Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ X. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ X     Наступна





ТАТАРСЬКІ ЗАГОНИ. ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПІД БІЛОЮ ЦЕРКВОЮ, ЙОГО СИЛИ, РОЗВІЙ ПОВСТАННЯ, ВІДОМОСТИ З ЗАДНЇПРОВЯ, УТЕЧА ПОЛЯКІВ І ЖИДІВ, ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ СТАРАЄТЬ СЯ ЗАТРИМАТИ ПОВСТАННЄ В МЕЖАХ МОЖЛИВОЇ КОРЕКТНОСТИ.



Між тим як поодинокі віддїли козацького і татарського війська займали ся ловленнєм втїкачів і збираннєм добичі, головний штаб козацький і татарський кіш відступили по погромі до Корсуня і тут перепочили, а далї стали посувати ся поволї тою ж дорогою, котрою мало верстати польське військо — на Богуслав і Рокитну під Білу Церкву. Орда, половивши корсунських втїкачів, кого де запопала, не задовольнила ся сим полоном і з-під Рокитни роспустила загони по сусїднїх околицях Київщини, по київському Полісю 1). Тим часом кіш татарський підійшов під Білу Церкву і став тут, а другого дня прибув сюди з новим полком татарським сам хан, що вибрав ся особисто по таких щасливих початках розпочатої кампанїї. З ним, як каже очевидець, було 11 тисяч Татар.

Коли обловивши ся здобичею, перші загони вернулись, нові полки Татар рушили на захід, Чорним шляхом на полудневу Волинь і сусїднї часті Поділя. Поставлено було їм умовою, щоб брали тільки чужих, а „своїх” православних не рушали 2), але се правило, розумієть ся, не дотримувало ся дуже ріґористично. В однім листї з київсько-подільского погранича оповідаєть ся шляхетський анекдот про те, як „з одного міста з-під Хмельника” Татар прийняли процесією як свободителїв України. Піп вийшов їм на зустріч з хрестом і церковними корогвами, і поспільства до трьохсот, приймаючи Татар хлїбом і пирогами; але ті кинули ся рубати сих своїх союзників і брати в ясир, так що тільки три утїкли до міста 3).

Ся сторона одначе меньше цїкавила шляхетських кореспондентів: сучаснї листи їх повні оповідань про високих шляхетських і маґнатських невільників татарських, про побут їх в неволї і всякі пригоди, високі викупи, подиктовані за них, і т. и.

Хмельницький з своїм військом рухав ся разом з татарським кошем: Перепочивши після битви в Корсунї, прийшов разом з ним під Білу Церкву і тут став на кілька день, гучно, з музикою святкуючи перемогу 4), паюючи здобич, а заразом приглядаючи ся наслїдкам руху, та орґанїзуючи своє військо.

Польські звістки оповідають про розрухи, які повстали в козацькім таборі при паюванню здобичи — з Татарами і між козаками самими, про незадоволеннє на Хмельницького за татарські рабунки й ексцеси (в родї наведеного хмельницького) 5). В сїм може бути дещо правди, і всї такі прояви слабої орґанїзації змушували Хмельницького і старшину до негайної енерґічної орґанїзаційної роботи.

З Хмельницьким рахували тодї тридцять тисяч козаків: додавали, що він міг би мати далеко більше, та приймає з розбором. Козаки захоплені в полон в липнї, коли війська Хмельницького раховано на 80 тисяч, казали, що доброго війска в тім не більше 20 тисяч. І сей контінґент міг зявити ся тільки після сильних орґанїзаційних заходів. „Золотий спокій” не пройшов дурно для козацьких сил. Правда, Кисїль, страхаючи прімаса перспективами українського повстання, підносив, що „се вже справа не з тою давньою Русю, що тільки з луками та з рогатинами сїдали, але з жорстоким, огнистим військом, котрого собі так мусимо пропорцію рахувати, що на одну голову кожного з нас стане тисяча голов хлопських зі стрільбою”. Про те від сього оружного народу, хоч „він і завсїди мав дїло з зброєю, раз своєвільно, другий раз на службі річи посполитої” 6), все таки була чимала дістанція до вишколеного, дисціплїнованого війська, якого треба було на випадок дальшої війни з Поляками. Всї попереднї бійки, проскріпції, репресії останнього десятилїтя звели до дуже малих розмірів і роспорошили старі козацькі контїнґенти тридцятих років, і не мало треба було часу і заходу, щоб визбирати його останки і доповнити новими відповідними елєментами.

