Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XI. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XI     Наступна





Кривонос і Вишневецький: прихід Вишневецького з-за Днїпра, карательна експедиція на Немирів, погром Поляків, похід на Махнівку, погибіль Полонного, вражіння від виступів Вишневецького, Кривонос як местник, відомости про нього, його ідеольоґія, чутки про рівалїзацію Кривоноса і Хмельницького. Хмельницький виходить з дотеперішньої резерви, його марш з Чигрина, мотиви походу в листї до Заславського: наступ Вишневецького і затриманнє послів.



В самий розгар тутешнього руху, в останнїх днях червня н. ст., зявив ся на сїм театрі кн. Вишневецький, верстаючи свою путь з-за Днїпра до своїх волиньських маєтностей. Перебивши ся з-за Днїпра через Мозирщину на Волинь, він замість того аби рушити просто до своєї Вишнївеччини, скрутив з Житомира у Браславські маєтности своїх свояків кн. Збаразьких, що за малолїтністю власників були в його опіцї, — мабуть хотїв покріпити свою дружину, змучену і виголоджену таким довгим походом по чужих сторонах 1).

Але вступивши на територію, захоплену повстаннєм, Вишневецький не втерпів, щоб не зайняти ся караннєм ріжних участників тутешньої руїни, які йому попадали до рук. „Ідучи через Погребище зрадникам руки утинають, на палю садять, стинають — найбільше за образу божу, за пустошеннє костелів, що там чинили: страшно оповідати й писати 2); за Прилукою — тут перед костелом руки рубали, і тихже на паль на ринку посаджено, иньших постинано”, — читаємо в описї маршу Вишневецького, списанім якимсь участником його.

Екскурсію княжого війська на Немирів — по теперішньому кажучи „карательну експедицію” на повстанцїв, описує иньший прибічник князя, знаний нам Машкевич, що ходив сам в сю експедицію, а його оповіданнє доповняє ріжними більш або меньш мальовничими подробицями Твардовский:

„В чотирох милях від Немирова в Ободнім заскочили з шістьдесять козаків і за ласкою божою всїх їх виголили сьмо”, починає Машкевич. Під Немирів впали над ранком; козаки, помітивши їх, стали уступати ся за став; уже як розсвіло. Поляки кинули ся на них і захопивши частину, вирубали. Погром міста описує Твардовский. Заставши замкнену браму, з-за котрої їм кричали, „що тут уже нема нїчого польского, а знають тільки Хмельницького”, польські вояки кинули ся до паркану, прорубали сокірами вилім, і поки попи дзвонили на ґвалт, „силу вирубали чоловіков і жінок”. По сїм, оповідає Машкевич, військо просило у князя позволення зібрати запаси в сїй приборканій околицї. Прибувши, показали війтови княжий наказ, і той просив тільки почекати, поки люде зберуть ся, сам же — як остеріг Поляків якийсь селянин, — дав знати козакам. Поляки на сю осторогу не звернули уваги: думали, що се їх хочуть відстрашити „від стації і хлїба”, тим часом козаки прийшли справдї й почали штурмувати замок, де засїли вояки Вишневецького. Ті боронили ся сильно, але не помогло нїчого: козаки штурмували пять день, в день і в ночи, і кінець кінцем замок здобули. „Драґонія така була честна, що хоч то з тої ж України були вибранцї, але так завзято боронили ся, що одні на другім полягли, і оден тільки, сховавши ся між трупами, в ночи утїк і дав знати князеви”, завважає Машкевич, і так описує останнїй приступ: „стративши три штурми в ночи, на четвертий, у день, старшина напоїла горілкою чернь, себто хлопство, а сама зіставши ся тверезо, пустила на штурм: пяне хлопство ослїп лїзло, а нашим бідакам і куль та пороху не ставало; неприятель, помітивши се, тим більше брав ся до паркану, і добивши ся до нього, що живо полїзло до замку”.

Польські вояки погинули. Вишневецький, довідавши ся про сей погром від одного недобитка-драґона, страшенно розярений післав півтори тисячі кінного війська, наказавши йому здобути місто і вирубати в нїм усїх, винних і невинних. Але козаки, сподїваючи ся такого фіналу, так сильно укріпили місто, що анї приступити було до нього, — і так „комонник” Вишневецького „зі стидом” мусів вертати ся до князя, а той по такім кінцї сього попасу рішив чим скорше простувати до своїх волинських маєтностей 3).

