Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XI. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XI     Наступна





Польська мобілїзація і крах комісії: висилка війська на Україну, операції Заславського. Кривонос заповідає війну, битва під Константиновим. Вишневецький і його уступленнє. Кривонос на Подїлю, Межибож і Бар, поголоски про Камінець.



Мобілїзація польських військ, з котрими против волї і заміру приходило ся помірятись Хмельницькому в сїй другій кампанїї, йшла автоматично від першого, весняного погрому гетьманів. Першу підставу їй дала висилка на Україну королївської ґвардії, ухвалена сенаторами зараз по погромі коронних військ 1). Крім того ново-визначені провідники воєнних сил Заславський, Конєцпольский і Остророґ мали від себе зібрати якісь сили, і в поміч їм мали ще прибути „повітові війська”, найняті шляхтою поодиноких повітів. Реляція зі Львова з перших днїв липня н. ст. доносила, що в тих днях Заславський з Конєцпольским вийдуть під Глиняни, щоб зійти ся там з Остророґом і королївською ґвардією, що прийшла під проводом обозного в. кн. Литовського Осїньского в числї „кільканадцяти сот” (було її 1200), і там будуть чекати помічних полків з воєводств 2). Але орґанїзацією сих помічних повітових полків не спішили ся, бо й конвокаційний сойм уважав цїлу мобілїзацію тільки демострацією, щоб не давати козакам дуже вбивати ся в пиху, а властиво мав всяку надїю, що справа буде полагоджена переговорами й до війни не прийде.

Та повстаннє в Браславщинї і на Волини стало прибирати такі грізнї розміри, що нїяк було чекати до приходу повітового війська. Вже 2 (12) липня Заславський в ролї головного коменданта воєнних сил вислав Осїньского на Волинь, але тут своїми ординансами закрутив ним так, що той уже не знав, чого й тримати ся: з-під Кремінця післав його під Константинїв, звідти казав уступити ся до Заслава. Тим часом Кривоносові полки після погрому Полонного вже надтягали під Констянтинів. Відступати було трудно, до того сюди ж, під Росолівцї 13 (23) липня наспіли також Вишневецький і Тишкевич із своїми полками. З Осїньским же були ще полки Заславського під проводом Корицкого і Суходольского, в числї чотирох тисяч з невеликою артилєрією. З огляду на такі досить значні сили — разом мусїло бути до десяти тисяч реґулярного війська 3), — Осїньский з товаришами, порозумівши ся з обома воєводами, Вишневецьким і Тишкевичом, рішили дати битву Кривоносови під Константиновим, де його сподївали ся з дня на день. Корицкий під сю хвилю дістав від нього згаданий вже лист — принятий як заповідь битви:

„Милостивий пане Корицкий. Писав до мене п. воєвода сендомирский, аби я війну занехав і назад до дому вернув ся, і я се радо б учинив, якби не привів мене до сього Вишневецький, котрий у Немирові і в другім місцї немилосердне тиранство над братиєю моєю поробив: рідній братиї моїй казав вертїти очі буравами, — і я за се не перестану його шукати всюди, хоч би і в костелї, аж доки не дістану. Тому остерігаю, аби п. воєвода сендомирский не жалував — аби річи свої й своїх піданих вивіз десь далеко до замку — бо хоч би я й хотїв вас охоронити, але в війську у мене люде ріжні і покладатись на їх не треба. Коли ж би ти, в. м., думав, що мене з військом моїм можеш знищити, то я радо на в. м. чекаю. За тим будь в. м. ласкав. Вашої мил. приятель такий, як зараз побачиш — Максим Кривонос 4).”

В недїлю 16 (26) липня польські війська зійшли ся під Константиновим і тут стали обозом. З полудня почали показувати ся передні українські полки. Захоплені язики оповідали, що Кривонос іде з 50 тисячами, не рахуючи орди. Справдї, трудно було оглянути його, як надійшло се козацьке військо над Случ (з правого боку), оповідає очевидець. Осїньский з ґвардією одначе з успіхом боронив козакам переправи; гарматні стріли задавали їм богато клопоту, а далї віддїл кінноти польської, перейшовши за ріку, ударив на них з таким завзятєм, що козаки замішали ся й почали уступатись і тїкати. Далї за ними загоняти ся Поляки не відважили ся, бо й ніч заходила — вернули ся до міста, а козаки стали недалеко табором: очевидно той легкий тріумф польської кінноти особливого значіння не мав, хоч Поляки-участники й хвалять ся, що нарубали зо дві тисячі козаків. Між бранцями попав в польські руки сотник Полуян, „що бував у всїх радах”, і він наговорив їм такого, що дуже збентежило польську старшину — мовляв, Кривонос сповняє накази Хмельницького, що теж не робить нїчого без ради Кривоноса; від Хмельницького чотири днї тому був лист з Паволочи, він іде з великою силою, а Кривоносови велїв затримати Поляків до його приходу.