Матеріалу, що правда, не бракувало. Ми бачили, як уже по перших вістях про заходи Хмельницького на Запорожу, а особливо по погромі сїчевої залоги пішов рух по Українї, і по словам Потоцкого, вже в мартї місяцї прибрав вигляд дуже серіозний. Поворотний марш гетьманів з під Чигирина в маю послужив сіґналом до явного повстання. Звісний нам Машкевич, переїздячи навздогін за Потоцким через Черкащину, чув себе вже в великій небезпецї серед симптомів повстання. „Скоро тільки виїхав з Днїпра, надибав громади хлопські в містечку — вони всї кобильницї позапускали і коли б не вискочив в поле, помітивши дїру в плотї огородовім, певно б нас зловлено. В милі від Сокирної мусїли ночувати через непогоду, хоч усї [очевидно Поляки] повтїкали з міста, і як би хлопи не чули поблизу коронного війська, не лишили б нас живими” 7).

Так було ще перед корсунським погромом: по погромі повстаннє вибухнуло відразу полумєм нестримно і страшно. Не знати справдї, чи Хмельницькому треба було аж розсилати які-небудь проклямації, як оповідають деякі сучасники 8). Автентичних унїверсалів з покликом до повстання в кожнім разї від нього не маємо, і лишаєть ся під сумнївом, чи були вони дїйсно 9). Україна підіймала ся і без них сама стихійно.

Шляхта і все що з нею, вже перед тим настрашене, почало без памяти тїкати куди видно — оскільки можна ще було продерти ся серед лави збунтованого народу. Оповіданнє того ж Машкевича про мандрівку Яреми Вишневецького з Заднїпровя дає досить виразистий і характеристичний образ тодїшньої хвилї. Ярема — ми вже се знаємо, зібрав досить значне військо і зберав ся з ним іти в поміч гетьманам. Він шукав переходу через Днїпро, порозсилав своїх драґонів до ріжних надднїпрянських місточок, але нїде не було поромів; зараз в ночи по погромі гетьманів потоплено всї пороми на Днїпрі, аби не дати переходу. Вишневецький, „побачивши, що сидить за Днїпром як у пташій клїтцї з своїм людом”, став радити ся своїх офіцерів, і рішено тїкати за Днїпро, куди-небудь, поки ще не збунтовали ся заднїпрянські (правобічні) хлопи: иньшого виходу не бачило „тільки одну діру для утечі — Чернигів”, і рушили на Чернигів з усїм військом. По дорозї приставала до них ріжна шляхта, шукаючи захисту. В Чернигові також застали шляхту, що поховала ся туди від козаків. Вишневецький радив їй, аби йшла з ним, але вона лишила ся, надїючи ся, що „тут за лїсами” буде безпечна. За Днїпро удало ся перейти аж під Любечом — під Брагин, і в сам час, бо не вважаючи на значні сили Вишневецького, козаки йшли за ним слїдом, і тільки через те, що заняли ся були облогою Чернигова, дали змогу Вишневецькому перейти за Днїпро і через Полїсє пройти на театр війни, в Браславщину 10).