Та тут забігли йому дорогу післанцї від київського воєводи Тишкевича, властителя великих маєтностей в полудневій Київщинї: він сповіщав, що козаки саме напали на його містечко Махнівку. По словам варшавського кореспондента, що переказує реляцію Вишневецького, був то полковник Гиря з пятьма тисячами козаків, а милю за ним стояв у полї Кривонос з тисячею коней 4). Тишкевич благав Вишневецького помогти йому виратувати містечко. Вишневецький, не вважаючи на дуже прикру погоду, чим скорше подав ся туди з кінним військом, а обозови свому казав надтягати туди ж. Військо його теж горіло бажаннєм відплатити козакам, обступило містечко наоколо, щоб захопити їх у свої руки і з великим невдоволеннєм стріло „дісвазії” Тишкевича, которому, як висловляєть ся прибічник Яреми „щось на ніс влїзло” і він почав „видумувати ріжні рації”, стримуючи Вишневецького від крівавої росправи: він зовсїм справедливо казав, що як йому роздражнять козаків, то вони віддячать ся потім на його маєтностях, і навіть грозив ся, що в такім разі шукати-ме своїх шкід на Вишневецькім. Кінець кінцем плян обхоплення містечка військом не вдав ся: козаки відступили під Погребище, під проводом „Кривоносового сина”, як його називає Машкевич. Вишнївеччане рвали ся слїдом за ним, щоб їх погромити, але Тишкевич знов став відраджувати, а козаки тим часом, заложивши ся табором в дванадцать рядів возів і забравши що лекше („крупу, пшоно, муку, солонину, горох, зелїзо, срібло, золото, убрання”), відійшли і зєднавши ся з кіннотою, присланою від білоцерківського полковника, уступили ся без великих утрат.

По сїй афері Вишневецький спішно рушив на захід. Дали йому знати, що Кривонос з Гирею знову приступили до Махнівки, з арматою, здобули замок і „бючи з гармат на тріумф, випивають вина пана воєводи”, — але Вишневецькому вже відхотїло ся борикати ся з козаччиною 5).

За той час иньші ватаги повстанцїв обложили Полонне — „місто велике і далеко обороннїйше над Львів, добре обсаджене арматою і людом шляхетським”. Туди збігло ся з сусїднїх околиць богато католиків і Жидів; Ганновер, що передав нам просторе оповіданнє про полонську біду, каже, що було там до двох тисяч шляхти і 12 тисяч Жидів. Вони приготовили ся до оборони і не тратили духу, сподїваючи ся, що Вишневецький по дорозї з-під Махнівки поступить до них, і вислали до нього своїх післанцїв, обіцюючи все для війська на шість тижнїв. Вишневецький і рушив уже був під Полонне 6), але раптом стратив охоту до войовання і відказав, що пробув уже чотири тижнї на Українї, не маючи нї від кого помочи, і тепер його військо дуже змучене і він мусить своїх кутів пильнувати, а не чужих стерегти 7). Рушив з своїм військом на Константинів, а по його уступленню козаки взяли ся штурмувати Полонне і дня 12 (22) липня здобули. Як оповідає Ганновер, насамперед передали ся до них руські передмістя, далї руські вояки і слуги тутешнїх панів, за їх помічю козаки війшли до замку і вчинили страшну різню. Варшавський кореспондент по свіжим відомостям від Тишкевича пише, що вбито там 700 шляхти „окрім жінок, дітей і челяди”, і до 2000 Жидів. Повстанцї захопили масу зброї рахували 60 і навіть 80 гармат, масу пороху, і т. и. 8). В дещо пізнїйшій реляції (серпень) козацьку здобич в Попоннім рахують на чотири мілїони, оповідають про тїла, що досї лежать у замку, кров по колїна на них запекла ся, чотириста панночок-шляхтянок і дїтей побито. Взагалї сей погром належав до найбільших сенсацій повстання.

Після повалення сеї оборонної твердинї воно вибухнуло в сїй околицї тим сильнїйше. Сучасні листи вичисляють такі міста, захоплені в сих днях (в серединї липня с. ст.): Чуднів, Чорторию, Бердичів, Райгород, Заслав, Межирич, Острог — „все з розливом католицької крови, з профанованнєм костелів здобуто і знищено” 9). Пізнїйші вісти доповняють сей реєстр рядом иньших місцевостей, що мусїли в сїм же часї перейти до рук повстанцїв: Янушпіль, Краснопіль, Любар, Остропіль, Лабунь, Грицїв і ин. 10). По тім як уступили ся відси останнї польські сили — Вишневецького й Тишкевича, — доля сеї країни була рішена.