Почувши се польські вожди від разу стратили відвагу. Вчинили раду, що робити: „порахували ся з собою, що Кривоноса, котрого рахують на 50 тис., ще можемо затримати, але з Хмельницьким міряти ся не можливо”, пише Осїньский. До того ж відчувала ся недостача провіянту і фуражу, а в місті помічав ся зрадливий дух: міщане, як каже Машкевич, тїшили ся з приходу козаків і в ночи довозили їм потайки пиво, горілку, порох. Се дало Вишневецькому привід до екзекуції: він звелїв арештувати підозрілих і сорок душ зараз стято; але се польських шансів зовсїм не поправило. З козацького війська приходили вісти, що там сили прибувають — прийшло знову 20 тис. „українного хлопства” і з ним „козаки старинні”, а Полякам помочи не було звідки сподїватись. Цїлий понедїлок пройшов у радах і ваганнях, і вкінцї таки рішено уступити ся до головних сил річи-посполитої та зєднавши ся з ними потім знову наступити на козаків.

18 (28) польське військо почало сей марш, виславши наперед обоз під Кульчин, яких півтретя милї від Константинова. Та Кривонос ударив на них знову — як говорили язики — хотїв конче затримати Поляків до приходу Хмельницького. Сю другу, вторкову битву польські реляції представляють так само нещасливою для козаків як і першу: перепустивши їх через Случ, Поляки, мовляв, з усеї сили вдарили на них, помішали, загнали до ріки — „за ласкою божою труп на трупі лежав густо аж до переправи, мов біле сукно вкрило поле”, пише Осїньский. Він признає одначе, що козацький табор державсь і Поляки не рішились добувати його, а пустили ся слїдом за своїм обозом далї — отаборили ся під Ляхівцями над Горинею, яких вісїм миль від Костантинова (на північний захід) і тут стали чекати Заславського 5). Прихильники Вишневецького, доказуючи, що їх герой мав усї шанси повної побіди, тільки вони були ударемнені иньшими комендантами, також дають зрозуміти дїйсну міру польських успіхів. Машкевич складає на Тишкевича всю вину, що кн. Яремі не вдало ся до решти розгромити козаків. По його словам, повстанцї по вторковій битві були так збентежені, що коли Вишневецький став по нїй наступати, „чернь уже вхопила Кривоноса й хотїла живцем видати князеви, складаючи на нього всю вину — що то він силоміць змусив її до того бою; але знов чорт припустив воєводу київського з його нечестивою радою: зі всеї сили почав відраджувати князеви тої битви і добив ся свого — рвучи на собі волосє, відступив князь з військом, пустивши з рук побіду через воєводу київського; дїйсно можна сказати старим прислівєм: князь золотом написав, а воєвода  чимсь припечатав” 6).

Не вважаючи на всї силкування представити сї битви під Константиновом великим успіхом польського оружа, в дїйсности вони були ілюстрацією сили повстання і безсильности против нього польського війська. Не тільки самого Хмельницького, а навіть Кривоноса, проводиря повстанцїв „хлопів”, не удало ся не то що розгромити, а навіть стримати в його походї. Так се було й оцїнено сучасниками 7). Польським військам, самому кн. Яремі прийшло ся ретірувати ся перед Кривоносим і поле битв зістало ся за повстанцями: зараз по виходї Поляків зайняли вони Константанів і вчинили погром католикам і Жидам, які не вийшли з польським табором, а зістали ся в містї. Кн. Ярема дав собі духа тільки, виславши підїзд, який в ночи несподївано наїхав на місто — богато нарубав і захопив „доброго язика”, і той оповів, що Кривонос всю здобич відіслав „ку Запорожу”, а сам рушив на Бар і Межибож 8).

