[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XII. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XII     Наступна





Пилявецька здобич. Пляни дальшого, козацькі повідомлення. Кушевич: Коховский про козацькі наради і мотиви дальшого походу: марш на Львів.



На жаль, не маємо скільки небудь докладних і певних відомостей про те, що дїяло ся в козацькім війську під час польського наступлення і польської утечі. Всї хто пишуть про сї подїї — безпосереднї участники і свідки і пізнїйші сучасники (все з польської сторони, бо з української нїяких близших звісток не маємо) — всї захоплені сими незвичайно яскравими фактами небувалої, ледво зрозумілої панїки польского війська, що перейшла всяке сподїваннє самого Хмельницького, і величезної, нечуваної здобичи, згромадженої для нього Поляками в їх таборі:

„Дивив ся і дивував ся такій великій добичі й богацтвам, що принесли йому, без працї, без битви, наші гріхи та доля сувора -хіба послужили якісь нечувані чари, з великої конюнктури, з видимих знаків, бо такий страх, така панїка обхопила наших, що доки тільки конї могли, чвалом бігли, твердячи, що Татари біжать за ними, а тим часом від тих нїчого наглого, з ласки божої, не стало ся” 1).

Коховский оповідає, що Осїньский і Арцішевский (начальник артилєрії), уступаючи ся з табору з пішим військом останнїми, повтикали на валах списи з привязаними до них запаленими кнотами, аби світили ся в потемках і надавали таборови вигляд порядку і охорони. Козаки, мовляв, і не підозрівали тому, що він стоїть порожнем, — аж місцеві селяне, що провозили туди з-рана всяку поживу, заставши пустку, донесли козацькому війську і воно кинуло ся грабовати табор, зовсїм безборонні, не дбаючи про охорону. Иньші представляють знов, що козаки довго не рушали польського обозу, підозріваючи тут якусь хитру штуку, і тілько згодом побачивши, як „щиро” тїкають Поляки, — догледївши несчисленні вози, що позастрягали на переправах, кинули ся розбирати здобич у таборі: дорогу посуду, шати, убори, всякі запаси і страви: „Наче на весїлє вибрали ся, або на пишну вечерю, що справляв Антонїй Клєопатрі в Фаросї — що хто з можнїйших мав: призбирані річи, окраси старинних домів, а навіть з убожших не оден що було батьківського добра і крівавої заслуги, все сюди позвозили. Порахувати самі вози, котрих раховано сто тисяч кованих возів, коней і тягарі скільки то могло коштувати!” 2). „Оден мав сукню підшиту соболями, з діаментовими тороками, цїнену на 80 тис. зол. — хлопець татарський вхопивши положив її на спину коня, щоб укрити добичу; иньший мав узду саджену дорогоцїнним каміннєм, варту сто тис. зол. — розбійник козацький знайшов її сховану в торбі, у иньшого були литі з срібла лати й шолом, котрі козак, знайшовши, вважав за зброю св. Юрія, — бо ж вояки такої зброї не можуть мати; хтось привіз сорок бочок вина, дуже придатні Татарам на згагу від сонїшної спеки; иньший шовком і золотом вишивані шатри, забрані у Турків під Хотином -козаки подїлили їх на части, аби привезти своїм жінкам на память польської здобичи; иньший 20 тис. червоних приставив мабуть щоб викупити ся з неволї, котрої сподївав ся; котрийсь привіз карету вартости 30 тис. зол., надїючись їхати послом до Отоманськоі Порти після побіди над козаками” 3). „Було того стільки, що за чару горілки віддавали срібну посуду або дорогоцїнні шовкові шати” 4). Самі козаки рахували 6460 „скарбних” возів, захоплених тоді 5).

