[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XII. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XII     Наступна

Пилявецька здобич. Пляни дальшого, козацькі повідомлення. Кушевич: Коховский про козацькі наради і мотиви дальшого походу: марш на Львів.

На жаль, не маємо скільки небудь докладних і певних відомостей про те, що дїяло ся в козацькім війську під час польського наступлення і польської утечі. Всї хто пишуть про сї подїї — безпосереднї участники і свідки і пізнїйші сучасники (все з польської сторони, бо з української нїяких близших звісток не маємо) — всї захоплені сими незвичайно яскравими фактами небувалої, ледво зрозумілої панїки польского війська, що перейшла всяке сподїваннє самого Хмельницького, і величезної, нечуваної здобичи, згромадженої для нього Поляками в їх таборі:

„Дивив ся і дивував ся такій великій добичі й богацтвам, що принесли йому, без працї, без битви, наші гріхи та доля сувора -хіба послужили якісь нечувані чари, з великої конюнктури, з видимих знаків, бо такий страх, така панїка обхопила наших, що доки тільки конї могли, чвалом бігли, твердячи, що Татари біжать за ними, а тим часом від тих нїчого наглого, з ласки божої, не стало ся” ¹).

Коховский оповідає, що Осїньский і Арцішевский (начальник артилєрії), уступаючи ся з табору з пішим військом останнїми, повтикали на валах списи з привязаними до них запаленими кнотами, аби світили ся в потемках і надавали таборови вигляд порядку і охорони. Козаки, мовляв, і не підозрівали тому, що він стоїть порожнем, — аж місцеві селяне, що провозили туди з-рана всяку поживу, заставши пустку, донесли козацькому війську і воно кинуло ся грабовати табор, зовсїм безборонні, не дбаючи про охорону. Иньші представляють знов, що козаки довго не рушали польського обозу, підозріваючи тут якусь хитру штуку, і тілько згодом побачивши, як „щиро” тїкають Поляки, — догледївши несчисленні вози, що позастрягали на переправах, кинули ся розбирати здобич у таборі: дорогу посуду, шати, убори, всякі запаси і страви: „Наче на весїлє вибрали ся, або на пишну вечерю, що справляв Антонїй Клєопатрі в Фаросї — що хто з можнїйших мав: призбирані річи, окраси старинних домів, а навіть з убожших не оден що було батьківського добра і крівавої заслуги, все сюди позвозили. Порахувати самі вози, котрих раховано сто тисяч кованих возів, коней і тягарі скільки то могло коштувати!” ²). „Оден мав сукню підшиту соболями, з діаментовими тороками, цїнену на 80 тис. зол. — хлопець татарський вхопивши положив її на спину коня, щоб укрити добичу; иньший мав узду саджену дорогоцїнним каміннєм, варту сто тис. зол. — розбійник козацький знайшов її сховану в торбі, у иньшого були литі з срібла лати й шолом, котрі козак, знайшовши, вважав за зброю св. Юрія, — бо ж вояки такої зброї не можуть мати; хтось привіз сорок бочок вина, дуже придатні Татарам на згагу від сонїшної спеки; иньший шовком і золотом вишивані шатри, забрані у Турків під Хотином -козаки подїлили їх на части, аби привезти своїм жінкам на память польської здобичи; иньший 20 тис. червоних приставив мабуть щоб викупити ся з неволї, котрої сподївав ся; котрийсь привіз карету вартости 30 тис. зол., надїючись їхати послом до Отоманськоі Порти після побіди над козаками” ³). „Було того стільки, що за чару горілки віддавали срібну посуду або дорогоцїнні шовкові шати” ⁴). Самі козаки рахували 6460 „скарбних” возів, захоплених тоді ⁵).

