Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ IX. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ IX     Наступна





КОНФЛЇКТ З СТАРОСТИНСЬКОЮ АДМІНЇСТРАЦІЄЮ, ОБВИНУВАЧЕННЄ В БУНТЇ, АРЕШТОВАННЄ, ІНДІВІДУАЛЬНІСТЬ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ХАРАКТЕРИСТИКИ, УТЕЧА НА НИЗ.



Знаємо, що одною з головнїйших кривд, на які скаржили ся козаки, було те, що старостинська адмінїстрація брала з них поволовщину і ріжні побори. Здаєть ся, від сього зачали ся і прикрости Хмельницькому від Чаплїньского. В „реєстрі кривд” читаємо, що „в р. 1646, коли Хмельницький діставши двох Татар, возив їx до пана краківського (гетьмана Потоцкого) 1), в неприсутности його забрано у нього поволовщину, і з стайнї коня його; на котрім їздив в дикі поля”. Розгнїваний сими і подібними прикростями, Хмельницький занїс скаргу на Чаплїньского — правдоподібно перед самого пана старосту. Але вона йому не помогла, а роздражнений нею Чаплїньский став чіпати ся Хмельницького ще гірше, і при якійсь нагодї вхопивши малого синка Хмельницького велів своїй челяди вибити його канчуками серед чигиринського ринку, і та так постарала ся, що по сїй екзекуції його занесено до дому ледво живого, і він потім незадовго вмер 2).

Другим ударом для Хмельницького було відібраннє від нього хутора. Чаплїньский представив старостї, що Хмельницький безправно і незаслужено володїє просторими ґрунтами, які мають належати до староства. Описав його як чоловіка шкідливого, ворожого і т. и., і кінець-кінцем дістав позволеннє відібрати від нього ґрунти, котрими Хмельницький володїв, очевидно, без усякого певного документу, за простим позволеннєм старости Даниловича чи його підстарости. Правдоподібно, Хмельницькому було предложено взяти відшкодованнє за вложені в культуру сих ґрунтів кошти і уступити ся з них. Пасторій називає навіть суму, яка була кінець-кінцем признана Хмельницькому — 50 золотих. Хмельницький не хотїв уступати ся, тодї Чаплїньский тодїшнїм звичаєм урядив збройний наїзд, захопив ґрунти силоміць, при тім знищив двір Хмельницького, забрав збіже і всяке добро, — як звичайно при таких наїздах бувало 3).

Хмельницький пробував дійти свого; все його істнуваннє було поставлене на карту і він мусїв ужити всїх способів, щоб вернути собі маєток. Ріжні автори оповідають досить широко про його скарги і в ґродськім судї, і у короля, і навіть на соймі. Переказують ся резолюції списані в сих справах, і розмова з Хмельницьким короля, що мовляв порадив йому боронити ся силою 4). Маємо навіть королївську грамоту, нїби то видану йому королем на потвердженнє його прав, в Варшаві 22 липня 1646 р. 5). Все се одначе дуже сумнївне. І захований текст королївської грамоти, і самий факт її видання мало ймовірні; мало правдоподібно навіть, щоб Хмельницький в сїй справі звертав ся до короля — справа була безнадїйна, і Хмельницький се мусїв знати. Не знати, чи була вона навіть у ґродськім судї, не тільки що в соймовім; Хмельницький був nullo iure possessor, безправний держатель. Навіть в згаданій грамотї з 22/VII, подиктованій Хмельницьким або уложеній на основі даних ним відомостей, нема згадки про якісь права його — крім дотеперішнього спокійного володїння. В такій справі все залежало від волї старости, і раз Хмельницькому не удало ся прихилити його, знайти протекцїю до нього — все було даремне.

Тим часом всї заходи, які Хмельницький робив против своїх ворогів, тільки ще більше загострювали відносини. Боротьбу перенесено на полїтичний ґрунт. На Хмельницького пішли доноси, обвинувачення в зрадї і бунтуванню козаків. Його давнїй товариш по службі військовій Роман Пешта, осавул чигиринський, обвинуватив його що він бунтує козаків до морського походу: очевидний відгомін секретних поручень, даних королем. Коховский знає імя ще иньшого доносчика — якогось сотника „Онїаса”, що доносив комісарови Шемберґу про приготовлення до бунту, які йшли від Хмельницького.