Всї ті богацтва, постягані немов умисно з цїлої Польщі, віддали тільки ту прислугу бідному рицарству, що значно ослабило охоту до погонї у побідників. Поки козаки розбирали панські скарби та паювали їх межи собою, польські утїкачі, гонені панїчним страхом, встигли позаганяти ся далеко — хіба татарська орда, прибувши вже по погромі, зривала серце на них. Скільки небудь певних звісток про масове побиваннє утїкачів властиво нема — тільки загальні фрази, в той і другий бік: одні загально кажуть про побиваннє, иньші — як то ми вже бачили, навпаки кажуть, що нїхто не гонив так дуже, навіть Татари 6). Наш український лїтописець, пишучи з пізнїйших оповідань, згадує, що до неволї тодї мало хто дістав ся, бо орда не брала полону, аби не обтяжатись, і кого догонила, того рубала; під Константиновим утїкачі обломили ся на мостї й не можучи переправити ся, мусїли погибати, а котрі дістали ся до Константинова, „пішли в Польщу різно” 7). Се ж, ще більше катеґорично кажуть деякі польські письменники: Твардовский каже, що тяжко було тільки дістати ся до Константинова, а там не було чого дуже й тїкати, бо нїхто не гонив — все було зайняте грабуваннєм табору. Темберский каже, що навіть Татари сим разом відступили від свого звичаю і не вважали на невільника, а пильнували заховати ріжну здобич, яка попала до їх рук, і хто тїкав, тих нїхто й не догоняв 8). Все се в кождім разі виключає яку небудь велику різню польського війська, і тільки про нїмецьку піхоту, що не могла утїкти кінно і боронила ся на переправах та в Константинові, оповідають, що вигинуло її дуже богато, майже до ноги — за те провідник її Осїньский отримав однодушні похвали за свою відвагу — в докір малодушним реґіментарям.

Вожди козацькі мали перед собою важнїйші справи, нїж нищеннє і побиваннє польських недобитків. Поки чернь займала ся роздїлом, торгами й обміном здобичи, полонянників і т. и., належало подумати, що зробити тепер з усїми сими змобілїзованими силами, коли не стало раптом противника, і тяжко замахнена пясть козацька повисла нагло в повітрі, не знайшовши, кого хотїла вдарити. На превеликий жаль, не маємо з козацької сторони нїякої авторитетної відомости, яка б обяснила нам мотиви і настрої її. За браком того можемо навести хіба оповідання двох козаків-бранцїв з полків Гладкого і Кривоноса, що впали в польські руки два тижнї по Пилявецькій катастрофі.

Оден, „козак сенчанський”, що відійшов від армії Хмельницького в Константинові, оповідав, що Хмельницький іде на Львів, з 120 тисячами — не рахуючи полків Гладкого й Кривоноса, що пішли на Люблин. Татари пішли по Вислї, але козаків з ними не пішло нїчого 9). Хмельницький має здобувати Львів і туди мають обернутись і Татари: їх Хмельницький задержав тільки на місяць, бо сподіваєть ся трактатів. Взяти хоче тільки по Вислу, за Вислу не піде. Зимувати хоче в Польщі. Буде під Замостєм. Чернь задержує при собі й нїчого її до дому не відошле.

Другий козак, Мартин Зміна, „з полку Головацького”, потвердив заміри Хмельницького що до Львова і Замостя, але про дальші пляни сказав, що їх не знає, крім того, що хоче доконче добути Вишневецького. З своїм товаришом недолї розійшов ся в тім, що Татар, по його гадцї, Хмельницький „затягнув на зиму” 10).

До сього можна додати інтересну подробицю від бранця-Татарина, взятого в тім же часї, — що козаки не позволяють Татарам вертатись тим самим шляхом, яким пройшли (себто через Поділє), „бо називають уже ті краї своїми”, — хочуть, аби вертали ся Волощиною, а Татари тудою йти боять ся, аби не мати клопоту від Порти 11).

Не перебільшуючи значіння сих безпретенсійних зізнань, не можна все таки поминути без уваги сих переконань, що західня Україна стала вже козацькою власністю, і Хмельницький меньшим як „по Вислу” при трактатах не задовольнить ся.

Стільки поки що з української сторони. З польської маємо аж два оповідання, які мають претенсію ввести нас в самі глубини козацьких плянів, і через те мають повагу в новітній історіоґрафії.