Всї ті богацтва, постягані немов умисно з цїлої Польщі, віддали тільки ту прислугу бідному рицарству, що значно ослабило охоту до погонї у побідників. Поки козаки розбирали панські скарби та паювали їх межи собою, польські утїкачі, гонені панїчним страхом, встигли позаганяти ся далеко — хіба татарська орда, прибувши вже по погромі, зривала серце на них. Скільки небудь певних звісток про масове побиваннє утїкачів властиво нема — тільки загальні фрази, в той і другий бік: одні загально кажуть про побиваннє, иньші — як то ми вже бачили, навпаки кажуть, що нїхто не гонив так дуже, навіть Татари ⁶). Наш український лїтописець, пишучи з пізнїйших оповідань, згадує, що до неволї тодї мало хто дістав ся, бо орда не брала полону, аби не обтяжатись, і кого догонила, того рубала; під Константиновим утїкачі обломили ся на мостї й не можучи переправити ся, мусїли погибати, а котрі дістали ся до Константинова, „пішли в Польщу різно” ⁷). Се ж, ще більше катеґорично кажуть деякі польські письменники: Твардовский каже, що тяжко було тільки дістати ся до Константинова, а там не було чого дуже й тїкати, бо нїхто не гонив — все було зайняте грабуваннєм табору. Темберский каже, що навіть Татари сим разом відступили від свого звичаю і не вважали на невільника, а пильнували заховати ріжну здобич, яка попала до їх рук, і хто тїкав, тих нїхто й не догоняв ⁸). Все се в кождім разі виключає яку небудь велику різню польського війська, і тільки про нїмецьку піхоту, що не могла утїкти кінно і боронила ся на переправах та в Константинові, оповідають, що вигинуло її дуже богато, майже до ноги — за те провідник її Осїньский отримав однодушні похвали за свою відвагу — в докір малодушним реґіментарям.

Вожди козацькі мали перед собою важнїйші справи, нїж нищеннє і побиваннє польських недобитків. Поки чернь займала ся роздїлом, торгами й обміном здобичи, полонянників і т. и., належало подумати, що зробити тепер з усїми сими змобілїзованими силами, коли не стало раптом противника, і тяжко замахнена пясть козацька повисла нагло в повітрі, не знайшовши, кого хотїла вдарити. На превеликий жаль, не маємо з козацької сторони нїякої авторитетної відомости, яка б обяснила нам мотиви і настрої її. За браком того можемо навести хіба оповідання двох козаків-бранцїв з полків Гладкого і Кривоноса, що впали в польські руки два тижнї по Пилявецькій катастрофі.

Оден, „козак сенчанський”, що відійшов від армії Хмельницького в Константинові, оповідав, що Хмельницький іде на Львів, з 120 тисячами — не рахуючи полків Гладкого й Кривоноса, що пішли на Люблин. Татари пішли по Вислї, але козаків з ними не пішло нїчого ⁹). Хмельницький має здобувати Львів і туди мають обернутись і Татари: їх Хмельницький задержав тільки на місяць, бо сподіваєть ся трактатів. Взяти хоче тільки по Вислу, за Вислу не піде. Зимувати хоче в Польщі. Буде під Замостєм. Чернь задержує при собі й нїчого її до дому не відошле.

Другий козак, Мартин Зміна, „з полку Головацького”, потвердив заміри Хмельницького що до Львова і Замостя, але про дальші пляни сказав, що їх не знає, крім того, що хоче доконче добути Вишневецького. З своїм товаришом недолї розійшов ся в тім, що Татар, по його гадцї, Хмельницький „затягнув на зиму” ¹⁰).

До сього можна додати інтересну подробицю від бранця-Татарина, взятого в тім же часї, — що козаки не позволяють Татарам вертатись тим самим шляхом, яким пройшли (себто через Поділє), „бо називають уже ті краї своїми”, — хочуть, аби вертали ся Волощиною, а Татари тудою йти боять ся, аби не мати клопоту від Порти ¹¹).

Не перебільшуючи значіння сих безпретенсійних зізнань, не можна все таки поминути без уваги сих переконань, що західня Україна стала вже козацькою власністю, і Хмельницький меньшим як „по Вислу” при трактатах не задовольнить ся.

Стільки поки що з української сторони. З польської маємо аж два оповідання, які мають претенсію ввести нас в самі глубини козацьких плянів, і через те мають повагу в новітній історіоґрафії.