Таким чином вмішаннє Вишневецького і його виступи на сїм київсько-браславськім пограничу против повстання не зробили в нїм нїяких особливих змін і не стримали його поступів. Вплинули дуже на розвій подїй, на козацьку війну — але в зовсїм противнім напрямі, оцїнені як розірваннє того пів-формального перемиря, що уставило ся з уступленнєм Хмельницького з-під Білої Церкви „на звичайні місця”.

Противники компромісової полїтики гетьмана й його однодумцїв в козацькім війську ухопили ся за сї виступи Вишневецького, щоб покінчити з усяким опортунїзмом і перейти до отвертої, рішучої війни. Кріваві зусиля коло приборкання повстання, жорстокий терор, нелюдські розправи з захопленими повстанцями, пороблені Вишневецьким, викликали сенсацію по обох сторонах — і польській і українській. Збентежені повстаннєм, і крівавими сценами його, Жиди, шляхта, католики взагалї готові були бачити в Вишневецькім якогось божого післанника, що приносив їм ратунок, а його кріваві ексцеси над повстанцями величали як прояви великого духа, трохи не героїзму. Ми бачили образ сього протектора і оборонця Ізраіля, з захватом намальований Ганновером; йому вторує своєю поезією Твардовский, величаючи Вишневецького як промінь сонця, що заблис серед загальної пітьми, як радісну надїю житя — як Сціпіона спасителя вітчини.

З другого боку всї прихильники мирової полїтики супроти козаків рішучо осуджували сї кріваві виступи, що вносили нове, непотрібне, погибельне розяреннє в козацькі ряди. Кисїль вже на перші вісти про воєнні пляни Вишневецького поспішив його остерігти від усяких зачіпок з козаками, „аби не ставити в підозріннє перемиря — щоб не скріпляла ся ворожнеча і вороги уступили ся з нутра (держави)”. Але Вишневецький в своїй відповіди рішучо висловив ся против усякої толєранцінної чи опортунїстичної полїтики супроти козаків, патетично закінчивши, що він в такім разї „не хоче й жити в сїй отчизнї, і краще нам вмерати, анїж би поганство і гультяйство мали над нами панувати” 11). По такій принціпіальній деклярації, скріпленій зараз потім крівавими карами й сутичками з козаками, і в польських опортунїстично настроєних кругах, слїдом за козаками, на Вишневецького стали складати вину розірваного перемиря і гірко нарікати на кріваві його вчинки, що на-ново розятрили козацьку війну. Рудавский, з історичної перспективи (хоч і з деякими недокладностями в фактичних подробицях) віддаючи сї настрої польських полїтичних кругів, вказує на ексцеси Вишневецького як головну причину безрезультатности визначеної соймом комісії. Саме під той час, каже він, комісари розпочали свою функцію, коли кн. Вишневецький виступив против такої соромної й брудної згоди з зрадниками. Він хотїв війти до свого власного міста Немирова, але його власні міщане не пустили його; стала ся битва — велика різня, вкінцї він з тріумфом вступив до міста; піддані припадали до ніг його, просячи пробачення, але він усїх їх велить замучити вишуканими способами, ріжними дивними муками, зчаста повторяючи катови, щоб так дошкуляв, аби вони чули, що вмерають. Одним каже вибирати очі, иньших вбити на хрести, богатьох мечем стяти. Прочувши про се козаки відкинули згоду, посилаючи ся на сю задану їм нову рану казали, що її треба на ново випалити”, вся причина була зложена на князя і його обвинувачували всї вони, як привидцю розірвання перемиря.

Між козаччиною від сих крівавих виступів князя Яреми дїйсно як в улїю загуло. Коли він перед польськими кругами виступив як речник безоглядної боротьби з повстаннєм, то і в козацьких його безоглядні кроки були прийняті як виклик на бій на житє і на смерть. На чолї повстання, приймаючи сей поклик, як противник у сїм турнїрі з князем, виступає Максим Кривонос і на якийсь час (в липнї с. ст.) захоплює собою всю увагу, як головна фіґура повстання, поки Хмельницький зістаєть ся на заднім плянї і сього крівавого видовища, поволї надтягаючи на театр його з свого Чигирина. В народнїй памяти в славнїм побіднім марші Хмельниччини він зістав ся (під іменем Перебійноса) символом побідного руху повстання власне в сїм моментї:


         Гей не дивуйте, добриї люде,

         Що на Вкраїнї повстало,

         Що за Дашевим, під Сорокою

         Множество Ляхів пропало.

         Перебійніс водить не много —

         Сїмсот козаків з собою,

         Рубає мечем голови з плечей,

         А решту топить водою.

         Зависли Ляшки, зависли,

         Як чорна хмара на Вислї.

         Лядськую славу загнав під лаву,

         Сам бравий козак гуляє.