Одно маємо у Кушевича. В своїй історії козацьких війн, писаній кілька лїт по подїях і недокінченій, він оповідає, що Хмельницький, приступивши по польскій утечі під Константинів і вибивши звідти недобитків, що пробували боронитись під проводом Осїньского, опинив ся перед двома плянами на дальше. Кривонос, ранений в останнїх битвах, з иньшими полковниками був тої гадки, що тепер треба стати над Случею, подїлити здобич, і полишивши Поляків їх утечі, занятись укріпленнєм переправ по обох боках ріки, що мала стати границею козацької окупації. Навпаки Тугай-бей радив спішно наступати далї і захопити Поляків у Львові, поки вони не прийшли до сили на-ново: тим способом добудуть від Поляків користнїйші умови згоди, навпаки — як би перейшли від зачіпної війни до оборонної, поставили б себе в трудне і клопітливе становище, і упустивши хвилю одушевлення війною серед своїх і серед Татар, не змогли б рахувати на них, коли сей запал опаде. Сї гадки він підтримував так завзято, що коли Виговський почав їм перечити, то братанич Тугай-бея кинув ся на нього з погрозами, а Хмельницький не вагаючи ся довше пристав теж до пляну Тугай-бея 12).

Инакше представляє справу Коховский. Вичисливши головнїйших і впливовійших осіб між козацькою старшиною, він каже, що коли по Пилявецькім погромі поставлено було питаннє, чи йти війною далї і викликати Поляків до нової боротьби, чи відступити і користуватись здобутим, — інїціатором нового походу вважав ся Виговський 13). Його, мовляв, дїлом було се, що полковники подали свої голоси за дальший похід на Поляків і серед великого, бурхливого зборища козацької черни не було нїкого, хто не, подавав би голоса за те, щоб „Ляхів” нищити до останку. „І Хмельницький, хоч сам бажав відпочинку стомленому війську, — щоб не противитись рішенню ради, пристав на те, що треба йти на Львів” 14).

Свідоцтво Кушевича, формально беручи, розумієть ся, авторитетнїйше від пізнїйшого Коховского. Можливо навіть, що те що він говорить про Татар як головних інїціаторів нового походу, йому чи його землякам доводилось чути з козацьких уст під час облоги Львова — адже й сам Хмельницький свій окуп узятий від Львовян, толкував тим, що мусить ним нагородити Татар 15). Кінець кінцем одначе і Кушевич, так само як і Коховский, не мав нїякої змоги провірити правдивости сих оповідань про козацькі наради, і коли навіть Поляки щось таке чули від козаків, се ще не звільняє нас від обовязку зважити критично се представленнє. І треба признати, що воно не дуже правдоподібне, — хоч і знайшло признаннє в новійшій лїтературі. Хмельницький мав змогу вдоволити татарські апетити несчисленною здобичею, забраною під Пилявцями. Невільників, коли їх Татарам хотїло ся (всупереч деяким сучасним оповіданням), вони могли подостатком наловити з тих пилявецьких утїкачів, що без кінця тягли ся по дорогах: навіть жіночого невольника не бракувало: коли вірити сучасникам, то сила їх було в пилявецькім таборі, в ролї маркитанток і веселих потїшительок польських вояків. А всякої здобичи, срібла і золота, певно було більше, нїж скільки потім удало ся наскребти у Львові — на сїм міліонів рахували її 16). Було чим заплатити Татарам, і висланець Хмельницького Мужилівський кілька місяців пізнїйше так і оповідав у Москві, що головну масу Татар підправлено до дому з-під Пилявець, тільки частина пішла далї з гетьманом під Львів. Подібне чуємо і від козацьких бранцїв, про котрих говорили вище 17). І воно дуже можливе, судячи з того, що в дальшій кампанїї Татар з Хмельницьким бачимо небогато — більше може для вражіння, нїж для реальної послуги.