Одно маємо у Кушевича. В своїй історії козацьких війн, писаній кілька лїт по подїях і недокінченій, він оповідає, що Хмельницький, приступивши по польскій утечі під Константинів і вибивши звідти недобитків, що пробували боронитись під проводом Осїньского, опинив ся перед двома плянами на дальше. Кривонос, ранений в останнїх битвах, з иньшими полковниками був тої гадки, що тепер треба стати над Случею, подїлити здобич, і полишивши Поляків їх утечі, занятись укріпленнєм переправ по обох боках ріки, що мала стати границею козацької окупації. Навпаки Тугай-бей радив спішно наступати далї і захопити Поляків у Львові, поки вони не прийшли до сили на-ново: тим способом добудуть від Поляків користнїйші умови згоди, навпаки — як би перейшли від зачіпної війни до оборонної, поставили б себе в трудне і клопітливе становище, і упустивши хвилю одушевлення війною серед своїх і серед Татар, не змогли б рахувати на них, коли сей запал опаде. Сї гадки він підтримував так завзято, що коли Виговський почав їм перечити, то братанич Тугай-бея кинув ся на нього з погрозами, а Хмельницький не вагаючи ся довше пристав теж до пляну Тугай-бея ¹²).

Инакше представляє справу Коховский. Вичисливши головнїйших і впливовійших осіб між козацькою старшиною, він каже, що коли по Пилявецькім погромі поставлено було питаннє, чи йти війною далї і викликати Поляків до нової боротьби, чи відступити і користуватись здобутим, — інїціатором нового походу вважав ся Виговський ¹³). Його, мовляв, дїлом було се, що полковники подали свої голоси за дальший похід на Поляків і серед великого, бурхливого зборища козацької черни не було нїкого, хто не, подавав би голоса за те, щоб „Ляхів” нищити до останку. „І Хмельницький, хоч сам бажав відпочинку стомленому війську, — щоб не противитись рішенню ради, пристав на те, що треба йти на Львів” ¹⁴).

Свідоцтво Кушевича, формально беручи, розумієть ся, авторитетнїйше від пізнїйшого Коховского. Можливо навіть, що те що він говорить про Татар як головних інїціаторів нового походу, йому чи його землякам доводилось чути з козацьких уст під час облоги Львова — адже й сам Хмельницький свій окуп узятий від Львовян, толкував тим, що мусить ним нагородити Татар ¹⁵). Кінець кінцем одначе і Кушевич, так само як і Коховский, не мав нїякої змоги провірити правдивости сих оповідань про козацькі наради, і коли навіть Поляки щось таке чули від козаків, се ще не звільняє нас від обовязку зважити критично се представленнє. І треба признати, що воно не дуже правдоподібне, — хоч і знайшло признаннє в новійшій лїтературі. Хмельницький мав змогу вдоволити татарські апетити несчисленною здобичею, забраною під Пилявцями. Невільників, коли їх Татарам хотїло ся (всупереч деяким сучасним оповіданням), вони могли подостатком наловити з тих пилявецьких утїкачів, що без кінця тягли ся по дорогах: навіть жіночого невольника не бракувало: коли вірити сучасникам, то сила їх було в пилявецькім таборі, в ролї маркитанток і веселих потїшительок польських вояків. А всякої здобичи, срібла і золота, певно було більше, нїж скільки потім удало ся наскребти у Львові — на сїм міліонів рахували її ¹⁶). Було чим заплатити Татарам, і висланець Хмельницького Мужилівський кілька місяців пізнїйше так і оповідав у Москві, що головну масу Татар підправлено до дому з-під Пилявець, тільки частина пішла далї з гетьманом під Львів. Подібне чуємо і від козацьких бранцїв, про котрих говорили вище ¹⁷). І воно дуже можливе, судячи з того, що в дальшій кампанїї Татар з Хмельницьким бачимо небогато — більше може для вражіння, нїж для реальної послуги.