Крім загальних противодержавних замислів його обвинуватили також в якихось інтриґах спеціально против Ол. Конєцпольского, з нагоди звісного нам походу против Татар, що відбув ся в осени 1647 р. (в жовтнї) 6). Одні кажуть, що козаків обвинувачувано, що вони перестерігли Татар, і тому не удало ся захопити на місцї орди, иньші — що вони зробили засїдку на Конєцпольского, як він мав вертати ся з походу, і привідцею того оставлено Хмельницького. Першу версію знаходимо у Ганновера 7) другу у анонїмного мемуариста, дуже близького подїї 8). Він оповідає, що коли Конєцпольский з Базавлука (з Сїчи) рушав понад Днїпром до Кодака, прийшла відомість, що „Хмельницький бунтує козаків”. Мало се бути приблизно в останнїх днях жовтня н. ст. 9). Конєцпольский вислав перед собою свого служебника Радлїньского, державця Крилова, і той приїхавши до Крилова, „застав ріжнї вісти про бунти Хмельницького — що справдї він бунтує козаків, аби знищити обоз [Конєцпольского], що йшов до Крилова”. „П. Радлїньский, порозумівши, що він має такі замисли, поїхав з Крилова до Бужина, де був Хмельницький, зловив його і припровадив до Крилова”. (Коховский теж знає сей арешт Хмельницького в Бужинї і додає подробицю, що Хмельницького звабили туди приятелї, нїби то в справі продажи якогось славного своєю швідкістю коня). Конєцпольский, приїхавши до Крилова, застав Хмельницького в вязницї і учинив раду — що з ним робити. Порішили дати його на поруки: поручив ся за нього Кречовський полковник і деякі приятелї Хмельницького.

Так оповідає безіменний мемуарист. Хмельницький (в „реєстрі кривд”) безпосереднїм провинником в сїй афері вважає, видно, Пешту з його доносом. Він „донїс на його погибель до п. хорунжого коронного, нїби замишляє випровадити армату на море, а п. хорунжий по при иньші претенсії через Чаплїньского розгнївавши ся ще й за се, велїв наступати на здоровє Хмельницького”. А на иньшім місцї того ж реєстру сказано, що п. Конєцпольский, „вертаючи ся з Запорожа, велїв взяти Хмельницького за варту і голову йому утяти, а як Хмельницький хотів удати ся в сїй справі до пана краківського [Потоцкого], по дорогах пороблено засїдки”.

Властиво Конєцпольский, як староста чигиринський, не мав права вязнити Хмельницького — тим меньше не міг засудити його на смерть, і свій арешт Хмельницький вважає, очевидно, одним з тих старостинських безправств, на які скаржив ся він і козаки. В данім разї ся безправність ослабляєть ся тою обставиною, що се дїяло ся підчас воєнного походу, що Хмельницький був обвинувачений в замислах против сього походу, що з Конєцпольским був безпосереднїй начальник Хмельницького — чигиринський полковник і иньша військова старшина. Арештований, і потім випущений був Хмельницькій мабуть за спільною порадою, і сей арешт міг трактувати ся як спосіб самооборони. Одначе справа кінець кінцем не могла бути порішена без висших військових властей - комісара і самого гетьмана Потоцкого, і Хмельницького віддано на поруку Кричевському — мабуть до дальшої волі Потоцкого. Хмельницький збирав ся їхати до нього і скаржити ся на безправний арешт. Але мабуть той же Кричевський, його приятель і зверхник, котрому сучасні чутки і пізнїйші лєґенди надали таке значіннє в історії Богданової утечі, — попередив його, що всї силування його знайти захист у гетьмана будуть даремні. А може остеріг його і перед якими-небудь роспорядженнями Потоцкого, виданими на некористь Богдана, тако що він залишив свої гадки скаржити ся Потоцкому і переконавши ся в безоглядности і всемогучости своїх ворогів, а безсильности тих, на котрих прихильність і ласку рахував, рішив піти пробоєм і пустити ся стрімголов на ту дорогу, на яку пхали його всї останнї пригоди — дорогу бунту і боротьби.

Се був страшний, критичний момент в житю Хмельницького. В душі його, в усїх єстві настав глубокий перелом, тим страшнійший, чим здержливійша і зрівноважена досї була ся незвичайно сильна і богато обдарована натура. Можна сказати, що Хмельницький перед сим і по сїм моментї се було двоє ріжних людей.

Ми не маємо достовірних характеристик його з-перед сього перелому. Зовсїм природно, бо тодї се був чоловік мало визначний, до котрого мало хто приглядав ся: такі напр. фрази, як Коховского, що се був чоловік на від привітний, згідливий і покірний, який ховав під усміхненим лицем свої внутрішні зворушення, — ледви чи оперті на дїйсних поміченнях. Описи з часів після повстання і одинокий цїнний портрет, ґравірований Гондїусом 10), малюють Богдана як чоловіка сильної фізичної будови, добре захованого, незважаючи на свої пятдесять-шістдесять лїт, сильного темпераменту, невичерпаної енерґії 11).