Тому влучнїйшим здасть ся мотивованнє походу дане Коховским, що чернь прагнула війни, поривала ся нищити Ляхів до останку, і Хмельницький так як зрік ся угодових переговорів, виступивши наново на театр війни, під натиском сього стихійного руху, так і тепер мусїв плисти далї, обережно кермуючи своїм кораблем на розгуканих хвилях повстання. Такий натиск, такий розмах в масї козацтва і всяких прилиплих до нього елєментів без сумнїву був: се показують оповідання бранцїв, показує ще сильнїйше вся історія дальшого походу. Хмельницький очевидно піддавав ся сьому натискови. Угамувати „чернь” було далеко тяжше, нїж задоволити татарські апетити, і треба було вичекати, поки недогоди осїнньої кампанїї прохолодять її запал 18). Та й формальної притоки до перервання сеї кампанїї поки що не було: польська сторона сама знищила всяку можливість трактатів, перейшовши до зачіпної війни, і обставини не давали нїякого приводу для того, щоб залишивши воєнні операції, відступити знову „на звиклі місця”, або хоч спинити ся тут же на півдорозї. Доперва аж заклик нового пана ситуації — нововибраного короля, кандидата Хмельницького, дав йому такий привід.

До того часу треба було давати вражіннє руху — льоґічного, плянового, підтримувати кінетичну енерґію повстання, його динаміку — і Хмельницький робить се.

Кілька день по Пилявецькім погромі рушає він слїдами утїкачів-реґіментарів 19). Мета його походу - традиційна метрополїя Руси, Львів. Першою стацією на сїм шляху була недавня резиденція найбільшого козацького ворога Яреми Вишневецького — Збараж. Чудово укріплений, всякими воєнними припасами наповнений замок — сумно оспіваний Твардовским, стояв безборонний, порожнїй, — навіть армати й припасів не мав часу забрати звідси Ярема, тїкаючи з-під Пилявцїв: забрали їх козаки. Чернь погуляла в порожнїм гнїздї ненависного ворога, прославленого крівавими розправами з сею ж черню; Твардовский каже, що не дали спокою навіть мертвим: викинули з гробів тіла Кр. Збаразького і його дружини 20). Сам Хмельницький, коли вірити оповіданням бранця, на чолї шеститисячного кінного полку зробив екскурсію до сусїднього Вишнївця, мовляв хотїв захопити там князя 21). На гнїздо другого ворога, Олександра Конєцпольского — Броди, він вислав віддїл свого війська, але тутешнїй замок, теж сильно укріплений, був обсаджений і залогою — невеликою, але готовою до оборони, і козаки здаєть ся й не попробували його здобувати серіозно: спустошили тільки місто, а від залоги вдоволили ся тою сатисфакцією, що видано їм татарських бранцїв, триманих тут у неволї, на роботах, ще з часів старого гетьмана Конєцпольского, числом 80 — могли ними похвалити ся перед Тугай-беєм 22). Головна ж армія з Хмельницьким посувала ся тим часом серед осїннього бездоріжа простїйшою дорогою на Львів, виславши наперед Татар, і 28 с. ст. вересня, за два тижнї по пилявецькім погромі, він був уже під мурами „столицї Руси”, що в панїчнім страху чекала його прибутя.








Примітки


1) В. Мясковский з 2. X. — у Міхаловского с. 210.

2) Твардовский с. 33, ґолїньский с. 147, 150.

3) Темберский с. 89-90, подібні оповідання з тих же краківських вістей у Ґолїньского с. 148, тільки коротше.

4) Коховский с. 62.

5) Оповідання козаків під Львовом - реляція Кушевича. Жерела IV. с. 103.

6) Лист Мясковского див. вище с. 76.

7) Самовидець с. 14-15.

8) Твардовский с. 35. Темберский с. 89. Ґолїньский с. 150.

9) Татарський бранець навпаки оповідав, що в загонах між Татарами є сила козацьких хоругов: сї вісти не сходять ся може через те, що сей татарський загон пішов уже з-під Львова.

10) „Сonfеssаtа” в ркп. Чортор. 379 с. 120-121, вони наступають по зізнаннях Татарина-бранця, присланих Вишневецьким при листі з 22. X.; але в своїй цидулі він говорить, що посилає зізнання Татарина тільки, так що козацькі зізнання, значить, прилучено до них десь инде.

11) Ркп. Чортор. 379 с. 119 (копія в ркп. 142 с. 576).

12) Жерела VI. с. 49-50.