Тому влучнїйшим здасть ся мотивованнє походу дане Коховским, що чернь прагнула війни, поривала ся нищити Ляхів до останку, і Хмельницький так як зрік ся угодових переговорів, виступивши наново на театр війни, під натиском сього стихійного руху, так і тепер мусїв плисти далї, обережно кермуючи своїм кораблем на розгуканих хвилях повстання. Такий натиск, такий розмах в масї козацтва і всяких прилиплих до нього елєментів без сумнїву був: се показують оповідання бранцїв, показує ще сильнїйше вся історія дальшого походу. Хмельницький очевидно піддавав ся сьому натискови. Угамувати „чернь” було далеко тяжше, нїж задоволити татарські апетити, і треба було вичекати, поки недогоди осїнньої кампанїї прохолодять її запал ¹⁸). Та й формальної притоки до перервання сеї кампанїї поки що не було: польська сторона сама знищила всяку можливість трактатів, перейшовши до зачіпної війни, і обставини не давали нїякого приводу для того, щоб залишивши воєнні операції, відступити знову „на звиклі місця”, або хоч спинити ся тут же на півдорозї. Доперва аж заклик нового пана ситуації — нововибраного короля, кандидата Хмельницького, дав йому такий привід.

До того часу треба було давати вражіннє руху — льоґічного, плянового, підтримувати кінетичну енерґію повстання, його динаміку — і Хмельницький робить се.

Кілька день по Пилявецькім погромі рушає він слїдами утїкачів-реґіментарів ¹⁹). Мета його походу - традиційна метрополїя Руси, Львів. Першою стацією на сїм шляху була недавня резиденція найбільшого козацького ворога Яреми Вишневецького — Збараж. Чудово укріплений, всякими воєнними припасами наповнений замок — сумно оспіваний Твардовским, стояв безборонний, порожнїй, — навіть армати й припасів не мав часу забрати звідси Ярема, тїкаючи з-під Пилявцїв: забрали їх козаки. Чернь погуляла в порожнїм гнїздї ненависного ворога, прославленого крівавими розправами з сею ж черню; Твардовский каже, що не дали спокою навіть мертвим: викинули з гробів тіла Кр. Збаразького і його дружини ²⁰). Сам Хмельницький, коли вірити оповіданням бранця, на чолї шеститисячного кінного полку зробив екскурсію до сусїднього Вишнївця, мовляв хотїв захопити там князя ²¹). На гнїздо другого ворога, Олександра Конєцпольского — Броди, він вислав віддїл свого війська, але тутешнїй замок, теж сильно укріплений, був обсаджений і залогою — невеликою, але готовою до оборони, і козаки здаєть ся й не попробували його здобувати серіозно: спустошили тільки місто, а від залоги вдоволили ся тою сатисфакцією, що видано їм татарських бранцїв, триманих тут у неволї, на роботах, ще з часів старого гетьмана Конєцпольского, числом 80 — могли ними похвалити ся перед Тугай-беєм ²²). Головна ж армія з Хмельницьким посувала ся тим часом серед осїннього бездоріжа простїйшою дорогою на Львів, виславши наперед Татар, і 28 с. ст. вересня, за два тижнї по пилявецькім погромі, він був уже під мурами „столицї Руси”, що в панїчнім страху чекала його прибутя.

Примітки

¹) В. Мясковский з 2. X. — у Міхаловского с. 210.

²) Твардовский с. 33, ґолїньский с. 147, 150.

³) Темберский с. 89-90, подібні оповідання з тих же краківських вістей у Ґолїньского с. 148, тільки коротше.

⁴) Коховский с. 62.

⁵) Оповідання козаків під Львовом - реляція Кушевича. Жерела IV. с. 103.

⁶) Лист Мясковского див. вище с. 76.

⁷) Самовидець с. 14-15.

⁸) Твардовский с. 35. Темберский с. 89. Ґолїньский с. 150.

⁹) Татарський бранець навпаки оповідав, що в загонах між Татарами є сила козацьких хоругов: сї вісти не сходять ся може через те, що сей татарський загон пішов уже з-під Львова.

¹⁰) „Сonfеssаtа” в ркп. Чортор. 379 с. 120-121, вони наступають по зізнаннях Татарина-бранця, присланих Вишневецьким при листі з 22. X.; але в своїй цидулі він говорить, що посилає зізнання Татарина тільки, так що козацькі зізнання, значить, прилучено до них десь инде.

¹¹) Ркп. Чортор. 379 с. 119 (копія в ркп. 142 с. 576).

¹²) Жерела VI. с. 49-50.