Призвичаєний дипльоматизувати, ховати свої дїйсні заміри під маскою згідливости й індіферентности — правдоподібно вихований в тім переконанню, що на світї, а особливо в полїтицї годї инакше жити і поступати, Хмельницький звичайно представляв ся добродушним, скромним, непретенсійним. Очевидно любив навіть імпонувати сею крайньою простотою і невибагливістю свого особистого житя. Але легко запалював ся, уносив ся безпосереднїм почутями — радістю, гнївом, жалем, або фантастичними образами, які снувала перед ним жива уява і тодї доходив до крайности: „кидав ся з лавки, волосє рвав на собі, ногами бив в землю”.

Говорив радо, багато. Любив дотепкувати, вразити слухача несподїванкою. Взагалї бачимо мішанину щирої безпосередности з східнїм лукавством і вирахованним актьорством, де часто не можна відріжнити щирого пориву від зручно уданої сцени безмірного гнїву, роздражнення, жалю, і се сполученнє дрібношляхетської низькопоклонности, прищіпленої вихованнєм і теж часами утрірованої умисно, з гордістю і свідомістю своїх сил, вірою в своє щастє і провіденціальне призначеннє, розвиненою великими подїями, які йому прийшлось пережити, — роблять дивне вражіннє. Глубокі потрясення, які впали на Богдана, очевидно в сильній мірі захитали його духову рівновагу. Правдоподібно в період своєї афери, серед тих бід, які спали на його, став він більше нїж коли небудь шукати в піятицї забутя, визволення з страшного нервового напруження. Але з другого боку тяжкі удари і зміни долї, сї нечувані напруження всїх сил, які йому прийшло ся пережити в сїй афері і потім в перших стадіях повстання, видобули з нього незвичайні прикмети і таланти, незрівняну побудливість енерґії, дивну меткість, орґанїзаційний хист і нечувану силу впливу на людей, на маси, що незамітного сотника чигиринського поставила в ряді найвизначнїйших героїв історії,

Такий перший удар, що викрісував палющі іскри з укритих потенцій сього великого духа, впав на Хмельницького в осени 1647 р. Розумієть ся, козацьке житє на українськім пограничу не стелило ся рожами нїколи, але тепер захитало ся в житю Хмельницького все, що він вважав міцним, певним, безпечним. Заслужений козацький старшина, вибраний в повірники самого короля, був обрабований зі всього шляхетським зайдою і не міг знайти помочи анї управи. Бездоганний, гордий своєю випробованою вірністю королеви і річипосполитій — попав в бунтівники і не міг виправдати ся від сього закиду. Його старого, шановного чоловіка волочать по вязницях, трактують як яке небудь ледащо, і навіть самого житя він уже не певен.

В „реєстрі кривд” він згадує, що в бійцї з Татарами якийсь Дашевский — „як то вони звуть — лях”, то значить оден з нових польських ґвардійців, або з тих Поляків, що були вписані на козацькі місця в реєстр, — так рубнув його ззаду по голові, що тільки шишак охоронив голову від розрубання. Коли ж здивований Хмельницький питав, що йому стало ся — Дашевский виправдував ся тим, що взяв його за Татарина. Потім коли Хмельницький вибрав ся до Потоцкого з скаргами на старостинські кривди, — „по дорогах були засїдки на нього”, а про зятя Чаплїньского — Коморовского оповідали йому, що він не раз присягав ся пред козаками, що коли з Хмельницьким не дадуть собі ради, то мусять його вбити, і т. и.

Страх пред сим завзятим і неперебірчивим ворогом, і ще більше — гнїв обхопив Хмельницького, гнїв страшний, невблаганний, котрого не міг забути Хмельницький навіть пізнїйше, на верхах своєї слави домагаючи ся від польського правительства голови Чаплїньского і не можучи заспокоїти ся, тому що той смертельний ворог не попав в його руки. Довідавши ся, що і військова власть настроєна рішучо против його і з сього боку йому також можна чекати самих прикрих несподїванок, Хмельницкий, як казав пізнїйше — „дїти свої віддав між добрих людей, хто мене жалував, і пішов на Запороже” 12.

Популярна лєґенда оповідає, що перед своїм виїздом Хмельницький „штучним способом” видобув королївські листи, переховувані у Барабаша. Мовляли упоїв його у себе на гостинї і з його поясом (шапкою або иньшою річею) післав свого хлопця до Барабашихи, а та на сей знак видала йому листи, які досї міцно ховав і таїв у себе Барабаш, і потім сих листів Хмельницький ужив на бунтованнє черни. Ми маємо се оповіданнє уже в зізнаннях козака бранця 1649 р. Воно повторяєть ся потім на ріжні способи у Поляків-сучасників і в українській традиції, оброблене в популярнїй народнїй думі, пройшло і в новійшу історіоґрафію. Але як реальний факт — воно дуже сумнївне і належить мабуть до лєґендарної, а не дїйсної Хмельниччини. Принаймнї тих привилєїв на власні очі у Хмельницького нїхто не бачив, і мотиви його аґітації, судячи по всьому, далеко відбігали від змісту королївського листу 1646 р.