         Нуте, козаки, у скоки,

         Заберемо ся під боки:

         Заженїм Ляшка, вражого сина,

         Аж за той Дунай глибокий 12).


Історична роля сього чоловіка була так коротка, що він мигнув тільки мов яскраво освітлена фіґура на екранї, лишивши нас без усяких близших відомостей про себе. Він умер при кінцї того ж року. Анонїмний автор сучасного нїмецького мемуару, титулуючи Кривоноса „генерал-майором”, що очевидно має означати першу особу по Хмельницькім, каже, що він був родом Скот (Шотляндець), названий козаками Кривоносом задля свого кривого носа, зрештою відважний і сміливий вояк 13).

Але Ґолїньский в своїх записках згадує, що сучасні голоси називали Кривоноса купцем з Могилева 14), а Коховский в своїх „Клїмактерах” каже, що він був з Острога — засуджений за розбої 15). Звістки сї самі по собі особливого довіря не будять, але на місцеве походженнє Кривоноса натякав і його власний лист до ротмістра Корицкого, де він відгрожуючи ся на Вишневецького, жалуєть ся, що той казав вертїти очі буравами його „рідним братам” 16): сей вираз, коли його не брати фіґурально (а він досить катеґоричний і сильно підчеркнений, як на те), піддавав би гадку про походженнє Кривоноса з якоїсь місцевої, може попівської родини з Браславщини або полудневої Київщини.

Опублїкована недавнїми часами сучасна польська ґравюра -портрет „значного козака Кривоноса” теж не викликав великого довіря до своєї портретности 17), тож і нею не можемо покористувати ся для познайомлення з сею памятною постатю (де-хто вважає сю ґравюру навіть карікатурою з огляду на той утрірований кривий ніс, але для сього теж властиво нема підстави).

Дїяльність сього чоловіка, на скільки вона нам звістна, обіймає всього кілька місяцїв. Вперше зачуваємо про нього під Корсунем, де він веде передовий полк Хмельницького; далї звістка про висланнє його за Днїпро — до чого в кождім разї не прийшло 18), а натомість виринає він в Браславщинї, уже в першій половинї н. ст. червня: з початку незнаний („якийсь”) 19) звертає він на себе все більшу увагу своєю енерґією, і нарештї боротьба з Яремою ставить його в самім центрі сеї крівавої траґедії, як представника народньої укранської стихії перед лицем шляхетського местника 20).

Свою полїтичну фізіономію Кривонос відкриває найбільше в своїм цїкавім листї до кн. Заславського, написанім в кілька день по полонськім погромі, з приводу жалїв князя і накликувань до занехання ворожих кроків: „Зволиш знати, в. м., що те що було зачало ся, заспокоїло ся, і вже ми не хотїли більше пустошити землї Польської — тільки уїв ся нам кн. Єремія: людей мордував, стинав, на палю садив скрізь, в кождім містї серед міста шибениця, а тепер показуєть ся, що на палї були невинні люде. Попам нашим буравом очі вертїв! Ми стоячи за віру свою і боронячи здоровля свого, мусїли стати за свою кривду. Хто з нами хоче до бою стати, ми против вього готові, а хто спокійний, буде сидїти в спокою. А от уже сїм тижнів тому або й більше, вислали ми наших послів до найясн. короля і річи-посполитої, аби вже скінчило ся се: краще б хотїло ся нам заховати тих людей на кого иньшого 21), нїж тут тратити. Але від тих наших послів висланих не чуємо і до сього часу нїякої слушної відомости, де вони обертають ся: мабуть уже сплять, коли не пробудили ся до сього часу. Ще може бути спокій, коли ваша мил. поставиш на певний час наших послів — я можу затриматись; а коли не буде — мушу ставити ся і бороти ся, разом із ордою. Пан гетьман наступить з військом, а Орди я вже в тих днях сподїваю ся — заступить вам дорогу, куди б ви не утїкали. Тому ще раз прошу вм. пана, аби нам повернено наших послів — зараз пішлю до Тогай-бея, аби затримав Орду. А Жидів зволь в. м. справити аж до Висли, бо вся біда пішла від Жидів — вони вас з розуму звели”. Лист підписаний: „зичливий і найнизший слуга Максим Кривонос полковник війська й. кор. м. Запорозького” 22).