Разом з ним ішов табор утїкачів польських і жидівських, що встигли прилучити ся до його війська, в біблїйнім стилю описані Ганновером:

„Всї панове, що рядили по місточках за Днїпром і по сей бік Днїпра, аж до Полонного, утїкли, рятуючи душу. І коли б Господь не зіставив нам останку, були б ми як Содом. Підпорою в бурі був покійний князь Вишневецький з військом своїм на Заднїпровю: він кохав нарід ізраїльський незмірно, був сильний в бою, як нїхто иньший в державі. Він рушив з своїми людьми в напрямі Литви, а з ним коло 500 обивателїв (Жидів), кождий з жінкою і дїтьми. І нїс їх як на крилах орлиних — поки не довів куди хотїли. Коли їм грозила небезпека з-заду, казав їм іти перед собою: коли грозила з переду, йшов перед ними як щит і заслона, а вони за ним ставали обозом” 11).

На правім березї, де не було такого непереможного барієру, як Днїпро з його перевозами, утеча шляхти і всього звязаного з польським режімом розвинула ся ще ширше і повнїйше. Не пробували нїде боронити ся і відсиджувати ся, тільки тїкали куди видко далї від театру повстання.

„Як тільки пішла та страшна і жалісна чутка, що вже війська і гетьманів нема, а орди 60 тисяч іде з козацьким табором, зараз уся Україна — воєводство Київське і Браславське утїкли перед такою перемогою і силою неприятельською, покинувши доми свої і найдорожші заклади свої”, писав Кисїль з Волини в 10 день по Корсунськім погромі. „Не тільки волости, але й всї міста: Полонне, Заслав, Корець, Гоща, стали україною (пограничем), а иньші обивателї, не задержавши ся й тут, повтїкали до Олики, Дубна, Замостя. Нї одного шляхтича не зістало ся, сама тільки чернь (plebs), з котрої частина пішла до Хмельницького і військо його з кількох тисяч до кількадесяти підняла; а друга — певна, що їй нїчого не станеть ся, безпечно зістала ся в домах. Але і тих орда, як вони на її привитаннє з місточок повиходили, так привитала, що по багатьох місцях в пень вирубила, отже й хлопи почали від того добра утїкати” 12).

„Як тільки шляхта — обивателї київські довідали ся про погром гетьманів і коронного війська”, — записує Єрлич, - „зараз тої ж години почали на вози пакувати ся з жінками і дїтьми, відбігаючи домів і всього, хто куди міг, ледве з душами своїми, покинувши свої оборонні замочки по місточках і селах, оборонно збудовані двори” 13). „Кождий хлоп або вбив свого пана, або вигнав в одній одежі з душею і дїтьми — повнїсенькі польські міста тої шляхти”, — пише иньший шляхтич серед сеї утечї, очинивши ся в Дубнї 14).

Загалом одначе треба сказати, що на які-небудь кріваві ексцеси козацького війська Хмельницького скільки-небудь конкретних показів не стрічаємо. Хмельницький безсумнївно прикладав усе до того, щоб затримати його в можливих границях воєнної коректности, — щоб не загострювати і так дражливої ситуації.

Так само звістки сучасників говорять, що він не скільки не інтересував ся розвоєм чисто селянського і підданського повстання, і не приймав до свого табору селянських юрб. „Вибраних тільки людей приймає, мотлох до роботи і податків привертає”, записує один кореспондент з місця 15). „Хлопів не приймає, навпаки відсилає до дому, поучивши”, — вторує йому князь Заславський в листах на сойм, і така опінїя являєть ся загальною — її записує в своїм дневнику і Радивил. „Всї піддані на Руси до козаків пристали і збільшили військо козацьке до 70 тисяч, і ще більше хлопів руських до них прибувало, але Хмельницький їx до плуга назад видсилав”, пише він про перші стадії повстання 16).

Надмірне розколиханнє народних мас було явищем небезпечним для самих проводирів козацтва, котрі ще зовсїм не думали про яку небудь народню війну з Польщею, — як побачимо далї.