Се була правда. Кривонос пересунув ся на подільське пограниче. Насамперед приступив до Межибожа, укріпленого замку Сєнявских, добре захищеного природними обставинами. Поголоски оповідали, що його здобуто приступом і вирубано 9). Але краще освідомлений кореспондент 10), навпаки, пише, що Кривонос не вчинив місту нїякої шкоди — з огляду на пп. Сєнявских: відомість далеко правдоподібнїйша, яка ще раз остерігає не дуже покладати ся на сучасні звістки про козацькі погроми. По сїм Кривоносові козаки обложили Бар, далеко важнїйшу твердиню, що служила ключем до східнього Подїля й уважала ся за незвичайно оборонну позицію. Вона була сильно обсаджена і на неї дивились як на заставу всеї західньої України: „якби взяли Бар — нї одно місто не остояло ся б перед ними, якби забрали таку армату і такі воєнні апарати”, заздалегідь писав підстолїй львівський 11). І дня 25 с. ст. липня ся твердиня впала в руки Кривоноса.

„В пятницю неприятель здобув Бар приступом, від землї й води 12). На сплавах з розібраних домів і дворів поробив штахети і обступивши наоколо, спалив і зруйнував. Не міг і замок утримати ся через зраду Руси. Найбільш шкодили московські гуляй-городи 13), за котрими зрадники велїли йти селянам. Коли дано огня з гармат і Нїмцї вистрілили, одних положили, иньші припади, а саме гультяйство під дим скочило. Драґонія королевича вся полягла, але й поганства того лягло не мало”. 14)

Через кілька день описуючи сю катастрофу докладнїйше на підставі зібраних відомостей, той же кореспондент додає деякі подробицї: самого Кривоноса в приступах не було, проводили його „полковники” — „Кушка, шляхтич браславський, другий піп (очевидно той піп браславський, про котрого ми вже чули), третїй Габач (?), четвертий Браславець, пятий Степка”: військо характеризуєть ся як „богове і днїстрове гультяйство”. Здобувши місто „за зрадою Руси”. обіцяли польському війську випустити його цїло з замку, коли піддасть ся, але коли те справдї почало виходити, і їх „забравши все, стинали і мордували без ріжницї всїх”, тодї иньші почали боронитись, але замок здобуто, „по части силою, по части через зраду Руси” 15).

Твардовский, описуючи сю катастрофу, каже, що польська воєнна залога прислана Заславським для охорони замку, встигла наприкрити ся міщанам і ті самі відкрили брами міста Кривоносови, коли він, мовляв, приступив з своїми козаками, — помагали їм громити польських вояків і „Ляхів”, що поховались у містї, а Жидів, котрих назбирало ся сюди з цїлої України — найбільше хорих і ранених, нїби то над пятнадцять тисяч (!) загинуло при сїм погромі; потім, по кількох днях здобуто й замок і вирізано всю тутешню залогу 16).

Подїя ся зробила сенсацію й викликала новий пароксізм панїки. „Така значна твердиня і так марно перейшла до рук неприятеля”, завважає Кушевич 17). „Не бракувало нїчого: досить було гармат, пороху і олова, поживи, людей служебних нїмецьких кількасот. Се якесь фатум ворже річи-посполитій помішало все, і нас привело до шкоди й сорому”...

Полковники, здобувши замок, по словам Мясковского, посилали до Кривоноса з запитаннєм, що мають робити з усею тою арматою — тисячами мушкетів і всякого струменту, що там переховував ся 18), запасами пороху, олова, і значнїйшими полонянниками. Самі рушили далі на захід. Приходили оповідання про ріжні ексцеси повстанцїв; казали, що в Воньківцях вони повикидали з гробів кости шляхетські, приказуючи: „Збиткували ся Ляхи над нами живими, а ми тепер над кістьми, і над дїтами (дїдами) вашими будемо” 19).

Цїле Поділє вважало ся тепер страченим. Козаків з дня на день сподївались уже в Камінцї. Страшенна трівога огорнула тутешню шляхту. „Вже у мене правдива Україна з тої сторони від Бара, Сатанова: перша у мене свобідна служба божа — там уже нї костела, нї ксьондза, нї Жида не знайдеть ся, а навіть Гусятин такий порожнїй, що ледве кількадесять людей у нїм”, пише 8 (18) серпня підстароста теребовельський 20).