Примітки


1) Думаю про Потоцкого тому, що Конєцпольский вище зветь ся „небіжчиком паном краківським”. Се давало б хронольоґічну точку опертя для перших зачіпок: поволовщину вибрано по смерти старого Конєцпольского, в серединї або другій половинї 1646 р.

2) Пам. кн. Міхаловскаго с. 5.

3) Реєстр кривд — в книзї Міхаловского с. 5, Пасторій c. 31 (посилаєть ся на лист Хмельницького до Потоцкого), Натан Ганновер 1. с., Ґрондский й ин.

4) Див. особливо у Грондского.

5) Акты Ю. Р. X с. 464.

6) Вище. с. 25.

7) Ганновер каже, що Хмельницьким розжаленим на Конєцпольского за забраннє його оселї, остеріг Татар про похід Конєцпольского і сей похід тому не вдав ся. Конєцпольский не знав причини, аж згодом сам Хмельницький вимовив ся по пяному в шинку, як він „пімстив ся панови за те що забрав йому худобу”. Жид шинкар підслухавши донїс Конєцпольскому той звелїв увязнити Хмельницького і хотїв скарати на смерть, але приятелї Хмельницького випросили його на поруки. Пер. Балябана с. 60-1.

8) Памятники київ. ком. І с. 174.

9) Ми бачили вище (с. 25), що Потоцкий 20 жовтня н. ст. мав звістку про заграбленнє татарських стад Азалатом — останню стадію в операціях походу Конєцпольського; по сїм зачав ся поворот, і на Базавлуку Конєцпольський міг бути в 20-х днях жовтня н. ст.

10) Портрет сей звісний досї в трьох варіантах, які всї мають дату: Гданськ 1651 р. На однїм Хмельницький підписаний як бунтівник: exercitus Zaprovien. praefectus, belli servilis autor, rebellium соsассоrum et plebis ukrainen. dux, на другім — офіціальним титулом як ехеrсіtus s. r. mtis Zaporohsciensis praefectus, третій варіант — карікатурний, з ослячими ухами і козячими рогами. І. C. Block Das Kupferstichwerk des Wilhelm Hondius, Danzig, 1891: W. Bartynowski Wspomnienie o rytowniczych pracach W. Hondiusa, Przeglad bibliogr. archeol. 1897: Смирновъ Pисунки Кіева 1651 г. (Труды XIII арї. съЂзда II, 1908); Г. Хоткевич Альбом історичних портретів, 1909. Смірнов здогадував ся, що портрет сей зарисував Абрам ван-Вестерфельд, прибічний маляр Януша Радивила під час візити Хмельницького в польськім таборі 18 (28) вересня 1651 р., або ранїйше дещо (ор. с. с. 310-312).

11) Венецький посол Віміна, що був в товаристві Хмельницького кілька разів, так описує його: „На зріст скорше високий, нїж середнїй, широкий в костях, сильної будови. Мова його і правлїннє показують зрілий суд і тонкий розум. Хоч трапляєть ся йому сильно пити, але справ він не залишає; тому здаєть ся, нїби в нїм містять ся два єства: одно дїяльне, тверде, віддане правлїнню, иньше сонне, утоплене в піянстві. В поводжінню ласкавий, простий і тим зискує любов вояків, але з другого боку тримає їх в карности тяжкими карами”. — Rеlаzіоnе del'origine e dei costumi dei cosacchi, — рідке виданнє 1890 р., переклад в Кіев. Старинї 1900, І.

Архидиякон Павел, бувши теж в гостинї у Хмельницького лїтом 1654 р., так описує його: „Сей Хмель чоловік в старих лїтах, але багато надїлений дарами щастя: простий, спокійний, мовчазний, людяний; всїми справами він займаєть ся сам; в їжі, питю і одежі скромний. Кождий побачивши його скаже: так ото сей Хмель, котрого слава й імя рознесли ся по всїм світї! Та хоч його вигляд не показний, з ним Біг, а се велике дїло! Молдавський господар Василь був великий на зріст, вигляду суворого і поважного... але се все не помогло йому. Яка ж протилежність між твоїм іменем і зверхнім виглядом, Хмелю!” (II с. 34).

12) Акты Ю. З. Р. VIII, с. 349.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ IX     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ IX. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.