[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XI. Стор. 10.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XI     Наступна





Подоріж польських комісарів, силкування навязати переговори з Хмельницьким, неприхильність польського війська до перемиря і комісарської акції, розірваннє перемиря, справозданнє Кисїля.



Під час сього повільного маршу Хмельницького волинсько-подільською границею соймові комісари, з сумним рицарем польсько-українського порозуміння Кисїлем на чолї, робили з свого боку героїчні зусилля, щоб пробити ся до Хмельницького i розпочати з ним переговори. Соймова інструкція наказувала їм зїхати ся для сих переговорів з Хмельницьким у Київі дня 13 (23) серпня, аби полагодити справу до елєкційного сойму. Коли одначе комісія прибула в волинські сторони, ся задача — зїхати ся з Хмельницьким, показала ся доволї небезпечною. Вся східня Волинь була вже тодї в огнї: Полонне, Корець, Гоща (маєтність Кисїля) були в руках повстанцїв, що не пошанували не тільки пивниць пана воєводи, але й його післанця, о. Ласка, висланого з новими листами до Хмельницького 1): вибили його так, що ледви жив зістав ся, й забрали від нього всї листи. Цїла Погорина була спустошена — двори, корчми, Жиди, які ще зістали ся, погинули тепер. По сїм з полудневої Погорини повстанцї рушили до Кривоноса під Межибож, але в Степани лишив ся полковник черкаський i розсилав відси свої ватаги по цїлому Полїсю, а не бракувало їx i дальше на полудне 2).

Спинивши ся в Луцку, Кисїль з товаришами 3) вислали перед себе на підїзд одну з хоругов, i вона стріла ся з повстанською ватагою, добула язиків i від них комісари довідали ся про становище Хмельницького під Янушполем, про його приготовання до війни i т. и. Одержавши cї відомости, комісари вчинили в Луцьку нараду з місцевими панами, які тралились (між иньшими був тут i другий православний сенатор Корони — каштелян київський Максимілїян Бжозовський). Рішено вислати до Хмельницького листа від Koмicapiв з жалями на такі ворожі вчинки, допущені серед перемиря, i з жаданнями ґарантій безпечности для дальшої своєї подорожи, коли він хоче з ними трактувати. Разом з тим Кисїль ще звернув ся до посередництва митрополита i дістав від нього якісь обіцянки в сїй справі та навчений гірким досвідом поспішив повідомити про се оба польські табори, щоб не мали підозріння i не чинили перепон зносинам з ним митрополита 4).

Від Хмельницького довго не було нїякої вісти нї відповіди, і комісари, покладаючи ся на свою оружну охорону, зважили ся вкінцї рушити йому на зустріч на власний ріск 5). Приходило ся йти пробоєм, серед крівавих бійок з повстанськими ватагами. Але вісти, які доходили до Кисїля про прихильну стрічу, що мали його післанцї y Хмельницького, відогріли на-ново весь його оптимізм: він спішить донести канцлєрови, що наслїдком самого приїзду його післанцїв Хмельницький велїв арештувати Кривоноса і пустити на волю всїх Кривоносових бранцїв-шляхтичів, а сам спинив свій похід і чекає приїзду Кисїля. Тому Кисїль благає канцлєра дати наказ польських військам, аби не зачіпали ся з Хмельницьким і залишили всякі підїзди під його війська 6).

Офіціальна відповідь прийшла тиждень пізнїйше — принесена Кисїлевими післанцями. Хмельницький заявляв, що кріваві подїї підчас перемиря стали ся не від нього, але від своєвільника Кривоноса, з одного боку, і Яреми Вишневецького — з другого; сам він бажав спокою і чекає комісарів. Але устно висловив він післанцям своє невдоволеннє з невірної поведїнки Кисїля: по його словам, якась велика особа остерігала його, що Кисїль тут до козаків примилюєть ся, а в Варшаві заходив ся против них, а крім того удалось йому дістати Кисїлевого листа до московських властей, де той настроював Москву против козаків 7). Така утрата довіря у Хмельницького дуже збентежила Кисїля. Він поспішив пустити в рух всю свою красномовність, щоб заспокоїти розгнїваного гетьмана. Але тут став ся епізод, який поставив бідного вістника згоди в ще більш клопітливе і неприємне становище.