¹³) В польськім перекладї „Клімактерів” Виговського навпаки зроблено противником дальшої війни — і се пішло в лїтературу, що не заглядала до ориґіналу (новійше у Ґавроньского II с. 319).

¹⁴) коховский І с. 81.

¹⁵) В реndant сим оповіданням про інїціативу Татар до дальшого походу маємо оповіданнє одного бранця з-під Львова про те, як Татари стримували Хмельницького, аби долї не гонив Ляхів — „бо хто ж їх догонить у такім страху? крізь землю пропадуть!”, тай тяжко буде потім іти Татаром по грудї — у Міхаловского с. 300.

¹⁶) Ґолїньский, Темберский (тіж самі краківські новини.

¹⁷) „Татар було тридцять тисяч, тепер пятнадцять тисяч, бо половина вернулась” — оповідання козака сенчанського. „Татар всього мав до 20 тис., бо решту відіслано з здобичю за Днїпро” — оповідання Зміни.

¹⁸) Признаючи більшу правдоподібність мотивам виставленим у Коховского, через те ще зовсїм не мусимо трактувати його оповідання як автентичну звістку про тодїшнї козацькі настрої. Ми бачили, що переконаннє про безвладність Хмельницького супроти завзятя і запалу „черни” було широко росповсюднене в польських кругах, так що і у Коховського ся загальна характеристика могла досить довільно причепитись до даного моменту. Що до подробиць, то ся обставина, що у Кушевича Кривонос, сей проводир передових полків, виступає разом з Виговським в ролї поміркованих, а у Коховского Виговский представлений автором (ео аuthоrе) дальшого походу, найкраще показує, як мало реального в сих оповіданнях польських джерел про внутрішні відносини в козаччинї. Що до проґрами Кривоноса — стати на р. Случи як на межі козацьких володїнь, то само собою насуваєть ся підозріннє, чи се не відгомін пізнїйших переговорів, де р. Случ виступає границею козацької території.

¹⁹) На полю битви Хмельницький зіставав ся досить довго, судячи з того, що Кушевич ще 4 н. ст. жовтня (24 IX с. ст.) має відомости, що Хмельницький „стоїть на тім місцї, де наше військо обозом лежало”, і збираєть ся висилати послів на сойм, щоб виправдати себе з погрому — Жерела IV с. 91. Се не дуже відповідає його пізнїйшому оповіданню, що козаки стали на роздоріжу в Константинові (вище с. 78-79), але тим автентичнїйше.

²⁰) Тоlіс umarlemu Wazyly sie wyrzadzic? Ah, і lwu zdechlemu Brode snadno wylargae — завважає він; пок. Костомаров незаслужено вложив се як афорізм в уста самому Хмельницькому і се додержалось до останнього видання його книги.

²¹) Оповідання М. Зміни, що по його словам відійшов з своїм полком від головної армії власне між Константиновим і Вишнївцем.

²²) Просторо оповідає про облогу Бродів Пасторій (Ніst. c. 162-167); по його словам залога складала ся з 100 вояків полишених Конєцпольским, більше мельше такого ж числа приведених сюди Осїньским з-під Пилявець, кількох десятків сусїдньої шляхти та міщанської мілїції; облягало їх, мовляв, цїле військо Хмельницького, а по його відході після видачі Татар — зістало ся звиш 20 тис. під проводом Нечая і „Ступи” (stempi), які ще докучали тут замкови, аж доки не забрав їх Хмельницкий, вертаючи ся з-під Замотя, так що вся облога Бродів трівала 8 тижнїв. Освенцім, побувавши в Бродах в 1651 р., з тутешнїх оповідань записує, що брідський замок облягало 36 тис. козаків протягом 12 тижнів (с. 366) — тут очевидно злита до купи властива облога відділом головного війська (котрого провідником Твардовский називає Головацького) з ріжними пізнійшими приступами. Пор. дальше — с. 98. Деякі звістки і відгомони сих подій — Baracz Wolne miasto handlowe Brody, 1865. Созанськиq, З минувшини м. Бродів (Записки львівські СП с. 108 і д.). Ходячі звістки, що під Бродами був сам Хмельницький мало ймовірні вже тим, що на марш під Броди не лишає часу його маршрут.

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XII. Стор. 2.]