Примітки


1) Див. відомости про Татар в Пам. кн. Міхаловского с. 38, у Шайнохи дод. 13 (тут докладна дата, що потвержує дати попередньої реляції — 1 червня нового стиля татарські загони під Радомислем), відомости з листу до Тишкевича в теках Нарушевича с. 145.

2) Так оповідають московські вістники на Українї, ще з мая: „уговоръ де межъ Татаръ съ козаки: воевать имъ сообща польскіе города и губить Поляковъ, а мелкихъ бЂлорусскихъ людей не воевать и не рубить” — Акты Моск. с. II ч. 338, пор. 346. І теж оповідають з польської сторони: Kondycya druga żeby ludzi religii greckiej nie brali, ale Lachy tylko — jakoz stali pod Berdyczowiem, a nie wzięli nic a nic р. wojewodzie kijowskiemu — лист Жолкєвского у Шайнохи No 17.

3) Згаданий лист в теках Нарушевича с. 145 і д.

4) Пам. кн. Міхаловского с. 96.

5) Tryumf tamże po wygraney odprawował, wszystkich trębaczow, szurmaczow zwiodłszy do kupy z hukiem wielkim; interim tumult się miedzy niemi stał, czterech pułkowników swoich miedzy sobą zabili — так оповідав шл. Вєйский, товариш з хоругви Калїновского, висланий ним зпід Білої Церкви (теки Нарушевича 144 с. 324, з ркп. несвиж.). Він каже также, що мiж ханом і Тугай-беєм вийшли суперечки про здобич: хан хотїв собі долї, а Тугай бей не давав. Такі поголоски про свари й бійки, які вийшли при паюванню здобичи, пішли потім в побільшених поголосках між шляхтою. Ґолїньский (с. 185) переказує такі новини, що ходили в Варшаві перед приїздом козацьких послів: козаки розжалені, що Татари, грабуючи Україну, не перепускають і їx домам і сїмям, uczinieli rebełyą swoię, na Chmelniczkiego składacz poczęli, wziowszy go do sequestru, dobrze opatrzeli strażą і вислали послів до сенату, виправдуючи ся, що Хмельницький змусив їх до повстання, тероризувавши приведеною ним татарською ордою.

6) Лист Кисїля з 31 мая — Пам. кн. Міхаловского 28.

7) Zbiór, раm. о dawnej Роl. V с. 92-3.

8) Zdrajca ten rozsyla wszędze po miastach clam listy swoje, gdzie jenokolwiek staje Rusi-сi zas dementes drudzy exacerbati reciprunt zgubę swoię pro summа felicitate — пише Кисїль 31 мая (Памятники с. 212, у Міхалов. попсовано).

9) Звісний білоцерківський унїверсал 28 мая, поданий Величком і Історією Русов, повторений Марковичем й ин., видрукований в Актах Запад. Рос. V ч. 23 як автентичний документ — безсумнївний фальсіфікат, хоч його ще Кубаля вважав певним в своїй основі (І. Ossolióski II c. 375-6). Томашівський противставив йому як достовірний „перший зазивний лист Хмельницького” переказаний в orаtiо оbliquа в записках Кушевича (Записки тов. ім. Шевченка т. XXIV). Але сей риторичний і бідний змістом текст без сумнїву являєть ся теж тільки лїтературним утвором. Рішучо фальшивий і унїверсал чигиринський без близшої дати (але очевидно з другої, осїнньої кампанїї), звісний з збірника петерб. публ. бібл. No. 129 л. 370 і віданий Ор. Левицьким з пробою реконструкції українського ориґіналу в Кіев. Ст. 1888 кн. VII с. 15. Досить одного титулу: В Chmielnicki wieliki hetman woyska zaporoskiego y caloie woysko boze zaporowskie.

10) 1. с. с. 97-9.

11) Пер. Балябана с. 152.

12) Шайноха дод. 16.

13) 1. с. 65.

14) Шайноха дод. 17.

15) Теки Нарушевича с. 145

16) Pam. II c. 292.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ X     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ X. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.