Як бачимо, ідеольоґія Кривоноса — ідеольоґія отсього повстання взагалї; він нїчим не виріжняє себе з нього, з його завдань і мотивів, і виступає як представник війська. Дарма, що Хмельницький всїми силами відгребав ся від нього і ранїйше — як то ми бачили в червневих звістках, і пізнїйше, по Кривоносових битвах з Вишневецьким, коли він писав комісарам, що не дозволяв йому нїякої шарпанини анї давав позволення руйнувати й палити міста 23). Трохи се нагадує відносини Наливайка до запорозького гетьмана — тільки що і Кривонос, не кажучи за Хмельницького, були людьми більшого калїбру, ніж ватажки 1590-х років. Кривонос титулує себе полковником королївського козачого війська (завсїди одначе без означення свого полкового округу — не називаєть ся він і в звістках про Кривоноса, се показує, що у властиву військову орґанїзацію він таки не входив). Але яку імпозантну ролю він при тім бере на себе! Він хоче рішати про війну і згоду, диктує умови, ставить ультіматум, береть ся наводити чи відкликати татарську орду. Се не простий полковник; сей чоловік, видима річ, чує щось більше за собою.

В польських кругах то вважали його, так би сказати, ґенеральним намістником Хмельницького, „гетьманом” його війська 24), тим часом як сам Хмельницький представляв ся володарем, головою нової козацько-української держави 25), — то конкурентом і антаґонїстом Хмельницького — на сїм ґрунтї виростали ті згадані вже поголоски про непорозуміння між ними і напруження, які мовляв переходили часом у гострі конфлїкти. Я навів уже звістку з останнїх днїв липня про грубіянство, яким відповів Кривонос на заборони Хмельницького що до шарпанини 26). І потім, коли головне військо Хмельницького зійшло ся з Кривоносовим, одна за другою йшли звістки про конфлїкти між ними. Раз ішли поголоски, що Хмельницький гостро взяв ся до Кривоноса; арештував його за непослух і за кару велїв прикувати до гармати, за шию ланцюгом — так писав Кисїль, вважаючи сей інцідент за наслїдок своїх переговорів: потім він мав звістку, що Хмельницький випустив Кривоноса на волю за порукою 27). Оповідали се і у Львові, що Хмельницький „велїв прикувати Кривоноса з чотирма його полковниками, за те що против його наказу смів міста добувати, костели грабувати, панни насилувати й иньші страхи чинити, але другого дня велїв його відкувати мабуть одкупив ся” 28). Другим разом писали, що Кривонос посваривши ся з гетьманом, трохи не зарубав його 29), і т. д.

Знаючи підозріливу і заздрісну на пунктї своєї власти й авторітету вдачу Хмельницького (як відкривають її пізнїйші факти), не можна думати, щоб він спокійним оком дивив ся на зріст сил і поваги браславського ватажка. Трудно, розумієть ся, рішити, на скільки він від початку поступав самовільно, а скільки в тім було волї Хмельницького — чи щирі були гетьманові запевнення, що він все робить для погамовання повстанських ексцесів на західнїй території, чи правда була по стороні тих, що добачали тут з його сторони самі хитрощі і потайне порозуміннє з західнїми ватажками. Що селянське повстаннє, селянська жакерія не лежали в тодїшнїй тактицї Хмельницького, се можемо прийняти з великою правдоподібністю. Але повстаннє розвивало ся своєю стихійною силою, захоплюючи пограничних полковників, що виступають поруч Кривоноса: Ганжа уманський, Гиря білоцерківський, Остап (Гоголь) кальницький 30). Творили ся самостійні повстансько-козацькі віддїли, виростали в многотисячні корпуси, і нетерпіливо оглядали ся на кунктатора гетьмана, що далі „сидїв” у своїм Чигирині, займаючи ся, мовляв, своїми хатнїми та особистими справами (розшукав між иньшим і свою коханку, відібрану у нього Чаплїнським, і святкував перемогу над конкурентом) 31).