Комісари рушили з своїм полком під Константинів, де Хмельницький визначив їм зїзд, і в дорозї дістали відомість, що козаки чи повстанські купи (сї дві катеґорії не розрізняють ся, розумієть ся) напали на Острог, і там грабують. На сю вість комісари поспішили до Острога — не знати, чи на те щоб приборкати ті грабування, чи щоб проскочити скорше до Хмельницького, поки дорогу не залягли більші сили. Але під Острогом їх стріло цїле військо: коло трох тисяч козаків, піших і кінних. Бити ся з ними Кисїль не відважив ся і вислав парляментарів, жадаючи пропуску до Хмельницького. Козаки й згодили ся пустити їх, з тим щоб Кисїль їм дав заставу десять шляхтичів, а вони дадуть їм десять своїх і проведуть до Хмельницького. Але тільки що Кисїлеві закладнї приїхали до Острога, до козацького табору, аж напав на Острог підїзд з польського війська, з-під Ляховець. Козаки не розібрали, що се за військо, і думаючи, що се Кисїлеві вояки під покривкою угоди хочуть їх погромити, були тим дуже роздражнені і почали рубати голови комісарським закладням. Потім справа вияснилась і козаки заявили, що пускають їх до Хмельницького, тільки щоб вони обійшли їх у право, по-за Острог на захід. Комісари пішли, тільки вислали до Хмельницького перед себе листи з жалями на острозьких своєвільників, і заразом до польських проводирів, благаючи не зачіпати ся з козаками, аби дійти до переговорів з Хмельницьким.

Хмельницький відписав, знов складаючи все на Вишневецького та на його нелюдські і нерозважні зачіпки з козаками: ті козаки, мовляв, приходили під Острог не війною, а за „борошном” 8), а вояки Вишневецького почали їх добувать, і сусїднє місто Межирічі в пень вирубали. Ще ширше розводив ся він над сими зачіпками Вишневецького в другім листї, писанім кілька день пізнїйше:

„Нерозважно і неоглядно пірвав ся на нас Вишневецький, не по християнськи і не по рицарськи починив над народом нашим християнським, над невинними душами: не тільки невинних християн, але й духовних наших казав на паль саджати. Не диво б, як би то якийсь простак робив — як з нашої сторони не міг собі з тим ради дати Кривонос (котрому ми нїякої шарпанини не позволяли, анї до руйновання і палення міст дозволу не давали). Але ж то двоє ріжних людей! Ми будучи тому всьому головою, хоч низші уродженнєм, більше памятаємо Господа Бога, і з тих Поляків, що до наших рук прийшли, не згинув нї оден, всі живі, кого тільки я при тих полках застав, — старі й молоді, і всїх хто хотїв би з вашими послами їхати, всїх я пускав вільно” . . .

Заявляв готовість до переговорів і згоди, просив стримати польські війська від зачіпок, на стриманнє своїх своєвільників обіцяв вислати канївського полковника пана Семена, а для трактатів просив прибувати до Константинова 9).

З польського табору, де про Кисїля без церемонії говорили як про зрадника, а про його перемирє і переговори як про нове нещастє наслане на Польщу 10), Кисїль дістав теж кислу відповідь, де йому робили ся закиди за проволїканнє справи, жадалось, аби вже раз довів до кінця і розвязав їм руки і т. д. 11). А тим часом з Табору того йшли далї підїзди на козаків, і оден з таких підїздів найшовши на обоз Кисїля, вхопив трох закладнїв чи бранцїв козацьких, що мав у себе Кисїль, і велїв їх стяти перед самим наметом воєводи.

В козацькім таборі, по всїх даних осторогах, сї факти приймано як розірваннє перемиря і переговорів. І Хмельницький, очевидно, в даних обставинах і при таких настроях сторін по щирости більше не вважав можливими нї трактатів нї перемиря, і тому нїчого не робив, щоб справдї дати змогу комісарам зїхати ся з ним. В польських кругах правдоподібно не помилялись думаючи, що в сїм моментї хоч би сам Хмельницький і хотїв згоди, настрій „черни” і війська був настільки безоглядний, що з тим не можна було рискувати. З польської сторони далї йшли не перериваючи ся ворожі виступи, і Хмельницький видимо рішив признати їх за відповідну підставу для розірвання переговорів. В 20-х днях с. ст. серпня він затримав у себе післанцїв, присланих Кисїлем, і перервав дальші зносини.

Кисїль з товаришами тим часом прибив ся до обозу Вишневецького і компанїї, що стояли в тім часї під Чолганським Каменем, яких дві милї на полудне від Ляховець, на полудневих допливах Горини 12). Прийняли його тут неприязно — нїхто не виїхав його привитати, ставили ся до нього з підозріннями і закидами. Домінїканин Цєклїньский, що був в обозї, каже, нїби то Вишневецький закинув Кисїлеви, що він стоїть в порозумінню з козаками — що вони з Татарами разом обіцяли помагати йому стати польським королем: зложити по таляру від коня і дати в поміч 16 тис. війська; Кисїль, мовляв, не дав на се нїяких оправдань, і тодї хто ще був з Кисїлем, покинули його хоругви, як чоловіка підозрілого, і він зістав ся тільки з кількома десятками своїх дворян 13). Се побільшені оповідання ріжних підпанків, але в кождім разї Кисїль з товаришами опинив ся в незвичайно прикрім положенню між двома воєнними таборами, що вели між собою безнастанну дрібну, підїздову війну, а він сам тепер нї до Хмельницького не мав відваги їхати анї до польського війська не рішав ся пристати. Коли Хмельницький не випустив від себе його післанцїв до крайнього визначеного ним терміну, 25 серпня. Кисїль запитав коронних вождів, що має робити — чи вважати вже свою місїю скінченою? Дістав порученнє ще післати Хмельницькому ультіматум — аби вернув назад послів, инакше комісари залишають свою місію 14). Кисїль рішив сповнити се і прочувши, що в таборі Хмельницького пробуває тепер митрополит, схотїв ще раз попробувати його посередництва: післав до нього якогось попа з листами 15). Але і ся проба очевидно не дала нїяких результатів, бо тим часом головне польське військо вже почало наступати на Хмельницького. Кисїль зістав ся в тім переконанню, що кінець кінцем справа розбила ся таки з вини польських вождів, і в тім дусї зложив правительству своє справозданнє по пилявецькій катастрофі, що закінчила сей перемирний період:

„Не удала ся комісія, по перше, тому що нїхто їй прияти не хотїв, а кождий пхав річ-посполиту на марсову дорогу, по друге -тому що тим часом як річ-посп. на конвокації комісію ухваляла, тут на ново підіймала ся війна, всю чернь, роздражнено, і серед неї підняло ся друге і третє військо, далеко більше нїж військо Хмельницького, так що вже не чернь у власти Хмельницького, а Хмельницький опинив ся у власти тої юрби; по третє — тому що тим часом як я з своїми колєґами запевняв його в спокою, з другого боку чинили ся й не переставали підїзди. Відновило ся повстаннє, і Хмельницький, стративши довірє, яке мав до мене, виразно сказав послам, що минї не вірить, і через те на ново звернув ся до Орди” 16).

По словам Кисїля, він уже після того як головне військо рушило против Хмельницького, ще три рази поривав ся вислати листи до Хмельницького, щоб запобігти війнї, і богато було таких, що спочували тому, „але иньші їх мил. противили ся і не позволяли, рішивши скоро і горяче наступати на неприятеля”.

Так в очах партиї згоди Хмельницький вмів заховати всякі апаранси того, що згода не дійшла до кінця не з браку його волї і бажання.








Примітки


1) Паспорт о. Ласку для сеї нової подорожи — Архивъ Ю. З. Р. III. IV ч. 150.

2) Дневник подорожи комісарів у Міхаловского с. 170-171, лист Кисїля тамже с. 151, Пам. с. 269, копії в Осол. 225, Чортор. 142 i 379.

3) Були то: Олександр Сєльский підстолїй познанський. Францішок Дубравский підкоморий перемиський i Федір Обухович підкоморий мозирський.

4) Ofiarował tedy im. x. metropolita kiiowski, iako duchowna teyze religiey osoba, ochotę swoią w tym, ze chce zbuntowanego tego chłopstwa cohibere albo raczey revocare zamysły. Два листи- оден з датою 10 серпня до кн. Заславського, другий без дати, але того самого часу, очевидно, до воєводи Тишкевича в ркп. Осолїн. 231 с. 187-188; автор не названий, але що се Кисїль, в тім нема сумнїву: на нього вказує й фразеольоґія й обставини.

5) З дневника виходить, що комісари рушили в дорогу з Луцька коло 30 липня с. ст. — три цїлі тижні перед 30 серпня н. ст. Що дорога рахуєть ся з Луцька, се виходить з рахунку днїв: коли з Луцька вислано післанцїв, вони два тижнї не вертались і аж десь 12 (22) серпня принесли відповідь від Хмельницького: значить післано їx десь 29 липня — а було се не задовго перед виїздом комісарів. Супроти того згадку Кисїля про лист післаний 9 iulii до Осолїньского з повідомленнєм про висланнє післанцїв до Хмельницького і початок подорожи (Міхалов. с. 149 = Пам. с. 275) треба поправити на 9 серпня (н. ст.), як просту описку: мова тут очевидно про лист з Хорлупа з 9 серпня н. ст. до Осолїньского, що у Міхаловского с. 151. Дата згадки — з Рівного 2 серпня у Міхаловского (с. 149) теж очевидно хибна, правдоподібнїйша в Памятниках с. 275: 16 серпня (н. с.).

6) Листи з Рівного як вище, Міхалов. с. 149=Памятн. с. 275.

7) У Міхаловского с. 159 і 172.

8) У Міхаловского се місце пропущене (с. 167), в Осолїн. 225 л. 143 boroszna.

9) Пам. кн. Міхаловского с. 168 = Памятники с. 276; дата 19 серпня і в иньших копіях: Чортор. 379 с. 81, Осолїн. 225 л. 126, ґолїньского с. 139.

10) Напр. у Міхаловского с. 183.

11) Там же с. 160.

12) Офіціально зветь ся тепер Теофіполем — перехрещений в половинї XVIII в. по імени дїдички Теофілї Яблоновскої.

13) У Міхаловского с. 179-180, пор. с. 182-183.

14) У Міхаловского с. 185-186, пор. с. 190.

15) Тамже с. 186.

16) Тамже с. 204.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ XI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XI. Стор. 10.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.