13) В польськім перекладї „Клімактерів” Виговського навпаки зроблено противником дальшої війни — і се пішло в лїтературу, що не заглядала до ориґіналу (новійше у Ґавроньского II с. 319).

14) коховский І с. 81.

15) В реndant сим оповіданням про інїціативу Татар до дальшого походу маємо оповіданнє одного бранця з-під Львова про те, як Татари стримували Хмельницького, аби долї не гонив Ляхів — „бо хто ж їх догонить у такім страху? крізь землю пропадуть!”, тай тяжко буде потім іти Татаром по грудї — у Міхаловского с. 300.

16) Ґолїньский, Темберский (тіж самі краківські новини.

17) „Татар було тридцять тисяч, тепер пятнадцять тисяч, бо половина вернулась” — оповідання козака сенчанського. „Татар всього мав до 20 тис., бо решту відіслано з здобичю за Днїпро” — оповідання Зміни.

18) Признаючи більшу правдоподібність мотивам виставленим у Коховского, через те ще зовсїм не мусимо трактувати його оповідання як автентичну звістку про тодїшнї козацькі настрої. Ми бачили, що переконаннє про безвладність Хмельницького супроти завзятя і запалу „черни” було широко росповсюднене в польських кругах, так що і у Коховського ся загальна характеристика могла досить довільно причепитись до даного моменту. Що до подробиць, то ся обставина, що у Кушевича Кривонос, сей проводир передових полків, виступає разом з Виговським в ролї поміркованих, а у Коховского Виговский представлений автором (ео аuthоrе) дальшого походу, найкраще показує, як мало реального в сих оповіданнях польських джерел про внутрішні відносини в козаччинї. Що до проґрами Кривоноса — стати на р. Случи як на межі козацьких володїнь, то само собою насуваєть ся підозріннє, чи се не відгомін пізнїйших переговорів, де р. Случ виступає границею козацької території.

19) На полю битви Хмельницький зіставав ся досить довго, судячи з того, що Кушевич ще 4 н. ст. жовтня (24 IX с. ст.) має відомости, що Хмельницький „стоїть на тім місцї, де наше військо обозом лежало”, і збираєть ся висилати послів на сойм, щоб виправдати себе з погрому — Жерела IV с. 91. Се не дуже відповідає його пізнїйшому оповіданню, що козаки стали на роздоріжу в Константинові (вище с. 78-79), але тим автентичнїйше.

20) Тоlіс umarlemu Wazyly sie wyrzadzic? Ah, і lwu zdechlemu Brode snadno wylargae — завважає він; пок. Костомаров незаслужено вложив се як афорізм в уста самому Хмельницькому і се додержалось до останнього видання його книги.

21) Оповідання М. Зміни, що по його словам відійшов з своїм полком від головної армії власне між Константиновим і Вишнївцем.

22) Просторо оповідає про облогу Бродів Пасторій (Ніst. c. 162-167); по його словам залога складала ся з 100 вояків полишених Конєцпольским, більше мельше такого ж числа приведених сюди Осїньским з-під Пилявець, кількох десятків сусїдньої шляхти та міщанської мілїції; облягало їх, мовляв, цїле військо Хмельницького, а по його відході після видачі Татар — зістало ся звиш 20 тис. під проводом Нечая і „Ступи” (stempi), які ще докучали тут замкови, аж доки не забрав їх Хмельницкий, вертаючи ся з-під Замотя, так що вся облога Бродів трівала 8 тижнїв. Освенцім, побувавши в Бродах в 1651 р., з тутешнїх оповідань записує, що брідський замок облягало 36 тис. козаків протягом 12 тижнів (с. 366) — тут очевидно злита до купи властива облога відділом головного війська (котрого провідником Твардовский називає Головацького) з ріжними пізнійшими приступами. Пор. дальше — с. 98. Деякі звістки і відгомони сих подій — Baracz Wolne miasto handlowe Brody, 1865. Созанськиq, З минувшини м. Бродів (Записки львівські СП с. 108 і д.). Ходячі звістки, що під Бродами був сам Хмельницький мало ймовірні вже тим, що на марш під Броди не лишає часу його маршрут.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ XII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XII. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.