Кінець кінцем Хмельницький мусїв відчути непевність своєї позиції: йому небезпечно було і гамувати се повстаннє, що в такім разї могло б обернути ся против нього самого, і нїяк було пускати його ватажків самопас, не даючи відчувати своєї руки і контролї: вони могли б також вирости по-над голову гетьманови — як се вже мабуть і помічалось у Кривоноса. Не добре було давати їм тріумфувати без гетьмана над польськими військами та виростати на великих вождів, а не на руку було б, коли б і погромили сї передові ватаги Поляки і набрали з того відваги та незгідливости на козацькі домагання. І от Хмельницький рішаєть ся покінчити з своїм пасивним вичікуваннєм, опанувати західнїй театр повстання і взяти його в свої руки. Якихось таких заяв з його уст ми, як звичайно, і сим разом не маємо; не знаємо і того, коли зявилось у нього таке рішеннє — чи по браславських погромах, чи аж після битв Кривоноса з Вишневецьким. Але бачимо, що вже в перших днях липня с. ст. він мобілїзує свої сили. Забирає козацькі кадри з Лївобережа. (з Стародубщини, ми бачили, вийшли вони перед 10 липня с. ст.). Висилає на західнїй театр поднїпрянські полки, не звязані безпосередно з тамошнїм рухом і його привидцями, а близші гетьманському рейментови, більше дісціплїновані і залежні від нього (так от корсунський полк з полковником Шангиреєм бачимо в середнїх днях липня під Прилукою) 32). Дає знати Татарам, щоб готовили ся до походу 33), і сам починає поволї посувати ся на захід: в 20-х днях червня с. ст. ще бачимо його в Чигирині, коло десятого липня він над Росавою, військо в зборі стоїть над Масловим Ставом (на Росаві ж). Се ще до певної міри „звичайні козацькі місця”, так що новий похід ще не маркований. Але коло 20 липня Хмельницький уже в Паволочи, за Білою Церквою, на театрі червневого повстання 34). Рубікон перейдено.

Як мотив сього другого походу Хмельницький в листї до кн. Заславського, писанім в пять день по Кривоносовім (і до букв до нього подібнім), виставляв зачіпні виступи кн. Яреми:

„Бачить то Бог, що ми будучи незмінними слугами річи-посполитої й вашої мил., сердечно бажали собі того, щоб у спокою могти зіставати ся. Але через наступленнє й. м. кн. Вишневецького — як він не спамятав того, що ми маючи його в своїх руках, свобідно пустили з-за Днїпра, забезпечивши у всїм, — поневолї мусїли й ми рушити ся з усїм військом, з унїверсалів, особливо писаних з-за Днїпра, і з листів до Москви зрозумівши (дїйсні наміри князя) . . . Не що иньше тілько се нас побудило. А то ми бажали, аби вже скінчило ся на тім, що з божого допусту сталось, і більше християнська кров аби не лила ся. За тим і послів наших до кор. милости і всеї річи-посполитої вислали ми з найнизшою покорою — за ними велико і унижено просимо в. княжу милость, бо як скоро тільки вони повернуть, я з листів пп. сенаторів і всеї річи-посполитої вирозумівши (їх становище) сам з усїм військом верну ся і Ордї накажу вернутись, аби більше в крови християнській не бродила. І так я й своїх не чим иньшим тільки мечем від чат і шарпанини стримую, аби того не було” 35).

Як бачимо, головний привід до походу — „наступленнє” кн. Яреми, і поруч того не то теж як привід до війни — не то як одинокий вихід з утвореного Яремою напруження — справа послів: нехай прибудуть з доброю відповідю посли і все ще буде добре. Кривоносові козаки зловлені під Прилукою в серединї липня, теж оповідали, що справа війни рішить ся в залежности від того, що принесуть посли з Варшави: під Прилукою військо буде їх чекати, прийде туди Хмельницький і буде рада — там рішить ся, чи буде війна, і як війна — „то хоч би голову на голову ложити, а всею силою, яку мають готову по цїлій Руси, йти на військо річи-посполитої” 36).

Але послів таки не було: десь загубили ся вони, і так таки й не знати, що з ними сталось. Кисїль здогадував ся, що мабуть вони поїхали Полїсєм, боячи ся своєвільних ватаг, що ходили по Волини, і трівожив ся, чи не пропали де з руки якихось гультяїв, зіставивши підозріннє на річ-посполиту 37). Без сумнїву, ся обставина, що посли не вертались, і взагалї нїчого не звісно було про заміри річи-посполитої, її становище і жадання що до козаччини, мусїла бентежити старшину, а ще більше служила догідним мотивом аґітації для всїх прихильників аґресивної полїтики і рішучої боротьби, на житє і на смерть. В Варшаві оповідали з чийогось листу (автора не названо, але виглядає на Кисїля ж), що Хмельницького спонукав до походу власне сей брак усяких відомостей: листи Кисїля до нього, мовляв, перехопив Лащ і відослав до Заславського, а коли Хмельницький, щоб довідатись чогось, післав до Заславського своїх післанців, Лащ зловив їх і відставив до Заславського як шпигунів, а там їх постинано; а про козацьких послів висланих до Варшави, пішли між козаками чутки, що їх у Варшаві на паль посадили 38). Так і Кривонос, мовляв, Хмельницькому писав 39). А тим часом, ставлячи під підозріннє миролюбні заміри річи-посполитої і можливість порозуміння з нею, далї бив ся з повстанцями Ярема і стягали ся коронні війська на волинсько-галицькім пограничу.