Пішли вже навіть чутки, що й Камінець здобуто і в пень вирубано. Але се були фальшиві поголоски: Кривонос — так писали до Львова — пустив ся був дїйсно на Камінець, навіть повіз з собою якись „апарати до розривання скал”, але раптом завернув ся — „за одержаннєм заборони від Хмельницького, в очікуванню результатів переговорів, що зачали ся 24 серпня (с. ст.) 21).








Примітки


1) Див. вище с. 518.

2) Ркп. Чортор. 142 с. 511.

3) Так виходить з чисел поданих Осїньским і Машкевичом: Осїнський каже, що з Суходольским було 2500, з Корицким 1500, з самим Осїньским 1200; військо Вишневецького Машкевич рахує на 4000 („бо по переходї за Днїпро богато людей розїхало ся з тих що з князем тїкали за Днїпро”); мусїв мати також щось і Тишкевич. Тому коли Машкевич все зібране тут військо рахує на 6000 або мало що більше (с. 106), то се неймовірно мало.

4) Див. вище с. 46.

5) Реляція про сї битви, найбільш офіціальна, але коротка, підписана Тишкевичом, Вишневецьким, Лащом, Осїньским і свояком воєводи Тишкевича Криштофом підсудком браславським в обозї під Кульчином дня 20 (30) у Міхаловского с. 98, Памятники с. 258. Просторе справозданнє Осїньского Осолїньскому два днї пізнїйше з Ляховець — Міх. 145, Пам. 265. Інтересне оповіданнє — але з помилкою в днях (спізняєть ся о оден день, в мемуарах Машкевича с. 106 і д. З становища Вишневецького ж дуже детально оповідає Твардовский (с. 21 і д.), але з порівняння з Осїньским і Машкевичом виявляєть ся, скільки в тій детальности баламуцтва. Рапорт Заславського, з долученим листом Кривоноса до Корицкого, переказаний в листї з Варшави 4. VIII в. ст. ркп. Чортор. 379 с. 58. Коротка реляція його прімасови у Міхаловского с. 97.

6) Наведемо ще варшавську поголоску, пущену тодїж прихильниками кн. Яреми „Післав (Хмельницький) десять відважних вояків, аби вбили кн. Вишневецького. Прийшли і в дарунку кілька монстранцій принесли, просячи милосердя — а хмельницький в двох милях з військом своїм чекав. Князь слухав їх здалека. Здивував ся посольству і дарункам, велїв їх відвести й частувати, і оден упивши ся видав себе: напевне князь сеї ночи буде в наших руках і ви всї, Ляхове”. Довідавши ся про се, князь казав кождого осїбно взяти й питати, і всї на однїм зійшли ся конче мали його забити. Тодї князь велїв усїх вбити на палю, а сам пішов до Збаража”. Лист з Варшави з 2 серпня — ркп. Чорторийських 379 с. 57.

7) „Наші небожата, бачучи слабі сили свої, мусїли рушити з Константинова... Спирали їх, поки могли, а як уже не могли витримати, — бо їх дуже з гармат бито, прийшло ся їм радити про себе”, пише Заславський (с. 97). Ганновер оповідає: „І побояв ся князь щоб мешканцї міста Русини не збунтували ся на вид ворогів, що обложили місто, і покинув місто весь блиск — кн. Вишневецький з військом і Жидами; хто мав коня з возом, рушив за князем, хто не приготовував коня з возом, покладаючи ся на князя, мусїв зїстатись у Константинові” (с. 173).

8) Пам. кн. Міхаловского c. 148.

9) Тамже с. 151.

10) Кущевич с. 62; Сєнявский був староста львівський і про долю його маєтностей мусїли у Львові мати добрі відомости.

11) ркп. Осолїн. 3564 с. 58.

12) Охорону барського замку і міста становило широке ложе Богу, умисно загаченого й розлитого в широкі стави.

13) Рухомі, на колеса поставлені деревлені щити.

14) Пам. кн. Міхаловского с. 150, Памятники с. 272; подібного змісту лист того ж Мясковского, писаний день пізнїйше — в ркп. Чортор. 142 с. 611.

15) У Шайнохи II дод. с. 380-382.

16) Wojna domowa ч. 24-25.

17) Жерела IV с. 62.

18) ркп. Осолїн. 3564 с. 58.

19) У Шайнохи тамже.

20) Ркп. Осолїн. 225 л. 130.

21) Кушевич 1 с.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ XI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XI. Стор. 8.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.