаннєм Ляхів над українським людом. Драчі і вимисли панів дїдичів і старостів та їх урядників були не просто поневоленнєм хлопства шляхтою, поміщиками-дїдичами, а поневоленнєм українського люду панами-Ляхами та їх підпанками. Роздражненнє на Жидову, на її величаннє над українським селянином чи козаком ішло також на рахунок польського пановання, бо се воно якому небудь „Жидовинови спросному”, як висловлюєть ся Самовидець, давало міць і змогу коверзувати над християнським українським людом. Поневіряннє людности жовнїрами тут було також „фараонським мучительством лядським” над українським людом. Панованнє над позбавленим самоуправи українським козацтвом польських ротмістрів і жовнїрів в ролї полковників і иньшої старшини була також поневоленнєм Ляхами українського „лицарства”. І так далї, без кінця.

Все звязувало ся в оден безконечний ряд національних кривд, в оден образ поневолення „руського народу” Польщею, Ляхами, і даремно силкували ся тодїшнї полїтики, так як роблять се деякі нинїшні історіоґрафи, розбити сей образ на відокремлені недогляди чи кривди соціальні чи полїтичні, коли в почутях, в свідомости українських людей він зливав ся в одно нероздїльне понятє національного поневолення. Даремно хотїли вказувати на те, що подібні недогоди терплять і Поляки, а між українськими маґнатами і адмінїстраторами були не самі Поляки, а й Українцї... Польська національна полїтика, яка змагала до того, щоб спольщити верхнї верстви українські (так само білоруські, або литовські), — взагалї все що підіймало ся над рівенем поневоленого люду, — тепер збирала гіркі овочі сих своїх успіхів. Все що пановало і утискало, було „лядське” — походженнєм, вірою, культурою, духом. Все „руське” було поневолене. Все що стояло в таборі пануючих, все що заступало ся за нього, — ототожнювало ся з польським, було „лядським” незалежно від свого походження.

Так козаки докоряли славному поборникови за благочестиву віру і випробованому українському патріотови Кисїлеви, що він відщепив ся від Руси, виступає по сторонї противній козаччинї, як польський сенатор і оборонець інтересїв Річи-посполитої. Так пізнїйша дума прозиває „Ляхами” дуків-срібляників, українських патріотів, — тому що вони були противниками українських демократичних напрямів.

Ся загально-національна закраска боротьби — глубокий антаґонїзм польсько-український, який лежав в основі її, не був секретом і для сучасників. Польський капелян, свідок війни 1637-8 р., записав в своїх дневниках сї зловіщі слова, навіяні на нього образами сеї війни і тими рефлєксіями які будила вона серед польських участників: „як з природи своєї варвари вороги не-варварам, так само Русин Полякови” 1), а кільканадцять лїт пізнїйше другий польський очевидець вкладає в уста Хмельницькому подібну ж фразу про прирожденну ненависть Поляків до Руси. Антітезу „руського” і „польського” бачили ми на кождім кроцї в тих релїґійних і соціальних конфлїктах, котрими толковано вибух великої війни. „Вся надїя на наших людей католицьких”, пише польський маґнат, староста грубешівський Опалїньский на перші вісти про козацьке повстаннє. „Тільки їм можна довіряти, бо їx козаки і чернь всякими способами гонять і чинять над ними найгірші тиранства, а до Руси нїякої не можна мати нїякого довіря, бо одним фанатизмом проклятої схизми дишуть, і так само ненавидячи завсїди кров шляхецьку, раді б шляхту викорінити” 2).

На сїм ґрунтї виростають поголоски і підозріння про участь в повстаннї православних владиків: що владика львівський Желиборський і луцький Пузина посилають Хмельницькому порох і кулї: що Кисїль „яко Русин” спочуває повстанцям і за помічю Хмельницького хоче бути королем руським, і т. и. 3).

Не диво, що дуже скоро — як тільки війна розвинула ся відповідно широко, втягнувши великі маси народу і суспільности української, з поза спеціальних рахунків і домагань виступила і усвідомила ся її кінцева мета, як сінтез сих спеціальних домагань — національне визволеннє Руси. Поголоски про пляни Хмельницького на заснованнє української „удїльної держави” пролїтають уже в перших місяцях. Їх можна б не рахувати серіозно, як і всякі говорення про змагання до української державности Косинського, Наливайка, Павлюка, з огляду що вони раз-у-раз мішають ся з справою козацької теріторії, козацької юрисдікції і т. и. Але на початку 1649 р. Хмельницький зовсїм виразно говорить про визволеннє „всього руського народу”, про свою „державу”, і сей властивий характер українсько-польської боротьби представляєть ся зовсїм ясним і її стороннїм свідкам. А ось напр. як характерізує її з своєї перспективи Рудавский в своїй історії сих років: Хмельницький підіймає „руський нарід надїєю свободи”, розсилає аґітаційні листи по головнїйших руських містах, накликаючи їх старшину, аби не занедбувала справи свободи і віри, не позволяла шляхтї гнїтити Руси, і ся оборона їх справи була вдячно прийнята від Хмельницького „і по всїй Руси був він проголошений батьком вітчини, реставратором грецької віри, відновителем давньої свободи” 5).

Образ національної війни виступає тут з усею ясністю.








Примітки


1) Див. вище в гл V.

2) Лист з Ритвян 2 мая (хіба червня) 1648 — теки Нарушевича 142 с. 67.

3) Michałowskiego Księga Pamiętnicza c. 91-92.

4) Ibid. c. 178, 180 і низше.

5) Historiarum 1. IX с. 7.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ VIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VIII. Стор. 6.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.