Пасивним супроти сього військо не могло більше зіставатись. Повстаннє обєднуєть ся на ново, гетьман бере в свої руки його провід і повторяючи в своїм листї доводи Кривоноса, заявляє свою солїдарність з ним — робить його репрезентантом поглядів і намірів війська. Кривонос стає провідником передового козацького полку вже зовсїм формально. За ним ідуть пограничні полковники: Ганжа уманський і Гиря білоцерківський. А там далї рушає і головна армія гетьмана.








Примітки


1) Сей мотив знаходимо і в записках його дворянина Машкевича, тільки він поданий у нього трохи низше (під днем 2 липня), хоч був мабуть від самого початку причиною маршу князя з Житомира на Погребище: „Просило військо князя, аби їм десь хлїб дав і випочинок по трудах тих, які вони поносили, переходячи через пустинї” (с. 101). Твардовский, що досить широко і докладно описує марш Вишневецького (с. 16 і д.), представляє так, нїби Вишнівецький скрутив до Браславщини умисно на те, щоб поміряти ся з повстанцями, — але такий плян виходить у нього досить слабо і малоправдоподібно мотивованим. Ітінерарій Яреми вирисовуєть ся вповні ясно з порівняня сих оповідань з анонїмним описом його маршу, звісним в кількох копіях (Чортор. 379 с. 59, пет. Публ. бібліот. 129 с. 107 — відти копія в теках Нарушевича с. 599, і крім неї ще друга тамже с. 633, де-що відмінна при кінцї, з архива Залуского) — тепер він опублїкований з пет. копії в Архиві Ю. З. Р. III. IV ч. 6. Вишневецький, перейшовши недалеко Мозиря, під Бабицею Припеть, пішов на Житомир, Котельню, Вчорайше, Погребище і відти, поки військо збирало припас в околицях Немирова, обоз княжий поволї рушав на захід, на Спичинцї, Вчорайше, Вахнівку, Глинськ, аж звідти, по невдалім закінченню Немирівської афери, зробив великий марш — по словам анонїма аж під Остропіль. Звідси на запросини Тишкевича вернули назад на Янушпіль (в рукоп. помилка — Ямпіль), на Райгород, і Махнівку. Машкевич, пропустивши те все, представляє так, що Вишневецький від разу пустив ся на Райгородок — і тут застав його заклик від Тишкевича.

2) Gdzie z mieszczanow i popow w słusznym swym opale (co winnieyszych rozkaze kilku wbic na pale) dla drugich ukarania — завважає про сю погребинську екзекуцію Твардовский.

3) Машкевич с. 100-103.

4) Ркп. Чорторийських 379 с. 48.

5) Оповіданнє Машкевича і анонїма, також у Твардовского (тамже) і Єрлича с. 67, просторо оповідає про сї бої під Махнівкою також згаданий лист з Варшави з 31 липня — ркп. Чортор. 379 с. 48.

6) Так виходить з згаданого варшавського листу, що переказує реляцію Вишневецького.

7) Ганновер с. 167-168, опис маршу Вишневецького.

8) Про погром Полонного крім Ганновера лист Кушевича з 30 липня — Жерела IV с. 10, листи з Варшави 31 липня і 2 серпня — ркп. Чортор. 379 с. 50 і 52.

9) Анонїмний лист з 29 липня н. ст. в пет. ркп. 129 — тепер в Архиві III. IV ч. 7.

10) Пам. кн. Міхаловского с. 158-159 (реєстр предложений на сесії сенату 22 серпня н. ст.).

11) У Міхаловского с. 54-56.

12) Антонович і Драґоманов II с. 39-41.

13) Dann nachdem der Gener. Major Krziwanos, ein geborener Schott, von wegen seiner krummen Nas also von den Cosaken genant, sonst ein resolvirter und verwegener Soldat, — Grumdliche Relation л. 4.

14) Obrał sobie у postanowił pułkownikami nad kozaki: Krzywonosa srogiego tyrana — a to byl kupiecz z Mogilowa (c. 111).

15) E ditione Ostrogiensi dudum ob agitata latrocinia capitalium damnatus — c. 47.

16) Wisniowiecki, ktory w Niemierowie i w drugiem miescie okrutne tyranstwo nad bracią moią porobieł, braci moiey rodzony kazał swidrami wierciec oczy — Чортор. 379 с. 58, близька копія в Чортор. 142 с. 601; в збірнику Осол. 3564 с. 70 є иньша копія, дуже відмінна, і без того виразу „braci rodzony”. В листі до Заславського (див. низше) се буравленнє очей Кривонос прикладає спеціально до попів — се і прилучаю до того натяку на його походженнє.

17) Репродукції сеї гравюри в моїй Ілюстрованій Історії України, у Чоловского Wysoki zamek we Lwowie, в книзі Липинськото Z dsiejów Ukrainy, тамже на ст. 385 замітка про сю гравюру.

18) Див. вище с. 30.

19) Див. вище с. 39.

20) Krzywonos — nawiekszy tyran y mordercza, lupiescza miast, wssy, kosciolow, kaplanow, sliachty. Zydow, bialychglow i dzieci, характеризує його Ґолїньский (с. 113).

21) Себ-то против ворогів держави.

22) У Міхаловского с. 88, Памятники І 2 с. 252 (з деякими відмінами). В Осолїн. 225 л. 99 останні слова в приписці: Mozna li rzecz — iesli będziesz łaskaw a przyszlesz naszych posłow — ia zaraz posile do Tohai-beia, i т. д.

23) Пам. кн. Міхаловского с. 168, лист з 19 (23) серпня.

24) Hetman kozackiego łotrostwa Krzywonos, ktorego obrał Hmielniczky hetmanem — записує Ґолїньский (с. 107) серед заміток з місяця липня.

25) Ми вже бачили подібну поголоску про Топигу — раанїйшу (c. 11).

26) Див. вище с. 28.

27) Пам. кн. Міхаловского с. 149 і 160 (листи Кисїля з 2 і 22 серпня).

28) У Шайнохи 11 дод. с. 380.

29) Виїмок з анонїмного листу з Бережан, а 26 серпня у Липинського с. 227

30) Див. вище с. 39, 42.

31) W tych dniach ozenił się z nieiaką Czaplicką szlachcianką, ktora męza w tey teraznieyszy zawierusie роzbуłа - доносить 22 н. ст. липня Кушевич (Жерела IV с. 41): досї він очевидно нїчого не чував про давнїйший роман Хмельницького з сею жінкою, розмальований пізнїйшими письменниками. В Кривоносовім війську чекали, що Хмельницький „зараз по весїлю своїм з Чаплїцкою” рушить до війська — Пам. кн. Міхаловского с. 95.

32) Зізнання козаків захоплених під Прилукою і приставлених до Заславського 18 (28) липня — Міхаловск., с. 94-96.

33) Sam sie Chmielnicki ruszył z wielką potęgą i miał słac do Tokajbeia, aby z Ordą nastąpił — доносив Кисїль 9 серпня н. ст. (Міхаловск., с. 151); козаки-бранцї говорили те саме десять день скорше — там же с. 95.

34) Листи Хмельницького з Чигирина 20 с. ст. липня в Актах Ю. З. Р. III с. 222 і Актах Моск. гос. 11 с. 230; судячи з того, що о. Ласко, бувши у Хмельницького в Чигринї в днях 17-21 червня с. ст., нїчого не говорить про виїзд Хмельницького або приготовання до того, треба думати, що Хмельницький рушив з Чигирина не скорше як з кінцем червня або в перших днях липня. Про Хмельницького коло Маслового Ставу — Акты Ю. З. Р. III с. 236 („Черкасы стоять въ собраньЂ въ урочищЂ въ Масловомъ ставу”) і у Міхаловского с. 96: Przy Chmielnickim рulki zostaly Czechrynski, Cerkaski, Pereaslawski, Bialcerkiewski, u Maslowego mostu stoia. Лист Хмельницького з-над Росави з l1 липня с. ст. (власноручний) — Памятники кіев. ком. 1, друге вид. с. 244 (тут з ориґіналу, а в Актах Ю. З. Р. III з московської копії). Лист Хмельницького з Паволочи з 24 липня, с. ст., в Актах Ю. З. Р. III с. 233; лист його звідти ж 30 липня (у Міхаловск. с. 96, Памят. с. 255) має дату мабуть нового ст., унїверсал в справі литовських панів 17 липня (ркп. Чортор. 142 с. 531) — мабуть старого.

35) У Міхаловского с. 96, справнїйші копії — Осолїн. ркп. 225 л. 112, ркп. 3564 л. 73, Чортор. ркп. 379 л. 63, ркп. 142 с. 572. В другій части листу Хмельницький розписуєть ся у вдячности за прихильність Заславського, просить і на далї у всїм з ним зносити ся і запевняє, що всякі розпорядження зроблені, аби княжі маєтности не потерпіли від війни.

36) У Міхаловского с. 94.

37) Тамже с. 152.

38) ркп. Чортор. 379 с. 52, лист з Варшави 31 липня н. ст.

39) Лист Кисїля — Пам. кн. Міхаловского с. 152.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ XI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XI. Стор. 7.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.